Лекція № 16. Наступ російського царизму на автономію України у першій чверті XVH! ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

Частина друга

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Полтавська битва. Ліквідація Запорозької Січі.

Український уряд в екзилі. Конституція П.Орлика.

Обмеження прав України. Перша ліквідація гетьманства. Павло Полуботок.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Полтавська битва. Ліквідація Запорозької Січі

Напередодні Полтавської битви (1709) становище в Україні було невизначене. За висловом Н.Полонської-Василенко, після за­кликів І.Мазепи "боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги, а як визволи-телі"1. Інформацію про перехід Мазепи у стан Карла ХІІ Петро І сприйняв дещо в розгубленому стані, оскільки саме в цей час (жов­тень 1708 р.) у нього було власне критичне становище.

Щоб не втратити ініціативи, цар вирішив діяти:

по-перше, за порадою О.Меншикова Петро І звернувся до українського народу й змалював Мазепу як зрадника; у зв'язку з цим дав команду негайно в Україні переобрати гетьмана. Уявляло­ся, що владу в Україні варто передати недругу Мазепи Д.Апостолу, потім дійшли висновку проголосити гетьманом стародубського полковника І.Скоропадського (6 листопада 1708 р.);

по-друге, І. Мазепу звинувачують у конфесійному відступництві, записують його у табір католиків та уніатів, зрадників православ' я;

по-третє, Росія оголошує себе захисником України, охорон­цем її державних та релігійних традицій, старшинських пільг та ко­зацьких вольностей. Заграючи з селянством, скасовує з українсько­

го народу визначені Мазепою податки. Терміново в Україну були введені російські війська, розгромлені переправи через Десну, спа­лені прифронтові села;

по-четверте, фельдмаршалу Меншикову дано наказ спалити столицю Мазепи Батурін. Спалення столиці та обстріл її жителів повинно було стати уроком для інших українських міст. Костома­ров М.І., підкреслював, що розправа з батуринцями "викликала страшенний переполох в малоросійському краї. Жителі навколишніх містечок і сіл кидали свої домівки, втікали самі не знаючи куди"2. Очевидці згадували, що "Москва лютувала, увесь Батурін розорила, всіх тамтешніх людей перебила (близько 4000 осіб - П.Г.) і малих діток не пожаліла" . Мазепу проголосили боговідступником, зачи­тували йому церковне прокляття - анафему, повісили на шибениці його зображення;

по-п'яте, російський воєвода Д.Голіцин вжив заходів, щоб не відбулися з' єднання з Мазепою правобережних військ. Зусиллями Петра І та Карла ХІІ в Україні була розпалена, по суті, громадянсь­ка війна., розгорнута боротьба маніфестів та взаємних звинувачень, залякувань та залицянь, фальшивих листів та інформації. В них йшла мова навіть про ніби організацію Мазепою замаху на Карла ХІІ, взяття короля в полон та видачу російському цареві тощо.

Оточенню Мазепи було дано місяць для переходу до російсь­кого війська. В листах-попередженнях говорилося, якщо цього не відбудеться, старшинські родини підлягатимуть арешту, розгрому та пограбуванню. Почалася небачена роздача української землі. До­лгорукову, Головкіну, Шафірову, Шереметєву, Меншикову, вірно­підданій українській старшині І.Скоропадському, П.Полуботку, І. Носу та ін.

Д.Дорошенко зазначав, що напередодні полтавської битви "нагороджувалися такі, хто зробив донос на когось... Це довело до справжньої оргії доносів... Серед українського громадянства були посіяні зерна страшної деморалізації, яка довгі десятки ро­ків потім давала себе відчути'^.

За царськими маніфестами, кожний, хто вступав у будь-які стосунки зі шведами, хто ставився до них прихильно або лише ней­трально, хто вступав з ними у бодай найменші торговельні стосун­ки, заносився у списки царських ворогів, мазепинців. Слідчі матері­али розповідають, що таких людей, як правило, карали на смерть.

М.С.Грушевський, досліджуючи цей період, писав, що улюб­леним ремеслом О.Меншикова були екзекуції. За його розпоря­дженням українських старшин "колесували, четвертували і на палі вбивали, а вже що найлегше, за іграшку уважали - це вішання та ві-друбання голови"5.

Чому ж широкі народні маси у час вибору присягнули царю, а не Мазепі? М.Костомаров схильний пояснити це православною сут­тю першої і пропольською орієнтацією Мазепи. Народ "вважав його ляхом, готовим зрадити цареві з тим, щоб віддати Україну в рабство Польщі. Ніякі запевнення зрадника, ніякі брехливі звинувачення, які він розсилав на московські власті, не змінили до нього народної ан­типатії... Народ залишився вірним цареві навіть не через якусь при­хильність, чи якесь побожне почуття до монарха, а просто від того, що із двох зол слід було вибирати менше... Під московською вла­дою, зрештою, залишалося для нього завжди духовне задоволення"6.

М. С. Грушевський, на нашу думку, був ближче до істини. Від­повідаючи на це питання, М.Грушевський підкреслював, що у той грізний час Петру І і його можновладцям вдалося засобами терору, обману і демагогії, використанням церкви, деморалізацією україн­ської суспільності, розколом народу, ізолювання від нього гетьмана та його старшини. "Кривавий нестримний терор, - писав він, - зро­бив своє"7.

Напередодні Полтавської битви І.Мазепу та Карла ХІІ підтри­мало 8-тисячне запорозьке військо. У березні 1709 р. під Кобеляка­ми та іншими містами запорожці розгромили ряд російських полків. У зв'язку з цим воєвода Шереметєв дає наказ полковнику Яковлєву влаштувати Запорожжю "другий Батурін". Спочатку штурмом були взяті підступи до Запорозьких фортець - Келеберду та Переволочну.

Потім (у травні 1709 р.) приступили до ліквідації Січових укріплень. Полковнику Яковлєву допоміг український полковник Гнат Галаган. Проникнувши обманом у розташування запорожців, російські війська жорстоко розправилися з ними. У доповідній І. Скоропадському писалося: На Запорожжі "голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті завдано" .

Дослідники повідомляють, що після розправи над запорожцями січові фортеці було зруйновано, курені й військові будівлі спалені, га­рмати, скарб і прапори вивезено. О.Меншиков писав Петру І, що він "знатнейших воров" наказав схопити, багатьох із них стратити, саме

ж "изменническое гнездо разорить и искоренить". За що цар оголо­сив йому подяку, оскільки з розоренням Запорожжя був вирваний, за висловом Петра І, "последний корень Мазепин"9.

Тим часом назрівала остаточна зустріч між арміями Карла ХІІ та Петра І. Ця битва намітилася в районі Полтави. У розпорядженні Петра І було 42,5 тис. вояків та 72 гармати. Карл ХІІ мав 25-тисячну армію і лише 4 гармати. 27 червня 1709 р. Карл почав наступ пер­шим і зазнав цілковитого розгрому. Близько 10 000 солдат було вбито, 3 000 - потрапило у полон. Прихильників Мазепи у полон не брали: їх розстрілювали на місці.

