Лекція № 2. Східні слов'яни

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Епоха великого переселення народів та східні слов'яни.

Першопочатки українства.

Руська земля.

Християнізація праукраїнських земель; взаємозв'язки з кочівниками та скандинавами.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Порушена проблема складна і неоднозначна. Трактувати її важко, оскільки джерел з історії східних слов' ян до нас дійшло ма­ло, а гіпотез, домислів та різнобічних наукових висновків історич­ною наукою зроблено чимало.

У зв' язку з цим для висвітлення лекційного матеріалу добира­лися письмові, лінгвістичні та археологічні джерела (наприклад, готського історика Йордана "Гетика", візантійського автора Проко-пія Кесарійського "Війна з готами", давньоруського літописця Не­стора "Повість минулих літ" та ін.)1, а також висновки з наукових праць Т.Н.Алєксєєвої, В.Д.Барана, М.Ю.Брайчевського, Є.В.Мак­симова, Л.Нідерле, В.П.Петрова, Й.П.Русанова, Б.О.Рибакова, В.В.Сєдова,   Г.Півторака,   А.М.Трубачова, М.О.Чмихова,

H.        М.Кравченко, І.Г. Черняхова, В.І.Ярового та ін. 2

З праць згаданих авторів нами використовувалися матеріали, що стосуються етногенезу східних слов'ян (Т.Н.Алексєєва, В.В.Сєдов, А.М.Трубачов, В.П.Петров), Черняхівської та Зарубине-цької культур на території України (В.Д.Баран та Є.В.Максимов), історії пращурів Київської Русі (М.Ю.Брайчевський, В.П.Петров) та інших важливих проблем історії стародавнього слов' янства.

Варто відзначити, що життя східних слов' ян знайшло відобра­ження у художньо-історичних творах таких письменників, як:

I.          І.Білика ("Меч арея". - 1972. - 428 с.), В.М.Владка ("Нащадки скі-

фів". - 1962. - 576 с.), Р.Леонтовича ("Звенислава". - 1936. - 128 с.), А.Лотоцького ("Наїзди обрів". - 1923. - 172 с.), В.Малика ("Князь Кий". - 1982. - 270 с.), Т.Микитана ("Крізь бурі". - 1976. -319 с.), Д.Міщенка ("Синьоока Тивер". - 1983. - 431 с.); "Лихі літа ойкумени". - 1985. - 484 с.; "Розплата". - 1987. - 383 с.; "Сіверяни". -1959. - 331 с.) та інших авторів. Згадані книги розповідають читачам про життя стародавніх слов' ян, їх заняття, боротьбу за існування, ре­лігійно-обрядові традиції, особисті стосунки наших пращурів, їх ку­льтуру та уявлення про побудову навколишнього світу.

Відомо, що слов' яни - одна із найчисленніших груп давньо-європейського населення. Вчені і досі вважають, - зазначає дослід­ник історії слов' янства В.Д.Баран., що час її виділення "з індоєвро­пейської спільності ще недостатньо з' ясовано, хоча цьому питан­ню... присвячена велика література", оскільки "слов'яни дещо піз­ніше взяли участь у тих історичних подіях, які висвітлені у письмо­вих джерелах"3.

Досліджуючи історію східних слов'ян, В.Д.Баран засвідчує, що у пошуках прабатьківщини слов'ян вчені розділилися на 4 групи: 4

1. До першої з них належать автори, які дотримуються "дунайсь­кої концепції". Її суть полягає в тому, що розгалуження слов'ян пішло з Дунаю.

Ось як зафіксовано це в несторівськім літописі: "По довгих же ча­сах сіли слов'яни по Дунаю, де єсть інша угорська земля і болга­рська. Од тих слов'ян розійшлися вони по іншій землі і прозва­лися іменами своїми (од того), де сіли на котрому місці. Ті, що прийшли, сіли по річці на ймення Морова, і прозвалися мора-вами, а другі чехами назвалися.

А се — ті самі слов'яни, серби і хорутани. Коли ж волохи най­шли на слов'ян на дунайських, і осіли між них і вчинили їм на­сильство, то слов'яни ті прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші—мазовшанами, ще інші— поморянами).

Так само й ті слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру й назва­лися полянами, а інші древлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли. на Десні, по Сейму, і по Сулі, і назвалися сіверянами. І так ро­зійшовся слов'янський народ ". (Путро О.І. Історія України. Хре­стоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 24).

Започатковане Нестором-Літописцем, це припущення знайшло свій розвиток у працях П.Шафарика, С.Соловйова, М.Погодіна, В.Ключевського, О.Трубачова, І.Ляпушкіна та ін.

