Лекція № 17. Намагання української старшини зберегти державний автономний устрій в Україні у середині XVІІІ ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Реформи Данила Апостола.

Заснування Нової Січі Запорозької.

Останнє відновлення гетьманства. Кирило Розумовський.

Ліквідація Запорозької Січі Катериною ІІ.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Лекція присвячена складній у вітчизняній історії проблемі -дослідженню спроб української старшини разом з власним народом у середині XVIII ст. зберегти в Україні державність та національне автономне життя.

Лекція порушує інформацію про реформи гетьмана Д.Апостола, обставини відтворення нової Запорозької Січі, виник­нення гетьманщини Кирила Розумовського, ліквідацію Запорозької Січі та прояв інших тогочасних історичних подій, процесів і явищ.

Для підготовки матеріалу використані такі джерела, як: "Уні­версал Гетьмана Д.Апостола про пожалування маєтностей ге­нерал-майору О.Шаховському" (1729); "Розмір повинностей в ма­єтках гетьмана Д.Апостола за описом 1734 р."; "Указ Петра І про утворення Малоросійської колегії" (1722 р.)1; "Лист П.Орлика до Запорозької Січі 1734 р."2; "Просвітянська діяльність гетьма­на Кирила Розумовського (1758-1764)"3; "Указ Катерини ІІ про ліквідацію гетьманства й утворення Малоросійської Колегії" (1764); "Таємна настанова Катерини ІІ П.О.Рум'янцеву під час призначення його малоросійським генерал-губернатором" (1764); "Маніфест Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі" (1745)4 та ін.

У згаданих джерелах засвідчено про наступ царизму на авто­номні права українського народу, вічне прагнення козацтва жити вільно, без деспотичного режиму, розкрадання земельних фондів російськими та українськими державцями тощо.

Порушеній проблемі присвятили свої праці такі вчені, як: В.Борисенко, В.Голобуцький, М.Герасименко, Д.Дорошенко, Б.Крупницький, В.Панашенко, А.Скальковський, В.Щербина та ін.5 Вивчення робіт цих авторів дає цілісну уяву про історичні події, процеси і явища, які відбувалися в Україні у середині XVIII ст. У них висвітлюється діяльність гетьманів Д.Апостола, К.Розумовського, боротьба царизму з українським автономізмом, запорозькими тради­ціями та поступова втрата Україною власного самоврядування.

Доба, що відображається у лекції, знайшла висвітлення у публі­цистичній та художній літературі. Особливе місце серед них належить двотомній праці О.Васильчикова "Родина Розумовських". - Спб., 1880; романам та повістям С.Черкасенка "Пригоди молодого лица­ря." - Львів, 1937; А. Чайковського "Сонце заходить " (історична по­вість з часів зруйнування Запорозької Січі). - Львів, 1930; романам Стороженка О. "Брати-близнята". - К., 1929; М.Спротюка "Ост-рогожський полковник". - К., 1985; О.Островського "Атакування Нової Січі" (1775). - К., 1918; повістям А.Кащенка "Зруйноване гніз-до"(1918), "З Дніпра за Дунай" (1919), "Запорізька слава" (1917), В.Будзиновського " Пригоди Запорозьких скитальців". - Львів, 1927., та "Кров за кров ". - Львів, 1922; та багато ін.

У лекції звернуто увагу на обставини, які обумовили обрання 73-річного Д.Апостола українським гетьманом, простежена його внутрі­шня і зовнішня політика, яка є свідченням його державної мудрості і керівної принциповості.

Крім цього, досліджено обставини, які дозволили заснувати у 1734 р. Нову Запорозьку Січ, а в 1750 р. - гетьманське управління. Дається оцінка діяльності К. Розумовського. Одночасно, крок за кроком простежуватимуться наступ царизму на державні права України та перетворення її в колоніальну окраїну Російської імперії.

ІІ. Реформи Данила Апостола

У попередній лекції було сказано, що Петро І жорстоко розпра­вився з П.Полуботком. Його було закатовано. Наказному гетьманові

інкриміновані "наглість" у зв'язку з так званою "Коломацькою чоло­битною" про вибори, ігнорування розпоряджень царя та Малоросій­ської колегії, а також зв' язки з П. Орликом. З посад були звільнені всі його прихильники й до суду передано 15 найзначніших старшин.

Верховним органом влади в Україні стала Малоросійська коле­гія. "Генеральна канцелярія була перетворена в дорадчий орган, -пише В. Борисенко, - її розпорядження набували сили тільки після ві­зування в Малоросійській колегії... Збирання податків колегія зосере­дила у своїх руках... Зібрані податки відправлялися у царську казну, внаслідок чого відбулося неприховане пограбування України "6.

Розтоптавши місцеве судочинство, російські чиновники запро­вадили, по-суті, інквізицію. Всюди стала нормою заміна українсь­ких полковників російським офіцерством, нехтування українськими кадрами, їх культурою. Стала процвітати політична реакція.

