Частина друга. Соціально-економічний та етнічний розвитокРусі (ІХ—XIII ст.)

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Станово-класова структура.

Повинності та землеволодіння.

Давньоруські міста та села, ремесло та торгівля.

Етнокультурна спільність.

Боротьба з татаро-монгольською навалою.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

У цій лекції з історії Русі простежуються дві проблеми: стано­влення феодальних відносин у тогочасному київському суспільстві та етнокультурні перетворення в його середовищі. У зв' язку з цим у лекції йтиме мова про станово-класову структуру давньоруського суспільства, становлення феодального землеволодіння та феодаль­них повинностей, життя та діяльність стародавніх міст і сіл, проце­си в етнокультурному розвитку тощо.

У трактовці теми автор опирається на дослідження М.Ю.Брай-чевського, КГ.Гуслистого, М.С.Грушевського, М.І.Костомарова, М.Ф.Котляра, В.В.Мавродіна, Б.А.Рибакова, П.П.Толочка, Н.Я.Фро-янова, В.Т.Пашуто та багатьох інших вчених 1.

Якщо соціально-економічні проблеми у працях згаданих авто­рів висвітлюються більш-менш однозначно, то історія етнічного ро­звитку дослідниками трактується по-різному. Викликає полеміку, наприклад, пояснення окремими авторами історії утворення росій­ського та українського народів. М.С.Грушевський вважає, що укра­

їнський народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н.е. спочат­ку під назвою антів, потім - полян, згодом - русів 2. Він перекона­ний, що стару назву українського народу - "Русь", "русини", "русь­кі люди" в часи його політичного і культурного занепаду було "присвоєне великоросійським народом".

Тобто, на сторінках історичних праць сформувалися різні ба­чення розвитку домонгольських етносів на території Русі, які не втратили свого значення і до сьогоднішнього дня.

Забігаючи наперед, хочу підкреслити, що, незважаючи на цю наукову полеміку, в лекції домонгольський період давньоруського життя висвітлюється не як історія України, Білорусії та Росії, а як їх спільна епоха. Ми поділяємо думку дослідника Гуслистого К.Г. про те, що передумови для формування трьох східнослов'янських народ­ностей породила феодальна роздробленість ХІІ-ХІІІ ст.4. Ріст феода­льної роздробленості не тільки затримав, а й перервав процес консо­лідації давньоруської народності.

ІІ. Станово-класова структура

З виникненням Київської Русі східні слов' яни вступили у фео­дальний період свого історичного розвитку, обминувши класичну рабовласницьку формацію. Вчені гадають, що ранньофеодальні структури на Русі сформувалися в ІХ-Х ст., основними серед яких були: утворення Київської держави, прийняття християнства та утвердження феодального способу виробництва.

Якщо говорити про станово-класову структуру на Русі, то, пе­редусім, на верхньому її щаблі знаходилися Великий київський князь, місцеві племінні князі і вожді, які в кінці Х ст. були замінені князями-намісниками.

Трохи нижчу сходинку складали бояри, які обслуговували князя, та племінна знать - "старці", які виконували судово-адміністративні функції 5.

Князь був не тільки верховним правителем і виразником влас­ності феодальної держави над країною, землею чи волостю, а й во-

лодарем міста, розпорядником усього місцевого життя. Йому нале­жали законодавчі і судові функції, право розподілу і перерозподілу землі, контроль за державними податками, право на князівські по­датки з населення.

Князь очолював всі ієрархічні структури панівного класу, пред­ставляв його інтереси. Відсутність князя у місті (волості) порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Князь був гарантом внутрішнього миру і зовнішньої безпеки країни, міста, землі 6.

Як уже згадувалось численну категорію панівного класу ста­новили бояри. Джерелом їх формування на ранніх етапах була міс­цева родоплемінна знать та князівські дружинники, що осідали на землях і ставали великими землевласниками . Разом з князями дав­ньоруські бояри становили правлячу еліту держави, землі. "Великі" бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, "малі" - посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністра­тивного апарату - були соцькими, десяцькими, тіунами, дворецьки­ми та іншими посадовими особами.

Привілейоване становище в давньоруському суспільстві за­ймала князівська дружина, яка брала участь не тільки в князівських походах, а й здійснювала певні управлінські функції. За вірну служ­бу дружинники одержували землі, гроші, частину військової здоби­чі, що робило їх заможними та знатними. За вбивство дружинника "Руська правда" Ярослава передбачала штраф у розмірі 80 гривень (за вбивство смерда або холопа цей штраф складав 5 гривень), вбив­ство боярина каралося смертю .

На нижньому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні смерди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, хо­лопи, ізгої. Активною категорією населення, зайнятою у сфері сіль­ськогосподарського виробництва, були смерди, вони мали своє гос­подарство, земельні наділи, проживали у князівських селах і плати­ли князю данину.

