Лекція № 26. Західноукраїнські землі у ХІХ ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Адміністративно-політичний устрій.

Соціально-економічний розвиток краю.

Суспільно-політичний рух та класова боротьба.

Особливості суспільно-політичного життя західноукра­їнського народу у другій половині ХІХ ст

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

В лекції на основі аналізу джерел, монографічної літератури та узагальнюючих праць розкриваються історичні події, процеси і яви­ща, які мали місце в західноукраїнських землях в соціально-економіч­ному, суспільно-політичному та культурному житті у ХІХ ст.

Специфіка викладу полягає в тому, що у кінці XVIII-XIX ст. цей край був у складі Австрійської габсбургської імперії, а тому йо­го історія подається на фоні тих історичних подій, процесів і явищ, які відбувались в цій державі.

Одночасно, зважаючи на споріднення, етнічну єдність захід­них українців з жителями подніпровської України, їх духовну адек­ватність та обопільне прагнення до державної соборності, в лекції часто співставляються історичні матеріали обох частин України і аналізуються у їх взаємозв'язку.

На широких історичних фактах показується соціально-економічна та культурна неволя західноукраїнського краю, наці­ональний гніт та безправність галичан в чужій для них імперії. Простежуються складні стосунки з поляками, які, вислужуючись перед габсбургами, культивували свою зверхність, домінування в західноукраїнському краї, відмовляли східним галичанам у праві на свою національність, окремішне історичне життя, власну ку­льтуру.

Одночасно показані прагнення західноукраїнського населення жити разом зі східними братами, боротьба за цю єдність, тернистий шлях до волі та незалежності.

При підготовці лекції використані джерела, які опубліковані в таких документальних виданнях, як: "Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)" - К.,1974; "Селянський рух на Бу­ковині в 40-х роках ХІХ ст." - К., 1949; "Робітничий рух на Укра­їні (1861-1884)". - К., 1986; "Русалка Дністрова" - К., 1988 1; по­ложення і висновки праць дослідників Г.Ю.Гербільського, М.П.Герасименка, В.Є.Задорожного, Г.І.Ковальчака, М.М.Крав­ця, М.П.Кукурудзяка, Ф.І. Стеблія, С.М. Трусевича, В. Чоповського, І.Я.Франка, І.Г.Шульги, Є.А.Яцевича, та ін.2

У згаданих працях висвітлені аграрні відносини в Галичині у ХІХ ст. (М.П.Герасименко, Г.І.Ковальчак, Ф.І.Стеблій, І.Я.Франко), становище робітничого класу західноукраїнського краю (Г.І.Кова-льчак, М.П.Кукурудзяк, С.А.Яцевич), суспільно-політичне життя та національний рух (Г. Ю.Гербільський, Ф.І.Стеблій, В.Чоповський), економічне життя західноукраїнського народу (І. Я.Франко, І.Г.Шульга, В.Є.Задорожний), події культурного життя та інші істо­ричні проблеми.

Крім цього, враховувалася трактовка західноукраїнських істори­чних проблем авторами підручників з історії України О.Д.Бойком,

В.И.Борисенком, І.К.Рибалкою, О.Субтельним, Ю.М.Алексєєвим, В.В.Світличною, В.А.Смолієм, В.М.Литвином, В.М.Мордвінцевим, А.Г.Слюсаренком, Л.Г.Мельником та ін.3

ІІ. Адміністративно-політичний устрій

З попередніх лекцій відомо, що в результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795), Константинопольської австро-турецької конвенції (1775) Галичина та Буковина увійшли до складу багато­національної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорсь­кого королівства ще з XVII ст. перебувало також Закарпаття. Таким чином, за висловом дослідника цих проблем Ф.І.Стеблія, "габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. чоловік, в тому числі 2 млн. українців"4.

Галичина була виділена в королівство Галіція та Лодомерія з центром у Львові, яке в адміністративному відношенні поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину. 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Бу­ковина з центром у Чернівцях. Закарпаття, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. Тобто, навіть в рамках єдиної держави західноукраїнські землі були адміністратив­но розмежованими.

Адміністративний апарат в "королівстві" очолював губерна­тор, в округах - старости. На місцях адміністративні і судово-поліцейські функції здійснювали поміщики, або спеціальні чинов­ники - мандатори. Міста управлялися магістратами, склад яких за­тверджувався адміністративними органами 5.

Одночасно варто нагадати, що допоміжним органом крайової ад­міністрації був становий сейм, до якого входили представники магна­тів, шляхти, духовенства та міщанства. В Закарпатті адміністрацію в чотирьох комітатах (жупах) очолювали жупани, які затверджувались намісником (губернатором) і були йому підзвітні у своїй діяльності.

