Лекція № 25. Класова боротьба та суспільно-політичний рухів Україні в другій половині ХІХ ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Селянський рух 60-90-х років ХІХ ст

Революційне народництво.

Активізація національно-визвольного руху.

Боротьба робітничого класу. Поширення марксизму.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Порушена проблемка ставить своїм завданням висвітлити істо­ричні події, процеси і явища, які мали місце в Україні у другій поло­вині ХІХ ст. в суспільно-політичному русі. Складність теми полягає в тому, що у другій половині ХІХ ст. боротьба селян за землю переп­лелася з пробудженням свідомості робітничого класу та розгортан­ням національно-визвольної боротьби українського народу.

Урядові кола розуміли, що модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. У зв' язку з цим ними була збурена хвиля контрреформ, в процесі яких робилася спроба "виправити фатальні помилки 60-х років".

Це "виправлення", за висловом професора О.Д.Бойка, "виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті буржуазними реформами 60-70-х років1".

Про наступ реакції та урядові контрзаходи свідчать такі факти:

Новий університетський устав ліквідував автономію цих вищих учбових закладів (1884).

Було затверджено нове "Положення" про земства, нача­льникам яких надавалися широкі повноваження. Посуті, земст­ва попали під необмежений контроль дворянства (1889).

3. Був відредагований циркуляр "Про кухарчиних дітей", який забороняв нижчим класам навчати своїх нащадків у гімна­зіях (1887).

Подібні приклади можна було б продовжити. Вони додатковий раз засвідчили б, що адміністрація гарячково робить спробу відно­вити дореформений режим.

Саме тому в кінці ХІХ ст. в імперії, в тому числі і в Україні, визрівало масове невдоволення: селян, що страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітників, які були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатою; молодої буржуа­зії, що прагнула до політичної влади; інтелігенції, яка вимагала реа­льних свобод; національних меншин, які сподівлися на вільний на­ціональний розвиток. Саме ці обставини обумовили селянські повс­тання другої половини ХІХ ст., протести і виступи робітників; яви­ща всезростаючої національної самосвідомості, рухи народників та соціал-демократичних об' єднань.

Названим  вище  проблемам  присвятили  свої роботи

В.Й.Борисенко, А.К.Волощенко, С.С.Волк, Я.Грицак, В.С.Дмит-риченко, А.М.Катренко, К.Кондратюк, Р.П.Іванова, Б.С.Ітенберг, М.П.Рудько, О.Т.Юрченко (М.В.Демченко), І.І.Шевченко, Є.С.Шаб-ліовський та інші автори 2. Зокрема у працях згаданих авторів дослі­джені проблеми зародження, становлення та діяльність робітничих організацій (А.К.Волощенко, В.С.Дмитриченко, Б.С.Ітенберг, О.Т.Юрченко, І.І.Шевченко), форми і методи боротьби народницьких гуртків, груп та об'єднань (С.С.Волк, А.Н.Катренко, М.П.Рудько), по­дії, процеси і явища, пов' язані з розгортанням в Україні національної самосвідомості та боротьби проти національного гніту (А.К.Волощен-ко, Я.Грицак, А.М.Катренко, К.Кондратюк, Р.П.Іванова, Є.С.Шаб-ліовський), рух демократичних сил України за розвиток освіти та на­ціональної культури (В.Й.Борисенко, Р.П.Іванова, Є.С.Шабліовський) та інші питання.

Порушені у лекції історичні проблеми знайшли відображення в деяких художніх творах. Зокрема, образ М.П.Драгоманова, висо-коморальність, порядність, непохитність, чесність якого, за висло­вом вчених, "гідні наслідування", знайшов глибоке розкриття в кни­зі Р.П.Іванченка "Клятва" (К., 1985). У "Клятві" М.П.Драгоманов репрезентує українську інтелігенцію, яка не шкодувала сил для роз­витку громадівського руху, побудови для свого народу щасливого

суспільства. В центрі роману В.Канівця "Провісники" (К., 1978) -діяльність "Південно-російського союзу робітників" (1875 р.), яко­му судилося стати піонером пролетарського руху. Великий інтерес складає книга Ю.Тріфонова "Нетерпение" (М., 1974), в якій з вели­кою майстерністю відображена боротьба революційного народниц­тва і його керівника А. Желябова. Принагідно було б нагадати та­кож й про глибоко історичний роман А.Коптєлова "Точка опоры" (М., 1974), в якому йдеться про зародження в Росії та й в Україні соціал-демократичного руху та ряд інших книг.

ІІ. Селянський рух 60-90-х років ХІХ ст.

У попередній лекції було сказано, що у 1859-1861 рр. у Росії та на Україні склалася революційна ситуація. Вчені стверджують, що революційний вибух погасило скасування кріпосного права, так звана селянська реформа, яка пограбувала землеробів, зробила їх станово нерівноправними.

За висловом В.І.Леніна, "епоха реформ 60-х років залишила се­лянина убогим, забитим, темним, підлеглим поміщикам-кріпосникам і в суді, і в управлінні, і в школі, і в земстві" . Ця обставина робила життя селянських мас нестерпним і штовхала їх до боротьби.

Але ця боротьба, як правило, носила стихійний, слабо органі­зований та локальний характер, супроводжувалася вірою в "доброго царя", без чіткого уявлення про її кінцеві результати.