"Закупи" - це ті, що взяли в борг "купу" й попали в тимчасову залежність від землевласника; "рядовичі" - це ті, що уклали "ряд", договір з землевласником, і перебувають якийсь час з ним в оренд­них взаємовідносинах.

Челядники і холопи були найбільш неповноправними. Вони по­повнювались за рахунок полонених, і "Руська правда" за їх образу не передбачала покарання. Соціальний стан холопів був аналогічний рабському, проте холопське становище не було вічним. "Добрий" го­сподар міг відпустити їх на волю, волю їм міг дати Суд. Пізніше ця категорія переросла в кріпаків, і їх становище дещо поліпшилося.

В "ізгої" попадали люди із середовища колишніх смердів, які з якоїсь причини втратили землю, збанкрутілі купці, діти духовенст­ва, що не могли стати священиками, князівські діти, для яких не бу­ло "столів" - посад.

На Русі були й інші верстви населення: вотчині ремісники, мі­ські вільні ремісники, "біле" і "чорне" духовенство. Всі вони фор­мувалися із різних суспільних верств і не мали окремого стану.

ІІІ. Повинності та землеволодіння

Відомо, що у класичному феодальному суспільстві первісною формою повинностей були відробітки. Під час подальшого розвитку класового суспільства практикувалася натуральна форма ренти, а в період розвитку торгівлі і ремесла - грошова.

Характерною формою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти. Збір данини отримав назву "полюддя". З другої половини Х ст. ця форма данини втрачає своє значення.

Після вбивства Ігоря полюддя замінюється "уроками" - чітко фіксованими податками. Новгород, наприклад, платив Ярославу урок в 2 тис. гривень.

У літописах є згадки, що східнослов' янські племена платили князям податки від кожного окремого будинку - "диму". Подимова данина переросла в поземельну й платилася від рала або плуга.

Практикувалися також податки - "віри". Це - штрафи, які пла­тилися князям за скоєні общинниками злочини, потім вони переро­сли в постійні продуктові та грошові податки.

Літописи свідчать, що на Русі мали місце також податки під назвою - "повози". Це так звана гужова повинність населення на користь князя, це постійне забезпечення його тяглом і транспортом.

Практикувалися на Русі і відробітки. Число відробіткових днів залежало від попиту на сільськогосподарську продукцію, від вироб­ництва зерна на продаж тощо.

Поряд з продуктовою даниною та відробітками мали місце і грошові податки, які пізніше стали найпоширенішими.

П.П.Толочко підкреслює, що обрані Руссю форми феодальної залежності забезпечили їй швидкі темпи соціально-економічного розвитку, оскільки грошова і натуральна ренти стимулювали у пла­тників податків пошук раціоналізації виробництва 9.

Важливо дослідити проблеми земельної власності на Русі та ва­сальних відносин. Найбагатшими на Русі були давньоруські князі. Великий київський князь вважався верховним власником землі і дер­жави, удільні князі володіли окремими землями - Чернігівською, Пе­реяславською, Волинською, Галицькою та іншими. Княжі волості во­лоділи меншими земельними округами, бояри - окремими містами і селами. У Х ст. почала формуватися великокнязівська вотчина, яка згідно з реформою Володимира Великого всі найбільші давньоруські землі передавала в управління його синам.

Велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Давньоруська земельна знать, проживаючи в містах, мала якнайтісніший зв' язок з помістями в се­лах, які з часом ставали її вотчиною. В Галицькому князівстві, напри­клад, у 1208 р. князі Ігоревичі розправилися із 500 боярами, яким на­лежали майже всі землі згаданого князівства і які складали грізну опо­зицію князівській владі.

Боярські володіння збільшувалися різними шляхам: шляхом експропріації земель общинників, освоєння нових клинів, купівлі ділянок та одержання князівських пожалувань. Цікаво, що "Руська правда" захищала права бояр більше, ніж смердів.

У ХІ-ХІІІ ст. дрібними землевласниками ставали дружинники, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу. Пізніше ця категорія князівських службовців склала основу форму­вання російського дворянства.

Одночасно варто відзначити, що крупним землевласником на Русі стала православна церква. Уставом Володимира Святославича церкві надавалася десята частина податкових надходжень. Київській десятинній церкві належало багато міст і сіл, також одержували земе­льні податки церква Св. Богородиці у Володимирі, Печерський мона­стир - у Києві та ін.

Центрами феодальних володінь були панські маєтки, в яких жили господарі, обслуговуючий та адміністративний персонал. Збе­рігалися засоби для виробництва та вироблена продукція у спеціа­льних замках, які були обнесені мурами, мали потужні укріплення, власне військо та охорону. Основою феодального господарства бу­ло вирощення зерна, проте помістя широко культивували тварин­ництво, при замках розвивалося ремесло, залізоплавні та гончарні майстерні.

