Лекція № 20. Адміністративно-політичне та соціально-економічне становище України у першій половині ХІХ ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Адміністративно-політичний лад України першої поло­вини ХІХ ст

Криза кріпосницької системи.

Військові поселення. Боротьба кріпаків за своє визволення.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

В основу підготовки теми покладені документи, які дають уявлен­ня про становище сільського господарства першої половини ХІХ ст. (таблиці про "Кількість поміщицьких селян на Україні напередодні реформи 1861 р.", "Кількість заставлених і перезаставлених у бан­ках поміщицьких маєтків і кріпаків на Україні в 1856р."); розвиток промисловості (таблиці про "Зростання загальної кількості проми­слових підприємств в Україні", "Зростання кількості робітників на Україні у першій половині ХІХ ст."); міст та торгівлі (Записка М.Арандаренка "Про чумаків Полтавської губернії -1849р." тощо).

У лекції використані документи про становище кріпаків ("Ста­новище приписаних до добрих селян у Слобідськоукраїнській губер­

нії"; "Урядовець - поміщик Ю.Ф.Самарін про форми кріпосниць­ких відносин"; "Із донесення графа Аракчєєва від 24 серпня 1819 р. царю про придушення повстання в Чугуївському військовому посе­ленні"), важке життя робітників та їх виступ проти власників заводів і фабрик ("З донесення... про виступ селян які працювали на ману­фактурі Хорвата від 19 травня 1817р.") та ряд ін.1

Дослідженню даної проблеми присвятили свої праці такі відомі вчені як: В.Й.Борисенко, І.О.Гуржій, Н.М.Дружинін, І.Д.Ко-вальченко, Т.І.Лозанська, Л.Г.Мельник, Г.І.Марахов, О.ОНесте-ренко та інші 2.

Зокрема, названі вище автори дослідили становище українських земель у першій половині ХІХ ст. та їх адміністративне влаштування (Г.І.Марахов), кризові процеси в сільському господарстві та розклад феодально-кріпосницької системи (І.О.Гуржій), експлуатацію пригноб­леного селянства (Т.І.Лозанська, І.Д Ковальченко., Н.М.Дружинін), ро­звиток промисловості та технічний переворот в Україні (Мельник Л. Г., О.О.Нестеренко), військові поселення як найганебнішу форму кріпос­ницьких відносин (Г.І.Марахов) та інші проблеми.

Соціально-економічні події, процеси та явища, важке життя селян-кріпаків першої половини ХІХ ст. знайшли відображення і в художньо-історичній літературі. Зокрема, ці питання яскраво зма­льовані в творах О.Гончара, В.Гжицького, Р.Іванчука, В.Канівця, М.Коцюбинського, П.Кочури, В Кучера, М.Олійника, М.Сиротюка, Г.Смольського, М.Соколовського, М.Смотрицького, М.Стельмаха, В.Шевчука та інших письменників 3.

Названі вище автори на основі використаних історичних джерел та матеріалів у своїх творах показали картини тогочасної важкої кріпос­ницької дійсності, прагнення людей до волі, щасливого життя, їх боро­тьбу проти проявів соціальної несправедливості. Саме в цьому є найбі­льша виховна спрямованість згаданого вище письменницького доробку.

ІІ. Адміністративно-політичний лад України першої половини ХІХ ст.

В одній із попередніх лекцій було сказано, що в кінці XVIII ст. відбувся третій поділ Польщі (1795), який звільнив основну частину Правобережної України від польського гніту. Ця подія сприяла змі-

цненню економічних та культурних зв'язків українського народу з російським, активізації їх спільної боротьби за свої життєві права.

Дослідник Г.І.Марахов справедливо зауважував, що "звільнен­ня Правобережної України від панування Речі Посполитої, а пів­денних земель від султанської Туреччини і кримських татар покла­ло кінець іноземному загарбанню цих частин України, грабежам та насильству, постійним набігам татарських військ... Все це разом взяте дещо полегшувало становище українського народу. Проте не­посильний трудовий та національний гніт залишився"4. З цим важко не погодитись.

Україна стала у всьому підзвітна загальному адміністративно­му управлінню самодержавної Росії. Після ліквідації Гетьманщини (1764) її історично сформовані частини - Правобережна, Лівобере­жна, Слобідська, Південна, або Степова, Україна спочатку були по­ділені на намісництва, а потім - на губернії. Як зазначають дослід­ники, Катериною ІІ були ліквідовані всі залишки автономного са­моуправління (діяльність гетьманської канцелярії, полкової та со-тенної адміністрації, самобутність козацького війська) і замінено їх загальноросійською адміністративною системою.

Так, наприклад, майже одночасно на українській землі було сфор­мовано 5 намісництв: Харківське (1780), Чернігівське (1781), Київ­ське (1781), Новгород-Сіверське (1782) та Катеринославське (1783).

Син Катерини ІІ — Павло І, продовжуючи адміністративне ре­формування Росії, у 1796р. скасував намісництва й замінив їх на гу­бернії та генерал-губернаторства.

Таким чином, на Лівобережній Україні була створена Малоро­сійська губернія, яка в 1835 р. переросла у Чернігівське, Полтавське та Харківське генерал-губернаторство, яке проіснувало до 1856р.

Катеринославське намісництво було реорганізоване в Новоро­сійську губернію, яка 1822 р. переросла в генерал-губернаторство, до якого входили Миколаївська, Таврійська та Катеринославська губернії 5.