М. С. Грушевський, оцінюючи Полтавську битву, зауважив, що "полтавська побіда закопала Мазепу і мазепинців з їх планами, піді­рвала глибоко й автономістичні змагання українські взагалі... Пере­мога під Полтавою дала царству Російському не тільки рішучу пе­ревагу у Східній Європі, але й пхнула його на стежку імперіалізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і прилучень на цілі два століття"10.

Відірвавшись від переслідування російської армії у районі Запо­розької Січі, 3-тисячний загін шведів і козаків рушив до Туреччини. З гетьманом Мазепою відступили за кордон генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ломиковський, племінник гетьмана А.Войнаровський, генеральний бунчужний Ф.Мирович, генеральний осавул Г.Герцик., отаман Коша Запорозького К.Гордієнко та ін.

16-тисячна армія шведів на переправі Дніпра росіянами була взята в полон. Козаків заковували в кайдани, відправляли в Сибір або карали смертю. Карл ХІІ та Мазепа 1 серпня 1709 р. прибули до Бендер, де були інтерновані Туреччиною.

Надломлений духовно, тяжко хворий гетьман І.Мазепа 22 сер­пня помер у віці 70 років. Похоронено покійного у церкві Святоюр-ського монастиря під Галацом.

Отже, гетьман І.Мазепа ввійшов в історію України як послідо­вний державотворець, кінцеві помисли якого сягали її соборності, національної свободи, високого культурного злету свого народу. Прагнучи до цих ідеалів, у практичній діяльності І.Мазепа допустив ряд стратегічних та тактичних помилок. На жаль, від них не засте­режений жоден навіть найвизначніший політичний діяч світу. Про­те це не зменшує їх заслуг перед своїми народами.

ІІ. Український уряд в екзилі. Конституція П.Орлика

Цей розділ лекції присвячений українському гетьману в екзилі -Пилипу Орлику, якому судилося стати одним із найактивніших тво­рців першої української конституції, віддати все своє життя за со­борну і незалежну Україну, провести гігантську дипломатичну ро­боту по згуртуванню міжнародних зусиль на визволення з-під ро­сійського гніту українського народу.

Поділяючи думку відомого вітчизняного історика Б.Крупниць-кого, зауважимо, що енергійна діяльність П.Орлика, його "вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв'язки з Європою. Ці традиції, хоч і припали порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматись над долею своєї батьківщини"11.

Походив П. Орлик з поважного роду, який сягав давньої ба­ронської родини Орликів у Чеському Королівстві. Після гусит­ської революції одного із представників цього роду доля заки­нула у Віленщину (Литву), де в с. Косуті Ошмянського повіту 11 жовтня1672р. народився майбутній український гетьман12.

Після закінчення Києво-Могилянської колегії (1694) П. Орлик у 1698-1700 роках працював писарем у канцелярії Київського митрополита, 1700—1706рр. — старшим військовим канцелярис­том, а з 1706року — генеральним писарем Генеральної Київської Канцелярії і найближчим радником І. Мазепи13. Після поразки під Полтавою (1709р.) П.Орлик разом з І.Мазепою та їх союз­ником королем Карлом XII відійшов на турецьку територію, по­селившись у Бендерах.

Автор розвідки про П.Орлика В.Замлинський стверджує, що підтримка І.Мазепи з боку П.Орлика у ті важкі дні поразки і краху була не просто відданість і вдячність своєму добродієві, це була ці­лковита віра в його справу. Безперечно, це допомогло самому Ор­лику полюбити Україну як найріднішу землю, задля якої він не шкодував самого життя. То ж зрозуміло, з яким болем він сприйняв 2 жовтня 1709 р. смерть гетьмана.

5 квітня 1710 р. - Козацька рада в Бендерах обрала Орлика ге­тьманом 14. А 10 травня шведський король Карл XII визнав це об­рання спеціальним дипломом, підтримавши козацького обранця на

початку його діяльності 15. У перші дні свого правління П.Орлик склав договір між гетьманом та Військом Запорозьким (народом України), який став, по суті, першою європейською конституцією в сучасному її розумінні 16.

Серед найвизначніших праць про П.Орлика у новітні часи варто було б відзначити дослідження М.Василенка, І.Борщака, О.Кресіна, Б.Крупницького, Л.Мельника, О.Оглобліна, О.Пріцака, О.Путро, В.Резніченка, О.Субтельного, В.Ульяновського, В.Шевчука та інші17. Отже, історіографія новітнього часу ввела в науковий обіг достатньо матеріалів для дослідження життя та діяльності П.Орлика, а також йо­го конституційного документа. Проте правова, політична та історична науки ще й досі не створили цілісної роботи з цієї проблеми.

Чимало досліджень з цієї теми застарілі або відзначаються упередженістю. Особливо хибують у цьому напрямі праці багатьох радянських істориків. Зокрема, майже всі шкільні та вузівські під­ручники. створені за роки Радянської влади, трактують П.Орлика як зрадника російського та українського народу, як гетьмана, за яким не пішли народні маси 18.

У зв'язку з цим в лекції нами буде зроблена спроба зібрати в один вузол історичні відомості про діяльність П.Орлика як гетьмана України в екзилі, створену ним конституцію та його дипломатичну діяльність по створенню антиросійського блоку.

Вище було сказано, що П.Орлик, як виходець із заможної родини, зміг одержати престижну на той час освіту. Навчання в єзуїтський колегії у м. Вільнюсі П. Орлик прод овжив у Києво-Могилянській 19. Професором красномовства й філософії був тоді Стефан Яворський, якого в 1700р. висвятили на митропо­лита Рязанського і Муромського, а через два роки його приз­начено екзархом і охоронцем всеросійського престолу, прези­дентом Словяно-греко-латинської Академії у Москві. За часів викладання в Києво-Могилянській колегії Яворський зареко­мендував себе надзвичайною знаючою і відданою своїй справі людиною. Це й сприяло тому, що П.Орлик, як молодий сту­дент, прикипів до нього всією душею і потім все життя ставив­сядо свого вчителя з великою повагою 20.

Свідченням цього може бути лист П.Орлика до С.Яворського 12 червня 1721 р., в якому він, "нижайший слуга", звертається до свого вчителя як до "вищої святості". Мені уявляється, що лист до свого вчителя є своєрідною сповіддю П.Орлика і теоретичним

Україна кінця XVII - XVIII ст. ... 293 осмисленням своїх вчинків і політики в реаліях першої четверті XVIII ст. Завдяки протекції С.Яворського Пилип Орлик, як один із найздібніших випускників колегії, попадає те тільки на службу у Канцелярію Київської Митрополії, а й у Генеральну військову кан­целярію та на посаду Генерального писаря Гетьманщини 22.