Отже, знаряддям централізаторської політики уряду та класового панування феодалів на підневільних, адміністративно розмежованих західноукраїнських землях став численний бюрократичний апарат.

ІІІ. Соціально-економічний розвиток краю

За висловом відомого канадського історика українського по­ходження О. Субтельного, "умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бід­ність... Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужден­них і відсталих частин імперії"6.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, земельний наділ яких у 1819 р. становив 14 акрів (шляхет­ського маєтку - 1051), у 1848 р. - 9,6 (шляхетського маєтку - 1400). За право користуватися цими наділами селяни повинні були відроб­ляти на феодала панщину, що сягала 5-6 днів на тиждень. Крім цьо­го селяни повинні були відбувати інші роботи у маєтку пана, плати­ти йому натуральний оброк тощо.

У 3,5 тис. західноукраїнських сіл селяни, застосовуючи примі­тивні знаряддя, могли одержати близько третини того, що вирощу­

вали селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон (в основному капуста та картопля) становив близько половини того, що споживав західно­європейський селянин. "Були часи, - писав О.Субтельний, - між 1830 та 1850 рр., коли смертність у Східній Галичині переважала народжу­ваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селя­нина була короткою - в середньому якихось 30-40 років".

Поміщики насаджували серед селян пияцтво, деякі з них на­віть встановлювали для своїх кріпаків норму споживання алкоголю, сподіваючись таким чином реалізувати продукт, який вони вироб­ляли. На думку багатьох поміщиків, селяни належали до нижчих людських істот, які не піддаються вдосконаленням.

Важливим прошарком західноукраїнського населення було ду­ховенство. Воно наближалося до місцевої еліти, сповідало греко-католицькі церковні канони й заміняло селянству національну знать, яка відцуралася від свого суспільства, полонізувалася і перейшла в католицизм. В західноукраїнському краї виникли цілі династії свяще­ників. В ХІХ ст. у Східній Галичині було 2-2,5 тис. таких родин.

Духовенство користувалося серед селян великим впливом та владою. Проте за матеріальним та культурним рівнем український сільський священик ледве підносився над селянином. Багато хто з них ледве міг прочитати тексти церковнослов'янською мовою.

Протягом усього ХІХ ст. західноукраїнське суспільство скла­далося лише з двох соціальних верств: селянської маси і невеликої касти священиків. "Серед українців, - зауважував О.Субтельний, -за іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи" .

Це не означає, проте, що у західноукраїнському краї не було інших етнічних та соціальних груп населення. Наприкінці XVIII ст., наприклад, польська шляхта становила 95 тис, або 3,4 %, міщани -300 тис, або 10% населення провінції. Крім цього, на західноукраїн­ських землях мав місце прошарок чесько-німецького чиновництва та німецьких колоністів.

Отже, суспільство Галичини вже на початку ХІХ ст. було ба­гатонаціональним та чітко розшарованим. Кожна етнічна група займала свій господарський та культурний простір.

Приєднання українських земель до Австрії співпало з поча­тком реформ у дусі освіченого абсолютизму, які здійснювали у кінці XVIII ст. Марія-Терезія та Иосиф ІІ 9. Габсбурги викорис­

товували західноукраїнське населення як лабораторію, чи експе­риментальну базу для своїх реформ.

У 70—80-х роках XVIII ст. імператриця Австрії Марія-Терезія по відношенню до західноукраїнського краю вирішила здійснити такі заходи:

Запровадила паритет для римо -католицької' та греко-католицькоїцерков. Греко-католики вітали цей захід, оскіль­ки довгий час терпіли дискримінацію з боку польського чи­новництва та католицьких ієрархів. У1808р. в Галичині після 400-річної перерви було відновлено галицьку церковну мит­рополію. Отже, в ХІХ ст. греко-католицька церква увійшла оновленою.

Продовжуючи реформи, Марія-Терезія зробила ряд кроків щодо освітнього реформування. Так, у 1774р. імпера­триця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію, яка ста­ла давати західноукраїнській молоді систематичну богослов­ську освіту та контакти із західною культурою. У1783р. семі­нарія була заснована у Львові.

У 1774 р. в західноукраїнському краї були засновані ніколи трьох типів: а) однокласні парафіяльні, викладання в яких велося місцевою говіркою; б) трикласні з німецькою та польською мовами навчання; в) чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах.

Імператор Йосип ІІ у проведенні реформ пішов далі своєї ма­тері. Зокрема, у 1781 р. обмежив панщину трьома днями на тиж­день (156 днів на рік), дозволив селянам вільно одружуватись, са­мочинно залишати поміщика та переходити на інші наділи, звер­татися до суду зі скаргами на свого поміщика, заборонив селянам виконувати на користь пана додаткові повинності тощо.