Зазнала політико-адміністративної перебудови і Правобережна Україна. Так, наприклад, у 1796 р. були створені Київська, Поділь­ська та Волинські губернії, які в 1832р. склали однойменне генерал-губернаторство.

Ці політико-адміністративні зміни були обумовлені збереженням недоторканості імперської структури та створенням зручних умов для придушення можливого революційного виступу.

На всій території України губернії (їх було 9) були підзвітні генерал-губернаторам. В так званій "Общей инструкции", затвер­

дженій Миколою І, говорилося, що генерал-губернатори підбирали­ся і схвалювалися імператором "по особо личному к ним доверию"6. Генерал-губернатор був найбільш високопоставленим чиновником на підзвітній йому території. Наділений "повним довір' ям" імператора, він відав всіма питаннями внутрішнього управління, правосуддя, кадрової політики тощо.

Одночасно генерал-губернатор поєднував у собі військову та цивільні владу, був повноправним керівником дорученого йому ре­гіону, владу цивільну підсилював військовою, зміцнюючи, таким чином, військово-феодальний деспотизм .

У всіх сферах суспільно-економічного життя не тільки україн­ського, а й інших народів тогочасної Росії політика царизму мала яскраво виражену великодержавницьку спрямованість. В Україні її ревними провідниками у першій половині ХІХ ст. були генерал-губернатори: М.Р.Воронцов (Новоросія), М.А.Долгоруков (Лівобе­режна Україна), Л.Г.Бібіков (Правобережжя). Про діяльність цих чиновників Т.Г.Шевченко у поемі "Юродивий" (1857) писав:

Во дні фельдфебеля - царя Капрал Гаврилович Безрукий Та унтер п 'яний Довгорукий Украйну правили. Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи - ундіра.

Вчені підкреслюють, що тогочасна бюрократична система ад­міністративного управління доповнювалась широкою слідчою дія­льністю ІІІ відділу жандармів, який був створений Миколою І 7 ли­пня 1826 р. . Україна входила в 3-й та 4-й округи цього відділу, який здійснював на її території необмежені і свавільні дії з найріз­номанітніших питань: від соціально-економічних до культурних, сіючи серед людей підозру, провокації, арешти.

У першій половині ХІХ ст. в Україні стали помітні зміни в со­ціально-економічній сфері. Слобідська Україна, яка інтенсивно фо­рмувалася за рахунок втікачів з польського Подніпров' я, поступово стала втрачати своє пільгове становище, дотації з боку російського уряду, переходити в стан кріпосницької залежності від російського дворянства. Відстала тяжка кріпацька праця, низька її продуктив­ність обумовлювали зубожіння поміщицьких маєтків, їх розорення та заставлення в банках. Про наявність заставлених і перезаставле­


них у першій половині ХІХ ст. у банках поміщицьких маєтків та кріпаків свідчить така таблиця:

Феодально-кріпосницький прес негативно позначився на фор­муванні українського населення. Так, наприклад, в більшості губер­ній, за винятком Таврійської та Херсонської, за 1811-1863 рр. насе­лення зросло в середньому лише у півтора рази.

Привілейовану частину українського населення складало дво­рянство. Російський уряд робив все, щоб цей прошарок процвітав, особливо на Лівобережжі. Основна маса населення були селяни і городяни, серед яких 5,5 млн., або 40% від загального числа жителів України, були кріпаками9.

Встановлено, що дворянство за своєю суттю не було однорід­ним: 61,5 тис. з них відносилося до спадкового, 58,5 - до особових. Вважалося, що спадкові дворяни є вищим елітарним прошарком на­селення. Вони були володарями найвищих посад в губернії, тобто політичною елітою. Особові дворяни рекрутувалися з цивільних та військових чиновників і були підрядними щодо спадкових. Відомо­сті про землю дають підставу дійти висновку, що основні її масиви належали спадковим дворянам. Цікаво, що в Правобережній Україні основні земельні фонди належали польським магнатам, їхні лати­фундії складали тут по кілька десятків, а той сотень тисяч десятин.

На Лівобережжі та в Новоросії земля в основному належала круп­ним російським і українським поміщикам.


Немає потреби доводити, що ці крупні земельні масиви обробля­лися кріпацькою працею, мільйонами експлуатованих селян. Так, на­приклад, на Правобережній Україні 5,5 тис. поміщиків володіли півто­ра мільйонами кріпацьких душ і 9/10 частинами поземельної власності. Аналогічне становище було на Лівобережжі та в Новоросії10. Про кіль­кість поміщицьких селян в Україні напередодні реформи 1861 р. та ро­зподіл їх на панщинних і оброчних свідчить така таблиця:

Строкатим був національний склад населення. Поряд з українця­ми тут проживали росіяни, поляки, євреї, молдовани, вірмени, греки, чехи, татари, німці та інші народи. Оскільки даних по національностях не збереглося, використаємо для демонстрації деякі зведені числа.

Так, наприклад, у першій половині ХІХ ст. в Україні проживало всього 13 302 273 осіб. З них: росіян та українців - 11,7 млн., поляків -481 тис., німців - 111 тис., євреїв - 838 тис., молдован - 173 тис.11

Цікаво простежити динаміку росту міського населення, оскільки вона пов'язана з ростом продуктивних сил України. Якщо у 1795 р. в Україні проживало 8,2 млн. осіб, з них близько 0,4 млн. міського на­селення, то в 1857 р. населення України складало близько 13, 9 млн. осіб, а міське - 1,3 млн., тобто міста збільшилися на 0,9 млн. жителів.