Мазепа, як гетьман, довіряв Пилипу Орлику державні таємни­ці, своє ставлення до тих чи інших внутрішніх чи зовнішніх подій, процесів і явищ. Це не могло не вплинути на формування його слу­жбової порядності, відданості своєму політичному наставнику. Са­ме порядність Пилипа Орлика визначила те, що він був разом з Ма­зепою і тоді, коли у сумнозвісному жовтні 1708 р. шведський ко­роль Карл XII, воюючи проти Петра I, прибув з військом на Лівобе­режну Україну, і Мазепа перейшов на його бік; і тоді, коли після Полтавської битви шведська армія зазнала поразки і Мазепа разом з Карлом XII відійшов на Турецьку територію, до міста Бендер. Але, крім відданості своєму гетьману, були й інші, більш глибокі причи­ни, які обумовили подальші політичні кроки П.Орлика.

Демократичні традиції воєнно-козацької системи, які сповідали І.Мазепа та П.Орлик, були, як висловився професор Шевчук В.П., "кі­сткою в горлі російського самодержавства. Було очевидно, що рано чи пізно її суспільно-політичні інституції мають поступитися загальноімперським нормам і порядкам" .

П. Орлик не міг не помітити, що царизм веде послідовний на­ступ на права української гетьманщини. Зокрема, кидалося у вічі, що царизм болісно реагував на всілякі відхилення під час виборів українських гетьманів, особливо на ігнорування згоди на їх прове­дення. З часом цю процедуру царі звели у ранг формальності. Ро­сійські самодержавці суттєво обмежували повноваження наступни­ків Хмельницького, зменшили права України, її самостійність.

Починаючи з 1669 р., російський уряд заборонив українсь­ким гетьманам зноситися з іноземними державами, "а угоди, стат­ті, універсали, які видавав гетьман, набували значення офіційних документів лише після того, як їх затвердив цар чи інші вищі ор­гани влади Росії"24. Глибоко обурювала І.Мазепу та П.Орлика практика заборони самостійно призначати гетьманщиною полков­ників та генеральних старшин, підпорядковувати собі полкові уряди Слобідської України тощо.

На формування П.Орлика як державного діяча, на становлення його політичних уподобань впливала важка українська дійсність пі­сля "Вічного миру" (1686), укладеного між Росією та Польщею. Без згоди української влади та народу його землі були брутально розч­леновані на шматки. Посуті, була похоронена на невизначені часи ідея соборності Української держави, природне прагнення українців жити єдиною родиною.

З приходом І.Мазепи до влади (1687) нав'язані гетьманщині Коломацькі статті застерігали його не допустити їх порушення, створили атмосферу ліквідації законів української державності, асиміляції українців з росіянами.

Працюючи генеральним писарем, П.Орлик разом з гетьманом, який мав природній розум, освіту, талант політика, дипломата, ро­бив усе можливе, щоб зміцнити авторитет гетьманської влади 25.

Політика І.Мазепи як українського державотворця за 22 роки гетьманування не могла не прорости позитивними зрушеннями і ви­кликати вдячність у співвітчизників-патріотів. Зокрема, П.Орлику, як людині високоосвіченій, не могла не імпонувати діяльність геть­мана у розвитку освіти, науки і культури. Своєю діяльністю П. Орлик сприяв гетьману активно будувати школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем була Києво-Могилянська академія, яка завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р.26.

Не міг не помітити П. Орлик й те, що у керівництві державою І. Мазепа допускав промахи, сумнівні методи керівництва, які зреш­тою заважали йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спря­мовані на відродження суверенної Української державності. Зокре­ма, І. Мазепі український народ не міг вибачити того, що він ніколи не співчував "заколотникам". За його наказом наймані ним полки жорстоко розправлялись з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи і повстання.

Ось чому, на думку В.Антоновича, український народ протя­гом двадцяти років не жалував свого гетьмана, який тримався при владі лише завдяки найманим полкам і московським стрільцям . За словами М.С.Грушевського, в народних масах Мазепа ніколи не був популярним. його вважали в Україні гетьманом панським, старшинським вірним прислужником московського уряду .

Думаю, що у відомого українського історика М.Брайчевського були всі підстави твердити, що І.Мазепа був переконаним репрезен­

тантом феодальних тенденцій і, як ніхто інший, реально служив ре­ставрації феодально-кріпосницьких порядків в українськім краї. На думку Брайчевського, саме це, а не так звана "зрада" - союз з швед­ським королем Карлом XII проти Петра I - послужило причиною непопулярності гетьмана в широких масах народу 29.

Очевидно, що дослідники історії української державності В.П.Шевчук та М.Г.Тараненко мають всі підстави, коли заявляють, що "не сприяв народним симпатіям до І.Мазепи і тривалий конф­лікт із Семеном Палієм - одним із організаторів визвольного руху на Правобережній Україні , якого з подачі гетьмана Петром I було заслано до Сибіру.

Отже, як видно, заходи гетьмана Мазепи не знайшли свого ав­торитету серед селян і простих козаків, оскільки саме за його підт­римки українська старшина піддавала їх експлуатації, ущемлювала їх політичні права. Дослідники вважають, що стримано ставилися до Мазепи міщани, не завжди вважали його ревним православним українські віруючі.

Саме цих народних антипатій хотів позбутися пізніше П.Ор-лик, осмислюючи сказане вище у змісті Конституції. У цьому доку­менті йому щиро хотілося зменшити відстань між гетьманом і наро­дом, пом' якшити напруження взаємовідносин між ними, вчинити те, чого не зміг зробити його попередник.

На світогляд П.Орлика не могла не вплинути відсутність сим­патій Петра I до України, його очевидна русифікаторська політика, реформація традиційних для Гетьманщини збройних сил, проведен­ня відвертої політики їх знищення, ущемлення їх прав, примусу працювати на канальних і будівельних роботах тощо.

Петро I підірвав економіку України, практично скасувавши тут вільну торгівлю. Зокрема, указами царського уряду заборонялося ви­возити з України будь-куди, крім Росії, селітру, донецьке вугілля. В інтересах російських купців і заводчиків заборонялося ввозити в Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Широко відоме "вік­но в Європу" Петра I обернулося для України бідою. Вони позбавля­лися права користуватися давніми, традиційними для себе торговими шляхами, мусила везти свої товари через усю країну, в Архангельськ.

Петро I проводив неприховану послідовну політику і щодо ку­льтури України. Він заборонив українську мову, українське друку­вання. В організаціях та установах російська мова почала витісняти

українську. Навіть "Святе письмо" в Україні мусили перекладати не із старих українських книжок, а з російських. Особливо активний натиск на українську державність Петро I розпочав після невдалої спроби гетьмана І.Мазепи встановити союз із Швецією і на цьому шляхові здобути незалежність.

Петро I усіма засобами намагався знищити будь-які, навіть не­значні атрибути української державності, жорстоко розправляючись зі своїми опонентами. Фактично єдиним відомим українським дія­чем, послідовним поборником ідеї відновлення української держав­ності, до кого не дістали руки кривавого російського тирана, був Пилип Орлик, обраний після смерті І.Мазепи гетьманом України.

