Лекція № 18. Соціальна та національно-визвольна боротьба українського народу у XVIII ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Боротьба козацтва проти Польщі на початку XVIII ст

Спроба П.Орлика організувати національно-визвольний рух українського народу проти російського протекторату.

Гайдамацькі рухи. Коліївщина. Опришківство.

Селянська війна в Росії під проводом Є.Пугачова та участь у ній українського козацтва (1773-1775).

Антикріпосницьке повстання у с. Турбаї (1789-1793).

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Соціальні та національно-визвольні рухи в Україні у XVIII ст. мають свою специфіку і вимагають постійного врахування істори-ко-географічного середовища, в якому вони проходили. Так, напри­клад, в цей час Лівобережна Україна була власністю Росії, Правобе­режна - Речі Посполитої, Південна, Причорноморська - Кримсько­го ханства та Туреччини, Карпатська - Австро-Угорщини.

На кожній із цих територій був специфічний політико-адміністративний устрій, історичні традиції, соціально-економічні та культурні умови.

Через те всі соціальні та національно-визвольні рухи у кожно­му із названих регіонів були окутані ідеями чуття єдиної родини, соборності українських земель, ідентифікації українсько-руського народу, християнсько-православним світобаченням, культурної спорідненості тощо.

І якщо, наприклад, у лекції вивчаються повстання під прово­дом С.Палія, виступ під керівництвом П.Орлика, гайдамацькі наїзди

на Правобережжя, турбаївська трагедія, то, передусім, спочатку де­тально досліджується історична специфіка того краю, в якому вони відбувалися, його соціально-економічний, суспільно-політичний та культурний фон і на ньому компонується виклад подій.

Для підготовки лекції використані такі документи, як "Лист С.Палія козацькому старшині Палладію" (1702)1; "Пакти й Кон­ституції законів та вольностей Війська Запорізького (Консти­туція Пилипа Орлика 5 квітня 1710 року)"; "Лист Пилипа Ор­лика до Запорозької Січі" (1734)2; "Донесення президента Мало­російської колегії П.О.Рум'янцева Катерині ІІ про розгортання гайдамацького руху" (1768); "Маніфест Катерини ІІ про ліквіда­цію Запорізької Січі" (1775); "Рапорт радника Корбе Київському губернатору про повстання селян в Турбаях" (1789); "Розповідь селянина С.Волощика про розправу О. Довбуша над довгопільс-ким атаманом Дідушком" (1743); "Універсал корінного гетьмана Й.Потоцького, в якому він загрожує карами О.Довбушу" (1742)3 та ін.

Порушена проблема висвітлена у працях В.Антоновича, В.Борисенка, В.Голобуцького, В.Грабовецького, І.Гуржія, О.Кресіна, Л.Мельника, С.Павленка, О.Лоли, Г.Храбана; збір­никах матеріалів - "Коліївщина. 1768" (К., 1970.), "Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст." (К., 1970.) та ін.4

У згаданих працях викладачі та студенти знайдуть науково об­ґрунтовані відомості про паліївський протест проти польської полі­тики на Правобережній Україні (Л.Мельник, С.Павленко); спробу П. Орлика підняти у першій половині XVIII ст. український народ на визволення з-під влади Росії (О.Кресін); природу гайдамацьких ру­хів на Правобережній Україні (О.Лола, Г.Храбан); боротьбу опри­шків на Карпатській Україні (В.Грабовецький); антикріпосницький виступ турбаївців (І.Гуржій, Г.Храбан); селянську війну під прово­дом Є. Пугачова та її зв'язок з боротьбою українського січового ко­зацтва (В.Голобуцький, В.Борисенко) тощо.

Соціальні та національно-визвольні рухи в Україні XVIII ст. знайшли яскраве відображення в художньо-історичних творах. Зок­рема, цим проблемам присвячені книги письменників В.Гжицького ("Опришки"; "Кармалюк" - Львів, 1971. - 454с.); А.Кащенка ("Зруй­новане гніздо" - Катеринослав, 1923); Ю.Мушкетика ("Семен Па­лій". - К., 1954. - 392 с.; "Гайдамаки". - К., 1957. - 371 с.);

Д.Мордовця ("Палій" - 1989); В.Радича ("Максим Залізняк". - Львів, 1923. - 234 с.); М.Сиротюка ("Турбаївці". - К., 1985. - 383 с.); Я.Стецюка ("Гонта". - Львів, 1969. - 199 с.); Ю.Федьковича ("Дов-буш або громовий топір і знахарський хрест") // Ю. Федькович Тво­ри: у 2-х томах. - К., 1984. - Т. 2. - С.198-296); А.Хлистова ("Олек­са Довбуш". - Ужгород, 1970. - 248 с.); Г.Хоткевича ("Довбуш" -Львів, 1965. - 427 с.); Т.Шевченка ("Гайдамаки" // Кобзар. - Львів, 1961. - С. 64-177.) та багатьох інших.

Згадані твори насичені історизмом, є відображенням живих картин народного гніву і його боротьби за своє існування. Безпере­чно, що переважна більшість з них є результатом фантазії письмен­ників і часто відступають від реальної достовірності, але вони відіг­рають велику роль в історичному вихованні молоді, емоційному осмисленні нею тогочасних подій, процесів і явищ, які мали місце в Україні у XVIII ст.

Нам уявляється, що обраний план допоможе упорядкувати ін­формацію з порушеної проблеми, розповісти про найбільш значні факти боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення у XVIII ст.

ІІ. Боротьба козацтва проти Польщі на по­чатку XVIII ст.

В одній із попередніх лекцій ми вже говорили, що сторінки іс­торії про С.Палія ще й досі мало досліджені. Дослідник С.Павленко правильно зауважив, що історіографічні стереотипи довкола арешту Палія у 1704 р. і нині побутують у багатьох дослідженнях, інерцій­но повторюють викривальні звинувачення XVIII-XIX ст. щодо осо­би Мазепи. Героїзація, з одного боку, С. Палія і нищівна критика І. Мазепи, з іншого, контрастне протистояння цих діячів заважають об' єктивно пізнати реалії їх співробітництва і конфлікту 5. У зв' язку з цим зробимо спробу пролити світло на природу руху С.Палія та його справжніх взаємовідносин з І.Мазепою.