На щастя, становище дещо полегшало після смерті Петра І (сі­чень 1725 р.). У суспільному житті стала помітна певна лібераліза­ція, поширювалися чутки про відновлення гетьманства, проведення амністій тощо. Ця зміна визначалася трьома обставинами:

По-перше, назрівала війна з Туреччиною, яку не можна було починати з розгромленою Україною. Росія це розуміла й вжила за­ходів, щоб становище дещо поправити.

По-друге, нав'язана Малоросійською колегією податкова ре­форма зачіпала інтереси не тільки української старшини, а й росій­ської, особливо Меншикова, який мав в Україні значні земельні об-шири. Російським провідникам не хотілося платити високі податки, які зросли до 300-600%. Вони вимагали скасування цих податків.

По-третє, надмірний тиск і розправа з усіма прошарками українського суспільства досягли свого апогею й викликали незадо­волення не тільки у середовищі українських народних мас, а й у правлячих колах багатьох зарубіжних країн.

З приходом до влади Петра ІІ (1727) було вжито декілька пом' якшуючих заходів:

Було звільнено з ув' язнення козацьку старшину. Звільненим заборонили повертатися в Україну. Їх стали називати рабами та хо­лопами російських імператорів.

Верховна таємна рада переглянула реформи Вельямінова й деякі статті відмінила. Зокрема, скасовувалися податки, які допіка­ли російським землевласникам та українській старшині.

3. 20 червня 1727 р. було прийнято рішення про реставрацію українського гетьманства. Гетьманом України Цар призначив мир­городського полковника Данила Апостола, а українська старшина з наївністю підіграла йому.

Данило Аностол (1661—1734), миргородський полковник, народився 4 грудня 1654р. у козацькій сім'ї в родині гадяць-кого та миргородського полковника, молдаванина Павла Єф-ремовича. З молодих років Д.Апостол проявляв хоробрість та впертий характер, гарну фізичну підготовку та природну муд­рість. Спочатку підтримав І.Мазепу, проте в листопаді 1708р. залишив його, підтримав І. Скоропадського. Запропонував Петру І разом з Мазепою викрасти Карла ХІІ. Попросив для гетьмана гарантій. Проте у спеціальному маніфесті цар зви­нуватив Мазепу у зраді і дворушництві. У складі російської армії хоробро воював зі шведами, був нагороджений ордена­ми Росії. Вимагав відновлення гетьманства, писав листи-вимоги до царя, за що у 1724р. був заарештований. Після ам­ністії 1 жовтня 1727 р. у м. Глухові 73-річний Д.Апостол був обраний гетьманом Лівобережної України7.

У серпні-вересні 1727 р. Перша Малоросійська колегія припи­нила своє існування. Це не означало, однак, що російський уряд ви­пустив із своїх рук основні важелі управління Україною. Так, на­приклад, за собою Росія залишила контроль за фінансами, армією, діяльністю гетьманських установ та іншими важливими функціями українського суспільства 8.

Д.Дорошенко підкреслює, що Д.Апостол "був дуже яскравою політичною фігурою"9. За висловом М.С.Грушевського, Апостол виростав у тих часах, коли українська сила не була ще зломлена й люди ще не зневірилися в можливість вибороти для українського народу свободу й кращу долю 10.

Автор монографії про гетьмана Мазепу, Федір Уманець, нази­ває Апостола "останнім козаком"11, а Іван Джуджора - "одним із кращих українських історичних діячів, а при тім рішучим оборонцем автономії України" . "Додамо ще до цього, - пише Д. Дорошенко, - що Апостол належав до інтимного гуртка прихиль­ників Мазепи, які разом із ним виробили план шведсько-українського союзу для виборення української самостійності... Коли він відпав від Мазепи... й вирішив вернутися назад до протекції Мо­скви, старався, як і Скоропадський, врятувати серед загальної катас­

трофи те, що ще можна було врятувати. І дійсно, незважаючи на свій семидесятилітній вік, гетьман Апостол відразу дуже енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини, які за попе­редні два десятки літ зовсім підупали"13.

А спадщина йому дісталась надзвичайно важка: відсутність ви­щого державного апарату; розладнана управлінська система на міс­цях; занедбані фінанси й розгромлена торгівля; невизначене судочин­ство, українське не визнавалося, а російське ще небуло введено; хаос у землеволодінні, хабарництво і зловживання чиновництва тощо.

Д.Апостол форсованими методами зробив спробу побороти цей розлад. Зокрема, ним були вжиті такі заходи:

Апостол по-новому сформував гетьманський уряд. До його складу ввійшли наближені до нього люди. Генеральним обо­зним було призначено Я.Лизогуба, генеральним суддями -А.Кандибу та М.Забілу, генеральним осавулом - І.Мануйловича та Ф.Лисенка, генеральним хорунжим - Я.Горленка, генераль­ним бунчужним - Я.Борозну, генеральним підскарбієм - А.Мар­ковича, гадяцьким полковником - Г.Грабянку, лубенським - сво­го сина Петра.

Було наведено деякий порядок у фінансовій справі. Зок­рема, удосконалена податкова система, сформовано державний бюджет, підтримана у фінансових розрахунках буржуазія.