Зрозуміло, що Петро I хотів розправитися з цим колишнім со­ратником і найбільш довіреною особою І.Мазепи. Як відомо, росій­ський цар навіть пообіцяв за голову П.Орлика як винагороду стіль­ки золота, скільки вона важить. Але царська розвідка так і не змогла вислідити і заманити новообраного гетьмана, змушеного постійно перебувати за кордоном . Очевидно, тут знадобилася П.Орлику конспіративна школа свого патрона, який знав, що з викриттям змови він втратить царську прихильність, кар'єру, а може й життя .

П.Орлик займає особливе місце серед борців за українську дер­жаву ще й тому, що він був творцем однієї з перших у Європі держав­на конституції, яка відома в історії під назвою "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького". Як зазначає професор В.П.Шевчук, "вона стала своєрідним документом державної волі українського народу перед усім цивілізованим світом" .

Цей документ має форму договору між гетьманом П. Орликом та Військом Запорозьким від 5 квітня 1710 р. З часу його опублікування понад 150 років тому він став предметом пильної уваги вче­них, а у останні 10 років - жвавих дискусій та популяризації. Не­зважаючи на це, рівень дослідження "Пактів..." (для зручності бу­демо називати цей документ так) залишається ще недостатнім. Осо­бливо у великому боргу перед Конституцією юридична наука. Наш аналіз дозволяє зробити такі висновки:

1. Конституція складається з преамбули, 16 статей, піс­лямови та присяги Пилипа Орлика. Єдиний комплекс з "Пак­тами..." складає привілей Карла XII, що її затверджує.

Авторство у документі не визначене. Пізніше П.Орлик твердив, що він сам склав більшу частину документа та здійс­

нив його остаточну редакцію. Дослідниками встановлено, що у вироблені окремих положень "Пактів..." також брали участь Андрій Войнаровський (племінник І.Мазепи), Кость Гордієнко (отаман Коша Запорізького), провідні старшини Дмитро Горлен-ко, Іван Ломиковський, Федір Мирович, Іван Максимович та ін­ші35. Нам уявляється, що помилку роблять ті автори, які твер­дять, що "Пакти..." 1710 р. були лише конституційною пам'яткою і не мали реального застосування36.

Аналіз наукової літератури дає підстави дійти висновку, що у вчених щодо згаданого документа немає чітко усталених поглядів. Проте переважна більшість дослідників вважають, що "Пакти"розроблялися їх авторами як документ, що маєрегулю­вати конституційні питання у Війську Запорозькому після його виходу із складу Російської держави 37. Оскільки "Пакти" не по­силаються на джерела, крім згадки про Зборівський (1649) та Переяславський (1654) договори, наукова література вважає, що в основі цього документа є подібність договорів між Військом Запорозьким та Російським царизмом (М.І.Костомаров), правова думка України XVII - початку XVIII ст (О. Оглоблін, М.Васи­ленко), правові основи Західної Європи (О.Пріцак), конституцій­ні акти Речі Посполитої (О. Субтельний) 38.

Аналіз "Пактів" свідчить, що Конституція чітко ви­значала основні принципи побудови Української держави: наці­ональний суверенітет, демократичні права людей, непоруш­ність трьох чинників правового суспільства - законодавчого, виконавчого, судового. Та найголовніша турбота документа -відокремлення України від Росії 39.

Враховуючи українську ментальність, "Пакти." засві­дчують, що вони захищають православну віру. У першому роз­ділі документа зазначено, що саме її захист був в основі війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. Борючись за свободу, сказано у документі, українці "захищали православну віру, яку всіляко принижувала польська влада"40. У Конституції записано, що гетьманський уряд повинен і надалі дбати про те, щоб у Києві була відновлена митрополія, яка була б підпорядко­вана не російському, а константинопольському екзарху.

Конституція П.Орлика визначила принципи утворення державних кордонів України.

У документі межі окреслюються державними кордонами часів Б.Хмельницького. Вказано також, що майбутнє державне життя українського народу повинно бути під протекторатом

Швеції. Зазначається також, що Росія повинна відшкодувати Україні заподіяні під час Полтавської битви збитки, повернути полонених і ніколи більше не втручатися в українські державні справи.

Документ визначає основи зовнішньої політики україн­ського гетьманату. Пріоритетом у цій справі є специфічні вза­ємовідносини з Швецією як протектором, а також дружні, со­юзницькі стосунки з Кримським ханством. Конституція перед­бачає укладення "стійкого братського союзу з Кримським ханс­твом" як основи зміцнення могутності та мирного співісну­вання двох сусідніх країн.

Конституція передбачає здійснення заходів по відтво­ренню величі і могутності Запорозького Козацтва як серцевини українського суспільства. Пріоритетом у цій справі повинна бу­ла стати відновлена Запорозька Січ, низове козацтво та його Військо Запорозьке. Документ повинен був захистити влас­ність козацтва, забезпечити повернення Запорозькій Січі її зе­мель та їх юридичну охорону.

"Пакти." передбачали організацію гетьманською вла­дою охорони здоров'я людей, особливо козацького воїнства. У документі зазначалося, що держава повинна безплатно лікува­ти престарілих ветеранів, які "пригнічені крайньою бідністю, а також виснажені панами". Ці положення Конституції прося­кнуті демократизмом, гуманізмом, турботою про простих лю­дей. Саме цей п'ятий розділ свідчив про прагнення автора до­кумента завоювати повагу до себе з боку простих людей, зніве­лювати ту прірву, яка виникла між гетьманом та біднотою у попередні часи.

Конституція гарантувала забезпечення демократизму в державному управлінні. Зокрема, в документі пріоритет у ви­рішені важливих питань суспільства надавався Генеральній Раді, яка тричі на рік (на Різдво, Великдень та Покрову) повин­на обговорювати їх. Документ передбачає забезпечення також широкого представництва у діяльності Ради та сумління у ро­боті її депутатів. Вважалося, що основою політичної системи будуть різні представницькі органи, в яких головну роль відігра­ватиме старшина, права і обов'язки якої оберігатимуться "Па­ктами." .

"Пакти." пропонували створення системи збереження старшинських прав та впливу української еліти на політику ге­тьмана та забезпечення контролю за його діяльністю. Консти­

туція повинна була зміцнити становище української старшини, захистити її інтереси передбаченим нею судочинством.

У документі вважалося за доцільне відокремлення казни від статків гетьмана. Генеральний підскарбій за Конституцією був не підвладний гетьману. Його діяльність для народних мас по­винна була бути прозорою і підконтрольною Генеральній Раді.