Форми селянського протесту були різними: припинення панщини; протест проти селянського самоуправління; опір введенню уставних грамот; припинення сплати оброку, пода­тків та викупних платежів; потрава панських посівів та сіно­косів; самочинний захват панської землі та їх маєтків; вбивс­тво поміщиків, опір поліції та військам; застосування страй­кових методів боротьби.

Знайомлячись з маніфестом та положеннями про реформу, не­рідко селяни вважали їх підробленими і такими, яких цар нібито не міг підписати. У зв' язку з цим вони відмовлялися підписувати уста­вні грамоти й виконувати двохрічну панщину.

У березні-травні 1861 р. в Україні відбулося 640 виступів. Най­більше їх було на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині, Полтав­

щині, Харківщині. В 1861-1863 рр. таких виступів було 1048; у 1861­1869 рр. - 3093, в яких взяло участь 4160 сіл та 2 млн. осіб 4.

У 70-80-х роках селянська боротьба продовжувалася. Основ­ною її причиною було розмежування земель, створення селянських земельних шматків поряд з поміщицькими полосами. Селяни само­чинно захоплювали поміщицькі землі, рубали ліси, відмовлялися виконувати панщину, платити оброк, вносити викупні платежі.

До поміщицьких селян приєднувалися державні. Вони катего­рично протестували проти викупних сум, кабальних умов наділення землею. Особливо активним був виступ селян на Черкащині, де бу­ла створена "Таємна дружина", яка повинна була у 1876-1877 рр. почати повстання селян.

У цілому в 60-90-х роках ХІХ ст. в Україні відбулося 5054 се­лянських виступів у 6530 селах, в яких проживало понад 5,2 млн. осіб. 2/3 з них було придушено царськими військами та поліцією 5.

ІІІ. Революційне народництво

Після реформи 1861 р. селянський рух вступив у нову фазу свого розвитку - фазу різночинницького, революційно-демократичного руху.

Український Кобзар, як і російські революціонери-демократи О.І.Герцен, М.П.Огарьов, М. І. Чернишевський 6, у вірші "Я не не­здужаю, нівроку" ще до реформи, у 1858 р. рішуче засудив ілюзії отримати землю від уряду, закликав народ до революційного розв' язання земельного питання, проведення справедливого безпла­тного наділення селян польовими ділянками, ліквідацію кріпацтва та повалення самодержавного деспотизму 7.

Т.Г.Шевченка почули члени створеної Чернишевським органі­зації "Земля і воля" (1861-1864), українські різночинці В.С.Козлов, А.І.Нечипоренко, І.О.Андрущенко, М.Сергієнко, А.О.Красовський

та інші, які розповсюджували листівки, зближалися з селянами, ве­ли революційну агітацію. А.О.Красовський, наприклад, за агітацію серед житомирських солдат був заарештований і засуджений до 12-річної каторги. Загинув у Забайкаллі в 1868 р.

Проте ці виступи на початку 60-х років носили неорганізова­ний характер, не мали чіткого теоретичного та організаційного об­ґрунтування. В кінці 60-х - на початку 70-х років, нарешті, народ­

ництво сформувалося як селянська течія у суспільному русі, воно стало організатором селянської боротьби та творцем їх ідеології .

Ідейними вчителями й головними теоретиками народництва стали П.Л.Лавров, М.О.Бакунін та П.М.Ткачов.

П.Л.Лавров (1823—1900) та його прихильники вважали, що революційним активістам треба йти в народ (звідси й "народники") проводити в його середовищі революційну агітацію й готувати селянство до соціальної революції.

М.А.Бакунін (1814—1876) теоретично обгрунтував бунтарсь­кий метод боротьби. Вважав, що народ готовий до революції, його треба лише підняти. Проповідував ліквідацію держави й запровадження віль­них виробничих асоціацій, тобто в плані державного будівництва М. А. Бакунін був анархістом.

П.Н.Ткачов (1844—1885) сповідував тактику змови невеликої групи людей, яка після захоплення влади повинна була повести народ до соціалізму.

У 70-х - на початку 80-х років народництво стояло на револю­ційних засадах, у 80-90-х - на ліберальних.9 В Україні, як і в Росії народники створювали революційні гуртки, організовували "ходін­ня в народ", розробляли програмні документи, вели роз' ясню-вально-революційну пропаганду.

За висловом дослідника народницького руху А.Н.Катренка, "велику роль у розгортанні народницького руху в країні відіграв пе­тербурзький гурток "чайковців" (1871-1874), керівниками якого бу­ли М.Чайковський, М.Натансон, В.Александров, С.Перовська, С.Кравчинський, П.Кропоткін та інші"10.

На Україні гуртки "чайковців" утворилися в Києві та Одесі (1873). Їх організаторами були А.Желябов, Г.Макаревич (Одеса), П.Аксельрод, Я.Стефанович (Київ). Восени 1873 р. "чайковці" Пе­тербурга, Москви, Києва, Одеси об' єднуються й сповідують погля­ди П.Л.Лаврова.

Під кінець 1873 р. в Росії виникають гуртки бунтарського (баку-нінського) напряму, серед яких помітне місце стали відігравати "Ки­ївська комуна" 1874 р. (Я.Стефанович, В.Дебогорій-Мокрієвич).