2.         До другої групи належать автори так званої "вісло-одерської
теорії". В ній стверджується, що розселення слов'ян почалося з поль-
ських земель. У працях Ю.Костишевського, М.Рудницького, Т.Лер-
Сплавинського, В.Сєдова та І.Русанова обґрунтовується зв'язок ран-
ньо-середньовічної празької культури з пам' ятками поморських та
пшеворських старожитностей.

3.         Найчисленніша група дослідників вважає пращурами
слов' ян стародавніх жителів " між Віслою і Дніпром".

У працях Л.Нідерле, Н.Шахматова, В.Петрова, Ф.Філіна стве­рджується, що прадавні слов' яни жили в північному лісовому або лісостеповому регіоні.

4.         Й, нарешті, четверта версія стверджує, що пращури слов'ян
були у постійному русі. Так у ІІІ-ІІ тис. до н.е. вони, входячи до
складу германо-балто-слов' янської групи, міняли місце проживання
у межиріччі Одри та Дніпра; у І тис. до н. е. диференційовані групи
слов' ян помітні при розкопці лужицької та поморської культур Се-
редньої Європи та скіфської землеробської культури лісостепової
частини України 5. Зокрема, ці твердження знаходять висвітлення в
працях В.Барана, Д.Козака, Р.Терпиловського, Б.Рибакова та ін.

II. Епоха великого переселення народів та східні слов'яни

Вчені стверджують, що на початку IV ст. німецькі племена го­тів створили величезну "державу Германаріха", куди ввійшли й ет­нічні групи, які проживали на території України. Столицею готів було місто Данпарстад, тобто "Дніпрове місто"6. Їх король Герма-наріх на правах завойовника у похилому віці одружився на дочці племінного князя антів Либідь, яка народила йому дітей і відіграла значну роль при дворі.

Однак панування в українських землях готів були недовгим. В кінці IV ст. Європа зазнала навали середньоазіатських племен гунів, які, особливо під керівництвом свого царя Аттіли, привели в рух масу інших етносів. Відбулося так зване Велике переселення наро­

дів, яке призвело до падіння Західної Римської імперії та утвер­дження нових держав.

У своєму творі "Історія" візантійський хроніст Пріск По-нійський пише, що Аттіла у народу користувався високим авторитетом, до нього "постійно підходило багато людей, які мали позови один на одного і діставали його рішення". (Пу-

тро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 17).

У 375 р. гуни, зустрівшись з готами, завдали їм поразки. Згадуваний готський король Германаріх в 81-річному віці змушений був покінчити з собою 7.

У період виснажливих боїв з готами на Наддніпров' ї прожива­ли провісники слов'ян-українців - "венеди", "анти", "склавіни" .

Візантійський історик Прокопій Кесарійський у середині VI ст. зауважує, що анти та склавіни розмовляли однією мо­вою, у них був однаковий побут, спільні звичаї та віра. Він стверджував, що виглядом вони також не різнилися поміж собою. За його свідченням всі вони високі і надзвичайно мі­цні. Тілом і волоссям білі, або золотисті. Він підкреслював, що навіть ім'я у слов'ян і антів було спочатку одне 9.

Тобто, венеди, анти, склавіни - це племена, які мали певні ет­нографічні відмінності, але які, на думку М.С.Грушевського, були предками слов'ян, а анти - українців. "Оце й були наші українські племена, - писав він, - що зайняли тоді вже побережжя Чорно­морське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступа­ють в історичних джерелах під тою назвою антів"10.

Як власники подніпровських земель та причорноморських сте­пів, анти обороняли їх від готів. Та історичні обставини, сутички з готами примусили їх піти на союз з гунами, прийняти від них звич­ку до постійних воєн та далеких походів, занедбавши навіть земле­робство. М.С.Грушевський зауважує, що, очевидно, пізніше україн­ське козацтво успадкувало цей потяг до походів саме від стародав­ніх антів 11.

Рухаючись із Центральної Азії на Захід, гуни спустошували на своєму шляху землі племен і народів, які їм зустрічалися. Зокрема, перемоловши етноси Волзько-Уральського межиріччя, гуни всту­пили в союз з уграми та аланами, зруйнували грецькі міста в При-чорномор' ї. Вступивши в союз з антами, завдали поразки готам.

Близько 400 року, переселившись на територію Середнього По-дунав' я, гуни разом зі своїми союзниками роблять напади на держа­ви Західної Європи. Після смерті їхнього вождя Аттіли (453 р.), ду­найська держава гунів занепадає і сходить з історичної сцени.

В середині століття українські пращури - анти зустрічаються з кочовою ордою аварів. Антський воєвода Мезамир був убитий аварським каганом за свою сміливість та гордість. На початку VII ст., після рішучої сутички аварів з антами, останні перестали зустріча­тися у пам' ятках історії12.

