Лекція № 19. Соціально-економічні зміни в Україні у XV!!! ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Сільське господарство України у ХУШ ст

Зрушення у промисловому виробництві.

Наближення соціальної структури України до загально-російської. Зміни в національному складі.

Формування української буржуазії.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

!. Загальні зауваження

Специфіка цієї теми вимагає дослідження еволюційних проце­сів, що відбулися в історії України XVIII ст. у розвитку сільського господарства, промисловості, соціальній структурі та змін у націо­нальному складі українського суспільства.

У лекції простежується процес закріпачення селянства, класо­вого розшарування української спільноти, виділення із її середови­ща дворянського прошарку, формування української буржуазії, а також причини, які породжували класові протистояння.

При підготовці цієї теми використовувалися такі джерела, як: "Універсал гетьмана І.Мазепи про дворянську панщину" (1701); "Універсал гетьмана К.Розумовського про обмеження права пере­ходу селян на Лівобережній Україні" (1760); "Указ Катерини ІІ про остаточне закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні" (1783); "Указ Катерини ІІ про заснування Луганського ли­варного заводу" (1793); "Рішення Правительствуючого Сенату про розправу над кліщинськими повстанцями" (1770); "Рапорт градизь-кого суду катеринославському губернатору Каховському про закін­чення суду над турбаївцями" (1794); "З донесення П.О.Румянцева Катерині ІІ про каральні дії царських військ проти гайдамаків" (1768); "Склад населення м. Ніжина"(за описом 1786 року) та ін.1

Ці та інші документи дають можливість використати факти про закріпачення селянства України у XVIII ст., його боротьбу про­ти цього насильства, розвиток промислових підприємств та зрос­тання робітничого класу, класові зміни в українському суспільстві того періоду тощо.

Соціально-економічні процеси, що відбувались в Україні у XVIII ст., досліджувалися багатьма вченими як у дожовтневі, так і в новітні часи. Так, наприклад, Т.А.Балабушевич зробив спробу дос­лідити аграрні взаємовідносини у Галичині; В.А.Барвінський - ста­новище селян в Україні у кінці XVII-XVIII ст.; О.І.Гуржій - ево­люційні процеси у феодальних взаємовідносинах на Лівобережжі першої половини XVIII ст.; В.В.Панашенко - проблеми формуван­ня соціальної еліти в Гетьманщині; О.М.Пономарьов - процеси ро­звитку капіталізму у тогочасній Україні; О.Г Слюсарський. - соціа­льно-економічні явища на Слобожанщині та багато ін.

!!. Сільське господарство України у XVIII ст.

Розвиток сільського господарства України у XVIII ст. йшов у двох площинах.

З одного боку, входження України до складу Росії сприяло прискоренню, як висловився дослідник цієї проблеми О.І.Гуржій, "поступу продуктивних сил" . З другого, царизм відігравав негатив­ну роль в долі українців. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що царизм провів послідовну політику підпорядкування української економіки та гетьмансько-старшинської влади російській монархії, посилення податкового пресу та законодавчого запровадження крі­посного права.

Особливо помітний цей тиск був на Лівобережжі, Слобожан­щині, Запорожжі та Північному Причорномор'ї. В результаті сіль­ське господарство стало набирати тут все більше рис загальноросій-ського розвитку.

По-перше, тимчасова рангова система земельної власності по­ступово стала мінятися на довічну. Українська старшина прагнула поскоріше свою заробітну плату у вигляді тимчасового володіння земельними ділянками перевести у довічну форму й закріпити їх за своїми нащадками.

В результаті Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апос­тол, Павло Галаган, Федір Шидловський та інші зосередили у своїх руках величезні маєтності, що налічували тисячі десятин орних, лі­сових, водних та інших угідь і десятки сіл. Ось, наприклад, маєтність козацького старшини Г.Галагана на Прилуччині. В його маєтках проживало: в місті Ічні - 110 осіб чол. статі; в селі Сокиринцях -704; в селі Озерянах - 542; в селі Липовому - 408; в селі Селичівці -316; в хуторі Шилидькому - 269.

Подібний список можна було б продовжити. Тільки по Прилу­цькому полку у розпорядженні Г . Галагана було 4414 осіб чоловічої статі 4. Якщо врахувати те, що це були одружені чоловіки й мали свої родини, то неважко підрахувати справжню кількість підлеглих.