Проте їх агітація зазнала невдачі. А.М.Катренко вважає, що її обумовили жандармські репресії, погано організоване "ходіння в на­род" та дрібнобуржуазна філософія селянства, яка "заважала йому ак­тивно включитися в реалізацію задумів революційних народників"11.

У другій половині 70-х - на початку 80-х років народники вирі­шили змінити тактику роботи з селянами. Передусім вони стали відмо­влятися від пересувних, бродячих методів розмови з селянами і пе­рейшли до тривалих поселень. У 1876 р. у Петербурзі було засновано організацію під назвою "Земля і воля", члени якої повинні були поне­сти в село соціалістичні ідеї: общинне землеволодіння, місцеве самов­рядування, об' єднання зусиль інтелігенції, селян і робітників.

Зокрема, в Україні "Земля і воля" повинна була об'єднатися з "південними бунтарями", гурток яких виник на базі "Київської комуни" (1875). Засновниками "бунтарів" були Я.Стефанович, В.Засулич, М.Ковалевська, І.Бохановський, Л.Дейч, В.Лепе-шинський та інші й перебували під впливом анархіста Бакуніна.

У 1876 р. "південні бунтарі" роблять спробу обманним шляхом, від імені царя підняти на повстання Чигиринщину. З цією метою ство­рюють більш як тисячну "таємну дружину", проводять велику організа­ційну роботу, але "чигиринська змова" у 1877 р. була розгромлена.

З середини 70-х років народники поширюють свій вплив на робітничий клас. У 1875 р. в Одесі з їх участю створюється Півден­норосійський союз робітників (керівник Є.Заславський)12, ведеть­ся пропаганда у заводських колективах міст Києва (О.Хоружевська, О. Любатович), Харкова (С.Ястремський, І.Глушков), Одесі (Г.Попко, Ф.Щербина) та інших містах.

Своєю діяльністю народники прагнули охопити й армію. Народ­ники В.Костюрін, Л.Дейч, М.Терентьєв та інші добровільно йшли на службу у військо, щоб там агітувати офіцерів, солдат та матросів.

Вчені відзначають, що особливого впливу на робітничий клас та армію народники не мали, їх робота у цих людських осередках носила допоміжний характер, проте вони поступово формували їх революцій­но-демократичний світогляд, розхитували фундамент офіційної ідеології, готували широкі верстви населення до майбутніх подій .

У 1879 р. в м. Воронежі відбувся з'їзд народників. На з'їзді бу­ли обговорені питання, пов' язані з подальшою стратегією і такти­кою боротьби. А.Желябов (Україна) різко поставив питання про пе­рехід до політичної боротьби, посилення терористичних методів, розмежування в структурному відношенні. 15 серпня 1879 р. "Земля і воля" розпадається на дві організації - "Чорний переділ" та "На­родна воля".

Головною причиною такого розколу була незгода значної час­тини народників зі старими методами боротьби. Їм хотілося прис­корення революції, негайного відчуття її результатів, швидкого вті­лення в життя революційного нетерпіння 14. Незважаючи на розкол, виконавчому комітету пощастило створити централізовану загаль-норосійську організацію, що складалася з розгалуженої мережі міс­цевих груп та гуртків. Народовольське підпілля в Україні увібрало в себе найважливіші тенденції діяльності "Народної волі".

Велику роль тут відіграли такі діячі "Народної волі", як А.Желябов, В.Жебуньов, В.Фігнер (Одеса), М.Кібальчич (Чернігів), І.Глушков (Харків) та інші. 1 березня 1881 р. "Народна воля" орга­нізувала вбивство Олександра ІІ. Ця подія наочно засвідчила мало-ефективність політичного терору, поклала початок нової тривалої кризи в народництві.

Протягом 80-х років більшість активних народників була заа­рештована. Частина народників приєдналася до марксистських гур­тків, частина - відійшла від революційної боротьби. Посилилися позиції лібералів, реформістів, репрезентантами яких в Україні були Б.Грінченко, Т.Осадчий, М.Левитський та інші.

Проте революційні народники 70-80-х років зробили помітний внесок у розвиток визвольної думки, революційне виховання на­родних мас. Їх самовідданість, сміливість та патріотизм загартову­вали наступні покоління борців за свободу.

V. Активізація національно-визвольного руху

У другій половині ХІХ ст. на хвилі лібералізації та модерніза­ції суспільного життя пожвавився визвольний рух національних окраїн, у тому числі й в Україні.

Так, наприклад, у 1859 р. Петербурзька колонія українців (М. І.Костомаров, П.О.Куліш, В.М.Білозерський, Т.Г.Шевченко та інші) заснували "Громаду", як розгорнула роботу по сприянню роз­виткові народної освіти, утвердженню української самосвідомості тощо15. Подібні громадські об'єднання розпочали свою діяльність у Києві, Харкові та інших містах України.

В.Й.Борисенко відзначає, що родини українських меценатів Тарнавських, Григорія Галагана заснували друкарню, в якій були видрукувані "Чорна рада" та "Записки о Южной Руси" П.Куліша,

твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших авто­рів 16.