Отже, "Пакти." є однією з найцікавіших пам' яток української політичної та правової думки XVIII ст. Незважаючи на те, що пам' ятка не містить послідовного викладу конституційної системи Війська Запорозького, вона при реальних обставинах могла б бути Конституцією парламентсько-президентської республіки . Вперше в українській історії було створено правові основи представницького правління та парламентаризму. Конституція П.Орлика не була реалі­зована через внутрішню непідготовленість українського суспільства та низку зовнішньополітичних чинників, але становить значний інте­рес для історії держави та права України як найкраще досягнення української політичної та правової думки XVII-XVIII ст.

Правда, ряд авторів схильні вважати, що Конституція П.Ор-лика до 1714 р. була діючим нормативним документом. Так, дослід­ник В. Замлинський пише, що "Пакти." діяли на Правобережній Україні і як нормативний документ "були розіслані для курівництва у полкові та курінні Канцелярії" , але як на місцях рахувалися з цим документом, залишається поза увагою науковців.

Конституція як документ, в якому поряд з іншими положення­ми проголошувалися принципи і основи зовнішньої політики Укра­їни, допомогла П.Орлику укласти договори зі Швецією, Оттомансь-кою Портою, Кримом, Польщею, Францією та іншими країнами За­хідної Європи, одержати моральну підтримку з їх боку у боротьбі гетьмана в екзилі з Росією 44.

Після поразки під Полтавою (1709) Карл XII та І.Мазепа відсту­пили до провінційного міста на Дністрі турецького підпорядкування -Бендер. Тут, тікаючи від російської армії, зібралося 500 шведів, понад 2 тисячі поляків і близько 4-5 тисяч українських козаків 45.

Українські емігранти поділялися на кілька груп: 45 старшин із сім' ями (племінник І.Мазепи Андрій Войнаровський, генеральний писар Пилип Орлик, прилуцький полковник Дмитро Горленко, ге­неральний бунчужний Клим Довгополий, діти значних старшин Іван Максимович, Ілля Ломиновський, Федір Мирович та ін.); прос­

ті козаки - службовці різних канцелярій; запорожці, які врятувалися від розгрому росіянами січових фортець.

Дослідники встановили, що матеріальний стан емігрантів був жалюгідний46. Майже всі вояки прибули до Бендер, маючи той одяг, що на собі, та особисту зброю. На фоні цієї бідності виділялися мі­шки з золотом та коштовностями І.Мазепи, які внесли в середовище емігрантів чвари, сварку та ворожнечу47 і на які претендував пле­мінник гетьмана Войнаровський.

П.Орлик, як найрозумніша і найдосвідченіша людина серед емігрантів, без ентузіазму сприйняв пропозицію обратися гетьма­ном. Він розумів, що гетьманство вимагатиме коштів, а їх у нього не було. Оскільки в його персоні був зацікавлений Карл XII, П.Орлик заручився його обіцянкою, що король і надалі буде союз­ником України у боротьбі проти Росії, доки "московське ярмо не буде знято з України й країна не повернеться до своїх давніх вольностей" . Прихильність оточення П.Орлик здобув завдяки своєму розумові, ерудиції та приємним манерам. Справді, у свідоцтві про його обрання на гетьмана говориться, що він "заслужив цю високу честь.  великою мудрістю та знаннями"49.

Новий гетьман був не тільки розумною та досвідченою, а й принциповою та рішучою людиною і, мабуть, найпереконливіше це доводить той факт, що, переклавши на свої плечі тягар "визволення України від жахливого московського ярма", він нестиме цей тягар (навіть після того, як "справжні сини" України залишили його) впродовж тридцяти двох років, аж до 1742 р., до самої смерті.

Перебуваючи в Бендерах, ПОрлик вирішив скористатися анти-російськими настроями кримського хана Девлет-Гірея. Він розумів, що Україна була сильною тоді, коли, поборовши протимусульман-ські упередження, козаки співпрацювали з татарами та турками. У зв'язку з цим у жовтні 1710 р. П.Орлик зустрівся з Девлет-Гіреєм, а в 1711 р. уклав з ним договір, за яким повинен відбутися обопільний похід проти Росії. На жаль, на Лівобережжі Орди Девлет-Гірея з пе­рших днів вдалися до пограбування краю, особливо на Полтавщині.

Одночасно на Правобережній Україні разом з Буджаць-кою ордою виступив П.Орлик 50. Поява екзильного гетьмана в Україні була схвально зустрінута значною частиною насе­лення. Як писав очевидець, " все Правобережжя йде за Ор­

ликом та його союзниками"51. Як писали дослідники, це була "найвища точка його кар'єри гетьмана в екзилі"52.

На жаль, союзники П.Орлика на цілі війни дивилися з точки зо­ру власного збагачення. Татари, ігноруючи свої обіцянки та умови договору, вдалися до масових грабунків та взяття ясиру. У листі до Карла XII він писав, що "татари спустошують церкви, перетворюючи деякі з них на стайні, ґвалтують молодих дівчат, вбивають та грабу­ють їх батьків. Від Дністра до Росі вони беруть у полон священиків, козаків, жінок і дітей, виводячи їх у буджацькі, білгородські та ногай­ські степи.. ."53. В результаті основна частина Орликового війська ро­збіглася по домівках. Він знову залишився зі своїми 4 тисячами коза­ків, з важкою сердечною думкою та падінням власного авторитету.

Подібна ситуація влаштовувала Петра I. Цар вимагав від туре­цького султана видання Карла XII та П. Орлика, але той Петру від­мовив. Тоді Петро I вирішив повернути до Росії своїх опонентів си­лою, оголосивши Туреччині війну. Але фортуна зрадила полтавсь­кому переможцю. 9 липня 1711 р. його армія була оточена війська­ми великого візира Балтаджі. Петро I послав до турецького голов­нокомандуючого дипломата Шафірова і той домовився за хабара випустити московського царя з мишоловки.

Царю довелося віддати турецькому візиру військову касу та коштовності всіх придворних дам, починаючи з фаворитки Петра Катерини - майбутньої імператриці 54. Внаслідок цього невдалого для Петра I походу був укладений Прутський мир, за яким Карл XII та гетьман Пилип Орлик повинні були покинути територію Молдо­ви. Їм надавалася "вільна дорога" через всю Європу до Швеції.

Під час арешту П.Орлика хотів захистити 11-річний син Гри­горій, який під час конфлікту тільки дивом був врятований від сме­рті. На цьому завершилось його дитинство і розпочався важкий шлях боротьби за суверенну Україну, який завершився 14 листопада 1759 р. У Франції Орликів пам' ятають до сьогоднішнього дня, але це окрема тема й вона чекає свого дослідника 55.

Після невдалої спроби при допомозі татар установити в Украї­ні свою владу, П.Орлик плекав надію досягти цієї мети за допомо­гою більш широкого кола союзників.

Виряджаючи до Порти українську делегацію у складі К.Довго-полого, Д.Горленка, І.Максимовича та інших, П.Орлик просив, щоб дипломати вимагали від Порти визнання за гетьманом найвищої влади

по всій Україні, свободи для козаків та всього українського населення. Натомість Україна гарантує визнання протекторату султана 56 і розра­ховує на спільну боротьбу з Росією за звільнення її від царського гніту.