Реформував торговельну політику України. Дозволив купцям торгувати тими товарами, якими їм раніше забороня­лося (лій, віск, прядиво, шкіра, селітра). Поміняв паспортну си­стему, дозволив пряму торгівлю із-за кордоном. Захистив украї­нських купців від конкуренції.

Було проведено генеральне слідство про маєтності. Всі маєтності були взяті на облік і поділені на 6 категорій. Неза­конно захоплені хутори і села поверталися до свого попередньо­го статусу. Була зроблена спроба обмежити російських землев­ласників. Українська старшина повинна була підштовхувати їх до продажу своєї маєтності за прийнятними цінами.

Д.Апостол провів судову реформу. Генеральному суду були повернуті функції вищої інстанції, спеціальна інструкція розмежувала компетенції судів. Виношував плани створити єдиний український кодекс законів.

Апостол добився того, щоб місто Київ підпорядкувати гетьманській владі, проти чого кияни вперто боролися.

Д. Дорошенко зауважує, що всі уступки Росії на користь украї­нської автономії "носили тимчасовий або формальний характер"14.

Апостол не вберіг козаків, селян і городян від примусових ро­біт та військового обов'язку за межами України. А тому: на різних укріпленнях кордонів у 1731 р. працювало 30 тис. чол., 1732 - 20 тис., 1733 - 10 тис. українців. За їх відсутності домашній тягар тис­нув на жіночі плечі; у 1733 р. 11-тисячний козацький корпус воював у Польщі за інтереси проросійського Августа ІІ.15

В цілому ж за гетьманування Д.Апостола стабілізувалося сус­пільне життя. Прості люди відчули себе захищеними від зловжи­вань властей.

Н.Полонська-Василенко підкреслює, що "йому вдалося зміц­нити гетьманську владу й авторитет гетьмана супроти російських і місцевих властей"16.

За Д.Апостола, пише Д.Дорошенко, "гетьманщина вільніше зі­тхнула й відпочила після страшного терору, під яким вона жила майже двадцять років"17.

Ще за часів Д.Апостола російський уряд вирішив нового геть­мана не обирати й повернутися до практики функціонування Мало­російської колегії. Новий колегіальний орган цариця Анна Іванівна назвала "Правління гетьманського уряду" (1734-1750), яке склада­лося із 6 чоловік (3-х росіян і 3-х українців). З російського боку -князь Шаховський, князь Барятинський і полковник Гур 'єв. З украї­нського - генеральний суддя М. Забіла, генеральний осавул Ф.Лисен­ко та генеральний підскарбій А.Маркевич.

По-суті, правителем України став князь Шаховський, який у своїй діяльності повинен був керуватися інструкцією "Решитель­ными пунктами", а також вказівками Анни - робити все можливе, щоб йшло змішування українсько-російських шлюбів, дискредиту­вання українського самоуправління.

Правління гетьманського уряду вжило таких заходів:

1.         Підготувало зведення законів під назвою "Права, по ко-

18

торым судится малороссийский народ" . Про цей кодекс у свій час мріяли гетьмани І. Скоропадський та Д.Апостол.

2.         Організувало переслідування старшин. Створена царицею
"Таємна канцелярія" по сигналу "слово і діло" арештовувала часом
безневинних людей і піддавала їх тортурам. Таких переслідувань за-
знав, наприклад, генеральний обозний Я.Лизогуб та багато ін.19

Мобілізувало українське суспільство на забезпечення ве­дення Росією війни з Туреччиною (1734-1739), яка принесла в Україну нові побори, жертви, голод та розорення. Так, напри­клад, Д. Дорошенко наводить такі данні: під час війни на фронт було мобілізовано 157300 козаків та 205000 селян. Із них загинуло 34000 чол. (В Україні в той час проживало близько 1 млн. осіб). Під час війни загинуло 47000 коней. Нанесено Україні збитків на 1,5 млн. крб.20

Переведено на російський взірець управління полками Слобідської України. З цією метою було створено "Канцелярію комісії по запровадженню слобідських полків". Полкові канце­лярії прирівнювались до російських воєводств, козаки обклада­лись податками.

Все це не могло не викликати незадоволення "Правлінням", боротьби проти нього. З приходом до влади Єлизавети Петрівни "Правління" було скасоване.

III. Заснування Нової Січі Запорозької

У попередній лекції було сказано, що російські війська під керівни­цтвом полковника П. Яковлєва в кінці квітня на початку травня 1709 р. оточили Січ й при допомозі полковника Галагана розгромили її. Де­яким воїнам пощастило втекти й заснувати в урочищі Олешки, підвла­дному Кримському ханству, тимчасове січове укріплення (1711-1734).

Н. Полонська-Василенко відзначає, що "їхнє перебування там було дуже важким. Відірвані від своєї економічної бази, позбавлені можливості вести торгівлю з Україною, козаки бідували" . Як ви­словився В.Борисенко, життя їх було "не з молоком". Ханська адмі­ністрація примушувала їх воювати за свої інтереси, будувати ханські укріплення. Часто відловлювали їх і продавали в неволю.