Загарбницька політика щодо Правобережної України Туреч­чини примушувала польських королів, зокрема Яна ІІІ Собеського, погодитися на відновлення у цьому краї козацтва і опертися на нього у боротьбі проти своїх конкурентів. Згаданий вище король у 1684 р. Дозволив Семену Палію, Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію

Абазину та Захару Іскрі сформувати полкові поселення на території Київського, Брацлавського і Подільського воєводств 6. Вони не тільки з цим успішно впоралися, а й породили проблему спірності щодо приналежності території Правобережжя.

С.Палій, за висловом польської шляхти, із Фастівського полку утворив "урядову провінцію" з претензією на "якусь монархію аж

по Случ"7.

Дослідники зазначають, що, починаючи з 1688 р., І.Мазепа та С.Палій проводять дружню політику щодо возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям. Зокрема, І.Мазепа в листах писав, що він є гетьманом обох сторін Дніпра , ініціює та фінансує Правобережні повстання про­ти Польщі, обдаровує С.Палія царськими презентами та виплачує йому особисто 1000 єфимків, купив йому у Києві будинок 9. Мемуаристи пишуть, що 1700 р. І.Мазепа С.Палію послав 10 тис. військовиків.

Крім цього, від себе особисто І.Мазепа переконував царів не випускати із рук Правобережжя, особливо Чигирин, Крилів 10, Бі-лоцерківщину, Фастівщину, дати військову підтримку С.Палію, С. Самусю та іншим лідерам правобережного українського руху.

Одночасно, як зазначають дослідники, у літературі ще й досі в тіні залишаються С. Самусь, якого, по-суті, несправедливо затьмарю­вав С.Палій, який був його підлеглим стражником. Тим часом, саме С.Самусю належать основні визвольні акції на Правобережжі, які по­чалися під його керівництвом, спочатку в Богуславі а потім у Корсуні.

С.Павленко зауважив, що "ідеалізація образу С.Палія на тлі викриття Мазепи спричинила формування помилкового уявлення про нього як яскравого представника рядового козацтва, захисника інтересів знедолених тощо. Насправді це було далеко не так"11. Від себе додамо, що хист "доброго лицаря", як назвав С.Палія І.Ма-зепа, поєднувався в ньому із зловживанням, жадобою та здирни-цтвом. Поблизу Фастова він "приватизував" Романівське старо­ство з десятками сіл, з легким серцем збирав мито та податки, не забував про оподаткування проїжджих купців, одночасно оде­ржував гроші від Мазепи та 600 щорічних злотих від польського короля . Після його арешту у царську казну було вилучено 2144 червоних золотих, 5709 єфимків, 40 левів, на які було куплено 700 пар волів та видано платню впливовим московським чиновникам. Цей капітал частково творився шляхом грабунку польської шляхти, частково за рахунок гноблення своїх підданих 13.

Полковник, контролюючи велику порубіжну територію з центром у Фастові, спекулював інтересами короля, царя та гетьма­на, фактично діяв як незалежний, анархічний атаман-володар. Варто підкреслити, що С.Палій проявив певну безпринципність в оволо­дінні Б. Церквою. Захопивши її 1702 р. у поляків разом із С.Саму-сем, він переніс туди свою резиденцію і заявив Мазепі, що не від­дасть її нікому : ні Росії, ні Польщі, ні гетьману - "хіба лише із неї за ноги виволочать"14.

И коли Петро І на основі "Вічного миру" 1686 р. 20 лютого 1704 р. дав йому розпорядження "вищеназвану фортецю (Б. Церкву) повернути назад її володарю", тобто Польщі, Семен Палій цього ро­зпорядження не виконав. У зв' язку з цим царський уряд дає І. Мазепі санкцію на його арешт.

Отже виникає питання - чому царський уряд арештував С. Палія?

По-перше, за його отаманський анархізм, політичну безприн­ципність, як людину, яка, за висловом російського дипломата Івана Паткуля, "вдень і вночі п' яна". "Коли п' є, то іноді поминає царське ім'я, а іншим разом п'є за здоров'я польського короля" (цитата за кн.: Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998. - 144-148).

По-друге, за внесення розколу в український правобережний рух, спробу самозахвату козацької влади, усунення С. Самуся від наказного гетьманства, схиляння правобережного козацтва до по­двійного служіння - Росії та Польщі.

Спроба самозахвату на Правобережжі Палієм влади, очевидно, й народила листа-донесення на нього колишнього соратника С.Самуся: "Уже 4 неділі в обозі знаходиться (Палій), постійно п'яний і день, і ніч; жодного разу не бачив його тверезим... він нікого не слухає, розумних розмов не сприймає, потому що його ро­зум затуманений щоденним п'янством. Живе без Божого страху та розуму, обсівся гультяйством, яке, крім грабежів і пролиття невинної крові, нічого більше знати не бажає. Не визнає над собою ніякої влади і начальства"15

Єврей-орендар підтвердив, що через його посередництво С. Па­лій за гроші у 1702 р. перейшов під протекцію польського воєводи Любомирського, який служив С.Лещинському та шведам, і цим са­мим зрадив інтересам Росії. Це й прискорило його арешт 16.

По-третє, арешт Палія обумовив стиль керівництва І. Мазе­пи. Гетьман любив жорстку дисципліну, безвідмовне виконання на­

казів. С.Палій, як уже було сказано, не відповідав цим вимогам. Він жив за принципом: "Коли не нап'юсь - нездужаю". Мазепі не під­ходив отаман-анархіст, керівник-гультяй, політик, на першому плані у якого власні капризи, користь, амбіції .

Очевидно, у донесеннях Петру І, на основі тієї інформації, яка широ­ким руслом йшла до нього, Мазепа писав: "Вот уже шестой день сидит Палей у меня в обозе, он беспросветно пьян, кажется уже пропил последний ум, какой у него остался! Это человек без совести, и гультяйство у себя держит такое же, какое сам: не знают они над собой ни царской, ни королевской власти и всегда только к грабежам и разбоям рвутся. Сам Палей даже не помнит, что говорит: я предложил ему ехать в Москву, — а он отказался; я через несколько дней стал упрекать его за это, а он мне сказал, что ничего не помнит, потому что был тогда пьян."48

Безперечно, організовуючи арешт С. Палія, втрачаючи його пі­дтримку, І. Мазепа наносить шкоду торжеству свого задуму - відри­ву від Росії. С.Палій міг би бути його союзником у цій акції, реаль­ною силою у боротьбі з Росією.