Петербурзька "Громада", вдосконалюючи свою діяльність, у 1861 р. засновує щомісячний журнал "Основа", який 22 місяці на своїх сторінках друкував праці М.Костомарова, П.Куліша, Т.Ше­вченка, М.Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського, П.Єфіменка, О.Лаза­ревського, М.Максимовича, Т.Рильського та багатьох інших діячів української культури. Охоронці державних устоїв Росії стали зви­нувачувати видання у сепаратизмі, націоналізмі та надмірному роз­хвалюванні української культури. Під тиском урядовців та велико­державників журнал у 1862 р. змушений був самоліквідуватися. Не дивлячись на коротке життя, "Основа" відіграла важливу роль у пі­днесенні національної самосвідомості; вона дала поштовх до пода­льшого розгортання масового національного руху.

Під її впливом патріотично настроєна інтелігенція: першою виступила на захист національної гідності українського на­роду, його права на власну мову та культуру; піддала критиці офі­ційну політику царизму, настрої шовіністичної російської та польсь­кої інтелігенції, яка не визнавала української нації, називаючи її "хлопами"та "хохлами".

Першими запротестували проти такого ставлення до українців студенти Київського університету, які під керівництвом Костя Ми-хальчука весною 1860 р. створили "Українську громаду". До неї входили В.Антонович, Т.Рильський, К.Шейковський та інші. У про­грамних положеннях вони стверджували, що український народ є нацією і що кожен українець повинен віддати всі свої сили розвитку національної самосвідомості 17.

До "Української громади" почали приєднуватися представни­ки з Лівобережної та Правобережної України, започаткувавши ма­совий громадівський рух, який ввійшов в офіційну термінологію як "рух українофілів".

Одним із різновидів українофілів були так звані "хлопомани". Їх ідеологом і керівником був студент Київського університету Воло­димир Антонович. Його погляди поділяли Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький та інші.

На першому етапі вони розмовляли українською мовою, носи­ли національний одяг, збирали народні казки, прислів'я, пісні, роз­повідали народу про його давню історію та боротьбу проти панства,

за що їх часто заарештовували і кидали до в' язниці. Це змусило припинити "ходіння в народ" й поміняти тактику діяльності: вони заходилися відкривати недільні школи, організовувати публічні ле­кції та бібліотеки, поширювати твори Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників, друкувати для народу популярні книжки, ча­сописи та газети.

В Чернігові, наприклад, у 1861-1863 рр. був налаштований ви­пуск "Чернігівського листка" (Л.Глібов), активно працювали прихиль­ники громадівського руху в Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах.

Громадівський рух набрав поширеного звучання у зв' язку з за­хистом попечителя Київського урядового округу реформатора осві­ти Миколи Пирогова та виступом студента Київського університету Михайла Драгоманова 18.

Популярність громад, їх зв' язок з революційно-демократичними гуртками "Земля і воля" викликали тривогу у місцевих урядових кіл. За активну діяльність у 1868 р. був заарештований історик Є.Массаков-ський, у 1862 - підполковник А.Красовський, громадівець, автор вірша "Ще не вмерла Україна" - П.Чубинський та інші активісти.

Захищаючись, громадівці в листопаді 1862 р. в статті "Отзыв из Киева" (автори Антонович, Житецький, Синьогуб та інші) спро­бували довести жандармам, що вони займаються лише просвітницт­вом і не мають ніякого відношення до діяльності революціонерів-демократів.

Та припинити наклепи русифікаторів, реакційного чиновницт­ва, таких антиукраїнських видань, як "Вестник Юго-Западной и За­падной России" їм не вдалося.

Після польського повстання 1863 р. громадівський рух в Укра­їні розглядався як польська інтрига.

В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв оприлюднив горезвісний циркуляр, за яким: заборонено ви­давництво українською мовою педагогічної, церковної та на­укової літератури; проголошено тезу: "Української мови не було, немає і бути не може"; дозволявся друк українською мовою лише невибагливих художніх творів; було закрито "Черниговский листок"; заборонена діяльність громад.

Циркуляр Валуєва на певний період загальмував розвиток гро-мадівського руху, але не ліквідував його. Вже наприкінці 60-х років

у Києві почала формуватися громада у складі Житецького, Лисенка, Рильського, Чубинського, Русова, Науменка, Антоновича та інших.

В їх середовищі формувалась і радикальна група (Павло Жи-тецький, Сергій Подолинський, Микола Лисенко, Михайло Ста-рицький), яка розгорнула серйозну роботу по впорядкуванню та ви­данню історичних, етнографічних, фольклорних та лексичних мате­ріалів. Взяли активну участь у відкритті Колегії Гната Галагана (1871), створенні Історичного товариства Нестора Літописця (1873), заснуванні Південно-західного відділу Російського географічного товариства (1873).

Особливою активністю у цій справі відзначалися Лисенко, Русов, Чубинський, Житецький, Лазаревський, Драгоманов, Костяківсь-кий, Зібер, Старицький та інші. Перебуваючи у Товаристві, вони зу­міли опублікувати десятки томів давніх актів та літописів, етнографіч­них та фольклорних матеріалів, географічних та економічних описів.

Друкованим органом київської громади стала газета "Київський телеграф" (1874-1875), яка оприлюднювала гостросюжетні статті Михайла Драгоманова, Павла Подолинського та інших авторів.

Діяльність громад 70-х років дратувала уряд. Спеціальні комі­сії дійшли висновку, що українські громади проповідують націона­льний сепаратизм, підривають ідеологічні основи російської єднос­ті, проводять шкідницьку діяльність. На основі цих звинувачень Олександр ІІ, перебуваючи на лікуванні в альпійському містечку Емсі (Австрія), підписав горезвісний "Емський указ" (1876), в яко­му чиновникам давалися такі розпорядження:

Не допускати ввозу в межі імперії'... яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі.