По-друге, у XVIII ст. в Україні розрослися розміри церковних та монастирських маєтностей. Більше того, монастирська власність в кінці XVIII ст. стала конкурувати зі старшинською й викликала на себе вогонь з боку світської влади. Царський уряд вимушений був провести секуляризацію церковних володінь (1786-1788).

Це яскраво підтверджує маєтність Києво-Печерської лаври у 1783 р. Ось відомість цієї ревізії: всього селян у розпорядженні лав­ри по Київському намісництву: чоловіків - 8205, жінок - 7809; по Чернігівському намісництву: чоловіків - 5122, жінок - 5019; всього по Новгород-Сіверському намісництву: чоловіків - 15183, жінок -14563; всього по трьох намісництвах: чоловіків - 28510, жінок -27390; осіб обох статей - 55901 5.

По-третє, у XVIII ст. в Україні збільшилася земельна власність російських поміщиків. Практика показала, що до їх рук попадали кращі землі. Так, наприклад, гетьман Лівобережної України Д. Апос­тол за розпорядженням царського двору виділив російському нагля­дачу О.І.Шаховському величезні маєтності у Глуховській та Новго-род-Сіверській сотнях, Петро І - полковнику О.Кондратьєву на Сум­щині. Ці факти можна було б продовжувати як ілюстрацію до вислов­леного вище 6.

По-четверте, приєднавши Причорномор'я, уряд затвердив план роздачі тамтешніх земель. Вся Причорноморська земля діли­лася на шматки по 26-30 десятин й роздавалася чиновникам. В ре­зультаті найбільшими володарями землі стали Олександр Менши-ков, Петро Рум' янцев-Задунайський, Григорій Потьомкін (42,2 тис. дес.) та ін. російські вельможі. У Катеринославському наміс­

ництві російські поміщики зосередили у своїх руках майже 50% степових земель, витіснивши на задній план українську старшину.

По-п'яте, на Правобережній Україні земля у XVIII ст. все бі­льше стала зосереджуватися у руках польської шляхти та польської казни. Найбільшими земельними магнатами були родини Потоць-ких, Замойських, Яблоновських, Понятовських, Дзедушинських, Браницьких, Ганських та ін.

Одночасно спостерігався процес обезземелення та подріблення маєтностей дрібних власників. У 1787 р., наприклад, "малосильні" та "злиденні" селяни становили 99% всього селянства. Дослідник В.Й.Борисенко зазначає, що за 100 років після народної революції 1648-1676 рр. селянство не тільки втратило землю, а й стало перетво­рюватися у пауперизовану масу 7.

Аналізуючи тогочасне сільськогосподарське виробництво в Україні, можна зробити кілька висновків:

Висновок перший. У сільськогосподарському виробництві пріо­ритетною була зернова індустрія.

Так, наприклад, виробництвом зерна займалися волості К. Розу-мовського, земельні обшири Запорозької Січі. Запорозькі хутори -паланки вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо та інші ку­льтури й вивозили це зерно на продаж.

Висновок другий. У вирощуванні сільськогосподарських куль­тур намітилася спеціалізація. Так, наприклад, Лівобережна Україна та Слобожанщина вирощували переважно жито, Північне Причор-номор' я - пшеницю, Полісся - льон, коноплі. З другої половини XVIII ст. в Україні стала активно культивуватися картопля, тютюн, виноград, кукурудза, кавуни, цукровий буряк, соняшник.

Висновок третій. Сільське господарство зазнало дальшого удосконалення знарядь праці. Зокрема, зазнала змін конструкція плуга, яка стала витісняти соху, рало та інші прості знаряддя. Стало практикуватися внесення під посіви органічних добрив та багатопі­льна система землеробства, що значно підвищило урожайність.

Висновок четвертий. Селяни починають широко культивува­ти садові культури - вирощувати яблуні, сливи, груші, вишні, мали­ну; овочі - капусту, моркву, огірки, цибулю, часник тощо.

Висновок п'ятий. Поряд із зерновим виробництвом знайшло свій дальший розвиток тваринництво. Особливо модним було пле­мінне конярство, вирощення високопродуктивних порід свиней, ко­

рів, волів, овець та інших видів тваринництва. Важливе місце в цьо­му належало розведенню високопродуктивних та тонкорунних овець. Так, наприклад, тільки Петру Калнишевському належало по­над 12 тис. овець, 1000 волів та корів, 600 коней та інших худоби.

Така спеціалізована форма сільського господарства прямувала до вільнонайманої праці, буржуазних методів господарювання.