Одначе І. Мазепа пішов на усунення з Правобережжя дестабілі­зуючого фактора - зняття з посади полковника С. Палія. Під виглядом надання допомоги польським королям у стабілізації ситуації, І.Мазепа 4 роки почував себе володарем усієї України . Його турботами тут створюється 7 полків (1708): Білоцерківський (полк М.Омельченко), Богуславський (С.Самусь), Корсунський і Уманський (А.Кандиба), Чигиринський (К.Мокієвський), Брацлавський (Г.Іваненко), Могилівський (С.Волошин) .

Київський воєвода доносив царю, що на Правобережжя І.Ма-зепа прислав 50 тис. жителів. Створив подібну до Лівобережної

України адміністрацію, стабілізував соціально-політичне життя .

Отже, повстання С.Палія, С.Самуся, А.Абазина та З.Іскри на Правобережжі було спрямоване проти Польщі, проти переділу укра­їнських земель на регіони різних державних підпорядкувань, за від­родження українських самобутніх козацьких традицій.

Ізольовуючи від цього руху С.Палія (а для цього, як нами дово­дилося вище, були серйозні підстави), І.Мазепа рубав сучок, на якому сидів. При умові об' єднання зусиль Мазепи і Палія можна було б дося­гнути кращих успіхів у боротьбі України за незалежність від Росії.

Завершуючи цей сюжет, хочеться згадати безсмертні слова Т.Г.Шевченка із його вірша "Іржавець", який він написав на за­сланні у 1847-1848 рр.:

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.

А за ними й Гордієнко...

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати?

Ой пожали б, якби були

Одностайно стали

Та з Фастовським полковником

Гетьмана єднали.

Не стриміли б списи в стрісі

У Петра у свата,

Не втікали б із Хортиці

Славні небожата.22

У ньому зроблений пророчий висновок, що у ті далекі часи ге­тьманам і полковникам треба було думати не про власні амбіції, а про суспільну одностайність, то й результати були б інші.

III. Спроба П. Орлика організувати національно-визвольний рух українського народу проти росій­ського протекторату

Цей розділ лекції присвячений діяльності українського геть­мана - Пилипа Орлика, творця першої української Конституції (1710), життя якого було присвячено боротьбі за соборну і незалеж­ну Україну, згуртуванню міжнародних сил на визволення вітчизни з-під російського протекторату.

В одній із попередніх лекцій підкреслювалося, що Петро І усі­ма засобами намагався знищити будь-які, навіть незначні атрибути української державності, жорстоко розправляючись зі своїми опо­нентами. Фактично єдиним відомим українським діячем, послідов­ним поборником ідеї відновлення української державності, до кого не дістали руки кривавого російського тирана, був Пилип Орлик, обраний після смерті І.Мазепи гетьманом України.

Зрозуміло, що Петро І хотів розправитися з цим колишнім со­ратником і найбільш довіреною особою І.Мазепи. Як відомо, росій­ський цар навіть пообіцяв за голову П.Орлика як винагороду стіль­ки золота, скільки вона важить. Але царська розвідка так і не змогла вислідити і заманити новообраного гетьмана, змушеного постійно перебувати за кордоном .

Очевидно, тут знадобилася П.Орлику конспіративна школа свого патрона, який знав, що з викриттям змови він втратить царсь­ку прихильність, кар' єру, а може, й життя 24.

П. Орлик займає особливе місце серед борців за українську державу, тому що він був творцем однієї з перших у Європі державних конституцій, яка відома в історії під назвою "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького".

Як зазначає професор В.П.Шевчук, "вона стала своєрідним документом державної волі українського народу перед усім ци­вілізованим світом" 25. Цей документ має форму договору між гетьманом П.Орликом та Військом Запорозьким від 5 квітня 1710 р. З часу його опублікування понад 150 років тому 26 він став предметом пильної уваги вчених, а у останні 10 років — жвавих дискусій та популяризацій. Незважаючи на це, рівень дослідження "Пактів..." (для зручності будемо називати цей документ так) залишається ще недостатнім. Особливо у вели­кому боргу перед цією конституцією юридична наука.

У попередній лекції ми вже підкреслювали, що Конституція складається з преамбули, 16 статей, післямови та присяги Пилипа Орлика. Єдиний комплекс з "Пактами..." складає привілей Карла ХІІ, що її затверджує.

Авторство у документі не визначене. Пізніше П.Орлик твер­див, що він сам створив більшу частину документа та здійснив його остаточну редакцію. Дослідниками встановлено, що у виробленні окремих положень "Пактів..." брали участь Андрій Войнаровський (племінник І.Мазепи), Кость Гордієнко (отаман Коша Запорізько­го), провідні старшини Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Федір Мирович, Іван Максимович та інші 27.

Нам уявляється, що помилку роблять ті автори, які твердять, що "Пакти..." 1710 р. були лише конституційною пам'яткою і не мали реального застосування .

Аналіз наукової літератури дає підстави дійти висновку, що у вчених щодо згаданого документа немає чітко усталених поглядів.

Проте переважна більшість дослідників вважають, що "Пакти... " ро­зроблялися їх авторами як документ, що має регулювати Конститу­ційні питання у Війську Запорозькому після його виходу із складу Російської держави 29.

Оскільки "Пакти... " не посилаються на джерела, крім згадки про Зборівський (1649) та Переяславський (1654) договори, наукова літе­ратура вважає, що в основі цього документа є подібність договорів між Військом Запорозьким та Російським царизмом (М.І.Костома­ров), правова думка України XVII - початку XVIII ст. (О.Оглоблін, М.Василенко), правові основи Західної Європи (О.Пріцак), Конституційні акти Речі Посполитої (О. Субтельний) .

Аналіз "Пактів..." свідчить, що Конституція чітко визначала ос­новні принципи побудови української держави : національний сувере­нітет, демократичні права людей, непорушність трьох чинників право­вого суспільства - законодавчого, виконавчого, судового. Та найголовніша турбота документу - відокремлення України від Росії .

Конституція як документ, в якому з іншими положеннями прого­лошувалися принципи і основи зовнішньої політики України, допомог­ла П.Орлику укласти договори зі Швецією, Оттоманською Портою, Кримом, Польщею, Францією та іншими країнами Західної Європи, одержати моральну підтримку з їх боку у боротьбі гетьмана з Росією .