Вчені вважають, що в Київській Русі практикувалося два види феодального господарства: помістя і вотчина. Їх статус був постій­ний і мав багато спільного. Не тільки помістя або вотчина, а й цер­ковне землеволодіння не були захищені від загрози князівської конфіскації.

IV. Давньоруські міста та села, ремесло та торгівля

У Давньоруській державі селянські місця проживання назива­лися "селом", "сільцем", "погостом", "двором", "деревнею", "до­мом" тощо.

Площа ділянки селянина-смерда становила близько 8-ми десятин землі, тобто стільки землі він міг обробити одним плугом. Очевидно, ця норма землекористування бралася в основу визначення для нього податку.

В лісових місцевостях на Русі довгий час тривало підсічне зе­млеробство, яке вимагало великих зусиль колективної праці, воно завжди поєднувалося з мисливством, рибальством, бортництвом, збиральництвом. Специфіка поліського землеробства затримала ро­зпад сімейних общин, а згодом сільськообщинного землекористу­вання.

Індивідуальні сільські сім'ї об'єднувались у сільські територі­альні общини - "верв", "мир", "село" тощо. За злочин, скоєний на території верві, штраф мусила сплачувати вся община, якщо вину­ватець не виявлений. Угіддя у "верві" були спільними. Орні терито­рії межували з панськими і охоронялися "Руською правдою".

Особливий інтерес для студентства складає вивчення історії давньоруських міст. Справа в тім, що це вивчення базується на ба­гатому археологічному матеріалі, знахідках їх культурних шарів.

У літописах міська форма поселень дістала назву "град". У ІХ-Х ст. у них називається 16 міст: Київ, Новгород (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Муром (862), Чернігів (907), Переяслав (907), Іскоростень (946) та ін. Ми певні, що цей список далеко не вичерпує наявності всіх тогочасних міст. Варяги, які познайомилися з Руссю у ІХ ст., назвали її "Гардорікою", тобто, країною міст (фор­тець, замків, кріпостей). Вчені підрахували, що в Київській Русі їх було понад 300 10.

Становлення міських форм життя не відбувалося за єдиною соціологічною схемою. Умовно можна назвати, що древньоруські міста породжувалися трьома обставинами: торговельно-реміс­ничими, общинно-феодальними і державними. В них проживало близько 510-520 тис. осіб. Головним елементом їхнього росту і роз­витку була кріпость. Спорудження цитаделі призводило до утво­рення поселень під її стінами.

Соціальний склад міського населення був досить строкатим. Як правило, воно поділялося на дві основні категорії - міську арис­тократію і міські низи. До першої належали князі, бояри, священи­ки, князівська адміністрація, багате купецтво. В центрі міста їм на­лежали просторі садиби, маєтки.

Князівські палаци були кам' яними, оздоблювалися прикраса­ми. Як правило, міська аристократія була людьми багатими. У Киє­ві, наприклад, виявлено 60 скарбів, переважна більшість з них - в аристократичній частині міста.

У містах були зосереджені храми та монастирі. У Києві, наприклад, було 10 монастирів, у Галичі - 5, Чернігові - 3, Переяславі - 2.

До нижчої категорії міського суспільства належали ремісники, челядь, дрібні торговці, робітники, які були зайняті у сфері сільсь­кого господарства.

Отже, давньоруські міста "становили собою складні соціаль­но-економічні, політичні і культурні центри. Упродовж усієї своєї історії вони мали тісний зв 'язок з сільськогосподарським виробни­цтвом. Напередодні монголо-татарської навали найбільші давньо-

руські міста досягли високого європейського рівня розвитку .

Київська Русь пережила високий рівень розвитку ремесел, їх широку спеціалізацію . Як правило, ремісничими центрами були давньоруські міста, найпоширенішою галуззю ремесла було добу­вання з болотних руд заліза, обробку якого здійснювали кузні. Асор­тимент ковальських виробів налічував 150 назв, серед яких - знаря­ддя праці, зброя, прикраси тощо.

Багато ковалів виготовляли із заліза мечі, які, за свідченням хо-резмських знавців, були "дивними і винятковими". Ковалі, ювеліри вміли робити вироби з кольорового металу, оздоблювати їх емаллю.

Давньоруські ремісники уміли робити скло, освоїли гончарне виробництво. Київські горшки, глечики, корчаги, амфори, світиль­ники, підсвічники, іграшки цінилися на ринку, мали великий попит.

Високого рівня досягло виробництво речей з дерева, випалю­вання цегли, виробництво будівельних та опоряджувальних матері­алів, і на цій базі - розвинулося будівництво, яке було в кожному місті.

Існували кравецькі ремесла, обробка шкіри, виготовлення взуття, прядіння, ткацтво, переробка сільськогосподарської продук­ції. Розкопки на Подолі засвідчують, що тут були майстерні по ви­робництву шиферу, скла, ювелірних виробів, металообробки тощо. Словом, цей район Києва презентує різноманітну виробничу спро­можність стародавніх ремісників. Подібні "промислові" райони бу­ли і в багатьох інших містах стародавньої Русі.