Одначе переговори з Портою заходили в тупик. Турки погоди­лися на створення під керівництвом П.Орлика лише буферної зони на Правобережній Україні вздовж Чорного моря. Ця куца, обмежена політика Туреччини не влаштовувала гетьмана. Він вимушений був шукати інших союзників, не зупиняючись навіть перед відновленням стосунків з Польщею, створенням зовнішньополітичних комбінацій з країнами Західної Європи та іншими дипломатичними акціями. Так, наприклад, у 1715-1720 рр. П.Орлик робив спробу використати для звільнення України все ту ж Швецію, у Відні пов' язати в одному со­юзі Ганноверського Курфюрста Георга I, австрійського імператора Карла VI, правителя Саксонії Августа II. Проте в Європі для реалізації задумів П. Орлика був не кращий час .

Царські агенти повели відчайдушні полювання на мазепинців. Вони заманили у пастку Войнаровського і засудили на довічне заслан­ня до Якутська. У 1720 р. за кордоном були арештовані Герцик-молод-ший, Нахимовський та Мирич. Та найбільш завзято царські сатрапи полювали на Орлика. Спеціальний посланець до Європи Д.Ягужин-ський у 1721 р. зробив спробу навіть викрасти його з Габсбурзького двору. Від трагічної долі Орлика врятувала лише випадковість.

У такій ситуації П.Орлик вирішив до України більше не пове­ртатися. Тим більше, що цар після своєї невдачі в Молдавії люту­вав, знищуючи все і всіх, хто хоч якимсь чином був пов' язаний з Орликом, чи виявляв якесь незадоволення. Плач і стогін розлягався по Україні ще страшніше, ніж після татарської навали. І зарадити цьому горю було нікому.

Тим часом активізували антиукраїнську політику уряди Англії, Гол­ландії та інших країн, особливо у зв' язку з перебуванням козацьких військ у межах Туреччини. Щоб ознайомити держави Європи зі своєю позицією щодо цього, Орлик складає "Маніфест до європейських королів".

"Вважали ми потрібним проінформувати королів, - зазнача­ється у цьому документі, - князів, республіки та інші християнські держави про мотиви, котрі схилили мене прийти в турецьку державу і змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя" . У "Маніфесті" викладається історія українсько-російських взаємин з часів Б.Хмельницького і аж до умови з Карлом XII.

Що ж до стосунків з Туреччиною, то говориться так: "Його вели­чність (султан) запевнив нас, що не має бажання завоювати й приєдна­ти до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старій її конституції, щоб покласти бар' єр між Отаманською державою і воло­діннями московського царя, сусідство з якими є приводом для великих і кривавих війн між Туреччиною і Московщиною"59.

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у бо­ротьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших країн. Він пише у "Маніфесті" знамениті слова, які і сьогодні вражають проникливістю і болем за український народ, за його історичну долю: "Ми не можемо дивитися хо­лоднокровно на нещастя, яким піддана наша нація на пору­шення її прав у багатьох випадках; ми, одначе, не керувати­мемося почуттям помсти, але виключно мотивом справедли­вості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету. Ми заявляємо, що не винні в людській крові, яка може пролитися, і щоби вказати, що ми не проти посередництва християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем ми говоримо, що коли допомогою Господа Бога козацька на­ція буде обновлена у своїх правах, ми не відмовимося від по­середництва безсторонніх держав для урегулювання кордонів

й інших труднощів, які можуть трапитися.

Розіславши "Маніфест", Орлик знову посилає делегацію до Туреччини з проханням захистити Україну. Прибувши до Констан­тинополя, делегація знову звертається по допомогу до французького посла. У своєму донесені у Париж посол повідомляв, що козаки бу­ли надзвичайно витриманими, але не одною мірою не хотіли відс­тупати від інструкції Орлика "наполягати, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій за Україну".

Розсудливість козацьких послів, наполегливість французького дипломата принесли успіх. Султан дає грамоту Орлику, у якій визнає його гетьманом українців, що "живуть на обох берегах Дніпра, також і запорозьких козаків." Це була велика дипломатична перемога.

Але Росія не дрімала. Її дипломатія домоглася підписання 16 червня 1712 р. договору Порти з Москвою, за яким Росія отримала у своє розпорядження Лівобережну Україну, а Туреччина - Правобе­режну. Це був новий важкий удар для Орлика і його соратників 61.

Одначе він і після цього не опускає руки, прагне засвідчити права України на волю і незалежність перед усім світом, показати значення її для Європи. З цієї метою складає новий і важливий істо­ричний документ-політичний меморіал гетьмана, присвячений охо­роні національно-державних прав України перед європейськими урядами - "Вивід прав України". Уявляється, що цей документ ще й досі належним чином не опрацьований історичною наукою як та­кий, що не зіпсований концепцією "єдиної і неділимої Росії".

Близько 30років прожив Орлик за кордоном. Іде б він не був-чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, — жодного дня, жо­дної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі сво­їм старшим сином Григорієм Орлик налагоджував зв'язки з уря­дами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнув домогти­ся їхньої допомоги у боротьбі козацтва за визволення українсько­го народу 62. Як зазначив відомий історик Д.Дорошенко, "він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конф­лікт на Сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого Українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка посі­ла провідне місце в північній і східній Європі"63. Одночасно П.Орлик не поривав зв'язків і з Україною, особливо з Січчю, що тоді була на татарській території, в Олешках 64.

Помер він 24 травня 1742 р. самотнім, ізольованим від сім'ї та рідної Вітчизни, але залишив по собі пам'ять невтомного борця за її долю. Сьогодні мрія П.Орлика, нарешті, знайшла втілення. Україн­ська незалежна держава стала реальністю 65.

Шляхами свого батька пішов його старший син - Григорій, для якого Франція стала другою батьківщиною і за інтереси якої він загинув 1759 р. у званні генерал-лейтенанта при графськім титулі. Король Франції Людовик XV з приводу його смерті писав, що "він втратив най-гіднішого дворянина, сміливого і видатного генерала... Граф Орлик помер так, як варто помирати людині його походження, і гідності"66.

III. Обмеження прав України. Перша ліквідація гетьманства. Павло Полуботок

Вище було сказано, що після одержання інформації про пере­говори Мазепи зі С. Ліщинським та Карлом ХІІ російський уряд

розпочав дискредитацію українського гетьмана та приборкання йо­го оточення.

Практика показує, що Петро І наступ на права України чинив протягом всієї Північної війни і особливо в останні роки свого пра­вління. Так, наприклад, на початку XVIII ст. в Україні почав запро­ваджуватися губернський адміністративний устрій. На чолі губер­ній цар призначав російських чиновників.