ІІІ. Першопочатки українства

В.И.Борисенко у книзі "Курс української історії" (1998) підк­реслює, що "українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільності. Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов'яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з'ясовано"13.

Чимало вчених вважають, що землероби-праслов'яни почали формуватися в ІІ тис. до н.е. з племен тшинецько-комарівської ку­льтури, що проживали на території Східної Польщі, Прикарпаття, Придністров' я, Південної України та Південної Білорусії. Вивчення їх побуту, звичаїв та культури дає підставу дійти висновку, що вони відрізнялися від своїх сусідів, племен станівської культури, які, на­певне, започаткували фракійську етнічну спільноту.

З часом племена комарівської культури під тиском історичних обставин розселилися на Подніпров' ї та Правобережній Україні, утво­ривши нову етнічну спільноту - білогрудівську культуру (ХІ-ІХ ст. до н. е.). Подальша етнічна кристалізація праслов' янства продовжува­лась на території сучасних Польщі та України.

На думку багатьох вчених білогрудівці започаткували східно-слов' янську етнічну спільноту14.

У праці візантійського юриста Прокопія "Історія" (V ст. н.е.) зазначено, що "слов'яни й анти не підлягають одній лю­дині, а з давніх-давен живуть у демократії; тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно. І май­же в усьому іншому обидва варварські народи здавна живуть

однаково. Єдиного бога, громовержця, визнають вони влади­кою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин" (Путро О.І. Історія України. Хрестома­тія. Ч.1. — К., 2002. — С. 21).

Виробництво, культуру та побут білогрудівців у Х-VIII ст. до н.е. успадкувало населення чорноліської культури, яке проживало у ті часи поміж Дніпром і Дністром, вздовж Прип'яті, Ворскли, Орелі, Самари. Займаючись сільським господарством, чорнолісці торгува­ли та воювали з кіммерійцями та скіфами, взаємно обумовлювали розвиток один одного.

Останнім часом в середовищі київських археологів побутує думка, що в ІІІ-ІІ ст. до н.е. процес формування слов'янства виру­вав на Вісло-Волинських землях, просуваючись на схід. У ІІ-ІІІ ст. н.е. народжується Східний Центр - київська культура 15.

Візантійський імператор Маврікій (582—602рр.) у своїй пра­ці "Стратегія'' підтверджує висновки Прокопія про демокра­тизм слов'ян. Він пише, що "племена слов'ян і антів живуть укупі, і життя їх одинакове, вони живуть вільно і не дають ні­кому поневолити себе або підкорити. Їх дуже багато в їх країні і вони дуже витривалі, зносять легко і спеку, і холод, і дощ, і на­готу тіла, і убозтво.

До тих, хто приходить до них, користується гостинністю, вони ставляться лагідно і по-приятельському, привітно зустрі­чають їх і проводжають потім від місця, охороняючи тих, хто потребує цього" (Путро О. І. Історія України. Хрестоматія. Ч. 1. — К., 2002. — С. 22).

Коли ж почав утворюватися український народ і де його прабатьківщина? Цю проблему варто розглядати у світлі вивчен­ня історії праслов' ян, східних слов' ян та їх етнічних гілок, зок­рема української.

Складність цього дослідження полягає в тому, що історіогра­фія Російської імперії розглядала походження українців, білорусів та росіян як єдиний процес, який пішов у світ з однієї колиски. Як показала практика, ця концепція носила кон' юнктурний характер і була недосконалою.

Побутують й інші думки. Зокрема Б. Хмельницький вважав, що народ український (руський) походить від скіфів. Автор "Історії русів" (1846) в основу формування української народності поклав трансформацію сарматських племен.

Професор російської історії М.І.Костомаров стверджував, що існували південно-руська, сіверська, великоруська та інші слов' ян-ські народності, які мали різні державні ментальності.

Дослідник трипільської культури В.Хвойка був переконаний, що пращури українців були подніпровськими автохтонами. Ідею ав-тохтонізму українців відстоював М.С.Грушевський, який чи не впе­рше зробив спробу спростувати походження українців, білорусів та росіян з єдиної давньоруської народності16.

Археолог та мовознавець В.Петров вважав, що українцями бу­ли трипільці, і підтверджував це багатьма фактами з їх соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя17.

Можна назвати й інше бачення першопочатків українців. Зок­рема дослідники Т.Алєксєєва та С. Сегеда вважають, що сприятли­вими для розвитку українства були землі Правобережного Поліс-ся18, а основоположник української антропології Ф. Вовк перекона­ний, що антропологічний тип українця сформувався у вік бронзи (ІІІ-ІІ тис. до н.е.) на базі одного із племен комарівської, білогрудів-ської, ямної та ін. археологічних культур19.