Важливою галуззю економічного розвитку Русі була торгівля. Вона була результатом певного економічного розвитку держави, дзеркалом її господарського життя. Вже на ранніх стадіях Київська Русь торгувала з Арабським Сходом, Хазарією, Волзькою Булгарією, а також Візантією та

країнами Подунав' я .

В ХІ-ХІІ ст. стабілізувалися торговельні шляхи Києва з краї­нами Середньої Азії, Іраком, Кавказом і продовжувалися аж до та-таро-монгольської навали. Вчені зауважують, що у ІХ-ХІІІ ст. голо­вним напрямком зовнішньоторговельних зв' язків Київської Русі був південний, де активним партнером була Візантія.

Відомі, наприклад, торгові угоди - договори з цією імперією у 860, 907, 911, 971, 988 та інших роках. У суперництві з Візантією Київська Русь відстояла своє право на гирла Дунаю, Дністра, Дніп­ра, з яких торгові судна ходили до Києва.

З Візантії до Києва завозили шовкові і парчеві тканини, килими, багатий одяг, прикраси, посуд, вино, дорогі предмети побуту, оливко­ву олію. Русь за ці товари розраховувалась рабами, медом, воском, хутрами.

Активно торгувала Київська Русь із країнами Центральної та За­хідної Європи. З кінця ІХ ст. торговельні шляхи з Європою пролягали через Галич - Прагу - Регенсбург; торговельні центри Прибалтики; Київ - Луцьк-Володимир - Люблін; Дніпро - Прип'ять - Західний Буг. Писемні джерела засвідчують торговельні зв' язки з Англією, Ір­ландією, Скандинавією, про що згадується у стародавніх сагах та Новгородському літописі 14.

У середньовіччі, при постійній небезпеці грабунків, єдино мо­жливою формою торгівлі була колективна, караванна. Купці в цих

умовах були одночасно і воїнами, що оберігали свої товари. Трап­лялися дороги, на яких купецькі каравани охоронялися князівськи­ми дружинниками.

Отже, давньоруські міста були центрами внутрішньої та зов­нішньої торгівлі. Вона виконувала посередницьку функцію, розри­вала господарську замкнутість земель, сприяла економічному роз­витку Київської Русі.

V. Етнокультурна спільність

Проблема етнічного розвитку Київської Русі здавна турбувала істориків, археологів, етнографів, філологів, антропологів та інших фахівців. Політична кон' юнктура іноді заважала об' єктивному розв' язанню цієї тонкої наукової проблеми. На перше місце вистав­лялася доктрина "старшого брата", монополізація права на києвору-ську спадщину, що заводила науку в глухий кут.

У праці „Київська Русь" (1996) академік Толочко П.П. дає ґрун­товний аналіз поглядів вчених на етнічний розвиток Русі з ХУІІ ст. до наших часів, а тому ми не будемо робити якесь додаткове ви­вчення цих матеріалів. У згаданій праці він підкреслював, що "жи­телі усіх частин країни (Київської Русі - П.Г.) ясно усвідомлювали свою приналежність до давньоруської народності та засуджували будь-які спроби захопити її землі іноземцями"1^.

Київська Русь, як держава, була результатом тривалої політич­ної, економічної і культурної консолідації східних слов' ян15. На фо­рмування давньоруської етнокультурної спільності вплинуло кілька важливих обставин.

По-перше. Формування етнокультурної спільності на Русі за­знало на собі впливу внутрішньої міграції населення. В силу госпо­дарських обставин поляни мігрували на Лівобережжя, а сіверяни -на Південь, йшли постійні перемішування між волинянами, древля­нами і дреговичами. Словенська новгородщина колонізувалася за рахунок вихідців з південних земель східних слов'ян тощо. Словом, цей міграційний процес лежав в основі формування єдиної древньо-руської народності, яка населяла Київську державу.

По-друге. Етнокультурна спільність Русі зазнала на собі впли­ву й від неслов' янського етносу, який був інтегрований в державну структуру Київської Русі. Зокрема, кордонами Древньоруської дер­

жави були охоплені тюркоязичні торки, печеніги, чорні клобуки, на Північному Заході - балтські племена. Співжиття з цими племенами не могло не надати специфічного забарвлення регіональним етно­сам, а пізніше - вплинути на формування тієї чи іншої народності.

По-третє. Відбулася еволюція етнографічних назв. До 60-х років ІХ ст. на території майбутньої Київської Русі поселяни нази­валися "слов'яни", а на регіональному рівні - поляни, сіверяни, древляни, словени тощо. Після 60-х років ІХ ст., особливо на почат­ку Х ст., утверджується для всіх східних слов'ян назва "Русь". Так само стала називатися і їх держава. Літописні слова "Русь", "Руська земля", "руські люди", "руські гради", "руські посли" та ін. незапе­речно вказують на те, що в цей час йшов активний процес форму­вання єдиного руського народу, на регіональному рівні який іноді називали "кияни", "новгородці", "полочани", "смоляни", "ростовці" тощо.