У 1709 р., з метою обмеження влади гетьмана, цар доручає ре­зиденту Ізмайлову контролювати діяльність новопризначеного ге­тьмана Скоропадського, чинити суд над мазепинцями, контролюва­ти фінанси, вивчати настрої людей і спрямовувати їх до згуртування з російською адміністрацією. Ізмайлов повинен був постійно напу­чувати суспільство, що в Україні всі негаразди йдуть від козацької старшини, а цар є його захисником і стабілізатором.

Свіжоспечений український гетьман, Іван Скоропадський, по-суті, був позбавлений влади. В народі говорили, що його дружина Настя носить булаву (тобто, від неї більше користі, ніж від гетьма­на), а Іван - плахту. Професор В.Й.Борисенко зауважує, що в цей час "державний організм роз' їдали корупція й зловживання"67.

Справжнім лихом для України стала практика призначення на полковницькі уряди російських офіцерів, роздача землі російським вельможам, перенесення в Гетьманщину російських соціально-політичних відносин.

Великого горя для козацтва завдавав обов'язок брати участь у виконанні тяжких робіт далеко за межами України. У1716р. 10000 козаків копали канал між Доном і Волгою; у 1718 р. Бли­зько 9000укріплювали береги Тереку; У1721 р. —12 тисяч укра­їнців рили Ладозький канал, 10000 козаків було відправлено під Дербент, через рік туди послали ще стільки ж.

У1722р. таке ж військо направлене у Сулак. Подібні виси­лки не припинялися і в наступні роки. Вони були справж­ньою трагедією для українського народу й свідчили про да­льшу втрату Україною автономних прав 68.

Після перемоги Росії у Північній війні та підписання Ніштадського миру (1721) Росія все більше стала схилятися до думки про ліквідацію ге­тьманської адміністрації. Це прискорило смерть І.Скоропадського. Коза­цька старшина, випереджаючи кроки російського царя, обрала наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722-1724).

Павло Полуботок, чернігівський полковник, рішучий обо­ронець автономних прав Гетьманщини. Користувався вели­ким авторитетом серед українських старшин. Жорстокий до рядового козацтва. Володів колосальними багатствами. Його смілива боротьба за українську автономію зробила його улю­бленим героєм української історіографії. Цар не любив По­луботка й не довіряв йому. В кінці 1723 р. він був заарешто­ваний і закатований.

Одночасно, зі свого боку, цар дав санкцію на створення в Укра­їні Малоросійської колегії на чолі з президентом Степаном Вельямі-новим, яка повинна була паралізувати діяльність гетьманського уря­ду. Малоросійська колегія складалася із 6 росіян та 6 представників від України. Але вирішальне слово залишалося за президентом.

Між П.Полуботком та С.Вельяміновим відбулося рішуче про­тистояння. П.Полуботок забороняв Вельямінову втручатися у діяль­ність гетьманської канцелярії, українського війська, фінансових ор­ганів. Нагадував царю, що пора дозволити Україні обрати повноцін­ного гетьмана, на що той відповів, що всі гетьмани зрадники 69.

Тим часом П.Полуботок вирішив здійснити в Україні ряд ре­форм й дещо ізолювати діяльність Малоросійської колегії.

По-перше. Полуботок вирішив провести реформу українсько­го суду. Суд зробив колегіальним органом, сурово присікши здирс­тво й хабарництво та зволікання з розглядом справ. Розробив сис­тему апеляцій та підпорядкування судів гетьманському впливові.

Цар влітку 1723 р. запросив його до себе для пояснення своєї поведінки.

По-друге. Перебуваючи на допиті у Петербурзі, звернувся до царя з петицією про повернення Гетьманщині та судам старих прав, ліквідацію колегії тощо. Цар вирішив зібрати компромат на Полу­ботка й розправитися із ним. У свою чергу, П.Полуботок організу­вав листи з України на свій захист.

Уперта поведінка Полуботка роздратувала царя. Петро І дав наказ арештувати його, а також генерального писаря С.Савича та генерального суддю І.Чарниша, доставити до Петербурга полковни­ка Д.Апостола. генерального бунчужного Лизогуба, генерального осавула Жураковського та ін. Воєводі Голіцину було дано наказ на всякий випадок розпорошити українські війська по всій Гетьман­щині. Щоб бува не повстали.

Україна кінця XVII - XVIII ст.  ... 307 Історики гадають, що крім петиції, яку вручив Петру І Полуботок, наказний гетьман перед ним виголосив ще й промову . 20 грудня 1724 р. П.Полуботок був закатований.

Це був черговий погром української старшини з її автономіс-тичними тенденціями. Д.Дорошенко зауважує, що зі смертю Полу­ботка "усе замовкло й принишкло. На вищі становища генеральної старшини й полковників попризначувано людей смирних, слухня­них, далеких від яких-небудь політичних аспірацій... Всі зайнялися тепер своїми приватними справами й дбали тільки про збереження свого матеріального добробуту. Краєм правила Малоросійська Колегія разом із слухняними старшинами" .

Одночасно, виконуючи розпорядження Петра, Вільямінов прибрав до рук українські фінанси. Почалася безсоромна викачка податків та присилання коштів до Петербургу. Так, у 1722 р. в Україні було зібрано й передано в казну 45527 крб.; у 1723 р. -85854 крб.; у 1724 р. - 141342 крб.; 1725 - 244255 крб.72 Поряд з цим вивозилося зерно та інші продукти харчування. Суворий режим підірвав економіку України, завів її у стадію економічної катастро­фи, людського розпачу та втрати національних сил.

І хоч екзильний гетьман П.Орлик робив все, щоб організувати колективний похід проти Росії і визволити з-під її ярма свій народ, але після полтавської битви заради України жодна із європейських держав не бажала з Росією мірятися силами.

; ЬУІ IV. Запитання та завдання

Чому І. Мазепа та Карл ХІІ під Полтавою потерпіли поразку?

Які основні положення Конституції П.Орлика? Сформу­люйте їх письмово.

Хто такий П.Полуботок? Що ви знаєте про обставини його загибелі?

Для чого була утворена Перша малоросійська колегія?

V. Джерела та література

Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. - К., 1992. - Т. 2. - С. 68.

Костомаров Н. Мазепа. - М., 1992. - С. 253.

Там само. - С. 381.

Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. - К., 1991. - Т. 2. - С. 152.

Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Записи НТШ. - Львів, 1909. - ХСІІ. - Кн. 6. - С. 10.

Костомаров А. Мазепа. - М., 1992. - С. 322.

Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. - С. 7-10.

Полонська-Василенко. Історія України. - Т. 2. - С. 73.

ЯворницькийД. Історія Запорозьких козаків. - К., 1991. - Т. 3. - С. 332.

Грушевський М. Виговський і Мазепа // Літ. наук. вісн. - 1909. -Кн. W. - С. 191,192-193.

Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 345-346.

Замлинський В. Пилип Орлик // Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 346.

Довідник з історії України. - Т. 2. - К.,1993. - С. 315.

Історія України в особах X-XVIII ст. - К., 1993. - С. 347.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К.,1993. - С. 36-37; Вісник Київського університету. Історико-філологічні науки (Упорядник Л.Г.Мельник). - К.,1991. - № 2. - С. 3-7.