Заборонити друкування і видання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі, за винятком тільки: а) іс­торичних документів і пам'яток; б) творів красного письменст­ва, але з тим, що при друкуванні історичних пам'яток безумов­но додержуватись правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загально прийн­ятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів цензурними органами.

Заборонити також різні сценічні вистави і читання на ма­лоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до му­зикальних нот.

Припинити видання газети "Київський телеграф"19.

Отже, Емський указ 1876 р. був репресивним заходом щодо українофільської діяльності. Рятуючись від переслідувань, покину­ли Україну Чубинський, Зібер, Вовк, Подолинський, Драгоманов та інші діячі українських громад 20.

Після вбивства Олександра ІІ діяльність громад стала ще обере­жнішою. Антонович, Житецький, Лазаревський та інші громадівці перейшли, по суті, лише на наукову роботу. Заснувавши на кошти В. Симиренка журнал "Киевская старина", вони, уникаючи гострих сус­пільно-політичних проблем, стали пропагувати археологію, етногра­фію, літературознавство, історію. Тобто пішли шляхом опрацювання питань так званої "неполітичної культури", вносячи цим самим свій посильний вклад у підвищення української національної самосвідо­мості.

Варто підкреслити, що в громадівському русі 70-80-х років ХІХ ст. важливу роль відіграв М.П. Драгоманов.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, іс­торик, літературознавець, фольклорист, філософ, громадсь­кий діяч, автор 2 тис. друкованих праць. Народився в дво­рянській родині козацького походження. Вчився в Київсь­кому університеті, де згодом у 1864р. став приват-доцентом, а з 1873 — штатним доцентом.

Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукра­їнських репресій у 1875році звільнений з університету. В1876р. емігрував за кордон. В Женеві заснував вільну українську дру­карню, видавав перший український політичний журнал "Гро­мада" (1878—1882). Разом з С.Подолинським та М.Павликом за­снував "Женевський гурток" — зародок українського соціалізму.

Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889р. прийняв запрошення обійня­ти посаду професора кафедри загальної історії Софіївського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя 21.

Його погляди на суспільно-політичний рух в Україні зазнали еволюції. В кінці 60-х - на початку 70-х років ХІХ ст. він вважав, що в Україні цей рух повинен носити літературно-культурницький характер. Після Емського указу у працях "Пропащий час", "Переднє слово (до "Громади" 1878 р.)", "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Історична Польща і великоруська демократія", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Листи на Наддніпрянську Україну" та інших він зажадав від громад, щоб вони боролися не

тільки за вільний розвиток національної культури українського на­роду, а й за його соціальне визволення (див., наприклад, його працю "Пропащий час" 1877) 22. У згаданій роботі М. П. Драгоманов роз­повідає, як "московське царство", "царська сваволя" з'їли українські козацькі вольності 23.

У зв'язку з цим в журналі "Громада" (1878-1879, 1880, 1882) Драгоманов, слідом за кирило-мефодіївцями, знову звернувся до ідеї повалення царського режиму та розбудови федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу 24.

Характеризуючи суспільно-політичні погляди М.Драгоманова, зважаючи на їх неоднозначність та незавершеність, подаємо їх за такою схемою:

У державному будівництві М.П.Драгоманов сповідав погля­ди конституційного республіканця, міжнаціонального федераліс­та. Національне майбуття українського народу він бачив у феде­ральній системі, яка презентувала б не тільки народи Росії, а й всього слов 'янського світу та Європи у вигляді вільних національ­них штатів на основі добровільності, національної рівноправності та повної державної суверенності 25.

В соціально-економічному аспекті М.П.Драгоманов пропо­відував соціалізм у вигляді вільних громадських об 'єднань, які пра­цювали б на землі, заводі чи фабриці без панства, буржуазії, жан­дармів та інших станових структур. Ці децентралізовані соціалі­стичні громади повинні були, на його думку, відігравати роль га­ранта політичних свобод громадян і народів.

Тобто, в соціалістичних поглядах М.П.Драгоманов поділяв ідеї Оуена, Сен-Сімона, Фур 'є, Прудона та інших соціалістів про необ­хідність створення безкласових виробничих асоціацій. Але одноча­сно відкидав погляди Маркса про диктатуру пролетаріату та класову боротьбу.

В культурно-національному аспекті М.П.Драгоманов вва­жав, що український народ має право на власне культурне та ав­тономне національне життя. Він був категорично проти всяких ідей створення централізованої державної машини та міжнаціо­нальної консервативно-бюрократичної диктатури (див., напри­клад, його працю "Привабливість енергії" - 1882). Драгоманов го­стро критикував "Народну волю " за її великодержавність та те­рористичну тактику боротьби.

М.П.Драгоманов був переконаний в тому, що досягти полі­тичних ідеалів громадівці зможуть тільки тоді, коли від літера­

турно культурного просвітництва перейдуть до політичної ро­боти, критики існуючого ладу, розгортання наступального руху; залучать до політичної боротьби широкі народні маси. Він відки­дав тактику тероризму, класову революцію в марксовому розумін­ні. Старі громадівці відвернулися від нього, припинили асигнування "Громади ". У цій обстановці акцент своєї діяльності Драгоманов переніс на західноукраїнський визвольний рух 26.