Після поразки під Полтавою (1709) Карл ХІІ та І. Мазепа відсту­пили до провінційного міста на Дністрі турецького підпорядкування -Бендер. Тут, тікаючи від російської армії, зібралося 500 шведів, понад

2 тисячі поляків і близько 4-5 тисяч українських козаків .

Дослідники встановили, що матеріальний стан емігрантів був жалюгідний . Майже всі вояки прибули до Бендер, маючи той одяг, що на собі, та особисту зброю. На фоні цієї бідності виділялися міш­ки з золотом та коштовності Мазепи, які внесли в середовище еміг­рантів чвари, сварку та ворожнечу 35 і на які претендував племінник гетьмана Войнаровський.

П.Орлик, як найрозумніша і найдосвідченіша людина серед емігрантів, без ентузіазму сприйняв пропозицію обратися гетьма­ном. Він розумів, що гетьманство вимагатиме коштів, а їх у нього не було. Оскільки в його персоні був зацікавлений Карл ХІІ, П.Орлик заручився його обіцянкою, що король і надалі буде союзником України у боротьбі проти Росії, доки "московське ярмо не буде зняте з України й країна не повернеться до своїх давніх вольностей"36.

Прихильність оточення П.Орлик здобув завдяки своєму розу­мові, ерудиції та приємним манерам. Справді, у свідоцтві про об­рання гетьмана говориться, що він "заслужив цю високу честь... великою мудрістю та знаннями" .

Новий гетьман був не тільки розумною та досвідченою, а й принциповою та рішучою людиною і, мабуть, найпереконливіше це доводить той факт, що, переклавши на свої плечі тягар "визволення України від жахливого московського ярма", він нестиме цей тягар (навіть після того, як "справжні сини" України залишили його) впро­довж тридцяти двох років, аж до 1742 р., до самої смерті.

Перебуваючи в Бендерах, П.Орлик зустрівся з Девлет-Гіреєм, а в 1711 р. уклав з ним договір, за яким повинен статися обопільний похід проти Росії. На жаль, на Лівобережжі Орди Девлет-Гірея з пе­рших днів вдалися до пограбування краю, особливо на Полтавщині 38. Одночасно на Правобережній Україні разом з Буджацькою Ордою виступив П. Орлик .

Поява екзильного гетьмана на Україні була схвально зустрінута значною частиною населення. Як писав очевидець, "все Правобе­режжя йде за Орликом та його союзниками". Як зазначають дослід­ники, це була "найвища точка його кар' єри гетьмана в екзилі".

Татари, ігноруючи свої обіцянки та умови договору, вдавалися до масових грабунків та взяття ясиру. У листі до Карла ХІІ він пи­сав, що татари спустошують церкви, перетворюючи деякі з них на стайні, ґвалтують молодих дівчат, вбивають та грабують їх батьків. Від Дністра до Росі вони беруть у полон священиків, козаків, жінок і дітей, виводячи їх у буджацькі, білгородські та ногайські степи...40 В результаті основна частина орликового війська розбіглася по до­мівках. Він знову залишився зі своїми 4 тисячами козаків, з важкою сердечною думкою та падінням власного авторитету.

Подібна ситуація влаштовувала Петра І. Після невдалої спроби при допомозі татар установити в Україні силовим методом свою владу П. Орлик плекав надію досягти цієї мети дипломатичним шляхом.41-42 Цар вимагав від турецького султана видання Карла ХІІ та П. Орлика, але той Петру І відмовив.

Тоді Петро І вирішив повернути до Росії своїх опонентів силою, оголосивши Туреччині війну. Але фортуна зрадила полтавському пе­реможцю. 9 липня 1711 р. його армія була оточена військами велико­го візира Балтаджі. Петро І послав до турецького головнокомандую­

чого дипломата Шафірова і той домовився за хабара випустити мос­ковського царя з мишоловки. Царю довелося віддати турецькому ві­зиру військову касу та коштовності всіх придворних дам, починаючи з фаворитки Петра - Катерини - майбутньої імператриці.

Внаслідок цього невдалого для Петра І походу був укладений Прутський мир, за яким Карл ХІІ та гетьман Пилип Орлик повинні були покинути територію Молдови. Їм надавалася "вільна дорога" через всю Європу до Швеції.

Та Карл ХІІ їхати до Швеції відмовився. Тоді султан наказав татарському ханові виштовхнути його з Молдавії силою. Короля арештували. Прийшов час вигнати за межі Порти й П.Орлика. 12 лютого 1713 р. у Варниці татарська кіннота оточила дім українсько­го гетьмана, йому запропонували скласти зброю й під арештом при­бути до Бендер.

Під час арешту батька хотів захистити 11-річний син Гри­горій. Тільки дивом він був врятований від смерті. На цьому завершилось його дитинство і розпочався важкий шлях бо­ротьби за суверенну Україну, який завершився 14 листопада 1759р. Син прославленого гетьмана був убитий у бою за обо­рону Франції, яка присвоїла йому військове звання генерал-лейтенанта та графський титул.

У Франції Орликів пам'ятають до сьогоднішнього дня, але це окрема тема й чекає на свого дослідника.

Виряджаючи до Порти українську делегацію у складі К. Довго­полого, Д.Горленко, І.Максимовича та інших, П.Орлик просив, щоб дипломати вимагали від Порти визнання за гетьманом найвищої влади по всій Україні, свободи для козаків та всього українського населення. Натомість Україна гарантує визнання протекторату султана і розраховує на спільну боротьбу з Росією за звільнення її від царського гніту. Одначе переговори з Портою зайшли в глухий кут.

Він вимушений був шукати інших союзників, не зупиняючись навіть перед відновленням стосунків з Польщею, створенням зов­нішньополітичних комбінацій з країнами Західної Європи та інши­ми дипломатичними акціями.

Так, наприклад, у 1715-1720 рр. П.Орлик робив спробу вико­ристати для звільнення України все ту ж Швецію, у Відні пов' язати в одному союзі австрійського імператора Карла VI, Ганноверського

Курфюрста Георга І, правителя Саксонії Августа ІІ. Проте в Європі для реалізації задумів П.Орлика був не кращий час 44.