По-четверте. Формування етнокультурної спільності вимага­ло упорядкування кордонів Русі, вжиття заходів до їх стабілізації та охорони. Збіг території стародавнього руського етносу з кордонами Київської Русі був феноменом, який забезпечив їй швидкий держа­вний розвиток.

По-п'яте. Консолідаційній єдності древньоруського народу сприяла специфіка економічного розвитку Русі: розвинений сільсь­когосподарський сектор, торгівля, ремесло, міжнародні економічні зв' язки тощо.

По-шосте. Важлива роль у прискоренні консолідаційних ет­нічних процесів на Русі належала церкві. Дехто із вчених вважає, що у цій справі церква відіграла навіть головну роль. Тут вплинули: централізація церковного управління, єдність східнослов' янських обрядів, церковнослов' янська мова, спільні для всієї Русі церковні святині та інші фактори. Уже в ХІ ст. слова "руський" і "православ­ний" ототожнювалися й впливали на формування староруської мен­тальності. Зокрема, це помітно в таких пам' ятках історичної писем­ності та літератури, як "Слово про закон і благодать ", "Повість ми­нулих літ ", "Повчання Мономаха " та ін.

Ці та інші аргументи дають підставу стверджувати, що на ран­ньофеодальному етапі розвитку Русі давньоруська (руська) народ­ність являла собою не лише етнічну, а й політичну спільність у ме­жах всієї державної території. Сказане не заперечує етнографічних

особливостей окремих регіонів, але вони не перекреслюють дослі­джену вище тенденцію.

Вище ми відзначили, що у поглядах на етнокультурний процес на Русі ХІІ-ХІІІ ст. не було одностайності. Частина вчених ствер­джує, що древньоруська спільність була не тривкою і з розпадом Русі її консолідація перервалася; дехто вважає, що ця спільність но­сила тривкий характер і пережила Київську Русь; інші роблять ви­сновок, що консолідація руських племен тривала і в ХІІ, і в ХІІІ ст. і була визначальною аж до нападу монголо-татар.

Відомо, що основними ознаками етнічної спільності на Русі була мова людей, збереження її територіальної єдності.

Знавець в галузі мовознавства В.В.Німчук вважає, що давньору­ська мова на Русі мала певний південноруський діалект, який у свою чергу мав окремі говірки. Але говорити про існування до ХІІІ ст. у східних слов' ян трьох мов немає ніяких підстав 16. Він застерігає, що наявність діалектів і говірок у східних слов' ян не суперечила іс­нуванню єдиної давньоруської мови.

М.І.Костомаров вважав, що давньоруська мова була основною інтегруючою силою східних слов'ян. "З прийняттям християнст­ва, - писав він, - з 'явилася в Русі одна спільна мова - книжна, і це був новий сильний зв 'язок руських народів "17.

П.П. Толочко зауважує, що "давньоруська мова не розпалася у ХІІ-

ХІІІ ст., а надовго пережила Київську Русь " . Отже, тривале існування давньоруської мови свідчило про тривале співжиття у Київській Русі єдиної руської народності, яка з часом еволюціонізувала в українську, бі­лоруську та російську.

Писемні джерела свідчать, що у ХІІ-ХІІІ ст. Русь зберігала свою територіальну єдність. Провідну роль у збереженні рубежів Київської Русі відіграла Південна Русь, яка мала багатовіковий дос­від протистояння гунам, аварам, печенігам, й не випадково, що ідея єдності давньоруських земель і давньоруського народу з такою си­лою виступає в чисельних історичних пам'ятках - "Повчання Мо­номаха", "Слово про загибель землі руської", "Слово о полку Ігоре­вім" та ін., які, до речі, написані не церковнослов'янською, а літера­турною мовою, яка була близька до народної, хоч в дечому підніма­лась над нею, що цілком зрозуміло.

Розкриваючи питання етнокультурної єдності древньоруського народу, варто порушити проблему його національної самосвідомос­

ті. Дослідники Русі В.И.Ключевський, Д.С.Лихачев підкреслювали, що у ХІІ-ХІІІ ст. руські люди думали про безпеку київських, черні­гівських, новгородських та ін. земель як про землі своєї держави, вітчизни, колись єдиної і дорогої для всіх, територіально цілісної"19.

Свідченням етнополітичної спільності давньоруського народу Х-ХІІІ ст. є власна висока і єдина культура.

