Лекція № 21. Національно-духовне пробудження України у першій половині ХІХст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Україна у війні 1812 р.

Формування наукових центрів українознавства.

Діяльність декабристів в Україні.

Спроба об'єднання польського та українського визвольних рухів у 30-хроках ХІХ ст

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Важливість теми полягає в тому, що у першій половині ХІХ ст. в Україні зробило політичний крок українознавство як наука, про­явився небувалий інтерес до рідної мови та з'явилися перші досліджен­ня у цій галузі.

Пожвавили свою діяльність наукові українознавчі центри та посилилося висвітлення історичного минулого у фаховій та худож­ній літературі. Особливість потягу до українознавства полягала в тому, що влада не підтримувала цих інтересів, прагнула притушити їх, створювала умови, в яких національно-патріотичній інтелігенції було важко вижити. По суті, розвиток української культури прохо­див під пильним оком самодержавства, у гострій боротьбі з русифі­каторами з політичного великодержавницького чиновництва.

Не дивлячись на обставини, українська історична наука, літе­ратура, мова, фольклористика та етнографія з кожним роком все бі­льше і змістовніше заявляли про себе, активніше відвойовувала міс­це під сонцем. Це явище було помітне не тільки на Подніпровській Україні, а й в західноукраїнських земля, розвиток культури в яких відбувався в умовах окупаційного режиму Австро-Угорщини.

Одночасно з цим перша половина ХІХ ст. характеризувалася політизацією національного руху.

Зокрема в Україні, поряд з духовним самовдосконаленням, бу­ли помітні діяльність та вплив на суспільство масонських організа­цій, політичних гуртків у Харківському університеті та Ніжинській гімназії, руху декабристів, кирило-мефодіївців, спроби об'єднати в одне русло польський та український визвольні рухи тощо.

Цим проблемам присвятили свої дослідження такі вчені, як: І.В Борщак., П.С.Гончарук, В.Ф.Горленко, М.І.Марченко, Г.ІМа­рахов., С.Машинський, Г.Я.Сергієнко, П.М.Ольшанський, Ф.І.Стеблій, О.І.Федосов та багато інших 1.

Події першої половини ХІХ ст. знайшли відображення у худо­жніх творах Ю.Косача ("Сонце в Чигирині": Повість про декабрис­тів на Україні. - Львів, 1934. -128 с.), М.Коцюбинського ("Дорогою ціною": Оповідання // М. Коцюбинський. Твори у 4-х т. - К., - 1984. -Т. 2. - С. 88-151), Т.Г.Шевченка ("Кобзар". - К., 1987), С.Алєксєєва ("Декабристи". - К., 1975-155 с.), Старицького М. ("Разбойник Ка-рмелюк": Исторический роман // М. Старицький. Твори у 8 т. - К., 1965. - Т. 5-6. — С. 805), М.Стельмаха ("Хліб і сіль" Роман. - К., 1959. - 663 с.), Р.Іванченко ("Клятва". Роман-хроніка. - К., 1971 -392 с.), В.Канівця ("Славний лицар - Устим Кармелюк". - К., 1969 -213 с.) та багатьох інших письменників.

У них знайшли відображення важке життя кріпацтва, селянсь­ка боротьба проти феодально-кріпосницького гніту, повстання під проводом Устима Кармелюка, революційний виступ декабристів та багато інших історичних подій.

ІІ. Україна у війні 1812 р.

У ніч на 12 червня 1812 р. без проголошення війни в районі Ковно французькі війська вторглися в Росію. Приводом до цього вторгнення було невизнання Росією Наполеона Бонапарта як імпе­ратора Франції, а також участь Росії у різних антифранцузьких коа­ліціях, в тому числі в її небажанні підтримати Францію у здійсненні континентальної блокади Англії.

Під час вторгнення армія Бонапарта нараховувала 640 тис. осіб і 1372 гармати. ЇЇ шлях пролягав через Польщу, Литву, Білорусь, на Смоленщину та Москву. Російська армія нараховувала 597 тис. воїнів, ділилася на 3 армії й очолювалася генералами М.Б.Барклаєм-де-Толі, П.І.Багратіоном та О.П.Тормасовим.

До України у Наполеона було особливе ставлення. Він знав про колишні заколоти І. Мазепи, П.Орлика та їх прибічників. Французький імператор був переконаний, що і в його часи там знайдуться незадо-волені російським режимом і на них можна буде спертися. Ця думка визріла у нього під впливом донесень військового аташе із Петербур­гу, французького дипломата Еміля Голена із Стамбула, паризького шпигуна на Волині та інших інформативних джерел .