!!!. Зрушення у промисловому виробництві

XVIII ст. позначилося дальшим розвитком промислового ви­робництва в Україні, його концентрацією в міських осередках. Дос­лідження дають право дійти висновку, що поряд із традиційними містами у другій половині XVIII ст., як гриби після дощу, виростали такі нові виробничі центри, як Катеринослав, Новомосковськ, Пав­лоград, Таганрог, Єлизаветград, Xерсон, Миколаїв, Одеса, які істот­но вплинули на формування промислової зони. Розташовані у вигі­дному географічному середовищі, на багатих чорноземах, вони швидко надавали запорозьким і причорноморським землям промис­лового вигляду. Обличчя багатьох міст України змінила царська "Грамота на права і вигоди містам Російської імперії" 1785 р., яка закріпила за містами герби, землі, угіддя, самоврядні права, думські інституції тощо. Аналізуючи українську промисловість, доходимо висновку, що:

По-перше, у XVIII ст. стало помітне переростання нижчих промислових форм виробництва, цехових об' єднань у вищу - ма­нуфактурно-централізовані товарні підприємства. Так, наприклад, на базі дрібного виробництва казна у 1719 р. заснувала у Глушкові суконну мануфактуру. Мануфактури активно виникали і в другій половині XVIII ст. У 1782 р. на Лівобережжі та Слобожанщині дія­ло приблизно 240 мануфактурних підприємств.

Серед них київський "Арсенал" (1764), суконна і панчішна ма­нуфактура у Катеринославі (1788), завод з ремонту зброї в Кремен­чуці (1789), фаянсова фабрика під Києвом та ін. Вольовим методом засновувалися збройові, ливарні та механічні заводи. Так, напри­клад, указом Катерини ІІ 14 листопада 1798 р. засновано Лугансь­кий ливарний завод. "Призначити для цієї справи, - писалося у зга­даному документі, - 650 тис. крб., що залишилися від озброєння чо­рноморського веслового флоту. Призначити на завод 2 тис. душ

майстрових селян, а також доручити його головне керівництво стат­ському раднику Гаскойну" .

У такому ж напрямі розвивалася промисловість і на Правобережжі. Можливо, тільки, цей процес був тут повільнішим, ніж на Лівобережжі.

По-друге, у промисловості прискореними темпами стали роз­виватися технічні нововведення. Помітною була заміна гідравліч­них двигунів машинами. Виникла потреба в майстрах з відповідною професійною підготовкою.

По-третє, розвиток промисловості був в основі зростання чи­сельності робітників. На Лівобережжі, наприклад, вона зросла у 25 разів і досягла 80 тис. чоловік. Головною умовою індустріалізації бу­ла наявність ринку робочої сили. Цей ринок формувався з людей, які втратили землю, й, щоб вижити, подавалися у тривале наймитування.

По-четверте, з розвитком промисловості, товарного вироб­ництва у місті і на селі активізувалися економічні зв' язки між міс­тами і селами, регіонами й країнами.

Дослідник соціально-економічних проблем в Україні В.Й.Бо-рисенко пише, що у XVIII ст. величезну роль в економічному згур­туванні українських міст і сіл, регіональних виробничих масивів ві­діграли ярмарки. "Якщо у 50-х роках на Лівобережжі їх діяло 350, то в 1802 р. - 393. Ярмарки проводилися так, - відзначає вчений, -що торгівля велася майже безперервно"9.

Особливо знаменитими були Контрактова у м. Києві, Слобожанська, Мукачівська, Ужгородська, Кременчуцька, Прилуцька та інші ярмарки.

Значну роль у формуванні ярмарків, розвитку товарно-грошових відносин, економічної консолідації регіонів зіграло чумацтво. Чумаку­вання, як торгово-візницький промисел, спеціалізувалося на переве­зенні солі і риби. Сіль завозилася у центральні райони України з Півні­чного Причорномор'я, Коломиї, а риба - з Криму, Дону, Приазов'я.

Відправляючись по сіль та рибу, чумаки завозили у кінцеві пу­нкти кустарні вироби місцевих майстрів, а також товари, які там ко­ристувалися попитом.

IV. Наближення соціальної структури України до загальноросійської. Зміни в національному складі

Перебуваючи під владою російського царизму, Україна не мала перспектив на самоврядування або на якийсь особливий, окремішній

розвиток. Аналізуючи еволюцію українського суспільства у XVIII ст., стає очевидним, що:

По-перше, відбулися зміни у становищі панівної верстви насе­лення. Українська старшина здобула владу над селянами, зазнаючи одночасного тиску та дискримінації з боку російського уряду.