Особливо швидко зростало міське населення Правобережжя та Новоросії, оскільки тут у першій половині ХІХ ст. відкрилися нові порти та пожвавилась торгівля. В Одесі, наприклад, протягом цього часу їх збільшилося у 10,8 разів, Миколаєві - у 15,4 разів.

Як правило, елітна частина міського населення складалася з сер­цевини міського панства, чиновництва, почесних громадян, купців то­що. Проте, у першій половині ХІХ ст. суперником дворянства тут стала виступати буржуазія, яка енергійно зосередила у своїх руках промисло­ве виробництво, торгівлю, транспорт та інші матеріальні засоби.

Аналіз міського населення свідчить, що у пригніченому стано­вищі знаходилась міська біднота, трудове населення. Формування робітничого класу міст країни співпало з промисловим переворотом і його кількість досягла у 1861 р. 147 тис. осіб12.

Як уже було сказано, важке соціально-економічне становище селян і робітників України негативно позначилося на природному зростанні її народонаселення. Тисячі людей вмирали від важкої та непосильної праці, кріпосницького гніту, безправності, сваволі вла­ди та панських утисків.

ІІІ. Криза кріпосницької системи

У першій половині ХІХ ст. загострилась криза кріпосницької системи господарювання, яка вступила у конфлікт з новими вироб­ничими відносинами на вільнонайманій основі, технічним прогре­сом та інтенсивним розвитком продуктивності праці і виступила га­льмом більш прогресивних капіталістичних форм розвитку.

Як відомо, капіталізм зародився в надрах феодалізму. На Укра­їні мануфактурне виробництво з'явилося у XVII ст. й досягло широ­кого розвитку у XVm ст. На кінець XVm ст. тут чітко визначилось дві форми мануфактур: кріпосницька та капіталістична. У свою чер­гу, кріпосницька мануфактура поділялась на вотчинну та посесійну.

Зокрема, вотчинна мануфактура (сукняна, полотняна, паперова, горілчана) базувалась на примусовій праці кріпаків і носила натура­льний характер. Результати роботи кріпаків на даних підприємствах привласнювались поміщиками, праця була непродуктивною, застосо­вувались важкі форми гноблення та низька оплата "на прокорм".

Посесійні мануфактури базувались на праці придбаних для се­бе робітників та поміщицьких кріпаків. Виробництво на ринок цими

підприємствами було незначним, носило натуральний характер і об­слуговувало потреби держави та поміщиків.

Крім цього, в Україні мали місце капіталістичні мануфактури, які належали промисловцям - купцям, городянам та розбагатілим селянам. Створений на вільнонайманій робітничій праці цей вид ма­нуфактур характеризувався швидкими темпами розвитку, високою продуктивністю праці та багатогалузевістю (суконні, винокурні, цу­кроварні, миловарні, селітрові, машинобудівні та інші напрями).

Так, наприклад, у 1793р. в Україні було 200 промислових пі­дприємств, у 1825р. їх стало — 649, у 1832р. — 725, 1854р. —1649, 1860 р. — 2147, 1861 р. — 2873. Тобто, протягом 60-ти років кіль­кість підприємств в Україні збільшилася в 14,3 раза. Причому 72 % з них находилося в селах13.

У першій половині ХІХ ст. центром кріпацьких мануфактур були Київська, Полтавська, Волинська та Чернігівська губернії, центральне місце серед яких посідали суконні виробництва. Так, наприклад, напередодні реформи 1861 р. в Україні їх було 16014.

Значну питому вагу у мануфактурному виробництві посідала цукрова промисловість. Після появи першого цукрового заводу польського магната Станіслава Понятовського (Київська губернія, 1824 р.), протягом 30-ти років їх кількість в Україні виросла до 218; виробнича потужність складала 3 млн. 125 тис. пудів цукру, що ста­новило 80 % загальноросійського цукрового виробництва 15.

Старовинними в Україні були мануфактури по виробництву селітри та скла. У 1825 р. на Україні було, наприклад, 179 селіт­роварень, 41 скляна гута16. У першій половині ХІХ ст. великі при­бутки приносили промисловцям мануфактури по виробництву спирту та горілки. У 1801 р. їх було 7 839. Щороку вони давали близько 10 млн. крб. прибутків .

Подібні приклади можна було б продовжити. Аналіз промис­лового розвитку України першої половини ХІХ ст. дає підстави дій­ти висновку, що між підприємствами на кріпацькій та вільнонайма­ній праці розпочалася конкурентна боротьба.

Практика показувала, що підприємства з кріпацькою робочою силою відзначалися низькою продуктивністю праці, слабкою кон-курентоздатністю. Так, наприклад, у 1828 р. в Україні було 53,8 % промислових підприємств з кріпацькою працею, 46,2 % - з вільно­найманою. У 1861 р. кількість поміщицьких мануфактур скоротила­

ся до 5,8%, капіталістичних - виросла до 94,2%. Відповідно зросла кількість вільнонайманих робітників.

У 30-ті роки в Україні, як і в Росії, почався промисловий пере­ворот, який супроводжувався ломкою старовинних економічних взаємовідносин. Цей переворот був викликаний розвитком мануфа­ктурного виробництва, накопиченням капіталу, науковими відкрит­тями, впровадженням у виробництво досягнень науки і техніки.