Тобто, закони Йосифа ІІ захищали селянина, охороняли від зневаги, дещо поліпшили його становище в суспільстві. Але не зрі­вняли його з іншими станами. У багатьох відношеннях селянин, як і раніше, був підвладним панові і залежним від нього.

У1784р., прагнучи мати більше освічених чиновників і свяще­ників, Йосип ІІ заснував у Львові університет, який став першим учбовим закладом такого типу на українській землі. Для українців був створений національний факультет "Студіум рутенум", на якому викладання велося місцевою українською говіркою.

Якщо зважити на те, що у подніпровській Україні Катерина ІІ ліквідувала гетьманщину (1764), розігнала Запорозьку Січ (1775), запровадила кріпосне право (1783), висвятила українську старшину у дворянство (1785), то заходи Йосифа ІІ були явищем сміливим, рішучим і прогресивним.

Орест Субтельний, досліджуючи Галичину, пише, що "багато реформ наштовхнулися на нездоланні перешкоди. Імператор, зок­рема, вважав, що, полегшивши долю селянства, він збільшить про­дуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що еко­номічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві... Галичи­на фактично була внутрішньою колонією краще розвинених захід­них провінцій імперії"10.

До сказаного додамо, що реформи наштовхнулися й на переш­коди з боку шляхти, яка не пропускала можливості підірвати їх. Не поспішала йти на зустріч реформам і католицька церква. Обурені онімеченням мадяри погрожували повстанням. Розчарований Йо-сиф ІІ був змушений відмінити багато своїх заходів. Після його

смерті (1790) на могилі встановили епітафію: "Тут спочиває Йосиф ІІ, усі зусилля якого зазнали невдачі".

На початку ХІХ ст. австрійські імператори, особливо Франц І, продовжували відступати від позицій цісаря-реформатора. Багато покращень у становищі селянства було відмінено і фактично відно­влено кріпацтво11.

За висловом дослідника Ф.І.Стеблія, "протягом першої поло­вини ХІХ ст. основою економіки краю залишалося сільське госпоарство, головним чином, землеробство. " Додамо, що більше по­ловини земельних угідь належало поміщикам і панам, менше поло­вини - селянським господарствам. Традиційно невисокий рівень аг­рокультури зумовлював низьку врожайність. Повільними темпами розвивалось і тваринництво.

Всевладдя поміщиків було головною перешкодою і на шляху промислового розвитку. Кріпосництво стримувало переростання мануфактурної промисловості у фабричну. Більшість міст і містечок були промислово слабкими, мали аграрний характер.

Економічна відсталість західноукраїнських земель спричини­ла до нерозвинутості їх соціальної структури. Основну масу насе­лення становило феодально залежне селянство, експлуатоване по­міщиками.

IV. Суспільно-політичний рух та класова боротьба

Реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ, незважаючи на свою неза­вершеність, вплинули на настрої західноукраїнського населення. "Як і належало сподіватися, - зауважив О.Субтельний, - реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа ІІ зокрема. Вдячність династії так глибоко вкоренилася, що українців називали "тирольцями Сходу" .

Відзначимо, що це плазування перед Габсбургами мало свої негативні наслідки. Воно живило так зване рутенство, західноукра­їнський провінціалізм, носіями якого були священики, які вважали галичан окремішним етносом з греко-католицькими переконаннями. Рутенці, вважаючи себе західноукраїнською елітою і наслідуючи польське панство, культивували псевдоаристократизм, зневажливе ставлення до селянства - носія "мови свинопасів".

Духовенство, як носій психології рутенства, уклінно сприймало все, що дарувала їм столиця, допомагало віденським олігархам трима­ти у відсталості цілі покоління західноукраїнців, перешкоджаючи їм боротися за краще майбуття. У цьому відношенні рутенці нагадували подніпровську еліту, яка вірою і правдою служила російському цари­зму й допомагала йому тримати свій народ у покорі.

Значну роль у розвитку суспільно-політичної думки в західно­українських землях у ХІХ ст. все більше почала відігравати інтелі­генція, яка, як уже було сказано, в основному складалася із духо­венства. Говорити про вищу освіту в західноукраїнському краї означало освоєння богословської науки. Так, на початку 40-х років із майже 400 студентів-українців Львівського університету 295 на­вчалися теології. Із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. украї­нською мовою, 40 належало перу священиків.

Значна частина західноукраїнської інтелігенції обмежувала свої інтелектуальні ресурси лише створенням абеток, календарів та церковних обрядів. Деяка частина інтелігенції прагнула ознайоми­тись із більш радикальними західноєвропейськими ідеями. Для них така можливість відкривалася у контексті польського руху.