Тим часом активізували антиукраїнську політику уряди Англії, Голландії та інших країн, особливо у зв'язку з перебуванням коза­цьких військ у межах Туреччини. Щоб ознайомити держави Європи зі своєю позицією щодо української проблеми, Орлик складає "Ма­ніфест до європейських королів ".

"Вважали ми потрібним проінформувати королів, — зазна­чається у цьому документі, — князів, республіки та інші хрис­тиянські держави про мотиви, котрі схилили мене прийти в турецьку державу і змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя"45.

У "Маніфесті" викладається історія українсько-російських вза­ємин з часів Б. Хмельницького і аж до умови з Карлом ХІІ. Що ж до стосунків з Туреччиною, то говориться так :

"Його величність (султан) запевнив нас, що не має ба­жання завоювати й приєднати до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старій її конституції, щоб пок­ласти бар'єр між Оттоманською Портою і володіннями мос­ковського царя, сусідство з якими є приводом для великих і кривавих війн між Туреччиною і Московщиною'346.

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у боро­тьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших країн. Він наповнює "Маніфест" знаменитими словами, які і сього­дні вражають проникливістю і болем за український народ, за його історичну долю:

"Ми не можемо дивитися холоднокровно на нещастя, яким піддана наша нація, на порушення її прав у багатьох випадках; ми, одначе, не керуватимемося почуттям помсти, але виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кож­ному захищати свою власну справу й свою сласну мету.

Ми заявляємо, що не винні в людській крові, яка може пролитися, і щоби вказати, що ми не проти посередництва християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем ми говоримо, що коли допо­могою Господа Бога козацька нація буде обновлена у своїх правах, ми не відмовимося від посередництва безсторонніх держав для урегулювання кордонів й інших труднощів, які

можуть трапитися

Розіславши "Маніфест", Орлик знову посилає делегацію до Туреччини з проханням захистити Україну. Прибувши до Констан­тинополя, делегація знову звертається по допомогу французького посла. У своєму донесені у Париж посол повідомляв, що козаки бу­ли надзвичайно витриманими, але жодною мірою не хотіли відсту­пати від інструкції Орлика "наполягали, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій на Україну".

Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького дипломата принесли успіх. Султан дає грамоту Орлику, у якій визнає його гетьманом українців, що "живуть на обох берегах Дніпра, також і запорозьких козаків..." Це була велика дипломатична перемога.

Але Росія не дрімала. Її дипломатія домоглася підписання 16 червня 1712 р. договору Порти з Москвою, за яким Росія отримала у своє розпорядження Лівобережну Україну, а Туреччина - правобережну. Це був новий важкий удар для Орлика і його соратників .

Одначе, він і після цього не опускає руки, прагне засвідчити права України на волю і незалежність перед усім світом, показати значення її для Європи. З цієї метою складає новий і важливий істо­ричний документ - політичний меморіал гетьмана, присвячений охороні національно-державних прав України перед європейськими урядами - "Вивід прав України".

Нам уявляється, що цей документ ще й досі належним чином не опрацьований історичною наукою, як такий, що не зіпсований концепцією "єдиної неділимої Росії".

Близько 30 років прожив Орлик за кордоном. І де б він не був -чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, - жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм стар­шим сином Григорієм Орлик налагоджував зв' язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнув домогтися їхньої до­помоги у боротьбі козацтва за визволення українського народу 49.

Як зазначав відомий історик Д.Дорошенко, "він старався вико­ристати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на Сході Єв­ропи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Москов­ське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою дер­жавою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі"50.

Одночасно, не поривав П.Орлик зв'язків з Україною, особливо з Січчю, що тоді була на татарській території, в Олешка 51.

Помер він 24 травня 1742р. самотнім, ізольованим від сім'ї та рідної Вітчизни, але залишив по собі пам'ять невтомного бор­ця за її долю. Сьогодні мрія П.Орлика, нарешті, знайшла втілення. Українська незалежна держава стала реальністю.

P.S. Шляхами свого батька пішов його старший син - Григо­рій, для якого Франція стала другою батьківщиною і за інтереси якої він загинув у 1759 р. у званні генерал-лейтенанта при графсь­кім титулі. Король Франції Людовик XV з приводу його смерті пи­сав, що він "втратив найгіднішого дворянина, сміливого і видатного генерала... Граф Орлик помер так, як варто помирати людині його

походження, і гідності" . Саме про таких людей потрібно, щоб по­більше знала Україна.

IV. Гайдамацькі рухи. Коліївщина. Опришківство

XVIII ст. в історії України позначено також гайдамацькими рухами, "Коліївщиною", опришківством. Це - форми боротьби українського народу проти соціального та національного гніту, про­тесту проти феодально-кріпосницьких несправедливостей.

Дослідник гайдамаччини професор Д. І. Мишко пише, що "екс­плуатація і гноблення поневолених мас... були основними ознаками тієї гострої антифеодальної і національно-визвольної боротьби селян, козаків і міської бідноти Правобережної України, яка тривала протягом багатьох десятиліть XVIII ст.""" Особливо у тяжких умовах жили експлуатовані маси на Київщині, Брацлавщині, Волині і Галичині. 80% сільського населення було кріпаками, відбувало 5-6-денну пан­щину. Були позбавлені будь-яких політичних і громадських прав 54. В тогочасній сумній пісні співалося:

Від неділі до неділі

Гонять на роботу

Увесь тиждень на панщині,

Шарворок в суботу,

А ввечері по вечері

Ще й гонять на варту.

(Коліївщина. 1768. - К., 1970. - С. 46).

Крім соціального поневолення селянство зазнавало нечуваного національно-релігійного гніту. Польські і ополячені українські маг­нати намагалися ополячити та окатоличити місцеве корінне насе­лення, знищити його культуру та національні традиції, насильно за­кривали православні церкви.

Безперечно, що безправне селянство, рятуючись від гніту, ті­кало від панів на південь у степи, "блукало в лісах, ярах, ховалося в болотах, на островах... об'єднувалось у загони, озброювалось"55.

Озброєні і розлючені селяни тягнулися до козаків, особливо до Запорозької Січі, яка мала величезний досвід боротьби проти маг­натів, й просили в них захисту і допомоги.

Отже, гайдамаки - це люди, які у 30-60-х роках XVIII ст ви­ступали з протестом проти кріпацтва, польського національного гніту та покатоличення. Слово це тюркського походження. Та­тари цим словом називали тих, хто швидко рухався, був на коні; польська шляхта - повсталих селян, бандитів, грабіжників.