Щоб вижити, зберегти маєтності, українська верхівка, її еліта­рний прошарок стали масово відмовлятися від національної культу­ри і русифікуватися.

Це допомогло багатьом представникам України посісти значні посади в Росії. Так, наприклад, колишній київський полковник Оле­ксандр Безбородько став канцлером Російської імперії, секретар Малоросійської колегії П.Завадовський - міністром освіти, україн­ський старшина Віктор Кочубей - віце-канцлером. Високого поса­дового рівня досягли вихідці зі старшинських родів Гудовичів, Мі-лорадовичів, Маклашевських та ін.

По-друге, Катерина ІІ своїм Указом 1785 р. "Жалувану грамоту російському дворянству" поширила й на українську старшину. Розпо­чалися пошуки нею документів, щоб довести про свою приналежність до українського шляхетства. Цим указом Катерина ІІ зуміла вбити клин між українськими низами та їх старшинським середовищем.

По-третє, козацтво з кожним роком втрачало свої привілеї та особисту волю. На Слобожанщині козацтво було поділене на вибо­рних, повноцінних та їх підпомічників, які повинні їм матеріально допомагати нести військову службу. Поступово козацтво перетво­рювалося у державних селян. На кінець XVIII ст. стан козацтва фак­тично зник. Лише незначна їх кількість залишалася за Дунаєм, у Пі­внічному Причорномор' ї, Приазов' ї, а також на Кубані.

По-четверте, протягом XVIII ст. була помітна тенденція по­гіршення становища селян, поширення панщини та посилення осо­бистої залежності хліборобів від поміщиків. Так, наприклад, у Кро-левецькому повіті на Лівобережжі у 1767 р. одна третина дворів во­лоділа 1 десятиною землі; у Дубровницькому повіті на Волині пере­важна більшість дворів мала до 2 десятини.

Якщо на початку XVIII ст. у Гетьманщині панщина становила 1-2 дні на тиждень, то в кінці століття вона стала досягати 3-5 днів, крім цього з 1783 р. додавався подушний податок.

Особливо боляче сприйняли селяни указ Катерини ІІ про остаточне за­кріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні від 3 травня 1783 р.

Ось як про це записано в указі:

"1.8. Для певного і правильного одержання казенних при­бутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новго­род-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам і обтяженню поміщиків і інших сільських жителів, кожному з поселян за­лишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записа­ний нинішньою останньою ревізією, за винятком тих, які ві­длучилися до оголошення цього нашого указу. На випадок же втеч після оголошення цього указу, діяти за загальними державними постановами"10.

Цей законодавчий акт засвідчив наявність кризових явищ у су­спільстві, загострив соціальні суперечності, які вилилися у повстан­ня селян, про які йшла розповідь в одній із попередніх лекцій.

По-п'яте, у XVIII ст. були помітні зміни у національному складі населення. Найхарактернішою демографічною рисою України стало збільшення росіян за рахунок кріпаків-утікачів та офіційно переселених царизмом з Росії людей, особливо під час освоєння Причорномор'я.

Так, наприклад, якщо у Новоросії у 1763-1764 рр. українців про­живало 50672 осіб., а росіян - 8164, то у 1782 р. - українців стало 144794, росіян - 18426. У цьому краї прижилися молдавани (8,9%), греки (4,3 %), вірмени (3,5 %), поляки, серби, болгари, німці, угорці, калмики та інші етнічні групи.

Тривалий час Північне Причорномор' я було заселене татарсь­кими ордами (Білгородською, Єлисанською, Єдичкульською, Джа-мбуйлуцькою). Після визнання в 70-х роках російського протекто­рату орди були ліквідовані. Населення переселилося спочатку на Кубань, а потім до Туреччини.

Серйозні зміни відбувалися і серед населення Криму. З приєд­нанням Криму до Росії поряд з татарами, греками, вірменами, кара­їмами там стали активно поселятися росіяни та українці 11.

V. Формування української буржуазії

У XVIII ст. активізувався процес формування національної бу­ржуазії. Чимало українських власників землі та підприємств стали організовувати виробництво на базі використання вільнонайманої робочої сили і таким чином поривали з кріпосницькою системою господарювання.

Прагнучи одержати побільше прибутків, підприємці починали прис­тосовувати свої виробництва до потреб ринку. Особливо успішною в цьо­му відношенні була козацька старшина. Так, наприклад, на вільнонайману працю орієнтувалися Xаненки, Марковичі, Полетики та інші старшини.