В одній із старовинних народних дум про це розповідається так:

"Заступила чорна хмара та білую хмару: Опанував запорожцем Поганий татарин...

Ой, Олешки, будем довго ми вас знати, —

І той лихий день і ту лиху годину

Будем довго, як тяжку личину споминати."22

Та найбільшою була туга за Батьківщиною, рідними і близь­кими, за втраченою волею, рідними звичаями.

Ця ностальгія звучить в українській народній пісні "Пропала Січ Запорозька ":

"Ой, царице, наша мати! Змилуйся над нами, Ой, дай же нам прежні степи з темними лісами" - Не дозволю запорожцям степом обладати, Да прикажу москалеві всю Січ розоряти!23

Визначаючи своє подальше життя, запорожці поділялися на дві групи. Одні вважали, що потрібно звернутися до цариці, попросити прощення і дозволу на повернення додому (І.Маклашевич та І.Гулак), інші - вести з Росією боротьбу до переможного кінця (К.Гордієнко -отаман в екзилі).

На всі звернення російський уряд або відмовчувався, або від­мовляв. Відновлення гетьманства дало Олешківському козацтву на­дію. Позитивному вирішенню запорозької проблеми сприяли події у Польщі у 1733 р. Поляки не бажали садити на престол російського протеже Августа ІІІ й мали намір запросити олешківських козаків допомогти їм у боротьбі проти Москви.

Щоб не допустити цього союзу, у 1734 р. Російський уряд дав дозвіл на повернення олешківських січовиків на середнє Подніп­ров'я. Близько 30 тис. козаків повернулися на р. Підпільну й засну­вали Нову Січ. Проте ця Січ була мало чим схожа на Січ І. Сірка чи К.Гордієнка. Її діяльність контролювалася урядом, над головами постійно висіла небезпека.

Земельні обшири навколо Січі належали запорожцям. Терито­рія поділялася на вісім паланок - урочищ, в центрі яких була укріп­лена слобода з козацьким військовим гарнізоном.

Січ ділилась на 38 куренів. Вищим органом був Кіш, яким ке­рував отаман, писар, судді, осавули і довбиші та інша старшина, яка часто вузьким колом підміняла козацьку раду, значення якої остан­нім часом стало підупадати.

Дослідники стверджують, що Росія, зміцнивши свої позиції в Україні, стала думати про завоювання виходу до Чорного моря. Ро­сійський уряд розраховував, що успіхів у цій війні можна домогтися за рахунок інтенсивного використання українських економічних і людських ресурсів.

Розв'язуючи російсько-турецьку війну 1734-1739 рр., Росія на війну з Туреччиною та Кримом у 1735 р. послали 20 тис. козаків, у 1736 р. - 25 тис., у 1737 р. - 65 тис.

В.Борисенко зауважує, що "війна завдала Україні страшенного лиха. Протягом 1737-1739 рр. турецько-татарські війська неодноразово нападали на правобережні, лівобережні та слобідські полки, руйнували міста і села, винищували і полонили людей, забирали худобу, майно, спалювали, що не могли вивезти. Центральні і північні землі Гетьманщини і Слобожанщини страждали від постоїв російських військ" .

Додамо, що російські війська потрібно було годувати, одягати та забезпечувати житлом. Ці побори відображені у народній приказці:

"Москалики-Соколики, поїли ви наші волики, А вернетесь здорові - поїсте й останні корови ".

Нема потреби поширюватись, що населення ще й страждало від брутальної поведінки російського війська, зловживань його на­чальства та непідсудності.

Війна показала, що колективне керівництво українським краєм не дало бажаних наслідків. Матеріальні та людські ресурси розпо­рошувались, відчувалась відсутність мобільності.

Недосконалість керівництва козацьким суспільством, війна ро­зорили Україну. Міністр Волинський, проїхавши по українській зе­млі, фавориту цариці Бірону писав:

"Я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена й яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано на службу (в армію — П.Г.), що не залишилося хліборобів, які пот­рібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край... Багато ланів не засіяно, бо нема кому працювати та й нема чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено в часі походу, а що лишилось, то тепер забирають. У самому ли­ше Ніжинському полку взято 14 тис. волів, а що з інших полків забрано, про те не маю докладніших відомостей"25.

Але оточення Анни - Бірон, Мініх, Ляссі та ін., як німці, інте­ресів України не розуміли, творили свою політику, не зупиняючись ні перед якими жертвами.

IV. Останнє відновлення гетьманства. Кири­ло Розумовський

Війна показала, що в українському суспільстві треба терміново вирішувати дві проблеми:

По-перше, зміцнювати економіку України, як запоруку успі­шної війни з Кримом та Туреччиною;

по-друге, домагатися відновлення гетьманства як опори україн­ської старшини у боротьбі проти засилля імперських структур.

Певні зміни у ставленні щодо України наступили з проголо­шенням на престолі цариці Єлизавети Петрівни (1741-1761). На фо­рмування її проукраїнських настроїв вплинув О. Розумовський.