Б. Наполеон після розгрому Росії мав на увазі на центральних зе­млях України відновити залежну від нього українську державність, окраїнні ж землі як плату передати своїм союзникам: Туреччині -Крим та Чорноморське узбережжя, Австрії - Волинь, Польщі - захід­ноукраїнські землі. Особливу надію щодо упокорення України Напо­леон покладав на Польщу. Їй була дана директива на території Литви, Білорусії та України організувати антиросійські заколоти, сформувати відповідні партизанські загони, підібрати керівний актив тощо . Фран­цузькими агентами здійснювався пошук антиросійського вождя украї­нського руху, розроблявся план нападу на Росію з боку України тощо.

Російському командуванню довелося терміново, опираючись на українські патріотичні сили, організовувати оборону кордонів України, піднімати її населення проти наполеонівської окупації.

Кордони України були взяті під захист 3-ї армії генерала Тор-масова. В складі армії поруч з російськими солдатами проявляли чудеса бойового героїзму українські Бузькі козацькі, Ізюмський, Маріупольський, Сумський, Охтирський гусарські, Київський, Чер­нігівський драгунські полки та інші національні підрозділи.

Вторгнення Наполеона пробудило в українського населення глибокі патріотичні почуття 4. За розпорядженням уряду поча­лися формування добровільних козацьких полків та інших вій­ськових загонів 5. Першими сформувалися 4 козацькі полки у Київській та Подільській губерніях. Патріотичний ентузіазм мав місце і на Лівобережжі та Слобідській Україні.

Зокрема, серед добровольців було чимало дворян (у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки). Багато зробив для формування 5-го козацького полку на Полтавщи­ні письменник /.Котляревський. Восени 1812 р. Лівобережжя передало російському командуванню 15 козацьких полків по 1200 осіб кожен.

В цілому ж в Україні було сформовано близько 50 різних добро­вільних формувань, які налічували 68 тис. воїнів і які разом із регуля­рними частинами взяли участь у війні з французькими окупантами

Вжиті заходи врятували Україну від французької окупації та розорення. Поразка наполеонівських військ від 3-ї армії генерала Тормасова на Волині, розгром окупантів осінню 1812 р. на підсту­пах до Київської та Чернігівської губерній українськими доброво­льцями підготували грунт для подальшого краху французької армії на Бородінському плацдармі та під Москвою.

Дослідник професор В.І.Борисенко зауважує, що поразка фра­нцузів під Малоярославцем та українських напрямках з боку біло­руських територій "... змусила французьке командування... поверну­ти на Смоленську дорогу. Героїзм регулярної армії та українських добровольців заступив шлях французам в Україну. Плани Наполео­на щодо України зазнали краху"7.

До сказаного варто додати, що велику допомогу діючій армії подавали українці і в тилу ворога. Чимало вихідців з України були або членами партизанських загонів, або їх організаторами. Тут принагідно буде нагадати партизанську боротьбу уродженця з села Нефедівки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Єрмолая Четвер­така, воїна гусарського полку, втікача з полону, Федора Потапова ("Самуся"), вихідця з Чернігівщини Єремеєнка та інших, які були по­мічені російським урядом і нагороджені військовими орденами. За особливі заслуги їм були присуджені офіцерські звання .

Автори робіт про настрої населення після війни 1812 р. відзна­чають, що ця подія змінила їх "соціальну психологію". Сподівання людей на поліпшення свого становища не здійснилися. Вони пере­коналися в тому, що царський уряд, за висловом Борисенка В.И., "не збирався відновлювати автономію України й повертати старши­ні, козацтву і міщанству скасовані права та привілеї"9.

Завершуючи розповідь про 1812 р. в Україні, розгром францу­зів та наслідки війни, не можна не відзначити, що згадані вище події не виправдали надій селян на волю і землю, а української еліти, ін­телігенції - на вільний національний розвиток. Навпаки, в результа­ті війни в Україні стала все настійніше зароджуватися ідея необхід­ності боротьби за зміну існуючих порядків. Майбутнє стало уявля­тися або у старих автономних правах України, або в устрої на зра­зок європейських країн.

ІІІ. Формування наукових центрів українознавства

Характерною ознакою першої половини ХІХ ст. було дальше розгортання заходів російського уряду щодо викорінення українсь­кої культури, згортання її літератури, мови, історичної науки, на­родної пам'яті про історичні події, процеси і явища, які відбувалися в Україні з найдавніших часів до ХІХ ст. Цікаво, що переважна бі­льшість української аристократії пішла на співпрацю з російським царизмом і фактично втратила українську ментальність.

Деяка частина національної інтелігенції прагнула вистояти проти цього натиску, використати будь-який привід для популяри­зації свого народу, вітчизни, власної культури, національної свідо­мості й відновити щодо України історичну справедливість.

Трапилося так, що, починаючи з перших років ХІХ ст., питан­ня національної ідеї стали виступати на перший план. Функцію пропаганди національної ментальності взяли на себе патріотично зорієнтовані інтелектуали.