Рух гайдамаків умовно можна поділити на три періоди:

Перший період - у 1730-1733 рр. під керівництвом Верлана, Москаля, Писаренка, Гриви, Медведя, Маторного, Темного та ін. отаманів. Тоді повстання охопило Київщину, Черкащину, Брацлав-щину, Поділля, Руське князівство. Приборкували ці повстання спі­льні дії російських та польських військ.

Другий період - у 1737-1750 рр. під проводом отаманів Вед­медя, Чорного, Темного, Харка, Гриви, Жили, Рудя, Іваниці. Повс­талі розганяли католицьке духовенство, єзуїтів, закривали костьоли і уніатські церкви на Черкащині, Житомирщині, Брацлавщині та на Поділлі, громили панські маєтки, робили повстанську реквізицію.

Й, нарешті, третій період - 1750-1768 рр., коли повстання під проводом Залізняка, Гонти, Неживого, Швачки, Бондаренка та бага­тьох інших лідерів переросло у вищу точку боротьби й увійшло в іс­торію під назвою "Коліївщина" (від слова "колоти", або "кілок").

Дослідниця К.Стецюк пише, що ідеологічним центром гайда­маччини став Мотронинський монастир на Черкащині, який під керівництвом настоятеля Значко-Яворського висвячував їх зброю, ножі, розробляв маршрут виступів тощо 56.

Особливу славу здобув собі М.Залізняк, який у 1768 р. прибув у Холодний Яр, де знаходився згаданий монастир, закликав селян і

козаків й вирушив з ними на Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів, Медведівку, Лисянку, Білу Церкву, Фастів, Умань.

Народився Максим Залізняк у 1740 р. в родині селянина-кріпака в с. Іванівна на Чигиринщині. На Запорожжя пішов в 14 років. У1767 р. став послушником Жаботинського, а в 1768р. — Мотронинського монастиря. У цьому ж році, як уже було сказано, підняв повстання — "Коліївщину", яке пошири­лося майже на всю Правобережну Україну57.

Ось як про це писав Т.Г. Шевченко :

Задзвонили в усі дзвони По всій Україні, Закричали гайдамаки: "Гине шляхта! гине! Гине шляхта! Погуляєм Та хмару нагрієм!" Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє. А найперша Медведівка Небо нагріває

Горить Сміла, Смілянщина,

Кров'ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси.

Чорним шляхом запалало.

І кров полилася

Аж у Волинь.58

Велике значення у повстанні М. Залізняка відіграло його з' єд­нання з уманським сотником І.Гонтою.

Рік народження Гонти невідомий. Історія знає, що І.Гонта був освіченою людиною, знав польську мову, був щедро обда­рований графом Потоцьким, мав у своєму розпорядження два села — Розсішки та Орадівку. Були підготовлені документа для висвячення І.Гонги у шляхетство. Але Гонта був патріот. Влас­ним коштом побудував у рідному селі церкву, разом з 400-ми воїнамиу1768р. перейшов до Залізняка 58а.

Разом з гайдамаками Залізняка козаки Гонти 18 червня 1768 р. взяли Умань. На уманській раді Залізняка було проголошено геть­маном, а Гонту - полковником. Повстання перекинулось на Поділ­ля, Волинь, Полісся.

Про ці грізні дії народна пісня згадує так:

Ой наварили ляхи пива, - та й нікому пити :

Гей взяли собі Україну ,

Та нігде попити.

Ой наварили ляхи меду,

Та й не шумували :

Гей взяли собі Україну,

Та й не шанували.

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати:

Гей недалеко іде Гонта,

Дасться він вам знати559.

Придушувати Коліївщину Польщі допомагала Росія. Гене­рал Кречетников підступним шляхом, обманом, за "чаркою дру­жби" арештував керівників повстання, роззброїв 900 воїнів Залі­зняка та Гонти. Дружина і чотири дочки Гонти були публічно ви­січені різаками і відправленні на заслання. Все їхнє майно прив­ласнив Кречетников.

Залізняк та Гонта пройшли катування (300 ударів). Максима закували у кайдани і вислали на довічну каторгу на рудники. Гонту польський суд прирік на страту, яка повинна була тривати два ти­жні: протягом десяти днів з нього повинні були здирати шкіру, на 11-й день - відрубати ноги, на 12-й - руки, на 13-й - вирвати серце, на 14-й - відтяти голову.

Очевидці (шляхтич Дуклан-Охотський) згадував про ви­няткову мужність І. Гонти. У спогадах названого шляхтича зазначено, що "Гонта вийшов на страту з лицем спокійним і веселим, наче направлявся до кума на іменини. Кат здер з нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдама­ки не здригнулося; здер нову пасмугу шкіри, і тоді Гонта ска­зав: "От, казали, що буде боляче, насправді ні крихти не бо­лить!"60 На третій день катувань (липень 1768) І.Гонта помер. За своє прагнення звільнити український народ від гноблен­ня І. Гонта іМ. Залізняк заплатили власними муками.

Дослідник руху опришків професор В.В.Грабовецький вважає, що попередниками гайдамацького руху були подільські "левенці", "дейнеки", "опришки", які починаючи з XVII ст. застосували прак­тику партизанської боротьби 61.

Для опришків - карпатських партизан XVIII ст. надійнішими опорними природними бастіонами стали Карпати з малодоступними лісами і скелями.

Невеликі групи людей (вівчарів, батраків, кріпаків та безземель­них селян) піднімалися в гори, особливо на Чорногору, а звідти роби­ли напади на Галицьке Прикарпаття, Поділля, Закарпаття, Буковину.

В очах поневолених опришки були легендарними і неперемо­жними героями, народними месниками.

Олекса Довбуш, як один із прославлених керівників опришків-ського руху 30-40-х років XVIII ст.., походив із родини убогого се­лянина і підбирав для свого загону таких же знедолених, як і сам. То ж не випадково у народній пісні співається:

Ой не буду кози пасти, але самі стрижки, Сили собі закохаю та й піду в опришки. Ой коби сі розвив, дві берези білі Пішли бисмо в гайдамаки святої неділі .