Тому, як зауважують вчені, "в 1830-х роках незначна меншість молодих українських семінаристів приєднувались до польських ре­волюційних груп, котрі боролись за відновлення Польської Речі Посполитої" .

Це захоплення польським рухом вело до захоплення мовою цього народу та віддаленості від своєї власної національної культу­ри. Справа дійшла до того, що у 1809 р. українські студенти поста­вили вимоги про закриття у Львівському університеті рідномовного факультету "Студіум рутенум" й з радістю перейшли в німецькомов-ні групи.

Одночасно варто зауважити, що ідеї німецького філософа Герде-ра проникли і в середовище західноукраїнської інтелігенції. Його вчення про рідну мову, її значення для народу все більше заполонюва­ли серця європейської молоді, проникали у свідомість і західноукраїн­ської інтелігенції. Вона, спілкуючись з польською та чеською молод­дю, знайомлячись з їх національними ідеями та культурою, чимдалі стала ближче сприймати нову ідею про суть української нації та необ­хідність боротися за її соборність і вільний розвиток 15.

Якщо у Східній Україні українознавство започаткувалось у Харкові, на базі його університету, то в західноукраїнському краї українські культурні аспекти розпочали свою дорогу з м. Перемиш­ля - центра греко-католицької єпархії, значного на той час бібліоте­чного та навчального осередку.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був високопоставлений церковний ієрарх Іван Могильницький. Ра­зом з Михайлом Левицьким він організував "Клерикальне товарист­во" (1816), яке готувало для селян релігійні тексти українською мо­вою. Підготовлені товариством кілька молитовників та букварів бу­ли незначним вкладом в українознавство. Тим більше, що їх мова була розбавлена численними церковнослов'янськими домішками. Але їх заслуга полягає в тому, що вони вперше привернули увагу до мовного питання, яке в наступні десятиліття залишатиметься осно­вною справою західноукраїнської інтелігенції.

Крім названого вище перемишльського гуртка, у 1820-х роках на західноукраїнських землях працювали й інші вчені (М.Гарасевич, Д.Зубрицький, Й.Левицький та Й.Лозинський), які збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклорних джерел, розробляли гра­матичні правила, упорядковували етнографічні записи тощо 16.

В одній із попередніх лекцій вже зазначалося, що у 30-х роках ХІХ ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. В цей час на арену просвітни­цького руху виходять прихильники ідей Гердера - семінаристи:

юний поет Маркіян Шашкевич, близький його товариш, високоос­вічений Іван Вагилевич та енергійний Яків Головацький.

У 1832 р. вони організували гурток під назвою "Руська трійця", який розгорнув широку діяльність на ниві українознавства 17.

Передусім вони встановили творчі зв 'язки з українськи­ми вченими Східної України — Ізмаїлом Срезневським, Михай­лом Максимовичем, Йосипом Бодянським; будителями захід-нослов 'янського руху — Карелом Запа, Яном Коларом, Павелом Шафариком, Карелом Гавлічеком та ін.

Розгорнули роботу по очищенню місцевої української мо­ви від церковнослов'янських та чужоземних "вишуканостей", створенню високоякісного літературного красного письменства.

Заснували альманах "Русалка Дністрова ", до якого було підібрано тексти народних пісень, віршів, історичних статей. Альманах у 1837р. було видано у Будапешті. З 900 примірни­ків майже всі конфіскувала поліція, оскільки "Русалка Дніс­трова", за її переконанням, була надрукована мовою "давно мертвого і похованого русинського народу"18.

Члени "Руської трійці", як і літературні сили наддніп­рянської України, поставили собі за мету боротися "проти соціального, політичного і духовного гноблення, будити на­род, щоб він відчув "гідність свою і силу"19.

В статті "Становище русинів в Галичині" (1846) Я.Головаць-кий виклав соціально-економічну та політичну програму гуртка.

Встановлення поліцейського терору, несприйняття їх діяльності значною частиною західноукраїнських обивателів надломили сили членів "Руської трійці". Помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич (1811-1843); переходить до польського табору Іван Вагилевич (1811­1866); переїжджає до Росії Яків Головацький (1814-1888).

Завершуючи розповідь про "Руську трійцю", слід відзначити, що вона була свідченням національної еволюції на західноукраїнсь­ких землях від вирішення культурно-мовних питань до постановки соціально-економічних та політичних завдань 20.

Більше того, за висловом О. Субтельного, "після століть обме­жених контактів східні і західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції".