Працюючи у цьому напрямі, українська інтелігенція пройшла, по-суті, три етапи. На першому етапі переважав потяг до історич­них джерел, документів, фольклорної пам'яті, різного роду писем­них та етнографічних старожитностей.

На другому етапі інтелігенція звернулася до мовного коріння, обґрунтування закономірностей існування української мови, народ­ного опрацювання та застосування як найбільшого народного скар­бу в літературі, освіті та театральному житті.

И на третьому - йшлося про необхідність створення полі­тичних організацій, які здатні розгорнути боротьбу за вільний наці­ональний розвиток та державну незалежність 10.

З повним правом можна сказати, що значний вплив на діяль­ність української інтелігенції справили ідеї німецького філософа

Иоганна Гердера про етнічну культуру селянства.

Вивчаючи духовний потенціал українського народу, Й.Гердер дійшов висновку, що "Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний на­родний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля"11.

Як і передбачав Й.Гердер, пробудження національної свідомо­сті українців розпочалися у кінці ХУІІІ ст.і набрало бурхливого ро­звитку у І пол. ХІХ ст. Аматорський підхід до вивчення історії укра­

їнського народу та його старожитностей трансформувався в наукові дослідження різних галузей українознавства: історичного, етногра­фічного, фольклористичного та мовознавчого.

Українському народознавству присвятили свої праці О.Шафонський ("Черниговского наместничества типографическое описание". - 1786), О.Рігельман ("Летописное повествование о Ма­лой России". - 1785-1786), Я.Маркович ("Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях". - 1798), анонімний автор "Історії Русів" (кінець ХУШ - початок ХІХ ст.).

Згадані автори спробували дати відповідь на питання про похо­дження українського народу (О.Шифонський), українського козацтва (О.Рігельман), його самобутню високу культуру (Я.Маркович), спад­коємність Київської Русі („Історія Русів") тощо.

Серед названих праць найбільшою популярністю користувалася "Історія Русів". Її знали, читали і використовували тогочасні історики Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, прозаїки і поети М. Гоголь,

0.         Пушкін, Т.Шевченко, П.Куліш та багато інших діячів культури.

У становлення українознавства як науки внесли відчутний вклад чотиритомна "История Малой России" (1822) Д.Бантиш-Камен-ського, "Краткое описание о казацком малороссийском народе" (1847) П.Симоновського, п'ятитомна "История Малороссии" (1842­1843) М. Маркевича, перший збірник українських народних творів "Опыт собрания старинных малороссийских песен" (1819) М.Церетелєва, дві українські пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) та "Українські народні пісні" (1834) першого ректора Київсь­кого університету М.Максимовича, фольклорна п'ятитомна праця "Запорожская старина" (1833-1838) молодого харківського вченого

1.         Срезневського та інших авторів.

Названі праці не залишили спокійними ту частину українсько­го суспільств, яку царизм прагнув денаціоналізувати, відштовхнути від джерел історії та культури.

У першій половині ХІХ ст. стали виділятися в окрему наукову галузь дослідження національної мови. Склалося так, що у першій половині ХІХ ст., в результаті урядової денаціоналізації, українсь­кою мовою стали користуватися переважно селяни. Більшість за­можної верстви вважала її згубою, селюцькою, непридатною для висловлювання тонких думок та почуттів. У зв' язку з цим між со­

бою переважна більшість українського чиновництва та інтелігенції спілкувалася російською мовою.

Національно свідомі інтелігенти робили все, щоб захистити українську мову від нападок русифікаторів, довести, що вона є мовою самобутньою, вишуканою, що вона може внести гідний вклад у світо­ву цивілізацію і має право на існування як мова стародавнього народу.

Письменник І.Котляревський один із перших продемонстру­вав, що "селянська мова" є високохудожньою і літературною, і нею можна створювати такі шедеври, як "Енеїда" (1798).

За цих обставин з' явилися перші наукові розвідки, автори яких ставлять собі за мету "оживити українське наріччя", не допустити його зникнення. Зокрема, О.Павловський у 1818 р. Створив "Грам­матику малороссийского наречия", в якій зробив спробу довести самобутність української мови, дати її граматичний аналіз, опрацю­вати фразеологію тощо. У 1823 р. І.Войцехович склав невеликий словник української мови. У 1834 р. На захист української мови ви­ступив харківський вчений-славіст І.І.Срезневський. У статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) він пророкував її велике літературне майбутнє.

Дослідники стверджують, що у першій половині ХІХ ст. на­родознавчі інтереси в Україні захопили широкі кола викладачів на­вчальних закладів, студентів-любителів старожитностей, націона­льної культури та мови.

Інтерес до народних джерел, української історії та літератури, фольклорно-етнографічної інформації став об'єднувати дослідників у загальноукраїнські, губернські та регіональні центри українознавства.

З повним правом можна стверджувати, що перший науковий центр з проблем народознавства став формуватися на базі Харківсь­кого університету, який був створений у 1805 р. його першим рек­тором Василем Каразіним.