Найбільшого розмаху набрали виступи опришків під керівниц­твом Олекси Довбуша (1738-1745), Василя Баярука (1744-754), Іва­на Байчука (1755-1759). Це було найвище піднесення опришківсь-кого руху. Рятуючись від переслідувань, І.Байчук з товаришами по­кинув Прикарпаття і пішов у Запорозьку Січ.

Після жорстокого придушення Коліївщини царськими і шля­хетськими військами гайдамацький рух фактично був придушений, тільки невеликі загони ще продовжували свої дії в 1769-1771 рр.

Таким чином, антифеодальне вогнище на Правобережжі було придушене. Прот, рух опришків продовжувався, і тільки в 40-хроках ХІХ ст він був остаточно ліквідований .

V. Селянська війна в Росії'під проводом Є. Пугачова та участь у ній українського козацтва (1773-1775)

Селянська війна під проводом Є. Пугачова тривала у 1773-1775 рр. Керівник цієї війни певний час жив в Україні, був добре знайомий з іс­торичними особливостями українських земель і надіявся на допомогу запорожців у боротьбі проти Катерини ІІ. Дослідник історії Запорізько­го козацтва В.Голобуцький пише, що Є.Пугачов у своїх зверненнях до народів (російського і українського) обіцяв всім "незалежність і свобо­ду і вічного покозачення"64. Це не могло не сподобатись українському

селянству та запорозькому козацтву. А тому загони запорожців пере­биралися на Дон, а відтіля - у військові дружини Є.Пугачова.

Запорозький козак Дмитро Попович, як свідчить В.Голобуцький, "розповідав, що у військах Пугачова знаходився Максим Залізняк (вождь Коліївщини)"65. Правда, автор праці "Запорожское козачест-во" нижче підкреслює, що у розпорядженні історичної науки таких даних немає, проте народні маси і думки не допускали, що запоро­зькі гайдамаки могли стояти осторонь цієї боротьби.

У Запорозькій Січі Пугачов бачив один із важливіших центрів антифеодальної боротьби, а тому після тих чи інших по­разок, в тому числі і біля Чорного Яру, багато пугачовців шукали порятунку саме на Січі.

Під впливом пугачовців у 1773 р. на Запорожжі поновився гайдамацький рух. Запорожці нападали на війська, які поверталися з Туреччини для приборкання пугачовців, допомагали селянським за­ворушенням. У маніфесті від 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ скаржи­лася, що останнім часом запорожці стали зухвалими, пред'явили свої претензії на землі, які їм ніколи не належали, особливо ті, які Росія "придбала в останню війну від Отаманської Порти" та ті, "що були заселені в Новоросійській губернії"66.

Про вплив Пугачова на Запорожжя вказує єпископ Феодосій. Пугачовці, писав він, "хвилювали і турбували народ". Після приду­шення пугачовщини царський уряд розпочав розправу над ними по всій країні, в тому числі і на Запорозькій Січі. В одному із поперед­ніх розділів нами було сказано, що генералу П.Текелі було дано наказ "знищити кошових козаків, як гніздо їх неслухняності"67.

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила вели­кий слід у пам' яті народній. Це пояснюється тим, що Запорожжя не знало кріпосництва, феодального гніту, що воно було символом на­родної волі. Все це визначило те почесне місце, яке по справедливо­сті посіло запорозьке козацтво в історії українського народу.

З ліквідацією запорозького війська російський уряд утратив цінну і майже дармову військову силу. Між іншим, уже у 80-х роках XVIII ст. відносини Туреччини і Росії знову загострилися. Назрівала війна. З метою збільшення збройних сил імперії у 1787 р., тобто через 12 років після зруйнування Січі, по розпорядженню уряду із колишніх запоро­жців було створене нове козацьке військо, яке ввійшло і історію під на­звою Чорноморського козацтва.

VI. Антикріпосницьке повстання у с. Турбаях (1789-1793)

У XVIII ст. українська старшина веде боротьбу з переходами селян. Так, наприклад, гетьман І. Мазепа ще у 1706 р. наказав стар­шині затримувати селян, які покидали своїх панів, відбирати їхнє майно, арештовувати, завертати силоміць на старі місця 68. Незадо-волені селяни тікали на південь України, на Дон, в Слобідську Україну, переселялися на Правобережжя, на Паліївщину тощо.

Але селяни не обмежувалися тільки цією формою протесту. Обурені захватом землі селяни Кліщинець, Лубенського полку бо­ролися проти старшин Лисенків 13 років (1761-1774). Для приду­шення селян уряд примінив артилерію та регулярні війська 69.

Після указу Катерини ІІ "про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні" (3 травня 1783 р.) почалися пов­стання як протести проти панської сваволі.

Найбільшого значення набуло повстання в с. Турбаях (1789-1793). Обурені приватизацією братів Базилевських та їх сестри Мар' яни козаки почали легально добиватися прав, але захисту у суді так і не знайшли.

Розправившись з Базилевськими і спаливши їх будинок, коза­ки організували самоврядування. Протягом чотирьох років уряд не міг приборкати турбаївців. Розправляючись з вільнолюбними селя­нами, царський уряд знищив їх житла, ватажків покарав, а простий люд переселив на Південь України.

У народній пісні співається :

Ой хотіли Базилевці весь світ перебути, Турбаївців-козаченьків собі підвернути. Ой послала Мар'януша своїх осаульців: "Ой підіте, осаульці, череди займіте". Ой як пішли осаульці череду займати, Турбаївців-козаченків з кіллям забігати. Відчинила Мар'януша вікно в Оболоню -Обступили козаченьки з кіллям коло двору. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, -Як побачиш базалевців - усім панам дивно. Ой чий же то коник у табуні грає? А тож отих Базилевців, що в світі немає 70.

VI!. Запитання та завдання

У чому полягає суть виступу правобережного селянства та козацтва під проводом С.Самуся та С.Палія?

Чому П.Орлик не зміг підняти широкі українські маси на боротьбу з Росією?

Які обставини породжували гайдамацькі рухи? Що було спільного в рухах гайдамаків та опришків ?

Чому Катерина ІІ розправилася із Запорозькою Січчю? Яка історична доля козацтва?

В чому криється закономірність повстань в селах Кліщинці та Турбаях?

V!I!. Джерела та література

Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т. 1. - С. 432­433.

В кн.: Кресін О. Політико-правова спадщина української політич­ної еміграції першої пол. XVIII ст. - К., 2001. - С. 337-353.