Розкопки на території колишньої Русі дають підстави дійти висновку, що від Ладоги до Київського Півдня спостерігається мо­нолітність культури руських людей ХІІ-ХІІІ ст. Ця єдність спосте­рігається в сільському господарстві, ремісничих виробах, будівель­них спорудах. Архітектура Південної Русі перегукується з будіве­льними школами Смоленська, Волині, Рязані, Володимиро-Суздальської Русі тощо 20.

И, нарешті, варто підкреслити, що політична роздробленість Русі ХІІ-ХІІІ ст. не вплинула на економічний занепад давньоруської держави.

Вивчення джерел дає підставу дійти висновку, що в цей час розбудовуються нові міста, феодальні замки, кріпості зі селами і промисловими селищами. Економічні стосунки між князями не тільки не затухають, а навпаки - значно розширюються і зміцню­ються.

Варто додати, що почуття єдності давньоруської народності позитивно впливало на державний розвиток Русі. Чим вища її куль­тура, чим краще було розвинуте древньоруське відчуття єдиної ро­дини, тим кращі були результати в її боротьбі за єдність держави.

VI. Боротьба з татаро-монгольською навалою

Відомо, що в Х-ХІІІ ст. Русь жила поруч зі степовими кочови­ми племенами: гунів, хозар, печенігів, тюрків, половців, монголо-татар та ін. Взаємини Русі і кочових сусідів часто-густо бували дружніми, торговельними, союзними, культурними і навіть шлюб­ними.

Проте у переважній своїй більшості стосунки з названими ви­ще племенами носили антагоністичний характер, оскільки кочовий спосіб життя змушував їх постійно шукати нових життєвих просто­рів. До конфліктів призводило прикордонне пограбування, агресив­ність до хліборобського існування.

В Х ст. у Русі були складні взаємовідносини з печенігами. У першій половині Х ст. вони більш-менш мирно співіснували з Рус­сю, у союзі з князем у 943 р. брали участь у поході проти Констан­тинополя. Візантію таке становище не влаштовувало і вона робили все, щоб печенігів посварити з Київськими князями, особливо з Святославом, який, розгромивши хазар, відкрив печенігам дорогу на південь і захід.

Вторгненням печенігів на землі Київської Русі сприяли і війни Святослава з Візантією. Підкупляючи керівництво кочівників, Віза­нтія підштовхувала їх до нападу на Русь, до пограбування її багатих територій, до ослаблення її військової могутності.

У 972 р. у битві з печенігами Святослав біля дніпровських по­рогів загинув, а його дружина була розбита. Цієї поразки могло б не бути, якби Святослав більше займався упорядкуванням своїх зе­мель, зміцненням кордонів.

Цю прогалину у державному будівництві заповнив його син Володимир, який боротьбу з печенігами підніс у ранг державної по­літики. На кордонах з ними були насипані велетенські земляні вали. Очевидно, ця гігантська робота велася одночасно з будівництвом фортець, кріпостей, за допомогою яких становище на півдні Русі на певний час дещо стабілізувалося.

Та боротьба за престол після смерті Володимира підігріла нові вторгнення печенігів. Часто до їх послуг вдавалися опоненти Київ­ських князів. Так, у 1019 р. Святополк, борючись проти Ярослава, привів поляків до Києва, але зазнав поразки. Остаточної поразки від Ярослава Мудрого печеніги зазнали у 1036 р.

Невдовзі руським людям довелося зустрітися з новим сильним степовим ворогом - половцями. Як і печеніги, свої перші стосунки з Руссю половці розпочали на мирній основі. Освоївши печенізькі степи, половці у 1060-1061 рр. роблять перші набіги на руські землі.

На жаль, руські князі не усвідомлювали всієї половецької за­грози, не зуміли об' єднатися у боротьбі з ними, і в 1068 р. на річці Альті під Переяславом одержали нищівну поразку.

Боротьба руських князів за Київський престол - з одного боку, половецькі пограбування руських міст і сіл - з другого, обумовили послаблення Русі, створили умови для її дальшого занепаду та пог­рабування. Зокрема, половецький хан Баняк у 1096 р. зробив напад на Київ, спалив його південні околиці.

Справу організації боротьби з половцями взяв у свої руки пе­реяславський князь Володимир Мономах. Організовані ним походи 1103, 1105, 1107, 1111 і 1116 років нанесли поразку половцям, за­гнавши їх за Дон, Волгу та Яїк, а декого із ханів - аж на Кавказ. В. Мономахом та його синами Мстиславом і Ярополком була надовго відбита охота половцям безкарно нападати на руські землі.

На жаль, послідовники Мономаха та Мстислава не закріпили цих перемог, не довели бойові зустрічі з половцями до логічного кі­нця - їх остаточної поразки.

У другій пололовині ХІІ ст., у зв'язку із загостренням міжкня-зівських конфліктів, боротьби за Київський престол, вотчинних чвар, війна з половцями відступила на другий план. Поодинокі по­ходи руських дружин у степ не могли завершитися вирішальними перемогами. Окремі князі стали більше думати про те, як би вико­ристати половців у боротьбі за Київський престол, ніж про те, як за­безпечити південні рубежі від їх вторгнення.