Аналізуючи громадівський рух, не можна не помітити, що мо­лодь в кінці 80-х - на початку 90-х років шукала додаткових форм пожвавлення національного руху. Зокрема, у 1891 р. студенти Хар­ківського та Київського університетів Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський, Віталій Боровик та інші на могилі Т.Шевченка створили "Братерство тарасівців" і поклялися боро­тися за перемогу Кобзаревих ідеалів.

Товариство встановило зв' язки зі студентами Полтави, Черні­гова, Києва, Херсона, Одеси. Його учасники розробили статут і про­граму, влаштовували для народу лекції, бібліотеки, вистави, конце­рти, вели агітацію за рівноправність української національної куль­тури з російською тощо.

Погляди "тарасівців" були сформовані в документі під назвою "Кредо віри молодих українців" (1893).

Їх програма передбачала такі форми і методи роботи: дос­конале ознайомлення з українською культурою і на цій осно­ві її демонстративний прояв: розмови українською мовою, викладання її в школі, виховання дітей в українському дусі; розгортання роботи, спрямованої на визволення українсько­го народу від іноземного гніту, в тому числі й російського; проведення агітації за національне визволення всіх народів Росії від монархічної деспотії; наділення селян землею.

У 1893 р. "тарасівці" були розгромлені і припинили своє існування.

У другій половині ХІХ ст. створені земства прагнули також внести свій вклад у демократизацію української культури й залу­чення до неї представників різних верств населення. З перших днів в країні почалося суперництво між традиційними державними уста­новами та новоствореними представницькими органами, які праг­нули вийти за межі відведених їм сфер впливу, мати владну пер­шість на місцях у розв' язанні тих чи інших господарських проблем. Своєю опозиційністю земства вже в перші роки існування стиму­

лювали розробку і введення нових прогресивних законодавчих ак­тів, стримували дії уряду щодо громадівців та представників інших суспільно-політичних течій 27.

V. Боротьба робітничого класу. Поширення марксизму

Після завершення промислового перевороту Україна в останнє десятиліття ХІХ ст. досягла високої концентрації виробництва, яка супроводжувалася посиленням експлуатації робітників та піднесен­ням їх революційного руху. Так, наприклад, особливого розмаху набули страйки на металургійних та машинобудівних заводах Укра­їни. Першими виступили робітники Донецького сталеливарного за­воду, які висунули вимогу підвищення заробітної плати.

У страйкову боротьбу включилися робітники ливарних та ма­шинобудівних підприємств Нікополя, Катеринослава, Харкова, Ки­єва, Юзівки (Донецька), Єнакієва, Олександрівська та інших проми­слових міст. Страйки металургів та машинобудівників прискорили виступи робітників кам' яновугільної, залізорудної, цукрової та ін­ших промислових галузей.

Вченими встановлено, що в Україні у 1895 р. вибухнуло 15, 1896 р. - 25, 1897 р. - 42, 1898 р. - 59, 1899 р. - 85 страйків. Всього протягом трьох років в Україні зафіксовано 226 страйків та 14 заво­рушень. З них 108 страйків припадало на Катеринославську губер­нію, 38 - Херсонську, 34 - Київську 28.

Подібні факти можна було б продовжити. Вони додатково за­свідчать, що в пореформенний період робітничий клас не бажав ми­ритися з рабським становищем і з кожним роком все енергійніше боровся за поліпшення свого матеріального становища та соціальне визволення.

У процесі боротьби в середовищі робітничого класу народжу­валися гуртки та організації, які прагнули надати їй цілеспрямова­ного політичного характеру та виробити її форми і методи.

Дослідник робітничого руху в Україні М.В.Демченко ствер­джує, що у 1875 р. в місті Одесі виник "Південноросійський союз робітників", керівником якого став автор "Статуту братської каси" Євген Заславський, і що цей союз мав "чітко визначену політичну

установку - робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного перевороту"29.

До Союзу входило близько 200 робітників, 60 з яких (Є.За-славський, Ф.Кравченко, І.Рибицький, М.Короленко та інші) скла­дали ядро організації.

"Союз" проводив таку діяльність:

Вивчав документи і матеріали І Інтернаціоналу, зокрема "Тимчасового Статуту Міжнародного товариства робітників", написаного К.Марксом; випускав і розповсюджував прокла­мації; члени "Союзу" виступали з промовами на робітничих мі-тингах-маївках; вів агітаційні стосунки з робітниками Ростова, Миколаєва, Херсона, Харкова та інших міст; керував страйко­вою боротьбою в м. Одесі.

У травні 1875 р. "Союз" був розгромлений жандармами, 15 його активістів арештовано і засуджено на різні строки каторжних робіт, тюремного ув' язнення, перебування в арештантських ротах. Керівни­ка "Союзу" Є. Заславського закатовано у Петербурзькій тюрмі 30. Ді­яльність "Південноросійського союзу робітників" не пропала марно. Її підтримали робітники Петербурга, створивши свій "Північноросій­ський союз російських робітників" (1880) під керівництвом В.Обнорського та С.Халтуріна. Заслуга "Союзів" полягала в тому, що вони на перше місце висунули ідею боротьби за політичні свободи і цим самим "формували у робітників елементи класової свідомості" .

