Лекція № 15. Наступ російського царизму на автономію України у першій чверті XVIII ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

Частина перша

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Використання Росією потенціалу України у Північній війні.

Повстання під проводом С.Палія.

Перехід гетьмана України І.Мазепи на бік Швеції. Зруйнування Запорізької Січі.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Лекція зачіпає одну з найскладніших проблем в історії України -її взаємовідносини з Росією у першій чверті XVm ст. На цей час при­падає гетьманування І. Мазепи, зміна його зовнішньополітичної оріє­нтації - розрив стосунків з Росією та укладання союзу зі Швецією.

У першій чверті XVm ст. Україна пізнала гірку долю поразки під Полтавою (1709) та масованого колоніального тиску у складі Росії. Довелося скоштувати також емігрантського життя опозиції, яка не погодилася з втратою українським народом завойованих ра­ніше самостійних форм політичного та економічного існування.

Про історичне життя українського народу першої чверті XVm ст. написано велику кількість наукових робіт. До речі, інтерес до цього періоду не втрачений до сьогоднішнього дня. Та воно й зрозуміло. Боротьба українського народу за свою незалежність у сучасну епоху змушувала дослідників шукати її історичне коріння, джерела, з яких струмив потяг України до незалежності, до самос­тійних форм життя і діяльності, до світлої пам' яті про тих, хто від­дав своє життя за створення власної державності.

Найбільший вклад у розробку цієї теми внесли такі вчені, як: М.Андрусяк, В.Антонович, О.Апанович, В.Борисенко, І.Борщак, М.Грушевський, В.Дядиченко, О.Кресін, М.Костомаров, А.Козаче-нко, Л.Мельник, Т.Мацьків, О.Оглоблін, В.Резніченко, Г.Сергієнко, В.Сергійчук, А.Слюсаренко, В.Смолій, В.Степанков, О.Субтельний, Ф.Уманець, А.Єнсин, В.Шевчук та багато інших 1.

У працях названих вище авторів читачі знайдуть необхідні ма­теріали для висвітлення історичних обставин, за яких І.Мазепа при­йшов до влади, прийняв рішення про зміну зовнішньополітичної орієнтації, відбулася поразка союзних військ під Полтавою тощо. Особливо багато цікавих відомостей зібрано згаданими вченими про особу І. Мазепи, його зовнішню і внутрішню політику, історію його політичного злету та краху омріяних ним ідеалів.

Одночасно, чимало праць розповідають про діяльність П. Орлика в екзилі, його конституцію, боротьбу за визволення Укра­їни з-під російської залежності, а також про посилення тиску Росії на суверенні права української державності.

Для підготовки лекції нами використані такі джерела, як "Ко-ломацькі статті 1687 р.", "Лист І.Мазепи до Стародубського полковника Івана Скоропадського", "Щоденник словацького гума­ніста Даніеля Крмана (1663-1740)", "Вивід прав України" П.Ор-лика (1712), Лист П.Орлика до Стефана Яворського (1721) "Пак­ти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького" (Конституція П.Орлика) та ін. 2

Епоха першої чверті XVm ст. знайшла яскраве відображення в художній літературі. Зокрема, історичні події кінця XVH - поч. XVm ст. знайшли чільне місце в творах Г.Бабенка ("Шляхом бурх­ливим": Повість кінця XVII ст. - К., 1931. - 293 с.); В.Будзиновсь-кого ("Під одну булаву". - Л., 1920. - 122 с.); А.Кащенка ("Зруйно­ване гніздо". - Катеринослав, 1918. - 128 с.); Г.Колісника ("Мазе­па - гетьман". Роман //Дніпро. - 1990. - № 1-2); Б.Лепкого ("Ма­зепа". Трилогія. - Частина І. "Мотря". - Т. 1. - 386 с; Т. 2. - 307 с; Частина ІІ. "Не вбивай". - 385 с.; Частина ІІІ. "Батурин". - 416 с.; його ж: "Полтава". - Т. І., Т. ІІ. - Львів); В.Попушанського ("Ой, біда-біда, чайці-небозі". - Львів, 1937); Д.Мордовця ("Палій -воскреситель Правобережної України " // Д. Мордовець. Твори: у 2-х т. - К., 1958); Ю.Мушкетика ("Семен Палій". - К., 1954); С. Ру-данського (" Мазепа - гетьман український", " Павло Полуботок" //