Слабо підготовлений похід Новгород-Сіверського князя Ігоря

у 1185 р. закінчився його поразкою .

Половецькі набіги були і в пізніші часи (1234 р.). "Двохсотліт­ні" стосунки Русі з половцями були драматичними. Дійсно, у бага­тьох літописах, переказах, билинах хани виступають як "шелудаві хижаки" (Боняк), "змієвичі" (Тугархан), "погані" (Кобяк), "окаянні".

Масовими походи проти половців були ще й тому, що кочови­ки не були християнами. Чимало походів набирало священного ха­рактеру, "хрестового походу". У боротьбі з половцями Русь прийн­яла на себе їх основний удар і цим самим полегшила становище Ві­зантії, Угорщини та інших держав Європи. Можливо, саме в цьому є одна із найбільших міжнародних заслуг Русі.

У 20-х роках ХІІІ ст. половці та Київська Русь зазнали нападу з боку орд Чингізхана. Зустріч з татаро-монголами примусила їх шу­кати спільного захисту, об' єднуватися для союзної боротьби. Битва на р. Калці та поразка союзників сповістили, що над Руссю нависла смертельна небезпека, чого не було раніше з боку печенігів та поло­вців.

Спустошливі походи Батия 1237-1238 рр. (Володимиро-Суз-дальська Русь) і в 1238-1241 рр. (Південна Русь) залишили після се­бе руїни, вогнища, угон людей в рабство, знищення палаців і хра­мів, розкрадання культурних цінностей.

Правда, історична література оцінює татаро-монгольську навалу на Русь по-різному. Так, наприклад, М.П.Погодін, В.Б.Антонович, М.С.Грушевський, Л.М.Гумільов та ін. вважають, що Батиєва навала на Русь не була спустошливою і мало що змінила в господарській дія­льності краю.

Відкидаючи цю версію, Б.О.Рыбаков зауважує, що під час на­шестя „ десятки руських міських центрів назавжди опустіли," "по­ходы 1237-1241 рр. виявилися катастрофою..." 22.

Вперше руські князі пізнали силу Чингізхана, як уже згадува­лося, у 1223 р. на р. Калці. На зустріч з татаро-монголами витупили київський, смоленський, галицький, волинський, чернігово-сіверський, курський та володимиро-суздальський полки. Разом з ними були і половецькі хани, які мали намір взяти реванш за мину­лорічну поразку. Допущені помилки та нерішучість довели союзні війська до поразки, розгрому та втрати майже всього (9/10) війська.

Битва на Калці була переломним моментом у житті Русі: вона ослабила сили, посіяла паніку і невпевненість, Русь відчула бойове передгроззя. Після битви на р. Калці татаро-монголи стали готува­тися до походу на Русь та у Західну Європу. Спочатку завдали уда­ру половцям, аланам, мордовцям та іншим племенам волзьких сте­пів. Осінню 1237 р. вдерлися в Рязань, 1238 р. - Москву, Володи­мир, Суздаль, Ярославль, у 1239 р. татаро-монголи рушили на Пів­денну Русь: взяли Переяслав, Чернігів. У 1239 р. підійшли до Києва. Про його штурм літописець записав так:

"Прийшов Батий до Києва з великою силою многим-мно­жеством сили своєї, і окружив город. І обступила Київ сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а воїйого облягли город. І не було чути нічого од зву­ків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Русь­кая ворогами...

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були дебрі, — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, а стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро по­ранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи там того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо церк­ви святої Богородиці (Десятинної).

А назавтра прийшли татари на них, і була битва межи ни­ми велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепін­ня церковні з пожитками своїми, і од тягара повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте татарськими воями. Дмитра ж вивели до Батия, пораненого, але вони не вбили його через мужність його" 23.

Нам залишається додати, що місто Київ було зруйноване та розг­рабоване. Очевидець Плано Карпіні, який проїздив через Київ у ставку Батия, у 1246 р. писав, що татаро-монголи на Русі "зруйнували міста і фортеці і убили людей..., убили жителів міста (Києва), звідси, коли ми їхали через їх землю, ми знаходили незлічені голови і кістки мертвих людей, і що в розгромленому Києві ледве збереглося близько 200 бу­динків, а люди у ньому утримуються в найтяжчому рабстві 24.

Встановлено, що під час взяття Києва було зруйновано близь­ко 35 монументальних споруд (з 40), 8800 дворів, вбито 48 тисяч його жителів. У своєму розвитку Київ виявився відкинутим на кіль­ка століть назад 25.

З колишньої столиці Київської Русі головні сили Батия рушили на Володимир та Галич, пройшли по землях Правобережної України з вогнем і мечем. Трагічною, наприклад, була загибель м. Райки на Жи­томирщині, Колодящини - на Волині, Даниліва, Кремінця та Холму -на галицькій землі, Володимира-Волинського, Галича та ін.