Помітну роль відігравали в ньому такі діячі культури, як: декан університету Григорій Успенський, письменник Петро Гулак-Арте-мовський, професор Ізмаїл Срезневський, прозаїк Григорій Квітка-Основ' яненко. Навколо їх групувалася освічена молодь, студентство, в тому числі і майбутній засновник Кирило-Мефодіївського товарис­тва - Микола Костомаров.

Харківське наукове товариство організувало видання таких ча­сописів, як "Харьковский еженедельник", "Украинский журнал" та інших видань.

Важливим центром культури стало місто Полтава. Письмен­ник І. Котляревський стає центральною фігурою українознавчих студій, неперевершеним знавцем звичаїв та усної народної творчос­ті. У Прилуцькому повіті народознавчу роботу розгорнув письмен­ник, фольклорист та етнограф П.Білецький-Носенко, Миргородсь­кому - Василь Ломиковський та ін. Опубліковані ними дослідження "О Малороссии", "Записки о Полтавской губернии" (1848-1859) мі­стили значні інформативні відомості про Полтавщину, її людей, ку­льтуру, народну творчість тощо.

Важливим народознавчим центром стало також місто Одеса. Тут у першій половині ХІХ ст. відкрито ліцей (1817), Інститут схід­них мов (1828), музей старожитностей (1828), сільськогосподарське товариство, Товариство історії і старожитностей. Результати дослі­джень публікувалися у заснованих "Одесском альманахе", "Одесс­ком вестнике", "Записках" товариства історії та інших виданнях. Найвидатнішою фігурою діяльності цих об' єднань культури був іс­торик, економіст, етнограф та публіцист Аполлон Скальковський, перу якого належать праця "История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожзкого" (у трьох томах). Автор цієї роботи критику­вався М.Максимовичем та Т.Шевченком за перекручування історії гайдамацьких рухів. Зокрема, коли А.Скальковський назвав гайда­мацтво розбійницьким рухом, Т.Г.Шевченко відреагував так:

"Гайдамаки не воины - разбойники, воры, пятно в нашей истории..."

Брешеш, Людомире! За святую правду волю Розбійник не стане, не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб'є живе серце За свою країну.

Тобто, в трактовці Т.Г.Шевченка гайдамаки виступають як борці за "святу правду"12.

У 40-х роках ХІХ ст. значним народознавчим центром стає Київ. У 1834 р. тут засновується університет, який очолив історик,

краєзнавець, фольклорист, етнограф та природознавець М.О.Мак­симович.

У 1843 р. при Канцелярії Київського, Подільського та Волинсько­го генерал-губернатора започатковується Тимчасова комісія для розгля­ду давніх актів. Університету та Комісії судилося стати центрами діяль­ності авторитетної професури, здібної до історичних пошуків наукової молоді, в тому числі М.І.Костомарова, Т.Г.Шевченка, М.І.Гулака,

П.О.Куліша та багатьох інших відомих в Україні людей .

Зокрема, вже у першій половині ХІХ ст. ім' я П. Куліша було відоме не тільки в Україні, а й в Москві та Петербурзі. Йому нале­жав перший український історичний роман "Чорна Рада" (1846), іс­торична праця "Повесть об украинском народе" (1846). Працюючи у Київському університеті, опублікував свою книгу "Славянская мифология" М.Костомаров. Велику роботу у Комісії розгорнув ху­дожник Т.Г.Шевченко.

У 20-х роках ХІХ ст. розпочинається археологічне досліджен­ня Києва. Археолог Кіндрат Лохвицький дослідив руїни Десятинної церкви, Золотих воріт. Історик та археолог Максим Берлінський створив роботу "Краткое описание Киева" (1820), Іван Фундуклей "Обозрение Києва в отношении давностей" (1847).

Багато зробила для розвитку українознавства комісія при Ки­ївському учбовому окрузі (1851-1864). Вчені Д.Журавський, П.Павлов, М.Іванишев, М.Маркевич, М.Максимович, А.Метлинсь-кий писали про народний побут, географічні відомості, культуру простого народу, за що переслідувалися офіційним чиновництвом.

Українознавчі центри були не тільки в Україні, а й у Петербурзі та Москві, в яких університети та установи, за висловом Є.Гребінки, стали "колонією освічених українців". Українознавчі матеріали викли­кали великий інтерес у М.Гоголя, О.Пушкіна, Є.Гребінки, М.Марке­вича, О.Бодянського (Москва) та інших діячів української та російської культури. Завдяки зусиллям О. Бодянського у 1846-1848 рр. побачили світ "Літопис Самовидця", "Історія Русів" та інші історичні праці.