О.Розумовський народився у родині козака в с. Лемеші Козелецького повіту, що на Чернігівщині. Взяв шлюб з Єли­заветою, допоміг їй "стати на престол". Був нагороджений орденами та титулами. Зумів викликати у Єлизавети симпатії до своєї вітчизни — України.

Під час подорожі до Києва у 1744 р. Єлизавета пообіцяла українсь­кій старшині відновити гетьманство. Лише у 1750 р., зважаючи на певні обставини, новим гетьманом України було призначено моло­дшого брата фаворита цариці К. Розумовського (1750-1764).

КРозумовський (1728—1803) останній гетьман Лівобережної України, граф, з родини козака Григорія Розума (с. Лемеші, Ко­зелецького р-ну Чернігівської обл.). 31746р. — президент Петер­бурзької Академії Наук. З 1750 р. — гетьман, генерал-фельдмар­шал, сенатор, дійсний камергер, кавалер орденів А. Первозвано-го, Святого О.Невського, Білого Орла, Святої Анни та ін. Похо­ваний у Батурині у церкві Воскресіння Христового 26.

Йому надано величезні маєтності. Так, наприклад, за реві­зією 1782 р. лише на Чернігівщині йому належало 74147 пос­политих, а в Російських губерніях — понад 45 тис. кріпаків. Одружившись з К. Наришкіною, яка сама володіла десятками тисяч кріпаків та десятками крупних маєтків, К. Розумовсь-кий став однією із найбагатших постатей Росії.

Формально, на вимогу української старшини, К.Розумов-ський став гетьманом України 22 лютого 1750 р. Проте фак­тичне його "коронування" відбулося 13 березня 1751 р. в Пе­тербурзі у придворній церкві. В цей день він склав присягу на вірність імператриці, яка тут же вручила йому оздоблену коштовним каміння золоту булаву, великий білий прапор із російським гербом, бунчук, військову печатку та інші. геть­манські клейноди.

М. Грушевський зауважує, що "українські літописці з великою докладністю поописували всі ці церемонії - останній відблиск укра­

їнської державності, і заховали їх в своїх літописах як останню ра­дісну надію українського життя перед доконечним скасуванням української автономії" (Грушевський М. Ілюстрована історія Укра­їни. - К., 1990. - С. 414.).

Прибув Розумовський в Україну у липні цього ж року. В Глухові (столиці гетьмана) його зустрічала вся вітчизняна старшина, вище ду­ховенство, 6-ти тисячне козацьке військо. Одночасно варто підкрес­лити, що з ним прибув його вихователь і порадник Г.Теплов, якому судилося зіграти в долі К. Розумовського неоднозначну роль.

В.Панашенко підкреслює, що незабаром він прибрав до рук "всю адміністративну діяльність... , став необмеженим правителем Лі­вобережної України"27. Грушевський М.С. називає його „чоловіком хитрим і недобрим", автором записки "Про непорядки в Малоросії", яка була покладена в основу компрометуючих доказів при поваленні

К. Розумовського та третього скасування в Україні гетьманства .

Всупереч цьому твердженню, Д.Дорошенко вважає, що Теплов при Розумовському не відігравав "якоїсь рішаючої політичної ролі, а був просто управителем маєтків гетьмана і керував його господар­ськими справами"29.

Посилаючись на дослідження М.Василенка та І.Черкаського, подібної думки дотримується і Н.Полонська-Василенко . Перебіль­шення ролі і місця в Україні Г.Теплова Н.Полонська-Василенко вва­жає непідтвердженою легендою.

Гетьманування К.Розумовського мало свою специфіку. Царсь­кими указами, йому, як родичу Єлизавети, графу, сенатору, генера­лу-фельдмаршалу належало бути поруч цариці, забезпечувати су­провід під час частих церемоній, виконувати обов'язки члена її най­ближчого оточення.

А тому, як пише М.С.Грушевський, Розумовський "був зовсім чужий Україні", в ній він "нудився, проживав частіше в Петербурзі, держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої ласки... В справи українські не дуже мішався, і Україною правила старшина по своїй волі" .

Незважаючи на цю категоричність патріарха української істо­ричної науки, хочеться висловити думку, яка проливає світло на ге­тьмана Розумовського дещо з іншого боку.

При К.Розумовському українська старшина (еліта) дещо поправила в імперії свій імідж, збагатилася, працев.лаштувалася, стала панівною і провідною силою суспільства.

При ньому була проведена митна реформа, відкрита віль­на та рівна торгівля між Росією та Україною, скасована між ни­ми діяльність митниць.

К. Розумовський домігся зміни підпорядкування Лівобереж­ної України. Вона була вилучена із сфери впливу Сенату і передана у розпорядження Колегії іноземних справ. Не дивлячись на це, все ж йому були заборонені зовнішні зносини. Посварившись на цій основі з керівництвом Колегії, гетьман попросив, щоб у 1756р. цариця пове­рнула Україну у попереднє підпорядкування.

Гетьман провів значну роботу по здійсненню судової ре­форми. Генеральну військову канцелярію як вищу судову інстанцію було усунуто від виконання цих обов'язків і перекладено їх на Ге­неральний суд, попередньо змінивши його склад. Тепер у Генераль­ному суді, як вищій інстанції, справу розглядали 2 судді у присут­ності 10 представників від полків32.