М.І.Костомаров писав, що землі Південної Русі були "паралі­зовані навалою і рабством", близько століття не мали "ні сил перемінити цей лад, ні звільнитися від цього кошмару" .

Завершуючи це питання, підкреслимо, що у 1241 р. кочівники вторглися на територію Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Трансільванії. Обезкровлена на Русі батиєва орда не змогла повести з ними успішну боротьбу і в 1242 р. через Сербію, Болгарію і Русь повернулася у пониззя Волги, заснувавши власну державу під на­звою Золота Орда зі столицею Сарай. Русь, її народ не зуміли розг­ромити орду на початковому етапі боротьби проти неї, але своїми зусиллями врятували Західну Європу від розорення. І в цьому їх ве­лика історична заслуга перед народами Європи.

9|Щ| W. Запитання та завдання

На які основні стани було поділено населення Київської Русі?

Якими повинностями були обтяжені руські люди? Кому на­лежала земля на Русі?

Що ви знаєте про стародавні ремесла на Русі та торгівлю?

Як ви розумієте етнічні проблеми на Русі? Якими етногру-пами були населені Древньоруські князівства і яка еволюція їх ет­нокультурного розвитку?

Що ви знаєте про татаро-монгольську навалу на Русі?

VII. Джерела та література

Брайчевський М.Ю. Походження Русі. - К., 1968; Гуслистий К.Г. Вопросы истории Украины и этнического развития Украины. - К., 1953; Греков Б.Д. Киевская Русь. - М., 1956; Грушевський М.С. Історія Украї-ни-Руси. У 10 т., 13 кн. - Львів, 1901-1905. - Т. 1-3; Його ж: Київська Русь. У 2 т. - Спб., 1911; Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. - Спб., 1872; Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави. Історичні зошити. - К., 1993; Лихачев Д. С. Национальное самосо­знание Древней Руси. - М., 1949; Мавродин В.В. Происхождение русского на­рода. - Л., 1978; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ в. -М., 1982; Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1996; Толочко А.П. Князь в Древней Руси: Власть. Собственность. Идеология. - К., 1992; Фроянов Н.Я. Киевская Русь. - Л., 1980.

Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. 1. - С. 18.

Там само. - С. 1.

Гуслистий К. Г. Вопросы истории Украины и этнического разви­тия Украины. - К., 1953. - С. 106 - 107.

Мавродин В.В., Фроянов Н.Я. „Старцы" графские на Руси Х в. // Культура средневековой Руси. - Л., 1974; Ловмянский Х.О. О происхож­дении русского боярства // Восточная Европа в древности и средневеко­вье. - М., 1978.

Костомаров Н.И. Начало единодержавия в Древней Руси // Вес­тник Европы. - Спб., 1870. - № 11 - с. 31.

Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1996. - С. 156-157.

Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевско­го государства. - М., 1949. - С. 255.

9.         Толочко П.П. Названа праця. - С. 163.

Тихомиров М.Н. Древнерусские города.   - М., 1956. - С. 42.
П.П.Толочко вважає, що їх було близько 100. Див.:        Толочко П.П. Древне-
русский феодальный город. - К., 1989. - 197.

Толочко П.П. Названа праця. - К., 1996. - С. 178.

Рыбаков Б.А. Ремесла Древней Руси. - М., 1948.

Толочко П.П. Про торговельні зв'язки Києва з країнами Араб­ського сходу та Візантією VIII-X ст. // Археологічні дослідження старо­давнього Києва. - К., 1976. - С. 3-11.

Толочко П.П. Названа праця. - К., 1996. - С. 194.

Пашуто В.Т. Место Древней Руси в истории Европы // феодальная Россия во всемирноисторическом прогрессе. - М., 1972. - С. 189-190.

Німчук В.В. Походження і розвиток мови української народнос­ті // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнопо-літичної історії. - К., 1990. - С. 190-209.

Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. -Спб., 1872. - Т. 1. - С. 32-33.

Толочко П.П. Названа праця. - С. 251.

Ключевский В.О. Курс русской истории. - М., 1987. - Т. 1. - С. 212; Лихачев Д. С. Национальное самосознание Древней Руси. - М., 1949. - С. 46.

Асеев Ю.С. Архитектура Киевской Руси. - К., 1969. - С. 114-118.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1901. - С. 110.

Рыбаков Б.А. О преодолении самообмана // Вопросы истории. -1974. - №3. - С. 153.

Путро О.І. Історія України. Ч. 1. Хрестоматія. - К., 2002. - С. 45-46.

Карпини Иоанн деПлано. История монголов. - СПб., 1911. - С. 25.

Толочко П.П. Названа праця. - С. 149.

Костомаров Н.И. Лекции по русской истории. - СПб., 1861. -

Ч. 1. - С. 16.