Професор В.И.Борисенко вважає, що "предки нинішніх украї­нців" почали активно кристалізуватися у ІІ ст. до н.е., тобто у після-скіфський період. Зберігаючи генетичну інформацію, пращури українства, за висловом автора, почали відновлювати доскіфські традиції народного життя, розмішуючи їх з набутими від згаданих вище кочових племен20.

Деякі вчені гадають, що наприкінці ІІІ ст. до н.е. спостеріга­ються "перші ознаки розмежування єдиної праслов'янської мови на

мови майбутніх західних і східних слов' ян" . До цього додамо, що у І ст. до н. е. праслов' янські мовні території з притаманними їм діале­ктами помітно розмежовуються по Західному Бугу, ознаки якого простежуються і дотепер.

Розглядаючи версії про час зародження слов' ян, вчені дійшли висновку, що їх сліди потрібно шукати у житті та діяльності племен пшеворської культури (ІІ ст. до н.е. - IV ст. н.е.). До їх складу вхо­дили венеди, які, по-суті, були першою назвою колишніх слов'ян, і

які жили поміж Віслою, Одером, Західним Бугом та Середнім Дніпром .

Встановлено також, що майже одночасно з пшеварцями на Се­редньому Подніпров'ї, Поліссі та в Лісостепу сформувалось племін­

не об' єднання Зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). В.Й.Борисенко зазначає, що "в складі зарубинецького племінного об'єднання поряд з іншими східно-слов'янськими народами бе­руть свій початок і українці. Відтоді простежується безперерв­ний поступальний етногенетичний процес аж до утворення української етнічної спільноти "23. Можна додати, що зустріч за-рубинецьких племен з сарматами в І ст. н.е. змусила їх припинити просування на південь Середнього Дніпра, Десни, Сейму, Сожу, Пів­денного Бугу.

Саме ці обставини обумовлюють появу п' яти варіантів зару-бинецької культури: середньодніпровського, поліського, деснянсь­кого, верхньодніпровського та південнобузького. Для цих регіонів характерне землеробство, обробка заліза, використання ткацьких верстатів, створення наземних приміщень з дерев' яно-глиняних конструкцій, торгівля з державами Північного Причорномор' я, на­копичення продуктів тваринництва тощо.

Десь на І ст. н.е. зарубинецькі племена досягли такого високо­го рівня економічного та культурного розвитку, що почали виділя­тися з племінного об' єднання венедів й обособлюватися в нові етні­чні групи - славенів та антів.

Підраховано, що близько 7О антських племен, українських пращурів жили на схід від Дунаю та Дністра, були крайніми по від­ношенню до склавенів та венедів, які жили на захід від них й, оче­видно, етнонім "анти" (по-іранськи пограничні жителі, люди, що жили з краю) ліг в основу назви українського етносу 24.

У IV ст. н. е. анти мали велике державне об' єднання, яке у пе­ріод найвищого свого розвитку займало територію від Дону до Ру­мунії й далі на Балкани. Як уже було сказано, об' єднавшись у IV ст. з гунами, анти у 385 р. розгромили царя готів Вінітарія. Наступного року готи взяли реванш за поразку: полонили та розп' яли антського царя Божа та 7О його вельмож.

Після смерті царя Аттіли (453) царство гунів розпалося. З полі­тичної карти зникла Західноримська імперія. Зате вистояли Візантія та державне об'єднання антів. В.Й.Борисенко підкреслює, що "відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V- середини VI ст."15. Справді, це був період найвищої могутності праукраїнського державного утворен­ня. Після розгрому гунів племінне об' єднання антів почало війну з

Візантією за сфери впливу. Як відзначають вчені, почалися так звані Балканські війни та проникнення праукраїнців на балканські землі аж до Пелепонесу та Малої Азії.

Цей процес проникнення антів на південь перервала навала уйгурських племен аварів, які у середині VI ст. під керівництвом царя Бояна почали жорстокі війни з нашими пращурами.

На початку VII ст. (6О2) авари під проводом царя Апсиха завда­ли нищівної поразки антам. Відтоді анти розпалися. Тікаючи від авар, проникали на Балкани, Центральну Європу, Малу Азію, лісос­тепову зону України. Як у приказці: "нашого цвіту розвіялося по всьому світу".

Розселяючись, анти поширювали й свою культуру, мову, звич­ки, побут. Про ті далекі часи нині нагадують такі спільні для украї­нців та інших слов'ян слова, як "ґазда", "гай", "гинути", "голота", "гуска", "квочка", "комин", "лаяти", "люлька", "гуня", "ватра", "плахта", "сукня", "торба"та багато інших.

IV. Руська земля

Вище було сказано, що пращури українців - анти перші кроки свого державного племінного об' єднання робили в часи пшеварської (ІІ ст. до н.е. - IV ст. н.е.) та зарубинецької культур (ІІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.), прокладали шлях до подальшого формування української етніч­ної спільності.