Відомо, що у 1848-1849 рр. у багатьох європейських країнах почалися буржуазні та буржуазно-демократичні революції. Їх полу­

м'я охопило і Австрію. 13 березня 1848 р. спалахнуло народне повс­тання у Відні, яке призвело до повалення уряду К. Меттерніха. Ім­ператор Фердинанд І був змушений декларувати буржуазно-демократичні свободи та пообіцяти конституцію. Боячись повто­рення на західноукраїнських землях селянського повстання 1846 р., у квітні 1848 р. уряд оголосив про скасування тут феодальної зале­жності селян і панщини 22.

Під впливом західноєвропейських подій 1848 р. у Галичині, зокрема у Львові, відбулися демонстрації, стали утворюватись різ­ного роду політичні гуртки та об'єднання. Так, наприклад, 13 квітня 1848 р. поляки у Львові створили Центральну раду народову, яка домагалася від австрійського уряду перетворення Галичини у поль­ську автономію, нехтуючи інтересами українців.

У зв'язку з цим буржуазно-ліберальні українські кола 2 травня 1848 р. утворюють Головну руську раду, яка виступила на захист українського народу, за забезпечення йому автономного національ­ного життя. Руська рада стала організатором боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини (української) від За­хідної (польської).

Пожвавлювався культурно-освітній рух у краї. На першому з'їзді українських діячів культури (жовтень 1848 р., м. Львів) було засновано "Галицько-руську матицю", завданням якої було збір коштів та видання українських книг.

Активізувалося літературне життя, видавалися твори письмен­ників Східної України - І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, М.Гоголя, Т.Шевченка; розгорнувся театральний рух. Самодіяльні артисти ставили на сценах "Наталку-Полтавку" та "Москаля-чарівника" І.Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г.Квітки-Основ'яненка та ін.

Посилення боротьби галицьких селян за землю (1849), львів­ських робітників та ремісників (1848) вплинуло на розвиток рево­люційних подій у Північній Буковині та на Закарпатті. Так, у листо­паді 1848 р., депутат Віденського парламенту Л.Кобилиця у Виж-ниці на зборах закликав селян не коритися поміщикам; вийшли з-під контролю поміщиків селяни гірських районів Закарпаття. Під тиском селян у 1853 р. австрійський уряд, нарешті, видав указ про скасування кріпацтва в Галичині та на Буковині 23.

Отже, 1848 рік був переломним моментом в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією й поклав початок запеклій боротьбі за національне та соціальне визволення.

V. Особливості суспільно-політичного життя західноукраїнського народу у другій половині ХІХ ст.

Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст. зазнали прис­кореного соціально-економічного, суспільно-політичного та культур­ного розвитку. Ця прискореність була обумовлена революцією 1848­1849 рр., поступовою ліквідацією феодально-кріпосницьких відносин і розчищенням шляху до капіталізму. Певну роль у цьому відіграла також Конституція 1867 р., яка перетворила Австрію у двоїсту Авст-ро-Угорську імперію 24.

Досліджуючи західноукраїнське життя у другій половині ХІХ ст., треба мати на увазі, що воно мало певні, специфічні для цього краю особливості.

По-перше, селянство не змогло оплатити своє визволення від поміщиків у 1848 р. й вело з ними постійну, затяжну боротьбу за списання боргів та володіння сервітутами (громадськими угіддями, лісами, пасовищами). Це привело до того, що селяни швидко розо­рювались, продавали частину своєї землі, бідніли. Рятуючись від безземелля та голоду, змушені були емігрувати.

Якщо селяни Східної України шукали кращої долі на сході Ро­сійської імперії, то західні українці змушені були переселятися до Бразилії, Канади, Сполучених Штатів Америки та інших країн заходу .

По-друге, в містах відсоток українського населення був над­звичайно низький і складав 25-30% від їх загальної кількості. Решта міщан були євреї та поляки. Саме вони опанували керівництво еко­номічними функціями міст, особливо їх комерційним життям. Не­має потреби говорити, що ця специфіка не завжди кращим чином відбивалася на стосунках етносів 26.

По-третє, для розвитку промисловості в Галичині не було ве­ликих перспектив. Уряд розвивав тут лісообробну, алкогольну та нафтову промисловість. Стихійно панували на ринку єврейські кра­вецькі та швецькі вироби. А тому в кінці ХІХ ст. у цьому краї нара­ховувалося близько 200 тис. робітників, які були тісно пов'язані з

селом. Словом, західноукраїнські землі за розвитком економіки ли­шалися позаду інших провінцій імперії.

По-четверте. Використовуючи поляка за походженням, губе­рнатора А.Галуховського, австрійський уряд став культивувати в Галичині домінуюче становище поляків. Вони повинні були відігра­ти бар'єрну роль між Росією та українцями й не допустити їх взаєм­ного зближення.