Одночасно в Україні склалася передумова для поширення со­ціалістичних ідей в їх марксистському трактуванні. З вождями соці­алізму К.Марксом та Ф.Енгельсом зустрічалися Д.Лизогуб, І.Фе-сенко, М.Зібер та інші представники України. М.Зібер, наприклад, у 1871 р. опублікував "Теорію цінності й капіталу Д.Рікардо", у 1874­1878 рр. - статті під загальною назвою "Економічна теорія Маркса", 1885 р. - "Давид Рікардо і Карл Маркс..", в яких у популярній фо­рмі пропагував ідеї марксового "Капіталу". Був знайомий з К.Марксом та Ф.Енгельсом і пропагував їх ідеї студент Київського університету С.А.Подолинський.

СА.Подолинський (1850—1891) — громадський діяч, вчений. Народився на Черкащині в багатій поміщицькій родині. Здо­був освіту в Київському та Бреславському університетах. Захи­стив дисертацію на медичну тему. В 70-х роках ХІХ ст. брав участь у громадівському та народницькому рухах. Організував

у Відні видавництво популярної соціалістичної літератури. В Женеві разом з М.П.Драгомановим та М.Г.Павликом у 1878р. започаткував видання журналу "Громада". Автор друкованих праць "Про багатство та бідність", "Про хліборобство", "Реме­сла і фабрики на Україні", "Парова машина" та інших. Листу­вався з КМарксом і Ф.Егельсом, популяризував їх вчення. Пропагував власну теорію "громадівського соціалізму", яка ґрунтувалася на традиціях українського народу. У 80-х роках захворів і відійшов від громадської та наукової роботи 32.

Популяризаторами марксових положень були український пи­сьменник І. Франко, створена у 1883 р. Г.Плехановим група "Виз­волення праці" (П.Аксельроб, В.Засулич, Л.Дейч, В.Ігнатов та ін­ші). Завдяки активній позиції Франка та його однодумців Львів став одним із найважливіших пунктів на шляху транспортування марк­систської літератури з Женеви в Росію.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років у Києві, Катериносла­ві, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та інших містах України виник­ли марксистські гуртки. Складалися вони переважно з революційно настроєної інтелігенції, студентів та учнівської молоді. У цих гурт­ках починали свою роботу А.Луначарський, П.Запорожець, Я.Ляховський, Б.Ейдельман. У 1891 р., наприклад, у м. Києві вини­кла Російська соціал-демократична група, яка пожвавила свою ро­боту під час діяльності в ній революціонера Ю. Мельникова. За йо­го ініціативою була створена школа-майстерня ("Лук'янівський клуб"), в якій готувалися марксистські пропагандисти.

В Катеринославі марксистські гуртки виникли під керівницт­вом П.Точиського, Г.Лейтейзена, О.Винокурова; Одесі - під керів­ництвом М. Оводова, І. Хохлова, І. Калашнікова; Харкові -Ю.Мельникова, І.Борзенка; Херсоні - О.Цюрупи; Полтаві -О.Шліхтера. Подібні приклади можна було б продовжити. Для дія­льності згаданих марксистських гуртків була властива замкненість, відірваність від робітничих мас, слабкий зв'язок між собою .

Індустріалізація України, ріст робітничого класу пожвавили його рух. Робітники вимагали, щоб соціал-демократичні гуртки пе­рейшли до більш широкої наступальної агітаційно-масової роботи, перетворення їх розрізнених виступів у свідому, організовану боро­тьбу всіх трудящих проти самодержавства.

У зв' язку з цим у Петербурзі під керівництвом В.І.Леніна ство­рюється "Союз боротьби за визволення робітничого класу" (1895),

якому судилося стати зародком революційної партії в Росії, в тому числі і в Україні, й взяти у свої руки владу. Так, наприклад, у Києві в 1897 р. на базі групи "Робітнича справа" та польських соціал-демократів створюється "Київський союз боротьби за визволення робітничого класу"34; в Катеринославі під керівництвом І.Бабушкіна, І.Лалаянця, Г.Петровського - Катеринославський Союз боротьби за визволення робітничого класу (1897).

Практика революційного руху показала, що соціал-демо-кратичні групи, гуртки та організації повинні були перерости в єдину соціал-демократичну партію . Оскільки Петербурзький Союз боротьби за визволення робітничого класу через арешти був ослаб­лений, ініціатива про необхідність проведення І з' їзду РСДРП пе­рейшла до Києва. Було прийнято рішення провести цей з' їзд в Мін­ську 1-3 березня 1898 р.

На з'їзд прибуло 9 делегатів (С.Радченко - Петербург, О.Винновський - Москва, П.Тучапський - Київ, К.Петрусевич - Ка­теринослав, Б.Ейдельман - "Рабочая газета" - Київ, М.Вигдорчик -Київський Робітничий комітет; Ш.Кац, А.Кремер, А.Мутник -"Бунд"), які обрали Центральний Комітет і оголосили Київську "Ра­бочую газету" офіційним органом партії. Незабаром ЦК, редакція зга­даної газети були заарештовані, а друкарня розгромлена 36.

Після з' їзду по всій країні прокотилися масові арешти. Соціал-демократична партія вступила в період гострої кризи.

Запитання та завдання

Чому після реформи 1861р. селянський рух набрав широко­го розмаху?

Що ви знаєте про виникнення народницьких гуртків і орга­нізацій? Які форми і методи їх боротьби?