У першій половині ХІХ ст. усна народна творчість та фольк­лор українського народу відгукнулися на події війни 1812 р. Важке становище кріпацтва, боротьбу селян під проводом У. Кармелюка, Л. Кобилиці. Про це розповідали народним масам носії народних творів, кобзарі Остап Вересай, Федір Гриценко, Андрій Шут та ін.

Усна народна творчість плідно вплинула на художню літера­туру. Батьком української літератури став І. Котляревський, який народну мову ввів у літературу, створивши такі шедеври як "Енеї-да" (1792), "Наталка полтавка" (1838), "Москаль-чарівник" (1841). Славлячи автора згаданих творів, Т.Г.Шевченко писав:

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди. Поки сонце в небі сяє, тебе не забудуть!14

Продовжуючи започатковані І. Котляревським традиції, створи­ли талановиті твори П.Гулак-Артемовський ("Пан та собака"), Г. Квітка-Основ' яненко („Пан Халявський", "Сватання на Гончарів-ці"), Є.Гребінка, Л.Боровиковський та ін.

Вершиною формування нової української літератури першої по­ловини ХІХ ст. стала творчість Т.Г.Шевченка. Поетична збірка "Коб­зар" (1840) була свідченням народження нового майстра української поезії, якому пізніше судилося стати національним пророком.

Його твори першої половини ХІХ ст. та й пізніших часів відзначаються реалістичністю та революційним демократизмом. А його "Заповіт" закликав людей до активної боротьби за своє щасливе майбутнє:

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров'ю Волю окропіте!

І мене в сім'ї великій, сім'ї вільній, новій Не забудьте пом 'янути Незлим тихим словом 15.

У першій половині ХІХ ст. національне відродження охопило й Східну Галичину. Як і в Наддніпрянщині, в середовищі західноу­країнської інтелігенції став помітним потяг до української (русин­ської) усної народної творчості, української мови, історичних знань, літературно-художнього життя.

Так, наприклад, західноукраїнський фольклорист Зоріан Доле-нча-Ходаковський зібрав 3 тис. пісенних текстів, з них 1400 україн­ських. Митрополит Михайло Левицький задумав створити україно­мовні школи.

Один із церковних служителів Іван Мочильницький створив "Граматику язика словено-руського" (1829), яка повинна була ре­презентувати українську мову.

Історик Денис Зубрицький написав "Нарис з історії руського народу в Галичині" (1837) та тритомну "Історію древнього Галиць­ко-руського князівства" (1852-1855), в яких він обґрунтовує само­бутність східних галичан як українців, правонаступницею яких є російська держава 16.

У 30-х роках ХІХ ст. центр української національної самосві­домості перемістився у Львів. Лідерами народознавства стала ви­ступати студентська молодь, серед яких особливе місце посіли Ма-ркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які ввійшли в історію як члени гуртка під назвою "Руська Трійця" .

Створений ними гурток став працювати над очищенням мови від діалектів, збором фольклорно-етнографічних матеріалів, перек­ладом літературних творів на живу українську мову ("Слово о пол­ку Ігоревім"), створенням читанок для дітей тощо.

"Руська Трійця" стверджувала, що східні і західні українці на­лежать до однієї родини, мають спільну історію та культуру.

Члени їх гуртка листувалися з діячами західнослов' янського відродження - П.Шафариком (автором праць: "Історія слов' янської мови", "Про походження слов' ян", "Слов' янські старожитності" -1826-1837), Я. Коларом, Г.Петровичем, К.Гавлічеком та ін.

Вони мали стосунки також з М. Максимовичем, О. Бодянсь-ким, І. Срезневським та ін. діячами культури Східної України.

Вважали, що українські землі повинні об' єднатися на правах федерації в соборну державу.

У 1837 р. у Будапешті „Руська Трійця" видала альманах "Русал­ка Дністрова", в якому видруковували народні пісні, думи, перека­зи, історичні документи, публіцистичні статті 18.

"Русалка Дністрова" не вписувалася у політику габсбургської денаціоналізації, була викликом клерикалізму. Не дивно, що альма­нах був зустрінутий владою вороже і конфіскований, а його автори зазнали політичних репресій: Шашкевич помер у 1843 р., Вагилевич відійшов від громадського життя, а Головацький змушений був по­кинути рідний край.

IV. Діяльність декабристів в Україні

Вітчизняна війна 1812 р. до краю загострила суперечності, які, як іржа, роз' їдали феодально-кріпосницьку систему Росії. Дослідник Г.Я.Сергієнко зауважує, що учасники закордонних походів - офіцери і солдати російської армії - побачили в інших країнах Європи життя селян без кріпосної залежності, їхній власний добробут і людську свободу, право на землю і вільне господарювання"19. В той же час у Росії всюди відбувалися загострена боротьба селян проти поміщиків та уряду, повстання пригноблених робітників, військових поселенців. Все це суттєво вплинуло на спосіб їх мислення. Один із майбутніх де­кабристів С.І.Муравйов-Апостол зауважував, що їх, офіцерів, підшто­вхнули до виступу "трирічна війна та її наслідки, дух часу".