Посуті Галичина перетворилася на польську "державу в держа­ві". Тут полонізувався чиновницький апарат, зміцнила свої позиції польська інтелігенція, запанували польські школи, прискореними те­мпами запрацювали асиміляційні важелі.

За цих умов "перед представниками української верхівки з се-
редовища українських священиків... лежало похмуре майбутнє

Переживаючи глибоку кризу віри у власні сили, вони стали шукати джерела підтримки" .

За своїми переконаннями та характером діяльності західноук­раїнська інтелігенція поділялася на три групи: русофіли, народовці та радикали.

До русофілів належали такі діячі західноукраїнської культури, як: історик Денис Зубрицький, священики та вчителі Яків Головаць­кий, Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, Адольф Добрянський та ін. Вони були переконані, що українська ку­льтура у боротьбі з поляками вистоїть лише тоді, коли вона дістане російську підтримку.

Русофіли стверджували, що український, білоруський і росій­ський народи - триєдині, тотожні, пішли від одного кореня; що за­хідноукраїнський народ являється не якимось окремим русинським

етносом, а є росіянами . Вони вважали, що незабаром Росія пере­може Австрію і звільнить західних українців від польської неволі. Такий хід думок народжував пасивність та інертність.

Русофіли вперто відкидали власне, українське народознавство, навіть вітали горезвісний Емський указ 1876 р. про заборону украї­нської мови.

Русофіли зуміли закріпитися в Українському народному домі, видавництві "Галицько-руська матиця", газеті "Слово", громадянсь­кому об'єднанні Руська Рада та інших установах культури. Тобто в середовищі власної еліти український рух мав рішучого та сильного противника.

Ще в дореволюційні часи (до 1848 р.) молодь, зокрема, "Руська трійця", виступала за користування народною мовою. Якщо старше покоління "русинів" мали надію на підтримку царя, то молодь на­дихалася творчістю Т. Г. Шевченка, яка була глибоко народною. А тому прихильників Кобзаря стали називати народовцями. Як пра­вило, це були студенти, молоді священики, представники молодої світської інтелігенції.

З москвофілами їх розділяла мова, в решті питань вони були близькими. Народовці з радістю читали Шевченка, Куліша, Кос­томарова, Антоновича, Кониського. Під їх впливом світоглядні погляди народовців розширювались.

Проте цей світогляд мав певні межі. Коли М. Драгоманов зро­бив спробу прищепити народовцям соціалістичні, космополітичні та антиклерикальні ідеї, його "безбожний анархізм" викликав у них відразу, оскільки їхні погляди були пов'язані з мовою й не зачіпали політичних проблем, не спрямовувалися проти уряду.

Народовцям вдалося налагодити видання часопису "Молода Русь" (1861), "Вечорниці" (1862), "Мета" (1863-1865), "Нива" (1865), "Русалка" (1865), "Правда" (1867-1880).

Опікувалися також розвитком театру. У 1868 р. група молоді утворила товариство "Просвіта" на чолі з Анатолієм Вахняни-ном, а в 1873 р. - Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка.

Проте вплив народовців на маси був слабким, особливо після указу 1876 р. Про це свідчить те, що у 1879 р. до сейму провінції українофіли змогли послати лише три делегати. У 1880 р. просвіт­ницько-культурницький рух посилився такими професорами та юристами, як Юліаном Романчуком, Олександром Огоновським та братами Барвінськими 29.

Під їх впливом у цьому ж році засновується газета " Діло" (на противагу русофільській "Слово"), яка повинна була пожвавити рух народних мас, залучити їх до обговорення потреб українського сус­пільства. Газета підготувала ґрунт для створення представницького органу - Народної Ради (1885).

М.П.Драгоманов вважав, що русофіли у своїх поглядах були безнадійно реакційними, а народовці - дріб'язковими та ідейно об­меженими. А тому у своїй діяльності у західноукраїнському краї він, як переконаний соціаліст, вирішив опертися на галицьке студе­

нтство. У зверненні до них він просив присвятити себе і словом, і ділом служінню пригнобленим народним масам.

М.П.Драгоманова почули студенти Іван Франко, Михайло Павлик, В'ячеслав Будзиновський, Кирило Трельовський, Микола Ганкевич та Станіслав Козловський. Вони взяли у свої руки часо­пис " Друг" , розгорнули наступ на русофілів, піддали критиці наро­довців. Ця молода когорта діячів культури започаткувала радика­лізм у суспільному русі. За радикалізм у 1878 р. М.Драгоманова та І. Франка було віддано до суду 30.

В кінці ХІХ ст. у конституційній Австрії українці змогли вико­ристати створені в державі можливості для розгортання націона­льного руху. Розвитку суспільно-політичного руху на заході України сприяли також німці, чехи та поляки, які накопичили на цей час чи­малий досвід організованості та боротьби за власні інтереси.