Цей демократичний склад Генерального суду дозволяв контро­лювати діяльність полкових та сотенних судів, розглядати справи генеральної старшини та чиновників всіх рангів. Полковим та со­тенним судам були передані функції гродських судів, які займалися кримінальними справами. Полковим судам були підзвітні підкомор-ські та земські суди, які розглядали майнові справи.

Можна сказати, що така судова система мала внутрішню чіткість та відповідала інтересам української старшини.

Гетьман проявив турботу про вищу освіту в Україні. У 1760 р. було розроблено план відкриття університету у Батурині з 9-ма кафедрами, а також написав листа Катерині ІІ про перет­ворення Києво-Могилянської Академії в університет.

Зважаючи на практикування Розумовським з 'їздів українсь­ких старшин, перетворення їх в старовинний сейм, на промову на цьому з'їзді під назвою "О направлєніі состоянія Малоросії" К.Розумовський вважав за потрібне підготувати пропозиції про на­дання Україні більшої самостійності й привести її у відповідність із її давніми правами 33. Цим самим він хотів зміцнити привілеї укра­їнського шляхетного стану, приструнити самоволю мужиків, при­пинити їх перехід із держави в державу тощо.

Як зазначає Д.Дорошенко, заслуговує на увагу й діяльність К.Розумовського щодо реформування української армії. Її одежу він хотів наблизити до європейської, поліпшити навчання воїнів та командирів, дещо змінити характер їхньої зброї34.

Зміна царів у Петербурзі не кращим чином позначилася в Україні. Нова імператриця Катерина ІІ, за походження німкеня -Ангальт-Цербська, особисто не любила українців.

Як свідчить Д.Дорошенко, в одному із приватних листів з Киє­ва вона писала, "що ніде в своєму житті не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як на Україні". На її думку, насампе­ред мало бути на Україні скасовано гетьманство, як найбільша ознака її окремішнього устрою. Розумовського не могло врятувати від позбавлення гетьманської гідності навіть те, що він брав участь у перевороті й поміг Катерині здобути престол" .

Інструктуючи прокурора В'яземського, Катерина ІІ зауважувала: "Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться да­рованими їм привілеями, порушити ці привілеї було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними, як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі"36.

Очевидно, саме ці урядові наміри змусили українську старшину випередити події й порушити питання про спадковість гетьмануван­ня Розумовських. Почали збирати підписи. Та Катерина ІІ, не чекаю­чи „народної петиції", викликала Розумовського до Петербургу й за­пропонувала йому добровільно зректися гетьманського уряду.

Той послухався без усякого спротиву. "Здійснилося бажання Ка­терини ІІ, - пише Д.Дорошенко, - висловлене нею в одному листі -"щоб навіть сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд"37.

В кінці 1764 р. був виданий царський маніфест, в якому сповіщалось, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. В маніфесті сповіщалося, що влада в Україні тимчасово передається Малоросійській колегії (для довідки: для управління Україною у 1722 р. Петром І було засновано першу Малоросійсь­ку колегію; у 1734 р. - царицею Анною під назвою "Правління гетьманського уряду" - другу; у 1764 р. Катериною ІІ - третю). Генерал-губернатором (Президентом) Колегії було призначено генерала Петра Рум' янцева. У Колегії повинні були засідати 4 росіянина, 4 - українці.

Доля щедро обійшлася з К.Розумовським. Одержавши у спа­док обширні землі, величезну пенсію, близько 200 тис. кріпаків, ма­

єтності свого порфіроносного брата та покійної дружини, К.Розу-мовський піднявся на рівень найбагатших людей Російської імперії.

Вчорашній пастух доріс до гетьмана Лівобережної України, графа Російської імперії, генерал-фельдмаршала, сенатора, дійного камергера, кавалера орденів А.Первозванного, О.Невського, Поль­ського Білого Орла, Святої Анни.

Купаючись у розкоші, був під домашнім арештом обох російських столиць, з правом вояжу за кордоном, але без проживання... в Україні.

Та доля із дивною постійністю обдаровувала К.Розумовського і в останні роки його життя. У 1794 р., наприклад, колишній гетьман одержав дозвіл на переїзд до Батурина, де він і помер у 1803 р. на 74 році ситого і безтурботного життя.

З падінням К. Розумовського Україна втратила державність і стала перетворюватися в одну із окраїн Російської імперії. Але, як зазначає В.Борисенко, "ідея автономії України не вмерла, вона про­довжувала зберігатися у свідомості як простого народу, так і частини її знаті" .

V. Ліквідація Запорозької Січі Катериною ІІ

Здійснюючи наступ російського царизму на права України, Катерина ІІ після ліквідації гетьманства повинна була вирішити до­лю Запорозької Січі. Оскільки Річ Посполита не зуміла на неї знай­ти управу, за "Вічним миром" 1686 р. запорозьке козацтво перейш­ло у підданість Росії, яке завдало їй чимало головного болю.