Першу таємну політичну організацію дворянські революціоне­ри заснували 1816 р. У Петербурзі під назвою "Союз порятунку". До "Союзу", або "Товариства істинних і вірних синів Вітчизни" (так себе інколи називали члени союзу), належало близько 30 офіцерів-патріотів, серед яких Олександр і Микита Муравйови, Іван Якуш-кін, Сергій Трубецький, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Пав­ло Пестель, Федір Генка та ін.

У 1817 "Союз порятунку", вдосконалюючи політичні погляди, трансформувався у "Союз благоденства", який ставив перед його учасниками завдання - повалення царизму, запровадження консти­туції, встановлення республіки, впровадження у життя справедли­вих законів тощо.

В Україні діяла так звана Тульчинська управа (південна філія "Союзу благоденства"), яку очолював полковник П.Пестель і до якої входили О.Юшневський, С.Волконський, В.Івашов, В.Давидов, М.Орлов, В.Раєвський та інші офіцери.

Такі ж гуртки виникли у містечках Кам' янці (маєток Давидо­вих), Яготині (маєток Рєпніних), Хомутцях (маєток Муравйових-Апостолів), Обухівцях (маєток Капністів), Харкові (маєток І. Котля­ревського). З українськими реформаторами був знайомий О. С. Пушкін, який бував на їх засіданнях (грудень 1820), читав їм свої вірші .

За три роки існування "Союз благоденства" вичерпав себе. Програмні положення не внесли єдності у ряди його членів, і в січні 1821 р. "Союз" саморозпустився.

У березні 1821 р., перегрупувавши сили, російське офіцерство створює Північне та Південне товариства з центрами у Петербурзі та Тульчині 21. Північне товариство очолив полковник Микита Му-равйов, Південне - Павло Пестель.

П.Пестель створив конституційний проект під назвою "Русь­ка правда", в якому сконцентровано ряд процесуальних положень, які посуті, складають революційний зміст діяльності Південного товариства 22.

Зокрема "Руська правда" передбачала повалення самодержавс­тва, встановлення в Росії республіканського ладу, скасування кріпо­сного права і наділення селян землею без викупу, ліквідацію станів, запровадження освіти та політичних свобод тощо .

Одночасно слід зауважити, що декабристи не ставили перед собою завдання справедливо розв'язати міжнаціональні взаємовід­носини. Пестель вважав, що порушувати це питання є справою не тільки недоцільною, а й шкідливою, оскільки самостійність росій­ських етносів може привести, на його думку, до розвалу Росії. В цьому якраз проявилася обмеженість політичної програми Півден­ного товариства з усіма її наслідками.

Поряд з Південним товариством в Україні було створено ще од­не офіцерське об'єднання - "Товариство з'єднаних слов'ян". Ця ор­ганізація виникла на Житомирщині у Новгород-Волинському на чолі з братами Петром та Андрієм Борисовими. Товариство об' єднувало близько 60 чоловік, переважна більшість яких були вихідці з України.

Програмні документи Товариства "Правила" та "Клятва" перед­бачали боротьбу за визволення слов' янських народів від монархічно­го деспотизму та іноземного поневолення, об' єднання їх у слов' ян-ську федерацію, проголошення національних свобод та рівноправнос­ті. Досягти цих ідеалів славісти думали при допомозі повстання на­родних мас. Саме цим вони відрізнялися від Південного товариства, стояли на кілька порядків вище у трактуванні ідеологічних засад.

Для Товариства з' єднаних слов' ян був характерний дух послі­довного демократизму, свободолюбства, поважного ставлення до національних проблем 24.

Крім згаданих таємних об'єднань в Україні у 1821-1826 рр. було сформовано польське "Патріотичне товариство" (1821-1826) та "Малоросійське товариство" (1821-1825).

Польське товариство очолювалося Валеріаном Лукасівським й ставило своїм завданням підняття повстання у Варшаві; українське -дворянином Переяславського повіту Василем Лукашевичем.

"Малоросійське товариство" готувалося до боротьби за здо­буття незалежності України. У своїй боротьбі вони розраховували на підтримку польського патріотичного товариства та тульчинсько­го Південного товариства, хоч Пестель був проти відокремлення України від Росії.

До українського товариства входили Семен Кочубей, Василь Тарновський, Петро Капніст, Олександр Величко, Іван Котляревсь­кий, Семен Андрущенко. Осередки товариства були в Києві, Полта­ві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Товариство було в стадії фор­мування і не викристалізувалося у програмному відношенні. Не ди­вно, що під тиском слідчих органів воно саморозпустилося.

Північне та Південне товариства, які остаточно сформувалися на січень 1825 р., розраховували, що будуть готові до взяття влади улітку 1826 р. Проте восени 1825 р. ситуація примусила змінити їх термін свого виступу.