Яскравим свідченням її господарювання, побуту та мови є архе­ологічні матеріали черняхівської (ІІ-V ст.), київської (ІІІ - перша пол. V ст.), празької, колочинської та пеньківської (V-VII ст.) культур. Во­ни розповідають, що матеріальна культура праукраїнських племен в ті часи чимдалі уніфікувалася, а етнічним центром консолідації праук­раїнців ставали племена київської культури, особливо Середнього Придніпров' я. Вчені гадають, що навіть мова антів була близькою до

розмовної мови Київської Русі 26.

Як же склалася доля антів після розпаду їх племінного об'єднання (VII ст.)? Дослідники вважають, що на початку VII ст. во-линян-дулібів завоювали авари, які жорстоко знущалися з них, запря­гали у віз їхніх жінок. Літописець розповідає, що ніби саме за це бог покарав їх усіх смертю, залишивши нащадкам приказку: "Погинули яко обри", тобто авари. Насправді ж авари через деякий час з Волині

відійшли в Угорщину, розчинившись там в середовищі місцевих племен. Нема потреби доводити, що колишня могутність дулібів була ослаблена й вони вимушені були дещо поступитися у своєму розвитку сусіднім племенам Середнього Подніпров'я - полянам.

У цей час ця спільнота переживала етнічну консолідацію. В іс­торичних працях відзначено, що активність цього процесу стиму­лювалася активністю легендарного князя Кия та його братів Щека і Хорива. До речі, немає єдності в поглядах щодо часу їх проживан­ня. Одні вчені гадають, що вони жили наприкінці V - у першій по­ловині VI ст., інші - на одне століття пізніше.

Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі і там подру­жився з Візантійським імператором. Почав боротьбу проти Аварсь­кого каганату, з дозволу візантійського імператора зробив "спробу стати на Дунаї" і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому і мусив повернутися на Середнє Подніпров' я, де й заснував Київ. Ось як про заснування Києва пише Нестор-Літописець:

"Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів панували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм — то було (між них) три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею.

Зробили вони городок (і) на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими й тя­мущими і називалися полянами". (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 25).

Цікавим є питання про термін "Русь". Можна з певністю сказа­ти, що походження цього терміна пов' язане з історією полян, яких в прадавні часи звали "русами" . Про першочергове відношення те­рміна "русь" до українських земель свідчать не тільки спогади дав­ніх авторів (сирійського письменника Захарія Ритора VII ст., київ­ського Нестора-Літописця ХІ-ХІІ ст.), а й топоніми та гідроніми.

Так, наприклад, у Середньому Подніпров'ї в основі назв де­яких річок лежить основа згаданого вище терміна - Рось, Росава, Раставиця. Можливо, цей термін залишили на цій землі сармати, в

яких усе світле називалося терміном "рос", а одне із племен - рок­соланами.

Правда, є й інші твердження. Норманісти вважають, що цей термін принесли на Київщину шведи (роши, роси), які, як варяги, взяли участь у державному формуванні на полянській території і ра­зом з якими в ІХ ст. була започаткована Київська Русь. Та більш де­тальне дослідження цього питання дає підставу дійти висновку, що термін "русь" витікає з місцевих полянських джерел. Академік П.П.Толочко підкреслює, що "прихильники цієї версії чомусь забу­вають відзначити, що давнє обернення північних пришельців на русів відбувається лише після того, як вони з'являються в Києві.

До цього літопис іменує їх варягами..."

Можна з певністю сказати, що історія була логічною, коли для формування праукраїнської державності обрала пращурів - полян.

Поляни проживали у вигідному геополітичному середо­вищі. Вони опинилися у центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгових шляхів. По Дніпру племена підтримували торговельні зв'язки з північним Причорно­мор'ям і Візантією. Через їхні землі здійснювалася торгівля між Сходом і Заходом.

У стратегічно важливому центрі їхніх володінь наприкінці V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпру того люду, який мешкав у Верхньому Подніп­ров'ї, на берегах Ірпеня, Прип'яті, Десни, Сейму, Сожу та їх­ніх приток...

До полян за економічними, політичними й етнічними ін­тересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме по­ляни, західні сіверяни й древляни у VII ст. почали об'єднуватися у федерацію племен. (Борисенко В.Й. Курс укра­їнської історії. — К., 1998. — С. 38—39).

До сказаного додамо, що в ті часи (VII-VIII ст.) державотворчі процесі відбувалися і в середовищі сусідніх племен. Так, наприклад, на Заході утворилося Болгарське царство, а на Сході - Хозарський каганат, на Закарпатських землях - Великоморавське князівство. Подібні приклади можна було б продовжити. Вони додатково засві­дчують, що утворення праукраїнської держави відбувалося парале­льно з аналогічними процесами у Європі.