По-перше, воно постійно блокувалося з народними повстан­нями і рухами, підсилювало їх й потрясало основи як Росії, так і Польщі, Криму, Туреччини та інших країн.

Так, наприклад, у 1667-1671 рр. запорожці підтримали повстання в Росії, на Дону під проводом С.Разіна 39; у 1707-1708 рр. - виступи під проводом К.Булавіна; у 1773-1775 рр. - під проводом Є.Пугачова. У 30-60-х роках XVIII ст. запорожці були ініціаторами так званого гайдамацького руху, особливо знаменитої "Коліївщини" 1768 р.

Царський уряд, придушуючи російські повстання, за висловом В.Голобуцького, "одночасно жорстоко розправлявся і з Запорозь­кою Січчю" 40.

По-друге, запорозькі козаки не раз підтримували Росію у її боротьбі з Кримом та Туреччиною. Можна сказати, що протягом

200 років дніпровське козацтво тримало уряди цих країн в напрузі, наносячи їм матеріальних та моральних збитків. Відомі, наприклад, успішні походи у Крим та розгром турків під Хотином у 1621 р. під проводом П. Сагайдачного, під керівництвом І. Сірка у 1675 р. та ін.

Відома історична легенда, що розлючений султан Мухаммед IV направив запорожцям грізного листа, в якому запорожцям писав, що він "є братом сонця і місяця, внук і намісник Божий, володар царств -Македонського, Вавілонського, Ієрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незвичайний рицар, ніким не переможений, невідступний охоронець гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, острах і великий за­хисник християн". Мухаммед IV наказав запорожцям "здатися добро­вільно і без всякого спротиву і не турбувати його їх нападами" 41.

У любителів старовини і досі зберігаються копії відповідей за­порожців на цей лист:

"Запорозькі козаки турецькому султану. Ти — шайтан ту­рецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципе­ра секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонсь­кий колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, арм'янська свиня, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злоді­юка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...ка, різни­цька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!. ..Числа не знаєм, бо кален­даря не маєм, місяць у небі, год в книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!

Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем Запорозьким."

Ця зухвалість запорожців не могла не дратувати Катерину ІІ. Пізніше це волелюбство вилізе їм боком.

А покищо запорожці потрібні були Росії у війні з Туреччиною (1768-1774). Військовою вправністю і сміливістю запорожці завою­вали собі пошану та наслідування. Почесними козаками до різних куренів записалися командуючі арміями М.Кутузов, П.Панін, О.Прозоровський, Г.Потьомкін (під прізвищем Григорія Нечеси).

Під тиском російської армії та запорожців турецький уряд вимуше­ний був капітулювати.

Після Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р., зважаючи на те, що військо запорозьке ще не повернулось з турецького походу й сі­чові фортечні споруди охоронялися ослабленими гарнізонами, ро­сійський уряд вирішив скористатися обставинами і ліквідувати Січ.

Генерал-аншефу Петру Текелі було дано наказ непомітно підійти до Січі й ліквідувати її. 4—5 червня 1775 р. Січ було розформовано.

У маніфесті Катерина ІІ писала:

"Ми захотіли через це оголосити вірнопідданим цілої на­шої імперії, що Запорозька Січ остаточно зруйнована, з ви­коріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків, за неслухняність до наших повелінь"43.

У згаданому вище документі запорожців звинувачували у не­одноразовій зраді Росії, у самозахваті надмірних земельних воло­дінь, постійному блокуванні урядових розпоряджень, залученні до січових проблем російських підданих, проявленні зухвалої волелю­бності тощо 44.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Най­більшого покарання зазнали кошовий отаман П.Калнишевський, суддя П.Головатий, писар І.Глоба та ін. Отаман Коша Запорозько­го Петро Калнишевський у 85-річному віці був висланий до Соло-вецького монастиря, де, посуті, був замурований у келії й прожив до 113 років 45.

Архіви розповідають, що у 1801 р. Олександр І звільнив Ка-лнишевсьского, але колишній 110-річний отаман попросив до­зволити йому у згаданому монастирі зустріти свою смерть, яка наступила у 1803 р.

Землі колишньої Запорозької Січі ввійшли до складу Новоро­сійської і Азовської губерній, об'єднаних в Катеринославське намі­сництво. Ного землі, густо политі потом і кров'ю запорозького тру­дового козацтва, дворянський уряд щедрою рукою роздав російсь­ким і українським поміщикам. Основна маса запорожців була при­речена на закріпачення.

В одній із народних дум про це згадується так:

"Та встань батьку, ой встань Петре, Кличуть тебе люде -

Ой як підеш на Вкраїну, По прежнему буде.

Ой піди ж ти до столиці прохати цариці, Чи не вступить царство землі по перші границі? Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші? "Ой царице, наша мати, змилуйся над нами, Отдай же нам наші землі з темними лугами "... "Не на те ж я, Запорожці, Січ розруйнувала, Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"

(Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1923. -С. 464).

Частина запорожців залишила межі Російської імперії та посе­лилась на Дунаї, створивши там так звану Задунайську Січ 46.