Капіталізм, проникаючи у всі сфери виробництва, привніс чи­мало прогресивних змін у його розвиток. Проте цьому процесові за­важали кріпосницькі відносини. Обмежуючи ринок збуту, не допус­каючи до промислових підприємств робочої сили, поміщики всіма силами і засобами прагнули затримати його розвиток.

Кріпосницька система стала гальмом капіталізму, розвитку його продуктивних сил, перешкоджала впровадженню у виробництво но­вої техніки, стримувала діяльність капіталістичних мануфактур, капі­талістичного сільського господарства на вільнонайманій основі тощо.

Проте зупинити капіталістичний процес було вже неможливо. Він проник навіть у землеробство - найвідсталішу галузь економі­ки. На Україні, наприклад, у першій половині ХІХ ст. панщина та різні відробітки досягали: на Правобережжі - 97,4%, Лівобережжі -99,3%, а на Півдні України (Новоросії) - 99,9%.

Поміщики постійно прагнули обезземелити кріпаків, зменшити їхні наділи. Зокрема, у першій половині ХІХ ст. в Україні поміщики зменшили селянську землю на 20% . На Правобережній Україні бли­зько 17% кріпаків не мали землі зовсім.

Отже, збільшення поміщицьких латифундій та зменшення се­лянських наділів свідчили про кризу сільського господарства, крі­посницької системи господарювання. За свідченнями вчених, на Правобережній Україні 48% кріпосних селян зі своїх мізерних на­ділів не могли себе прогодувати.

Не кращі обставини були і на Лівобережжі. За підрахунками дослідника С.В.Вознесенського, у Полтавській губернії з 83 тис. надільних кріпаків, більше як 47 тис. зберегли тільки огороди. У Чернігівській губернії на 100 тис. кріпаків - 33 тис. Залишилися безземельними . Подібні приклади можна було б продовжувати. Вони додатково будуть свідчити, що в першій половині ХІХ ст. в Україні було інтенсивне розорення селянських господарств, озлид­ніння їх власників.

У дещо кращому становищі були державні селяни. Їхні наділи були дещо більшими від наділів поміщицьких селян. Проте, як свід­чать факти, протягом першої половини ХІХ ст. розміри оброку дер­жавних селян постійно збільшувались (від 3 крб. до 8-10 крб.). Крім оброку державні селяни виконували ще й ряд інших повинностей (ремонт доріг, гужове обслуговування, грошові побори на утриман­ня армійських формувань тощо). Особливо важким було становище селян, які потрапляли під гніт орендаторів, прирікаючи себе на по­двійний податковий прес.

Поміщики, прагнучи зберегти феодальну систему, бачили її спа­сіння у посиленні гноблення селян. Їх не задовольняла установлена урядом кількість днів панщини. Вони самі визначали нові селянські повинності, примушували кріпаків працювати на своїх полях від сходу до заходу сонця. Один з подільських кріпаків згадував, що, виконуючи урок (панщину. - П.Г.), селяни працювали на панських маєтках від по­неділка до суботи і не встигали закінчити роботу, а з наступного поне­ділка призначався новий урок. На себе люди працювали здебільшого вночі. Про цю експлуатацію селяни склали пісню:

Молотив я в понеділок, Молотив я і в вівторок... Лишилося снопів сорок, А в середу закінчив -День панщини одробив.

Тобто запроваджена поміщиками нова урочна система се­лянського гноблення фактично збільшувала панщину до 4-5 і навіть 6 днів на тиждень. (Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. - К., 1987. - Т. 3. - С. 58).

Поміщики шукали найменший привід щоб позбавити їх наділів, відпускали на фабричні заробітки, руйнували патріархальні сільські звичаї. Щорічно, потребуючи все більше грошей, поміщики збільшу­вали розміри панщини та грошового оброку. Проте це не рятувало їх від збіднення та розорення. За даними Міністерства внутрішніх справ, у 1856 р. в Україні 6 647 поміщицьких садиб (з 27 756 або 23,9%) бу­ли закладені під борги. В окремих губерніях становище з помістями було ще гірше. Так, наприклад, у Київській губернії у 1861 р. було за-

кладено під кредити 54 % панських маєтків .

Уряд прагнув затримати розпад поміщицьких садиб, брав їх під опіку, щедро надавав панству субсидії, установлював пільги та госпо­

дарську підтримку, створював для цього спеціальні кредитні фінансо­ві установи тощо. Проте всіх цих заходів було мало. Борги сільсько­господарських латифундій росли, збільшувалися боргові відсотки, кі­лькість поміщицьких банкрутів. У 1856 р., наприклад, 61% всіх кріпаків опинилися перезакладеними банковим установам . Це закладен­ня і перезакладення робило становище селян-кріпаків важким і без­просвітним. Т.Г.Шевченко у поемі "Сон" писав:

Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! В військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне.

(Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв. - К., 1963. - Т. 1. - С. 239).

Отже, розвиток капіталізму в Росії та в Україні поглиблював протиріччя між новим продуктивними силами і старими виробни­чими відносинами. Посилення експлуатації селян породжувало пог­либлення кризи кріпосницької системи, незадоволення кріпаків сво­їм становищем, їх виступи проти свого панства.