Повний текст Конституції: "Пакти й Конституції законів і вольнос­тей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковни­ками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою назва­ним ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах."

Василенко Н. Конституция Филиппа Орлика // Академіча юридич­на думка. - К., 1998. - С. 135-153; Борщак І. Вивід прав України П.Орлика // Стара Україна - 1925. - № - С. 1-10; його ж: Гетьман Пилип Орлик і Франція // Записки НТШ. -Т. 134-135. - Львів, 1924. - С. 79-136; його ж: Пи­лип Орлик. Головні дати життя, акції і бібліографія // Стара Україна. - 1924. -№ 7-8. - С. 108-109; Кресін О. Політико-правова спадщина української полі­тичної еміграції першої половини XVIII ст. - К., 2001. - С. 465; Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): Його життя і доля. - К.,1991. - 80 с.; Мельник Л. Конституція 1710 р. П. Орлика // Вісник Київського університету ім. Т.Шевченка. Історико-філологічні науки. - К., 1991. - Вип. 2 - С. 3-7; йо­го ж: Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти П.Орлика // Український історичний журнал. - К., 1997. - № 6. - С. 24-34; Оглоблін О. Маніфест гетьмана П.Орлика // Вісник. - 1956. - № 12. - С. 8-11; Пріцак О. Конституція П.Орлика // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орли­ка. 1710 рік. - К., 1994. - С. 5-7; Путро О. З історії першої політичної емігра­

ції (за архівними джерелами XVIII ст.) // Вісник Київського славістичного університету. - 1998. - Вип. 1. - С. 183-192; Різниченко В. Пилип Орлик (Ге­тьман Емігрант). Його життя та діяльність. - К., 1918. - 48 с.; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. - К., 1994. - 240 с.; Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. - К., 1999. -С. 127-139; Шевчук В. Гетьман-вигнанець // Хроніка. - 2000. - 1993. - № 3-4. -С. 61-72; Ульяновський В. Пилип Орлик // Володарі гетьманської булави. -К., 1994. - С. 419-494.

Рибалко І.Н. Історія Української РСР. Дорадянський період. -К., 1976. - С. 194, 199.

Довідник з історії України. - К.,1995. - Т. II. - С. 315.

Замлинський В. Названа праця. - С. 346.

Лист П. Орлика до С. Яворського (1721 р.) // Субтельний О. Ма-зепинці. - К., 1994. - С. 158-184.

Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 346.

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія Української державності. Курс лекцій. - К., 1999. - С. 127.

Там само. - С. 128.

Там само. - С. 128.

Там само. - С. 129; Дорошенко Д. Нариси історії України. - К., 1991. - С. 130-134.

Антонович В. Моя сповідь // Вибрані історичні та публіцистичні

твори. - К., 1995. - С. 366.

Грушевський М. Очерк истории украинского народа. - К., 1990. - С. 249; його ж: Шведсько-Український союз 1708 року // Великий Украї­нець. - К., 1992. - С. 50-51.

Брайчевський М., Марочкін В. Іван Мазепа: правда і вигадки (Полемічні нотатки) // Україна. - К., 1999. - № 6. - С. 10-12.

Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Названа праця. - С. 130.

Більш детально про це див.: Кравцевич-Рожнецький В. Орлик, син Орлика // Зеркало недели. - 2002. - № 43. - С. 34-38.

Субтельний О. Мазепинці. - К., 1994. - С. 34-38.

Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Названа праця. - С. 133.

Латинський варіант "Пактів..." опублікований 1847 р. в "Чтениях Императорского исторического общества при Московском университете"; 1991 р. він надрукований у перекладі українською мовою у "Віснику Київ­ського університету" (№ 2); 1992 р. - у журналі "Розбудова держави" (№ 5)

Пріцак О. Конституція П. Орлика // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. - К., 1994. - С. 6.

Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. - К., 2001. - С. 206.

Василенко Н.П. Конституция Филиппа Орлика // Ученые Записки Института Истории Российской Ассоциации научно-исследовательских инс­титутов общественных наук. - М., 1929. - Т. 3. - С. 137,141; Смолій В., Сте­панков В. Українська державна ідея XVII-XVIII ст. - К., 1997. - С. 218; Слю-саренко А., Томенко М. Історія української конституції. - К., 1993. - С. 9.

Більш детально про це див.: Кресін О.В. Політико-правова спад­щина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. - К., 2001. - С. 208.

Слюсаренко А., Томенко М. Названа праця. - С. 25-38.

Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Слюсаренко А., Томенко М. Названа праця. - С. 29-31.

Там само. - С. 29-31.

Кресін О.В. Названа праця. - С. 241.

Замлинський В.О. Названа праця. - С. 348.

Там само. - С. 348.

Субтельний О. Названа праця. - К., 1994. - С. 50.

Там само. - С. 52.

Чвари у середовищі українських емігрантів детально досліджено в праці: Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збірник. -Т. 1. - Варшава. - 1938. - С. 107-133. Ішла мова про успадкування близько 1 мільйона шведських рейхсталерів.

Лист П.Орлика до Карла XII від 12 квітня 1710 р. // Субтельний

О. Мазепинці. - К., 1994. - С. 57.

Там само. - С. 60.

Там само. - С. 77; див. також праці: Мельник Л. Остання битва за Гетьманщину // Київська старовина. - К., 1994. - № 4. - С. 65-70; його ж: Дії Гетьмана Пилипа Орлика і запорожців у 1710-1714 рр. та російська політика щодо України // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - К., Черкаси, 1993.

Анонімне повідомлення із Бендер // Субтельний О. Мазепинці. -

К., 1994. - С. 208.

Субтельний О. Названа праця. - С. 78.

Лист П.Орлика Карлу XII, квітень 1711 р. // Субтельний О. Назва­на праця. - С. 81.

Кравцевич-Рожнецький В. Названа праця.

Там само.

Субтельний О. Названа праця. - С. 100-108.

Там само. - С. 109-111.

Цит. за кн.: Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 351; Маніфест Пилипа Орлика // Кресін О.В. Політико-правова спадщина українсь­кої політичної еміграції першої половини XVIII ст., - К., 2001. - С. 379.

Замлинський В. Названа праця. - С. 352.

Там само. - С. 352-353.

Там само.

Там само.

Дорошенко Д. Названа праця. - С. 157.

Замлинський В. Названа праця. - С. 353-354.

Гончарук П. С. Творець першої української конституції (До 330-річчя від дня народження та 260-річчя світлої пам'яті Пилипа Орлика) // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2003. -

Кн. 2. - С. 95-106.

Кравцевич-Рожнецький В. Названа праця. - С. 23.

Борисенко В. Курс української історії. - К., 1998. - С. 198.

Дорошенко Д. Названа праця. - Т. 2. - С. 165.

Там само. - С. 177.

Там само. - С. 178-179.

Там само. - С. 179.

Там само.