Цей факт яскраво відображений в одній із народних дум, зга­даній М.С.Грушевським у названій вище книзі:

"Прийшли до турка та й вклонилися низько: Ой, дай же нам землю, Тай коло границі близько." "Ой, рад же ж я, запорожці, вашу волю вчинити, Коли ж бо будете, славні Запорозьці, мені зміну робити!" "Ми не будемо, Турецький царю, тобі зміни робити, Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити..."

Т.Г.Шевченко, осмислюючи цю сторінку історії України, у поемі "І мертви, і живим..." у 1845 р. з болем писав, що після розгрому запорозькі землі розділили між собою російська та українська старшина, закувала свій народ в кайдани, пішла слу­жити царській владі й перетворилася в "рабів, підніжки, грязь

Москви, Варшавське сміття ."

? Ш VI. Запитання та завдання

Які основні заходи були здійснені Д.Апостолом для відро­дження гетьманства?

Які обставини обумовили відновлення Нової Запорозької Січі?

Що ви знаєте про Правління гетьманського уряду?

Які обставини сприяли приходу до влади К.Розумовського?

Чому царський уряд ліквідував гетьманство та Запорозьку Січ?

VII. Джерела та література

Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т.1. - С.406-407; 428-429; 458.

В кн.: Кресін О. Політично-правова спадщина української політич­ної еміграції першої половини XVIII ст. - К., 2001. - С.432-441.

Путро О. Історія України. Частина 1. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. Хрестоматія. - К., 2002. - С. 183.

Хрестоматія з історії Української РСР. - С.532-535; 536-538.

Борисенко В. Курс української історії. - К., 1998. - С. 304-314; Го­лобуцький В. Запорозька Січ в останні часи свого існування (1734-1775). -К., 1961; Герасименко Н. Данило Апостол // Історія України в особах ІХ-XVIII ст. - К., 1993. - С.338-345; Дорошенко Д. Нарис історії України. -К., 1991. - С. 182-187; 189-221; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. - Авгсбург, 1948; Панашенко В. Кирило Розумовський // Історія України в особах ІХ-XVIII ст. - С. 366-371; Скальковський П. Історія Но­вої Січі. - К., 1995; Щербина В. Україна і російський уряд з середини XVIII ст. // Записки філологічного відділу ВУАН. - К., 1925. - Ч. VI.

Борисенко В. Курс української історії. - К., 1998. - С. 301.

Панашенко В. Данило Апостол // Історія України в особах ІХ-XVIII. - К., 1993. - С.338-345.

Борисенко В. Названа праця. - С. 302-303.

Дорошенко Д. Нарис історії України. - К., 1991. - Т.2. - С. 192.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С. 400.

Уманець Ф. Гетьман Мазепа. - Спб., 1897. - С. 123.

Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т.2. - С. 182.

Дорошенко Д. Названа праця. - Т.2. - С. 182.

Там само. - С. 186.

Борисенко В. Названа праця. - С. 306; Полонська-Василенко Н.

Історія України. - К., 1990. - Т. 2. - С. 90.

Полонська-Василенко Н. Названа праця. - Т. 2. - С. 91.

Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т. 2. - С. 187.

Яковлів А. Український кодекс 1743 р. // Записки Наукового това­риства ім. Шевченка. - Мюнхен, 1949. - С. 22-34.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С.

404-407, 409.

Більш детально про збитки України у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. у кн.: Дорошенко Д. Нарис історії України. - С. 193-195.

Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 2. - С. 90.

Рибалка І. Історія Української РСР. Дорадянський період. - К., 1978. - С. 209.

Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т. 1. - С. 541.

Борисенко В. Курс української історії. - С. 310.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - С. 410-411; Див також: ДорошенкоД. Нарис історії України. - Т. 2. - С. 193.

Панашенко В. Кирило Розумовський // Історія в особах ІХ-XVIII ст. -К., 1993. - С. 366-371.

Там само. - С. 368.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С. 414.

Дорошенко Д. Названа праця. - Т.2. - С.196.

Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 2. - К., 1992. - С.96-97.

Грушевський М. С. Названа праця. - С. 415.

Історія України в особах ІХ-XVIII ст. - К., 1993. - С. 370.

Дорошенко Д. Названа праця. - Т. 2. - С. 199.

Там само. - С. 200.

Дорошенко Д. Названа праця. - Т.2. - С.200.

Дорошенко Д. Названа праця. - Т.2. - С.200.

Історія України в особах ІХ-XVIII ст. - С.371.

Борисенко В. Курс української історії. - С. 313.

Стецюк К. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. - К., 1947. - С. 3-34.

Голобуцкий В. Запорожское козачество. - К., 1957. - С. 317, 328­334, 417-419.

Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. У трьох томах. - К., 1990. - Т. 2. - С. 392.

Там само. - Т.2. - С. 392.

Хрестоматія з історії Української РСР. - Т. 1. - С. 536.

Там само.

Фруменков Г. Узники Соловецкого монастыря. Северозап. кн. из-во, 1965. - С.35-49.

Голобуцкий В. Названа праця. - С. 422-423.

Шевченко Т. Кобзар. - Львів, 1961. - С. 296.