Приємно відзначити, що у цей час запрацювала на повну по­тужність " Просвіта" . Ця громадська інституція відкривала бібліо­теки, читальні зали, створювала гуртки художньої самодіяльності, гімнастичні товариства та кооперативи.

Завдяки діяльності А.Вахнянина, О.Огоновського "Просвіта" мала 77 регіональних відділень, 3 тис. читалень і бібліотек, якими було охоплено близько 200 тис. членів.

Було створено гімнастично-протипожежні товариства "Сокіл" та " Січ" , в організацію яких вклав чимало зусиль радикал К. Трельовський. Ці товариства виховували у молоді дисципліну, патріотизм, згуртованість у виконанні завдань.

Особливо велику роль відіграв економічно-кооперативний рух. Один із організаторів цього руху Василь Нагірний організував спо­живчі кооперації, які не тільки навчали селян вирощувати зерно, а й продавати його. Створювалися агрономічні та кредитні спілки, промислові кооперативи, влаштовувалося обговорення актуальних економічних проблем краю.

Значні зрушення відбулися і в освіті. Українці стали боротись за відкриття власних шкіл, ліквідацію "диспропорцій у складі їх учнів та студентів. " У 1894 р. посаду професора історії Львівського універ­ситету обійняв М.С.Грушевський, який, створюючи свою фундамен­тальну "Історію України - Руси", поставив своїм завданням обґрун­тувати ідею української державності.

М. С. Грушевський реорганізував Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка у справжню академію наук, яка незабаром "об'єднала майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських вчених. До 1913 р., крім численних інших пуб­лікацій, воно видало 120 томів своїх "Записок". 31 На 1913 р. західні українці мали 80 періодичних видань, 66 з яких у Галичині, решта - на Буковині та Закарпатті.

Новим кроком у розвитку суспільно-політичного руху у захід­ноукраїнському краї було створення політичних партійних угрупо­вань. Особливістю цих партій є те, що вони народжувалися і діяли легально й додержувалися помірного тону. Цікавим є і те, що захід­ноукраїнські партії на передній план своєї діяльності ставили націо­нальні проблеми, зрівнялівку в правах з поляками, формування вла­сної соборності та державності.

Так, наприклад, молодий радикал Юліан Бачинський вперше у книзі "Україна ірредента" (1896) обґрунтував ідею соборності та незалежності української держави. Ця книга справила враження на всіх національно свідомих українців.

Під керівництвом М.Драгоманова, як уже було сказано, І. Франко та М. Павлик створюють Радикальну партію (1890). У 1895 р. свої со­ціалістичні ідеї вони доповнюють національними державницькими кор­донами. Спочатку, з метою автономії в рамках Австрії, а пізніше - на самостійній основі.

У 1899 р. народовці Євген Левицький, Володимир Охрімович, Михайло Грушевський та Іван Франко утворюють Національно-демократичну партію. Її програма-мінімум та програма-максимум імпонувала "Просвіті", радикалам та деяким русофілам. Ця особли­вість перетворила цю партію у найбільшу в Галичині.

В кінці ХІХ ст. Микола Гацкевич та Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію (1899), духовенство - Католицький русинський союз.

Всі ці партії скликали селянські віча, народні зібрання, влаш­товували зустрічі з виборцями. Русофіли стали втрачати вплив та авторитет, не дивлячись на те, що їхні об'єднання отримували гро­шові дотації від Росії та поляків, які хотіли вбити клин у середови­ще українських патріотів.

Завершуючи лекцію, підкреслимо, що у кінці ХІХ ст. західні українці були найкраще підготовлені до побудови самостійної дер­

жави. Хто б міг подумати, що їх відродження відбудеться так швид­ко й енергійно, як зауважував польсько-єврейський політичний діяч Вільгельм Фельдман, - "їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток".

Такі діячі східної України, як Антонович, Кониський, Куліш, Драгоманов та Грушевський першими зрозуміли, що Галичина здатна відіграти роль П'ємонту, або бази національного відро­дження.

Завершимо словами О.Субтельного: "Спостерігаючи життя українців на заході, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інтелектуалів, а головніше - надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише 4 млн., а частиною великої 25-мільйонної нації" .

Зауважимо, що на зламі ХІХ-ХХ ст. Галичина сформувалася як твердиня національного руху.

VI. Запитання та завдання

Дайте характеристику адміністративно-політичного устрою за­хідноукраїнських земель.

Що ви знаєте про реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ в Галичині?

Які просвітницькі кроки були зроблені "Руською трійцею"?

Як вплинула революція 1848 р. на соціально-економічне стано­вище західних земель та пробудження національної самосвідомості?