Варто підкреслити також, що вже в VII ст. сучасники праукра-їнське державне об'єднання називали Руссю, а подніпровський ре­гіон, особливо територію навколо Києва - Руська земля.

В деяких джерелах арабського походження згадані вище землі названі Куявією, Артанією та Славією. У багатьох давніх авторів було небезпідставне уявлення, що влада київського князя поширю­валася на значні навколишні території.

Досліджуючи життя та діяльність наших пращурів на Руській землі, вчені помітили, що їх племінне керівництво підтримувало ак­тивні зв' язки з Візантією, країнами Близького Сходу та Європи. Так, наприклад, посли праукраїнського державного об'єднання у 838-839 роках відвідали Константинополь та столиці деяких євро­пейських держав.

Значного авторитету набула руська земля за часів правління останнього нащадка династії Києвичів - Аскольда.

При сприянні Аскольда Русь утверджується на історичній арені як могутня країна Середньовіччя. Вона не тільки спус­тошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме її серце — Константинополь (860, 866рр.)...

Аскольд змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, згідно з яким Віза­нтія платила Русі щорічневу данину, а Русь зобов'язувалася надавати їй військову допомогу у боротьбі з арабами. Вплив Русі на Півдні став таким відчутним, що сучасники почали називати Понт Евксінський Руським морем. (Борисенко В.Й. Курс української історії. — К., 1998. — С. 40).

Могутності руських земель в докиївський період (до появи Ки­ївської Русі) сприяли такі фактори:

По-перше, бурхлива етнічна консолідація населення Русі на базі праукраїнських племен Черняхівської (ІІ-V ст. н.е.) та інших культур. У післяантський (черняхівський) період у різних місцевос­тях сучасної України існували Лука-райковецька (VIII-ІХ ст.), Во-линцівська (VII-VIII ст.), Роменська (VIII - Х ст.) та інші культури, які були основою для об' єднання східніх слов' ян в племена дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хор­ватів, сіверян.

Нестор-Літописець відзначає значні відмінності у племін­них звичаях східних слов'ян. (Усі племена) мали свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов. Так, по­

ляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і пошти -вість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, і до ді­верів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері, а назавтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть.

А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води.

А радимичі, і в'ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на іг­рища, на пляси, і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі... Мали ж вони по дві і по три жінки..." (Путро О.І. Істо­рія України. Хрестоматія. Ч. І. — К., 2002. — С. 25).

По-друге, консолідації згаданих вище племен сприяло нівелю­вання особливостей їх життя та діяльності: заглиблені в землю жит­ла, кам' яні печі, однакові прикраси та типи посуду, схожі сільсько­господарські знаряддя свідчили про спільне спрямування їх соціа­льно-економічного, суспільно-політичного та культурного русла.

Ця звичаєва строкатість на регіональному рівні поступово ні­велювалася й була поштовхом до консолідації племен, які там жили.

По-третє, консолідації племен сприяли також ремесла, які дали поштовх до розвитку первинної металургії, обробки заліза, де­рева, кісток, гончарного посуду тощо. Ремісничі центри перетворю­валися на адміністративні осередки. Так, наприклад, Київ став центром полян, Чернігів - сіверян, і Коростень - древлян, Волинь -дулібів. Тож не даром варяги назвали землі української території краєм "гарда ", тобто - градов, міст.

По-четверте, процесу зближення праукраїнських племен сприяли торгові інтереси. Праукраїнці підтримували традиційні то­ргові зв' язки з причорноморськими, прикаспійськими та середньоа­зіатськими містами.

Традиційно жвавими були торгові шляхи з Кримом, Поду-нав'ям, Візантією. Наші пращури вивозили збіжжя, привозили кош­товні тканини, прикраси, посуд, металеві вироби, прянощі тощо.

По-п'яте, зміцненню єдності праукраїнських племен сприяла тогочасна демократична форма їх управління. Народне віче тримало

під контролем діяльність всіх тогочасних органів управління й це виховувало почуття міжплемінного довір' я.

V. Християнізація праукраїнських земель: взаємозв'язки з кочівниками та Скандинавією

Порушені питання є, можливо, найцікавішим матеріалом цієї лекції. Зокрема, студентам буде цікаво дізнатися, що християнство, яке вже тоді ставало світовою формою світобачення, в IV-V ст. ста­ло проникати В Українські землі і в образі Андрія Первозванного пропагуватися серед подніпровського населення.

Є свідчення, що деяка частина праукраїнських старшин при­йняла християнство ще в ІХ ст. Відомо, наприклад, що у 60-х роках ІХ ст. від патріарха Фотія християнство прийняв Аскольд.