IV. Військові поселення. Боротьба кріпаків за своє визволення

Як відомо, царський уряд Росії у першій половині ХІХ ст. осно­вну свою увагу звернув на здійснення заходів щодо затримки розпаду феодально-кріпосницької системи та зміцнення армії - знаряддя вла­сної охорони та приборкання незадоволених урядом народних мас.

На початку ХІХ ст. російська армія нараховувала 597 тис. воїнів, у 1812 р. - 709 603 чол., у 1863 р. - 1 076 124 чол.24. Для утримання такої армії необхідні були великі кошти, яких після війни 1812 р. у країні, по-суті, не було. Вихід із становища цар Олександр І вирішив шукати у запроваджені так званих військових поселень. У розв' язанні цієї проблеми він не був новатором. Цю ідею російський цар вирі­шив запозичити у австрійських Габсбургів та прусських реформато­рів. Переносячи її на російський грунт, Олександр І мав намір

розв'язати одночасно два питання: з одного боку, скоротити витра­ти на утримання армії, з іншого - створити міцну опору самодер­жавства у боротьбі проти зростаючого революційного руху в країні.

Перші військові поселення виникли в Білорусії (1810), у після­воєнний період - біля Петербурга та Новгорода (1816), незабаром -на Слобідській Україні (1817), в Херсонській та Катеринославській

губерніях (1825) та інших містах . За підрахунками вчених, в Україні було розселено 16 кавалерійських полків, які здійснювали, по-суті, дві функції: сільськогосподарську та військову.

За кожним полком закріплювалось 30 тис. десятин землі, близько 5 тис. з яких використовувалися для розведення худоби, близько 11 тис. - вирощення орних культур, решта - закультиво-вувалася сінокосами, забудовувалася приміщеннями. Військові поселення підпорядковувалися Аракчеєву - військовому міністру, який управляв армією при допомозі нагайки, різки та шомпола.

Військові поселенці отримували амуніцію та зарплату - як і вся діюча армія; виконували сільськогосподарські роботи та несли війсь­кову службу. Весною, з початком польових робіт і до 16 вересня 2 дні на тиждень вони навчалися військовій справі, 4 - працювали в полі.

В інші пори року цими видами роботи вони займалися по 3 дні на тиждень. Неділя передбачалася для відвідання церкви. Кожна го­дина поселенців була розписана основними та додатковими робота­ми (ремонт приміщень, мостів, доріг, прибирання території тощо).

За діями військових поселенців стежили офіцери, жорстоко карали за порушення режиму. Люди жили в постійній тривозі та на­прузі. У 1842 р. Микола І затвердив "Урочное положение для обще­ственных казенных работ военных поселян", в якому говорилося, що казенні поселенці виходять на роботу зі сходом сонця й завер­шують її після виконання певного "уроку" - виробничого завдання.

Тобто тривалість робочого дня досягала 15-16 і більше годин на добу. У документі говорилось також про застосування жорстоких кар до тих, хто не виконував "уроків". Особливо непокірних відда­вали в арештантську роту 26.

"Урочне положення" зобов' язувало військове керівництво за­лучати до сільськогосподарських робіт дружин військових поселен­ців та їх дітей. У "Положенні" були чітко розписані денні норми ко-совиць, збирання зернових культур, їх обмолоту тощо.

Цікаво, що, проживаючи на землі поселенців, державні селяни, козаки, селяни-одноосібники переходили під юрисдикцію керівниц­тва полком, чоловіча частина рекрутувалася до армії. Їх діти з 13-річного віку одягалися у військову форму і залучалися до ескадрон­ного життя. Підлітки-кантоністи під керівництвом унтер-офіцерів збирали лікарські трави, розкорчовували дикі кущові дерева, заго­товляли паливо, перевозили будівельні матеріали тощо.

Як пише дослідник Г.І.Марахов, "обсяг робіт військових посе­ленців був великим, влада не шкодувала ні солдат, ні жінок, ні ста­рих людей, ні дітей. Це була справжня каторга з продуманою сис­темою примусів та різною системою покарання... Одна згадка про поселення, про необхідність одіти військову форму і стати зі своїми дітьми вічними солдатами приводило їх в небачений жах" . Навіть сам організатор військових поселень Аракчеєв доносив Олександру І, "що в м. Змієві (Слобідська Україна. - П.Г.) я бачив 16 тис. корінно­го населення у страсі і горі... В стані, в який впадають люди, коли вони не задоволені своєю долею"28.

Варто відзначити, що всякі пропозиції ліквідувати поселення не сприймалися і присікалися урядом в корені. Аракчеєв, напри­клад, на подібні репліки відповідав, що на нього можна скаржитись тільки Богу. А Олександр І протестуючим заявив, що "військові по­селення будуть, якщо доведеться вистелити навіть трупами дорогу від Петербургу до Чудова" .

Вся трудова і побутова діяльність поселенців була суворо рег­ламентована й контролювалася офіцерством. Навіть шлюб регулю­вався полковими командирами і, як правило, ними обмежувався. Це породжувало всілякі побутові насильства, гомосексуалізм, знущан­ня над товаришами тощо.

Найтяжчим було становище жінок. Завалені власними домашні­ми обов' язками, вони несли також важкі полкові повинності. За вся­кий непослух наглядачі їх жорстоко били батогами, палицями, кула­ками, ногами. Драконівські закони у середовищі поселенців дістали назву "аракчеєвських". Вони передбачали тілесні покарання, екзекуції перед полком, побиття шомполами, виривання ніздрів тощо.