В чому проявилося пожвавлення національного руху у дру­гій половині ХІХ ст. ?

Що ви знаєте про поширення марксизму в Україні та заро­дження соціал-демократичного руху?

Vii. Джерела та література

Бойко О.Д. Історія України. - К., 2002. - С. 256.

Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках ХІХ ст. - К., 1980; Волощенко А.К. Нариси з істо­рії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х - на початку 80-х років ХІХ ст. - К., 1974; Волк С.С. Народная воля 1879-1882. - М.-Л.,1966; Гри-цак Я. Нарис історії України: - формування модерної української нації ХІХ - ХХ століття. - К., 1996; Дмитриченко В.С. Соціалістична думка на Україні в 70-х - на початку 80-х років ХІХ ст. - К., 1974; Катренко А.Н. В борьбе за пробуждение народной революции. - К., 1988; Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху ХІХ ст. - Терно­піль, 1993; Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. - К., 1971; Итенберг Б.С. Южно-российский союз рабочих: возникновение и деятельность. - М., 1974; Рудько М.П. Революційні народ­ники на Україні (70-ті роки ХІХ ст.). - К., 1975; Юрченко О.Т. (в співавторст­ві з Демченко М. В.). Поширення марксистських і соціал-демократичних ор­ганізацій в Україні. - К., 1983; Шевченко І.І. З історії соціал-демократичних організацій на Україні: Київський союз боротьби за визволення робітничого класу. - К., 1956; Шабліовський Є.С. Т.Г.Шевченко и русские революционе­ры-демократы. - К., 1975.

Ленін В.І. Повне зібрання творів. - Т. 20. - С. 163.

Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. - К., 1978. - С. 380.

Там само. - С. 381-382.

Гончарук П.С. Історичні погляди кирило-мефодіївців. - К., 2002. - С. 65.

7.         Шаблиовский Е.С. Т.Г.Шевченко и русские революционеры-
демократы. - К., 1975.

Ленін В.І. Повне зібрання творів. - Т. 22. - С. 252-253.

Сарбей В.Г. Суспільно-політичний та національний рух (50-70-ті роки ХІХ ст.) // Історія України. Курс лекцій у двох книгах. - К., 1991. -Кн. 1. - С. 409-485; Катренко А.М. Революційні народники на Україні //

Там само. - С. 485-504.

Катренко А.М. Названа праця. - С. 486.

Рудько М.П. Революційні народники на Україні (70-ті роки ХІХ ст.). -

К., 1975.

Итенберг Б.С. Южно-российский союз рабочих: возникновение и деятельность. - М., 1974.

Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. - К., 1978. - С. 394-395.

Волк С.С. Народная воля. 1879-1882. - М.-Л., 1966; Історія Україн­ської РСР у восьми томах, десяти книгах. - К., 1978. - Т. 3. - С. 385-388.

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія Украї­ни. - К., 2002. - С. 352.

Борисенко В.Й. Курс української історії. - К., 1998. - С. 467.

Там само. - С. 468.

Більш детально про це у кн.: Борисенко В.Й. Боротьба демократи­чних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках ХІХ ст. - К., 1980. -

С. 28-35.

Алексеев Ю.М. (ред.), Світлична В.В. Історія України. Навчаль­ний посібник. - Львів, 2002. - С. 138.

Сарбей В.Г. Суспільно-політичний і національний рух (50-70-ті роки ХІХ ст.) // Історія України. Курс лекцій у двох книгах. - К., 1991. -

Кн. І. - С. 481.

Бойко О.Д. Історія України. - К., 2002. - С. 262.

Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. - К., 1971.

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. Курс лекцій. - К., 1999. - С. 164.

Борисенко В.Й. Курс української історії. - К., 1998. - С. 476-477.

Молчанов В. Державницька думка Михайла Драгоманова. - К., 1994.

Федченко П. Михайло Драгоманов. - К., 1991; Українська ідея. Перші речники. - К., 1994; Бойко О.Д. Історія України. - К., 2002. - С. 262-263; Борисенко В.Й. Курс української історії. - К., 1998. - С. 476-479.

Чорнолусский В. Земство и народное образование. - С-Пб., 1911.

Історія Української РСР. У восьми томах, десяти книгах. - К., 1978. - Т. 3. - С. 486-487.

Демченко М.В. Поширення соціалістичних ідей на Україні. Перші робітничі соціал-демократичні організації//Історія України. Курс лекцій у двох книгах. - К., 1991. - Кн. І. - С. 506.

Итенберг Б.С. Южнорусский Союз рабочих: возникновение и деятельность. - М., 1974.

Демченко М.В. Названа праця. - С. 506-507.

Бойко О.Д. Історія України. - К., 2002. - С. 259; Злупко С. Сергій Подолинський - вчений, мислитель, революціонер. - К., 1990.

Юрченко О.Т., Демченко М.В. Поширення марксизму і соціал-демократичні організації в Україні. - К., 1983.

Шевченко І.І. З історії соціал-демократичної організації на Україні: Київський союз боротьби за визволення робітничого класу. -

К., 1956.

Демченко М.В. Поширення соціалістичних ідей на Україні. Перші робітничі соціал-демократичні організації. - С. 517.

Юрченко О.Т., Демченко М.В. Поширення марксизму і соціал-демократичні організації в Україні. - К., 1983.