Одначе, як свідчать факти, більшість наших пращурів у ті часи залишалися язичниками й поклонялися Перуну - богові грому та блискавки, Дажбогу - покровителю Сонця, Стрибогу - господарю вітру та ін. Кожне плем'я мало своїх богів.

Старовинні люди вірили в духів предків, лісовиків, водяних, русалок, домовиків, тобто обожнювали сили природи. Періодично під керівництвом волхвів збиралися в святилищах, або в лісових за­тишних місцях, приносили богам жертви і в цьому знаходили душе­вний спокій та контакт з природою, очищення своєї моралі та ви­правдання тим чи іншим вчинкам. Отже, проникнення християнства ставало однією із вищих форм консолідації українських пращурів, згуртування їх навколо своїх князів.

Одночасно слід підкреслити, що консолідацію праукраїнських племен стимулювали й інші зовнішні фактори.

У середині VI ст. в степах від Північного Кавказу до Маньч­журії виникає племінне об'єднання - Тюркський каганат, який став тиснути на аварську орду (союз кочових племен, що проживали на північ від Аральського моря).

Тікаючи від тюрків, авари в середині IV ст. у Придунав' ї за­сновують Аварський каганат, вступають там у конфлікт з болгара­ми, антами та іншими навколишніми племенами. У всякому разі під час боротьби тюрків і аварів у VII ст. виникає третє державне об' єднання - Хазарський каганат (на північ від Каспійського моря), який став грізним агресором щодо згаданих вище болгарських та

Давня історія України. Київська Русь 39 слов' янських племен. Воюючи проти хозар, у VII ст. розпорошені

болгарські племена об'єднуються у царство Велика Болгарія .

В орбіту Хозарської держави попадають угри, болгари, алани, буртаси, слов' янські племена в' ятичів, радимичів, сіверян. Хозари пробують накинути свою владу і на полян, що проживали на серед­ньому Дніпрі, але це їм не вдалося 30.

Хозарському каганату судилося істотно вплинути на форму­вання державних об' єднань у болгар, угрів та багатьох слов' янських племен. Борючись проти каганату, болгарські племена сформували царство Велика Болгарія. Оскільки у залежність від каганату попали слов' янські племена в' ятичів, радимичів та сіверян, прискорилася державна консолідація і в українських пращурів - полян.

Дехто з авторів навіть схильний був ідентифікувати хозар з полянами, розглядаючи їх у світлі однакового державотворчого процесу 31.

Академік П.П.Толочко, досліджуючи цю проблему, підкрес­лив, що "ні до полян, ні до Києва хозари не мали іншого відно­шення, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у другій половині VIII ст., вони поширили на них данницьку за­лежність" 32.

Підкреслимо, що сусідство і взаємодія двох етнополітичних утворень - ранньої Русі і Хазарії - не могло пройти для них безслі­дно. Русь впливала на розвиток каганату у такій же мірі, в якій Хо-зарія впливала на розвиток її економічного життя та політичних структур.

Отже, Руська (українська) земля розвивалася і міцніла не під патронатом Хозарії, а в політичній боротьбі з її експансією. "Є підстави вважати, - зауважує автор фундаментальної пра­ці "Київська Русь" П.П.Толочко, - що вже в часи правління в Києві князів Аскольда і Діра (60-80-ті роки ІХ ст.) вона була подолана у власне Руській землі"33.

Для нас важливо співставити взаємовпливи східних слов' ян з північними сусідами - скандинавськими народами, яких прийнято називати в історії України варягами.

У цьому відношенні варто визначити їх роль і місце у консолі-даційних процесах в середовищі праукраїнських племен, у розвитку подій їх державотворення.

У літописі ХІ—ХІІ ст. "Повісті временних літ" сказано, що "У рік 852... називалася наша земля — Руська земля. У рік 859 ва­ряги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, із словен, із мері, із весі, із кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів брали вони по білій вивірці — стільки від диму... У рік 862 вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали.

І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би во­лодів нами і радив за угодою, по праву". Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото од­ні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — гота­ми — отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть но княжити і володіти нами". І вибралися троє братів із родами своїми, і з собою всю взяли русь " 34.

Спираючись на цей уривок, ряд німецьких учених, зокрема, Готліб Баєр, Герхард Міллер та Август Шльоцер розвили так звану норманську теорію, згідно з якою Київську Русь, нібито, заснували варяги.

Ця концепція викликала обурення з боку М.Ломоносова,

оскільки вона недооцінювала державотворчі сили слов'ян . Дійс­но, на початку ІХ ст. проникнення варягів через систему річок та озер вглиб Східної Європи активізувалося. В.Й.Борисенко заува­жує, що на той час, напевне, "встановилися і перші контакти між праукраїнцями й скандинавами... На українських землях вони з'явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність. Тому твердження норманістів про начебто вирішальну роль варягів у створенні Київської Русі не можна визнати переконливими"336.