Однак деспотизм не в силі був заглушити потяг людей до сво­боди, до кращого майбутнього. На всякі жорстокості поселенці від­повідали опором. Зокрема, гноблення породжувало втечі. Поселе­нець Пахомов тікав з Чугуївського полку 4 рази, одержуючи за ко­

жну втечу по 1 000 - 1 500 ударів шпіцрутенами. 4 рази тікав канто­ніст Дмитро Єгоров, 2 - Гаврило Михайлов та інші.

Особливо нестерпною була рекрутчина, яка заставляла служити солдат по двадцять і більше років. Щоб не забрали у рекрути, багато поселенської молоді переховувалось в лісах, оскільки знало, що вона покалічить їм майбутнє життя, підірве здоров' я, поламає сім' ю.

Чимало поселенців створювало для себе релігійні секти, прик­риваючись ними, відмовлялися приймати військову присягу. Стано­вище військових поселень ускладнювалось вибухом морових хво­роб - холери, тифу, віспи тощо. Особливо важкими були 1847, 1853 та 1855 рр. Усе це обумовлювало незадоволення військових поселе­нців, їх потяг до відкритих протестів та повстань.

Одним із найбільших протестів була спроба поселенців вирва­тись на свободу у 1817 р. Поручик з. Балаклеї Зміївського повіту У. Линник від імені поселенців на папері виклав до царя прохання зві­льнити їх від цього становища. Граф О.О.Аракчеєв, дізнавшись про це, дав розпорядження дослідити цей факт і винних за підготовку селянської депеші покарати.

До ранніх протестів військових поселенців належить також ви­ступ балаклеївців у 1818 р. під керівництвом Кіндрата Шевченка, Ма­твія Петюшка, Якима Савченка, Андрія Білоуса. Повстанці проганяли офіцерів-агітаторів, не підкорялися їхнім розпорядженням, закликали селян до протесту. Протести мали місце і в Таганрозькому полку. Ва­хмістр Давид Сіроус написав сатиричну об' яву, в якій розповідалося про розправу над селянами села Базаліївки Таганрозького полку, яка обійшлася йому довічним засланням до Оренбурга.

Влітку 1819 р. відбулося заворушення у Чугуївському полку. Селяни під керівництвом активного поселенця Матвія Натарова, ма­йора Єрофея Веретеннікова, священика Іонна Павловського, поручика Василя Щербини та інших відмовилися косити сіно за розпоряджен­ням військових офіцерів, накликали на себе гнів Нижегородського та Орловського полків. У перший же день організатори непослуху були арештовані, а координація протесту - не налагоджена.

Незважаючи на це, чугуївців підтримали таганрожці. Приборку­вати непокірних прибули міністр О.О.Аракчеєв, губернатор Муратов, командир девізії генерал Лісаневич та велика група старших офіцерів. Щоб зламати опір в Чугуївському полку було арештовано 1104 чол., Таганрозькому - 899 чол., 275 з них військово-польовим судом за­

суджено до смертної кари. Всіх решту малося на увазі пропустити крізь тисячні шеренги солдат 12 разів з покаранням шпіцрутенами.

Дехто з арештованих, під тиском слідчих, назвали керівниками протесту Якова та Матвія Натарових, Івана Башкатова, Григорія Черникова та Федора Жихарева 30. Повсталих сортували, групували та відправляли у сибірські землі на довічне поселення. Прощання з рідною землею було для них трагедією. Так, наприклад, в Оренбур­зьку губернію було відправлено 519 учасників повстання, в тому числі близько 20 жінок з малими дітьми; 160 осіб - у Бузьку улан­ську дивізію, 60 - у розпорядження харківського губернатора. Тоб­то тільки з другої уланської дивізії було вислано більше як 760 осіб.

Адміністративний прес зачепив керівництво військовими по­селеннями. У 1820 р. було звільнено з посади генерала І. І. Лисане-вича. Заново були укомплектовані керівниками майже всі слобідські полки та ескадрони. Отже, як бачимо, повстання військових поселе­нців 2-ї уланської дивізії в Чугуєві носило антикріпосницький хара­ктер і було спрямовано проти самодержавства, поліцейського сва­вілля та грубої військової машини - аракчеєвщини.

Не дивлячись на локально-стихійний характер повстання, воно залишило глибокий слід у боротьбі селянства за своє визволення у майбутньому. Саме під його впливом у травні 1829 р. вибухнуло пов­стання військових поселень у Серпуховському уланському полку, яке за своєю активністю перевершило чугуївське. Села Шебеливка, Авсє-євка, Мелове, Михайлівка та інші не дали згоди на злиття з Серпухов-ським уланським полком й перехід на новий статус - військових по­селенців. Під керівництвом Юхима Аксьонова селяни згаданих сіл за­явили свій протест і визнали наказ про переведення їх у поселенці не­справедливим. Вони нападали на канцелярії, рвали документи, розп­равлялися з офіцерами. Протест селян був жорстоко придушений ге­нералом Розеном. В селі Авсєєвка було убито 72 осіб, 76 одержали поранення, 48 - тілесні покарання. Та боротьба поселенців продовжу­валась і в пізніші часи (1830-1831).