Хрестоматія з історії Української РСР. - Т. 1. - С. 442-444; 513-514; 521-522; 532-533; 536-538.

Антонович В. Исследования о гайдамачестве по актам 1700-1768 гг. К., 1876; Борисенко В. Курс української історії. - К., 1998. - С. 346-354; Голобуцкий В. Запорожское козачество. - К. 1954. - С. 401-422.; Грабовець-кий В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI-XIX ст. -Львів, 1966; Гуржій І.О. Повстання селян у Турбаях (1789-1793). - К., 1950; Кресін О. Політико-правова спадщина української політичної еміграції пер­шої половини XVIII ст. - К., 2001. - С. 196-232; Мельник Л. Лівобережна ге­тьманщина періоду стабілізації (1669-1709). - К., 1995. - С. 37-43; Лола О. Гайдамацький рух на Україні в 20-60-ті рр. XVIII ст. - К., 1965; Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998. - С. 141-151; Храбан Г. Спалах гніву на­родного: Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр. - К., 1989.

Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998. - С. 141.

Сергієнко Г. Правобережна Україна : відродження козацької держав­ності й визвольний рух проти панування Речі Посполитої (80-90-ті рр. XVII -поч. XVIII ст.) // Український Історичний Журнал. - К., 1966. - № 3. - С. 107­108.

Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій полови­ні XVII - XVIII ст.: проблеми державотворення. - К. 1993. - С. 52; Чухліб Т. Володар Правобережної України Семен Палій // Борисфен. - К. 1996. -№11. - С. 18

Сергієнко Г. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII - на поч. XVIII ст. - К., 1963. - С. 79.

Млиновецький Р. Гетьман Мазепа у світі фактів і в дзеркалі "істо­рії". - 1957. - С. 134.

Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. - Львів, 1938. - С. 41.

Павленко С. Названа праця. - С. 143.

Чухліб Т. Козацький устрій на Правобережній Україні. - С. 16.

Сегрієнко Г. Названа праця. - С. 77.

Павленко С. Названа праця. - С. 145.

Антонович В. Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра (1679-1716). // Архив Юго-Западной России, издаваемый комисси-ею для обзора древних актов. - К., 1868. - ч.   - Т. 2. - С. 160.

Чухліб Т. Названа праця. - С. 66.

Костомаров Н. Мазепа. - М., 1922. - С. 137.

Там само. - С. 152.

Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, Па­риж, Торонто. - 1960. - С. 241.

Там само. - С. 242.

Там само. - С. 243.

Шевченко Т. - Кобзар. -К., 1957. - С. 363-364.

Кравцевич-Рожнецький В. Орлик, син Орлика // Зеркало неде­ли. - № 43. - 9 листопада 2002. - С. 34-38.

Субтельний О. Мазепинці. - К., 1994. - С. 34-38.

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. -К., 1999. - С. 133.

Латинський варіант "Пактів... " опублікований 1847 р. в "Чтениях Императорского исторического общества при Московском университете"; 1991 р. він надрукований у перекладі українською мовою у "Віснику Київсь­кого університету" (№ 2); 1992 р. - у журналі "Розбудова держави" (№ 5).

Пріцак О. Конституція П. Орлика // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. - К., 1994. - С. 6.

Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст., - К., 2001. - С. 206.

Василенко Н.П. Конституція Пилипа Орлика // Ученые записки Института Истории Российской Ассоциации научно-исследовательских инс­титутов общественных наук. - М., 1929. - Т.3. - С.137-141; Смолій В., Сте­панков В. Українська державна ідея XVII-XVIII ст. - К., 1997. - С. 218; Слю-саренко А., Томенко М. Історія Української Конституції. - К., 1993. - С. 9.

Кресін О. В. Названа праця. - С. 208.

Слюсаренко А., Томенко М. Названа праця. - С. 25-38.

Замлинський В.О. Пилип Орлик // Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 348.

Субтельний О. Мазепинці. - К., 1994. С. 50.

Там само. - С. 52.

Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збір­ник. - Т. 1. - Варшава. - 1938. - С. 107-133.

Субтельний О. Названа праця. - К., 1994. - С. 57.

Там само. - С. 60.

Там само. - С. 77.

Анонімне повідомлення із Бендер // В кн.: Субтельний О. Мазе-пинці. - К., 1994. - С. 208.

Субтельний О. Названа праця. - К., 1994. С. 78; Мельник Л. Остання битва за гетьманщину // Київська старовина. - К. 1994. - С. 65; йо­го ж: Дії гетьмана Пилипа Орлика і запорожців у 1710-1714 рр. та російсь­ка політика щодо України. // Українська Козацька Держава : витоки та шляхи розвитку. - К., Черкаси. - 1993. Путро О. Пилип Орлик. У боротьбі за Правобережжя // Путро О. Історія України. Хрестоматія. - Частина І. -К., 2002., - С. 165-174.; Лист Пилипа Орлика Карлу ХІІ, квітень 1711 р. // Субтельний О. Мазепинці. - К., 1994. - С. 81; Путро О.І. Історія України. Частина І. - К., 2002. - С. 166.

41-42. Кравцевич-Рожнецький В. Названа праця.

Субтельний О. Названа праця. - К., 1994. С. 100-108.

Там само. - С. 109-111.

Історія України в особах IX-XVIII ст. - К. 1993. - С.351; Мані­фест Пилипа Орлика // Кресін В. О. Названа праця. - С. 379.

Замлинський В. Названа праця. - С. 352.

Там само. - С.353.

Там само. - С. 352-353.

Там само.

Дорошенко Д. Нарис історії України. - К. 1991. - Т. 2. - С. 157.

Замлинський В. Названа праця. - С. 353-354.

Крацкевич-Рожнецький В. Названа праця.

Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяче­ної 200-річчю повстання. - К., 1970. - С. 45-46.

Там само. - С. 46.

Там само.

Стецюк К. Коліївщина - велике народно-визвольне антифеода­льне повстання на Україні XVIII ст. // Коліївщина. 1768. - К. 1970. - С. 74.

Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 371-374.

Шевченко Т. Кобзар. - К., 1957. - С. 99.

58а. Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 371-374.

Хрестоматія з історії Української РСР. - К. 1959. - Т. 1. - С. 541.

Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 374.

Грабовецький В. Гайдамацькі рухи і опришківство // Коліївщина. 1768. - К., 1970. - С. 81.