На нашу думку, правильно зазначає канадський дослідник О.Субтельний, що "важко заперечувати участь, ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинав­ські імена. Варяги відіграли роль каталізатора політичного розвит­ку... У ряді випадків інтереси східних слов'ян і варягів співпадали. Це, зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочівників, забезпечення й охорони дніпровського торго-

вельного шляху на Візантію

Отже, є всі підстави дійти висновку, що Київська Русь як дер­жавне об' єднання не є витвором якоїсь окремої етнічної групи, а ре­зультатом складної слов' янської скандинавської взаємодії.

Й правильно окремі автори посилаються на американського іс­торика Омеляна Пріцака, який стверджує, що Русь спочатку була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, якому судилося

створити політичну єдність - Київську Русь .

VI. Запитання та завдання

Що ви знаєте про походження слов'ян, їх побут та культуру?

Які племена ви віднесете до праукраїнських, що ви знаєте про їх життя та діяльність?

Як ви поясните походження терміна "Русь"?

Які історичні процеси обумовили прискорення консолідації праукраїнських племен?

Що таке "норманська теорія" походження держави на Русі? В чому її хибність?

VII. Джерела та література

Йордан. О происхождении и деянии готов. - М., 1960; Прокопий Ке-сарийский. Война с готами. - М., 1996; Повесть временных лет. В 2 ч. - М. -Л., 1959.

Алексеева Т.Н. Этногенез восточных славян по данным антропо­логии. - М., 1973; Баран В.Д. Черняхівська культура. За матеріалами Вер­хнього Дністра і Західного Бугу. - К., 1981; Баран В.Д. (у співавторстві з Козаком Д.Н. та Терпиловським Р.В.). Походження слов'ян. - К., 1991; Брайчевський М.Ю. Походження Русі. - К., 1968; Максимов Є.В. Заруби-нецкая культура на территории УССР. - К., 1982; Нидерле Л. Славянские древности. - М., 1956; Петров В.П. Етногенез слов'ян. - К., 1972; Походжен­ня українського народу. - К., 1992; Півторак Г. Звідки ми і наша мова? - К., 1993. Трубачев А.М. Этногенез и культура древних словян. - М., 1991; Ру­санова И.П. Славянские древности VI-IX вв. - М., 1970; Рыбаков Б.А. Но­вая концепция предистории Киевской Руси // История СССР. - 1981. - № 1; Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. - М., 1979; Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. - К., 1990; Яро­вий В.І. Історія слов'ян: Курс лекцій. - К., 1999; Чмихов М.О. (Спільно з

Кравченко Н.М. та Черняховим І.Г.). Археологія та стародавня історія

України. - К., 1992.

Баран В.Д. Східні слов'яни // Історія України: Курс лекцій у двох книгах. - Т. 1. - К., 1991. - С. 23-24.

Баран В.Д. Черняхівська культура. - К., 1981; Походження слов'ян. - К., 1991; Проблемы изучения раннеславянских древностей Юго-Восточной Европы / Х Международный съезд славистов. - К., 1988.

Баран В.Д. Східні слов'яни // Історія України: Курс лекцій у 2-х кни­гах. - Т. 1. - К., 1991. - С. 24-25.

Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. -К., 1996. - С. 115-116.

Йордан. О происхождении и деяниях готов. - М., 1960. - С. 115.

Там само.

Прокопий Кесарийский. Война с готами. - М., 1996. - С. 250-251.

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. - К., 1991. - С. 32.

Там само. - С. 32.

Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. - С. 118.

Борисенко В.Й. Курс української історії. - К., 1998. - С. 22.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 24. Яровий В. І. та ін. Істо­рія західних і південних слов'ян. - К., 2001. - С. 14-15.

Баран В.Д. Східні слов'яни // Історія України: Курс лекцій у 2-х книгах. Т. 1. - К., 1991. - С. 32-33.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1991. - С. 31-32.

ПетровВ.П. Походження українського народу. - К., 1991. - С. 28, 45, 87.

Алексеева Т.И. Этногенез восточных словян по данным антропо­логии. - М., 1973.

Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу. - К., 1994. - С. 18.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 29.

Там само. - С. 29.

Там само. - С. 29.

Там само. - С. 30.

Грушевський М.С. Названа праця. - С. 31-33.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 33.

Там само. - С. 37.

Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1996. - С. 27.

Там само. - С. 28.

Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. -К., 1996. - С. 136-137.

Там само. - С. 137.

Детальніше про це див.: Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1996. - С. 35.

Там само. - С. 39.

Там само. - С. 39.

Повесть временных лет. У 2-х частинах. Ч. 1. - М. -Л., 1950. - С. 18.

Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1993. - С. 43.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 44.

Субтельний О. Названа праця. - С. 45.

Там само. - С. 45.