Уряд навіть вирішив пом' якшити становище поселенців, особливо після смерті Олександра І (1825) та падіння авторитету О.О.Аракчеєва. Новий шеф поселенців П.О.Клейнміхель дещо зменшив тиск на воєні­зованих селян, провів деякі реформи по їх управлінню. Зокрема, у 1836 р. військові поселенці були вилучені з підзвітності військовим ко­мандирам і передані до окружної та волоської системи керівництва.

Була ослаблена палична дисципліна та рабська система гноб­лення. Поселенці переводились на рекрутську повинність та відро­біткову систему (по 3 дні на тиждень) на користь армії. Була відмі­нена кантоністська система для дітей.

Проте все це не зачіпало феодально-кріпосницького ладу. Війсь­кові поселення, як і раніше, по-старому були основою цього ладу й охоплювали значний прошарок українського населення. Так, напри­клад, на 30-40-ві роки ХІХ ст. в Україні вималювалось дві групи по­селень: Київсько-Подільська (райони Київський, Подільський, Херсонський) з контингентом в 93 тис. поселенців чоловічої статі та Слобідсько-Українська (Харківська губернія) з контингентом 98 тис. Це складало майже половину поселенців Царської Росії 31.

Ця категорія кріпаків переживала гніт важчий, ніж інші селя­ни, й постійно не переставала боротися за своє визволення. Особли­во гострою ця боротьба стала під час Кримської війни 1853-1855 рр., оскільки, крім триденної військової панщини, поселенці повин­ні були перевозити військові вантажі, поповнювати армію рекрута­ми, продуктами харчування тощо. В цій обстановці стали помітни­ми масові втечі військових поселенців, особливо до Криму, де наді­ялися здобути довгоочікувану свободу.

Яскравою сторінкою історії антикріпосницької боротьби в Україні були селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Кармалюка. Центром цих повстань було Поділля, але час від часу вони переки­дались на Волинь та Київщину.

Кармалюк Устим Якимович народився 27 лютого 1787р. у с. Головчннцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармилюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима та Олени Кармалюків — кріпаків поміщика Піг-ловського.

Високий, ставний, фізично дужий, справедливої вдачі. У 1812 р. паном Пігловським був відданий у солдати до 4-го Уланського полку. Не витримавши муштри, разом зі свояком Данилом Хроном утік із полку.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кар-малюка завдали багато дошкульних ударів експлуататорам. Кармалюк загинув від кулі шляхтича в ніч на 10 жовтня 1835р. у с. Шляхові Кориченці. Похований у Летичеві Хмельницької області.

Як і сотні тисяч інших кріпаків, Устим Кармалюк з дитячих років зазнав важкої виснажливої праці на пана, безпросвітних злид­нів та жахливого знущання. З юних років пройнявся жагучою нена­вистю до поміщиків, за що його прозвали бунтарем. Після втечі з армії у народній пісні співалося:

Не захотів Кармалюк Цареві служити, Та й пішов у темні ліси Хлопцями рядити.

Разом з Д. Хроном У. Кармалюк організував селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шин­карів, купців та урядовців.

Діючи партизанськими методами, повстанці нападали на помі­щицькі маєтки, розправлялися з експлуататорами, відбирали панське майно і віддавали його бідним. У пісні про це розповідається так:

Зовуть мене розбійником, Кажуть - убиваю, Ой, нікого ще не вбив я, Бо й сам душу маю. З багатого хоч і візьму, Убогому даю. А так гроші розділивши, Гріха я не маю. Асесори, ісправники За мною ганяють, -Більше ж вони людей вбили, Ніж я гріхів маю 32.

За Кармалюком пішли селяни, солдати, міська біднота та інші бідні люди. Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних ро­біт і відправляли до Сибіру. Та щоразу він тікав і повертався на По­ділля, пройшовши пішки 15 тис. верств. Слідча комісія підрахувала, що Кармалюк розорив близько тисячі польських маєтків, що разом з ним в різні часи боролися близько 20 тис. повсталих.

Устим Кармалюк увійшов в народну пам' ять як народний мес­ник, борець за щастя пригноблених. Шевченко назвав його "славним лицарем", а М. Горький зазначав, що його ім'я "навіки овіяне славою".

Поразка Росії у Кримській війні (1853-1856) погіршила стано­вище народних мас не тільки України, а й всієї Росії. Ця обставина призвела до загострення класової боротьби, особливо селянських

рухів. Поряд із заворушеннями військових поселень (від Чорного моря до Нижньої Волги, від України до Уралу) в Україні в 1855 р. найбільшими були виступи селян на Київщині, які ввійшли в істо­рію під назвою "Київської козаччини".

Безпосереднім приводом до повстання був царський маніфест від 29 січня 1855 р. про формування рухомого ополчення, яке допо­могло б армії у боротьбі. Селяни це зрозуміли як сигнал до суціль­ного покозачення та перетворення у вільних хліборобів.

Почався самовільний запис у козацтво, відмова від повиннос­тей, формування самоврядування тощо. Цей рух охопив 8 повітів Київщини із 12. Поміщики тікали із маєтків, зверталися до царя по допомогу. Для розгрому повстання на Київщину прибуло 16 ескад­ронів кінноти, дві роти солдатів, дивізіон піхоти, резервний батальйон. Під час конфлікту загинуло 39 і поранено 63 учасники руху.