19 листопада 1825 р. У Таганрозі раптово помер 48-річний Олександр І й 14 грудня цього ж року Росія повинна була присягну­ти Миколі І 25.

Північне товариство вирішило використати цю подію для взяття влади. У Петербурзі на Сенатській площі 14 грудня 35 офіце­рів та понад 3 тис. солдат не присягнули царю й готові були його арештувати. Але стався організаційний промах - на площу не з' я­вився полковник С. Трубецькой, який повинен був взяти у свої руки керівництво антицарським виступом.

Микола І використав нерішучість повстанців і наказав розстрі­ляти їх з гармат. У той день близько 300 осіб було вбито.

Придушення повстання у Петербурзі прискорило вибух україн­ських революціонерів. 29 грудня 1825 р. повстав піхотний Чернігів­ський полк, який розташовувався у Василькові, Трилісах та Фастові на чолі з С.Муравйовим-Апостолом та М.Бестужевим-Рюміним. В полку нараховувалося близько 1000 солдат та 19 офіцерів. Нашвид­куруч були підготовлені текст так званого "Православного катехізи­су" та відозви до народу, в яких пояснювалася суть виступу полку й прохання до народу підтримати його.

Проти полку царський уряд кинув значні піхотні сили та арти­лерію. 3 січня 1826 р. під Білою Церквою біля сіл Устимівка та Ко-валівка Чернігівський полк був розгромлений, а один із його керів­ників - Муравйов-Апостол - важко поранений.

Причини поразки декабристів у Петербурзі та в Україні тото­жні: нерішучість керівництва, слабкий зв'язок з народними масами, організаційна слабкість.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Пів­року тривало слідство, яким керував сам Микола І. До смертної кари було засуджено п'ятьох найактивніших декабристів: П.Пе­стеля, К. Рилєєви, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П.Каховського. 13 липня1826р. їх повісили у Петропавловській фортеці. 137 офіцерів повсталих полків було засуджено на като­ргу до Сибіру або заслано на Кавказ, де тривала війна з горцями.

Близько 4 тис. солдат-декабристів відправили на Кавказ, причому сотні їх прогнали скрізь шеренги й били шпіцрутена­ми. Їх також було позбавлено нагород за участь у війні 1812 р. та інших війнах того часу 26.

Історичне значення повстання декабристів полягає в то­му, що вони, за висловом Т.Г.Шевченка, "поборники святої волі", першими виступили проти існуючого ладу і цим дали поштовх дальшому розвиткові визвольної боротьби народів Росії проти кріпосництва і самодержавства 27.

Після поразки декабристів в Україні створилися нові таємні гуртки і товариства, які продовжували пропагувати ідеї скасування кріпацтва. На початку 1826 р. виник таємний гурток у Харківському університеті під керівництвом Володимира Розаліон-Сошальського та Петра Балабухи, ніжинській гімназії - під керівництвом її дирек­тора І.Орлая та інших учбових закладах.

V. Спроба об'єднання польського та українсь­кого визвольних рухів у 30-х роках ХІХ ст.

У 1821-826 рр. в Україні поряд з декабристськими об' єднаннями існувало Польське патріотичне товариство на чолі з Валеріано Лукасівським, Маврицієм Мохнацьким та ін. Патріотич­не товариство вело переговори з декабристами про спільний виступ, арешт царського намісника Костянтина Павловича та проголошення

Польщі незалежною державою. Одночасно з декабристами згадана організація була розгромлена, а її учасники заарештовані та заслані.

На цьому революційний рух у Польщі не припинився. Демок­ратичні сили Польщі очолив професор Віленського і Варшавського університетів И.Лелевель.

Під час повстання 1830-1831 рр. Й.Лелевель відновив діяль­ність Патріотичного товариства, програма якого передбачала націо­нальне визволення Польщі, повалення самодержавства, скасування кріпосного права.

Польські повстанці робили спробу об'єднати український та польський рух в єдине русло під гаслом "За нашу і вашу свободу". На Правобережну Україну було послано корпус генерала Двірницького, проте об' єднаного повстання досягти не пощастило. Корпус Двірницького одержав поразку і вимушений був інтернуватися до Австрії . Не зумів підняти Правобережжя й генерал Колишко. Українське селянство вважало виступ поляків 1830-1831 рр. польською витівкою .

В середині 30-х років польська боротьба вибухнула з новою си­лою. Керівництво нею було зосереджено в руках товариства "Спів­дружність польського народу " (1835-1839), центр якого спочатку пе­ребував у Львові, а потім перемістився на Волинь. Керівництво "Співдружністю" очолив соратник Й.Лелевеля Шимон Конарський.

„Співдружність" дотримувалася двох гасел: "Через народ для народу" та "Свобода, рівність, братерство". Гасла означали, що "Співдружність" буде боротися за звільнення польського народу від російського гніту та соціального деспотизму 30.