Що ви знаєте про діяльність москвофілів, народовців та радикалів?

Поясніть вислів: "західноукраїнські землі - український П'ємонт"

VII. Джерела та література

І. Документи і матеріали

1. Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849): Докуме­нти і матеріали. - К., 1974; Робітничий рух на Україні (1861-1884 рр.): Збір­ник документів і матеріалів. - К., 1986; "Русалка Дністрова": Документи і ма­

теріали. - К., 1988; Селянський рух на Буковині в 40-х роках ХІХ ст.: Збірник документів. - К., 1949.

II. Монографії та узагальнюючі праці

Боротьба трудящих Північної Буковини проти соціального і націона­льного гноблення в другій половині ХІХ ст. - на поч. ХХ ст. - Ужгород., 1979; Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині ХІХ ст. - Львів, 1964; Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичи­ні в період кризи панського господарства. - К., 1969; Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. - Львів, 1989; Історичні передумови возз'єднання українських земель. - К., 1968; Історія січових стрі­льців. Воєнно-історичний нарис. - К., 1992; Ковальчак Г.І. Економічний роз­виток західноукраїнських земель. - К., 1989; Кукурудзяк М.П. Робітничий рух на Північній Буковині наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. - Львів, 1982; "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. - К., 1987; Освободительное движение народов Австрийской империи (период утверж­дения капитализма). - М., 1981; Стеблій Ф.І. Боротьба селян Східної Гали­чини проти феодального гніту у першій половині ХІХ ст. - К., 1961; Чопов-ський В. Будителі національного руху. - Львів, 1993; Франко І. Панщина та її скасування 1948 р. в Галичині // Зібрання творів. У 50 т. - К., 1986. - Т. 47; Шульга І.Г. Соціально-економічні відносини і класова боротьба на Закарпатті у кінці ХУШ ст. - першій пол. ХІХ ст. - Львів, 1965; Яцевич Є.А. Становище робітничого класу Галичини в період капіталізму (1848-1900). - К., 1958.

Ш. Підручники

Алексєєв Ю.М., Світлична В.В. Історія України: Навчальний посі­бник. - К., 2002; Бойко О. Д. Історія України: Посібник. - К., 2003; Бори­сенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ століття. - К., 1998; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. На­вчальний посібник. - К., 2002; Смолій В.А. (головний редактор). Історія України. - К., 2002; Мельник Л.Г. (керівник). Історія України: Курс лекцій у двох книгах. - К., 1991. - Кн. 1; Рибалка І.К. Історія України. Дорадянський період. - К., 1991; Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1993.

Стеблій Ф.І. Західноукраїнські землі під владою Австрії (кінець ХУШ - перша половина ХІХ ст.) // Історія України: Курс лекцій у двох кни­гах. - К., 1991. - Кн. 1. - С. 412.

Мельник Л.Г. (керівник), Баран В.Д., Гуржій О.І. та ін. Історія Укра­їни: Курс лекцій у двох книгах. - К., 1991. - Кн. 1. - С. 412.

Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1993. - С. 270.

Там само - С. 271.

Там само - С. 273.

Стеблій Ф.І. Названа праця. - С. 413.

Субтельний О. Україна. Історія. К., 1993. - С. 276.

Стеблій Ф. І. Названа праця. - С. 413.

Там само - С. 413.

Субтельний О. Названа праця. - С. 277.

Там само - С. 300.

Мельник А.Г. (керівник). Історія України. Курс лекцій у двох кни­гах. - К., 1991. - Кн. 1. - С. 419.

Чоповський В. Будителі національного руху. - Львів, 1993. - С. 23-25.

Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині ХІХ ст. - Львів, 1964. - С. 57-58; "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. - К., 1987.

Субтельний О. Названа праця. - С. 303.

Стеблій Ф.І. Названа праця. - С. 420.

Там само - С. 422.

Субтельний О. Названа праця. - С. 304.

Мельник А.Г. (керівник) Історія України. Курс лекцій у двох кни­гах. - К., 1991. - С. 423.

Там само - С. 423-426.

Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. -К., 1989; Трусевич С.М. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст. // Історія України: Курс лекцій у двох книгах. - К.,1991. - Кн. 1. - С. 521.

Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панського господарства. - К., 1969; Субтельний О. Названа праця. - С. 386.

Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїн­ських землях. - Львів, 1989.

Чоповський В. Будителі національного руху. - Львів. - 1993.

Субтельний О. Названа праця. - С. 393.

Там само - С. 399.

Трусевич С.М. Названа праця. - С. 533-535.

Субтельний О. Названа праця. - С. 404.

Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1993. - С. 408.

Субтельний О. Названа праця. - С. 409.