Xарактерною ознакою було влиття купецтва у виробничий процес. Купецтво поступово відвойовувало у дворянства економічні позиції, стало відігравати значну роль й в політичному житті.

Дослідження соціально-економічного середовища другої по­ловини XVIII ст. дає підстави дійти висновку, що:

По-перше, українська буржуазія активно виростала на вино­курінні (ґуральництві). Дехто будував справжні винокурні заводи, які давали щороку до 20 тисяч відер спиртних напоїв.

По-друге, великі прибутки молода буржуазія одержувала від селітрових промислів. Родини Тимченків, Корецьких, Кир' янів та інші від селітри мали по 6-8 тис. крб. щорічних прибутків.

По-третє, українська буржуазія активно збагачувалася і мно­жилася за рахунок розвитку чумацької торгівлі, особливо після ви­ходу Росії та України до берегів Чорного моря.

По-четверте, українська буржуазія примножувалася також і за рахунок селянства. Дрібні промисли (винокуріння, металургія) давали швидкі прибутки, збагачення окремих селян, які ламали ста­рі, середньовічні відносини, займалися підприємництвом. Часом на­віть кріпаки володіли руднями, селітроварнями, гутами.

Ця нова буржуазна верства населення прагнула відмінити крі­посницькі відносини, розвивати індустріалізацію, торгівлю.

Отже, народження вільнонайманої праці, капіталістичних форм господарювання, розширення товарно-грошових відносин заго­стрили суперечності між національною буржуазією та дворянст­вом.

Одночасно українська буржуазія прагнула довести своє шля­хетне походження і причетність до дворянського стану, попадаючи іноді у неприємні, часом гротескні ситуації.

VI. Запитання та завдання

У XVIII ст. земельна власність української старшини зазнала еволюції. Поясніть цей процес.

Що таке сільськогосподарська спеціалізація різних регіонів України?

Які фактори сприяли розвитку економічних зв'язків між госпо­дарськими регіонами України?

Що ви розумієте під терміном "запровадження в Лівобережній Україні кріпосницького права"?

Які фактори визначали формування української буржуазії і що означала її поява для подальшого економічного розвитку України?

VII. Джерела та література

Xрестоматія з історії Української РСР. - К. 1959. - Т. 1. - 22; 503-504; 507-508; 512; 522-523.

Балабушевич Т.А. Аграрна історія Галичини другої половини XVIII ст. -К., 1993; Барвинский В. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII-XVIII ст. -Xарьков, 1909; Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР дожовт­невого періоду - К. 1970; Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений в Ле­вобережной Украине в первой половине XVIII в. - К., 1986; його ж: Право в українській козацькій державі: друга половина XVII-XVIII ст. - 1994; Грабове-цький В.В. Гуцульщина XIH-XIX ст. - Львів, 1982; Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII-XVIII ст.) - К., 1995; Пономарев А.М. Промышленность Украины в XVIII в. - Черновцы, 1968; його ж: Розвиток капі­талістичних відносин у промисловості України XVIII ст., - Львів, 1971; Марки­на В.А. Крестьяне Правобережной Украины (конец XVII - 60-е годы XVIII ст. -К., 1971.); Слюсарский А.Г. Соціально-зкономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII вв. - Xарьков, 1964; Путро А.И. Левобережная Украина в составе российскогого государства во второй половине XVIII в. - К. 1988; Шульга І.Г. Соціально-економічне становище Закарпаття в другій половині XVIII ст. -Ужгород, 1962; Підручники: Борисенко В.Й. Курс української історії. - К. 1998. -С.327-346; Мельник Л.Г. та ін. Історія України. Курс лекцій. Від стародавніх ча­сів до кінця 19 століття: У 2 кн. - К., 1991. - Т. 1. - С. 374 - 392; Бойко О.Д. Іс­торія України. - К., 1991. - С. 170-175.

Гуржій О.І. Соціально-економічний розвиток України у другій половині 17-18 ст. // Історія України. Курс лекцій: У 2 кн. - К., 1991. - Кн. 1. - С. 261.

Xрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. - С. 474.

Там само. - С.479.

Там само. - С.401, 406.

Борисенко В.Й. Курс української історії. - К., 1998 - С. 329.

Xрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. - С. 489.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 336.

Xрестоматія з історії Української РСР. Т. 1. - С.507.

Рибалка І.Н. Історії Української РСР. Дорадянський період. - К., 1978 - С. 239-240.

Розділ V

Соціально-економічні, суспільно-політичні та культурні процеси в Україні у ХІХ ст.