Після придушення "Київської козачини" у наступному, 1856 р. спалахнуло нове повстання під назвою "Похід селян у Таврію за волею". Приводом до непокори поміщикам і масових втеч селян до Криму були чутки про те, що цар закликає їх заселяти розорені вій­ною землі. За це, мовляв, цар всім дасть волю, наділить землею, ви­значить пільгове користування нею тощо.

Під впливом цих чуток селяни масами знімалися з насидже-них місць й поспішали на Південь встигнути захопити "обіцяну" землю. До Криму потягнулися селяни з Катеринославської, Херсонської. Чернігівської, Харківської, Полтавської, Орловської та Курської губерній.

Щоб припинити це переселення, війська перекрили дороги та переправи, силоміць повертали людей назад. Часто зчинялися бійки між селянами та поліцією, в результаті яких були жертви.

Отже, у першій половині 50-х років ХІХ ст селянський рух ставав дедалі ширшим, масовим та набирав гострих форм. Він підривав підвалини феодально-кріпосницької системи і був одним із найважливіших елементів революційної ситуації, яка склалася у 1859-1861 рр.

Передбачаючи і побоюючись її, Олександр І 4 червня 1857 р. ліквідував військові поселення, а "округи вільних солдат" були пе­редані в підзвіт міністерства державного майна.

VI. Запитання та завдання

На які адміністративно-політичні території була поділена Україна у першій половині ХІХ ст.?

Що ви знаєте про кризові явища в сільському господарстві у першій половині ХІХ ст. ?

Які нові тенденції простежуються у промисловості першій половині ХІХ ст.?

Що таке військові поселення О.О.Аракчеєва? З якою метою вони створювалися?

Які ви знаєте заворушення у середовищі військових поселенців?

Проаналізуйте виступ У. Кармалюка.

Що було приводом повстань під назвою "Київська козаччи­на" та "Похід селян у Таврію за волею"?

VI. Джерела та література

Хрестоматія з історії Української РСР. З найдавніших часів до кін­ця 50-х років ХІХ ст. - К., 1959. Т. 1. - С. 562-567; 567-575; 588-602; Заро­дження робітничого класу на Україні. XVIII - 1861 р. Збірник документів. -

К., 1982.

Борисенко В.Й. Курс української історії. - К., 1998. - С. 267-387; Гу-ржій І. О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарс­тві України першої половини ХІХ ст. - К., 1954; Дружинін Н.М. Государст­венные крестьяне и реформа П.Д.Киселева. В 2-х томах. - М., Л., 1946-1958; Игнатович И. Помещичьи крестьяне накануне освобождения. - М., 1925; Ко-вальченко И. Д. Русское крепостное крестьянство в первой половине ХІХ в. -М., 1967; Лозанская Т.И. Государственные крестьяне Украины в период кри­зиса феодально-крепостнической системы. - К., 1989; Мельник Л.Г. Техніч­ний переворот на Україні у ХІХ ст. - К., 1972; Марахов Г.И. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е годы ХІХ века. - К., 1979; Несте­ренко О.О. Розвиток промисловості на Україні: В 2-х ч. - К., 1959.

Гончар О. Таврія: Роман // Олесь Гончар. Твори: У 6-ти томах. -К., 1978. - Т. 2. - С. 263-535; Гжицький В. Опришки; Кармалюк: Історичні романи. - Львів, 1971. - 464 с.

Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е годы XIX века. - К., 1979. - С. 14.

ПСЗРИ. - СПб., 1830. - Т. 28. - С. 192.

ПСЗРИ. - СПб., 1854. - Т. 28. - С. 260.

Марахов Г. І. Названа праця. - С. 18-19.

ПСЗРИ. - СПб., 1830. - Т. 1. - С. 665-666.

Марахов Г. І. Названа праця. - С. 20-21.

Там само. - С. 22.

Там само. - С. 22.

Там само.

Гуржій І. О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Украї­ні. - К., 1962. - С. 22, 25; його ж: Зародження робітничого класу України. -К., 1958. - С. 16.

Гуржій І. О. Зародження робітничого класу України. - К., 1958. -

С. 28-29.

Там само. - С. 23.

Там само. - С. 35.

Гуржій І. О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні. -К., 1962. - С. 28.

Марахов Г. И. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е

годы XIX века. - К., 1979. - С. 30.

Там само. - С. 30.

Игнатович И. И. Помещичьи крестьяне накануне освобождения. -Л., 1925. - С. 211-212.

Вознесенский С. В. Разложение крепостнического хозяйства и классовая борьба в Росси в 1800-1860 гг. - М..1932. - С. 183.

Марахов Г. І. Названа праця. - С. 31-32.

Погребинский А. П. Очерки истории финансов дореволюционной России. - М.,1954. - С. 39.

Бескровний Л. Г. Русская армия и флот в ХГХ в. - М., 1973. - С. 14­15, 40.

ПСЗРИ. - СПб., 1830. - Т. 34. - С.170.

ПСЗРИ. - СПб., 1843. - Т. 17. - Собр. 2. - С. 835.

Марахов Г. І. Названа праця. - С. 37.

Русская быль. - М.. 1911. - Т.2. - С. 133.

История СССР. - М., 1954. - Т. 2. - С. 104.

Марахов Г. І. Названа праця. - С. 59.

Дані взяті з книги: Марахов Г. І. Названа праця. - С. 62-65.

Рибалка І. К. Історія Української РСР. Дорадянський період. - К., 1978. - С. 280 - 281.

Там само. - С. 383.