Ш.Конарський, поширюючи прокламацію "Голос вопіющого в пустелі", закликав російський, польський та український народи до спільної боротьби, але царському уряду вдалося розгромити товарист­во. Близько 150 його учасників віддано до суду. Київський університет за співчуття повсталим був тимчасово закритий. Ш.Конарського як ке­рівника "Співдружності" було засуджено до смертної кари.

"Співдружність польського народу" одержала поразку тому, що була далекою від селянських та міських низів, належних зв' язків з українським народом.

VI. Запитання та завдання

1. Що ви знаєте про форми і методи боротьби українського на­роду у війні 1912 р.?

Назвіть декабристські організації в Україні.

Що ви знаєте про програмні документи декабристів, які їх ідеали?

VH. Джерела та література

Русалка Дністрова. Документи і матеріали. - К., 1989; Кирило-Мефодіївське товариство. Документи і матеріали. - В 3-х томах. - К., 1990; Бо-рщак І. Наполеон і Україна. - Львів, 1937; Горленко В. Ф. Становление украи­нской этнографии в конце ХУШ - первой половине ХІХ ст. - К., 1988; Гонча­рук П. С. Історичні погляди кирило-мефодійців. - К., 2002; Марченко М.І. Українська історіографія. - К., 1959; Марахов Г.І. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е гг. ХІХ века. - К., 1979; Машинский С. Гоголь и "дело о вольнодумстве". - М., 1959; Нечкина М. В. День 14 декабря 1825 г. -М., 1975; Ольшанский П.Н. Декабристы и польское национально-освободительное движение. - М., 1959; Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. 1826-1850. - К., 1971; його ж: Т.Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. - К., 1983; його ж: Декаб­ристи та їх революційні традиції на Україні. - К., 1975; Стеблій Ф.І. Револю­ція 1848-1849 років у Європі і Україна. - К., 1973; Федосов О.И. Революци­онное движение в России во второй четверти ХІХ в. - М., 1958.

Борисенко В.Й. Курс української історії. - К., 1998. - С. 387.

Абаліхін Б. С. Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. - К., 1962. - 63 с.; Косименко О.К. Вітчизняна війна 1812 р. - яскравий вияв на­родного патріотизму. - К., 1962. - 32 с.

Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. Збірник документів. - К., 1948-148 с.; Косименко О.К. Названа праця. - 32 с.

Павловский И.Ф. Малороссийское козачье ополчение в 1812 г. По архивным данным. - К., 1906. - 40 с.

Бабкин В.И. Народное ополчение в Отечественной войне 1812. -М., 1962. - 212 с.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 390-391.

Кафенгауз Б.Б., Новицький Г.А. Герои Отечественной войны 1812 г. - М., 1966. - 130 с.

Борисенко В.Й. Названа праця. - с. 393.

Шип Н. А. Українська культура першої половини ХІХ ст. // Істо­рія України. Курс лекцій у 2-х книгах. - К., 1991. - Кн. 1. - С. 427-441.

Більш конкретно про це див.: Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 393.

Шевченко Т. Г. Кобзар. - К., 1987. - С. 273.

Гончарук П. С. Про участь кирило-мефодійців у діяльності Київ­ської тимчасової комісії для розгляду давніх актів // Збірник наукових праць КДК. - К., 1994. - С. 3-16; його ж: З історії археографічної справи в Україні // Київська старовина. - К., 1993. - № 4.

Шевченко Т.Г. Кобзар. - К., 1987. - С. 16.

Там само. - С. 284-285.

Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у пе­ршій половині ХІХ ст. (до 1848 р.). - Львів, 1964. - 215 с.

Русалка Дністрова. - К., 1972. - 135 с.

Там само.

Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух у першій половині ХІХ ст. // Історія України. Курс лекцій у 2-х книгах. - К., 1991. - С. 393.

Там само. - С. 395.

Сергієнко Г.Я. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. - К., 1975; Лисенко М.М. Декабристський рух на Україні. - К., 1954.

Медведська Л.О. Павло Іванович Пестель. - К., 1964. - 157 с.

Ланда С.С. Дух революционных преобразований... Из истории формирования идеологии и политический организации декабристов. 1816­1825. - М., 1975. - 382 с.

Горбачевский И.И. Записки. Письма. - М., 1963. - 354 с.

Нечкина М.В. День 14 декабря 1825. - М., 1975. - 398 с.

Історія України. Курс лекцій у 2-х книгах. - К., 1991. - Т. 1. - С. 401.

Історія Української УРСР. У восьми томах, дев'яти книгах. - К., 1978. - Т. 3. - С. 105.

Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 20-е -40-е гг. ХІХ века. - К., 1979. - С. 74.

Там само. - С. 77.

Там само. - С. 80-81.

Там само - С. 98.