Ватра. - Львів, 1887); Сосюри В. ("Мазепа". Поема//Київ. - 1998. -№ 12); А.Чайковського ("Сонце заходить". Історична повість з часів зруйнування Запорозької Січі. - Львів, 1937. - 207 с.) та бага­тьох інших.

Аналіз названих творів дав право дійти висновку, що переважна більшість з них присвячена гетьману Мазепі, драматичним і трагіч­ним сторінкам його приватного життя та державної діяльності на по­саді гетьмана. Знайомство з цими книгами допомагає читачам сфор­мувати уявлення про першу чверть XVm ст., про діяльність тогочас­них історичних постатей, їх живу участь в історичному процесі.

ІІ. Використання Росією потенціалу України у Північній війні

У попередній лекції підкреслено, що в другій половині XVH ст., починаючи з 1669 р. (від початку гетьманування Д.Многогрішного) і аж до 1709 р. (до закінчення гетьманування І.Мазепи), Лівобережна Україна пережила період політичної стабілізації. Тим часом, як "Пра­вобічна Україна, - за висловом М.С.Грушевського, - переходила такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до московських, з московських до турецьких, пустіла і наповнювалася, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами" .

Незважаючи на намагання царського уряду послідовно обмежу­вати прерогативи гетьманської влади, зауважує професор Л.Г.Мель-ник, все ж гетьманам Многогрішному, Самойловичу, і особливо Ма­зепі, вдавалося, зберігаючи зовнішню лояльність щодо Москви, відс­тоювати суверенітет Гетьманщини, забезпечувати фактично самос­тійність у своїй внутрішній політиці, започаткувати економічний і ку­льтурний розвиток у країні і тим забезпечити авторитет Гетьманщи­ни, примушувати царів певною мірою рахуватися з інтересами украї­нської держави 4.

Особливе місце в історії Лівобережної України займає гетьма­нування І. Мазепи, який, як зазначають дослідники, завдяки своїм визначним здібностям політика і державного діяча, зумів створити впливову верству національної еліти, спробував звільнитися з-під влади московського царя й створити об'єднану суверенну українсь­ку козацько-старшинську державу 5. З перших кроків своєї держав­

ної діяльності І.Мазепа здійснив ряд заходів по зміцненню автори­тету Гетьманщини та своєї особистої влади:

У 1689 р., у час двірцевого перевороту, коли влада перехо­дила від Софії до Петра І, І.Мазепа у супроводі генеральної стар­шини прибув до Москви, відвідав юного Петра у Троїце-Сергіїв-ській лаврі і вміло завоював довіру царя. Це врятувало йому життя, оскільки мазепинського покровителя В. Голіцина за співчуття Софії було заслано на Північ.

З козацького стану І. Мазепа створив привілейований про­шарок, робив все залежне від нього, щоб не допускати переходу се­лян у назване вище соціальне середовище, й козаки згуртувалися навколо гетьмана.

Своєю розумною, тактовною і послідовно проведеною полі­тикою він зміцнив свій власний авторитет й серед старшин. Прибо­ркав непокірних П.Полуботка та М.Галицького, роздав землі своїм прихильникам. За висловом В. Антоновича, І. Мазепа "витворив аристократію на Україні" для того, щоб "зоорганізувати Україну на зразок сусідських держав"6, щоб "оперти українську державність на верстви заможної і освіченої козацької старшини" .

Створив спадковий механізм збереження довічного старшину­вання -впровадив інституцію "бунчукових товаришів". До цієї катего­рії належали діти значних старшин, номенклатура, якій наділялися зе­млі, надавалися посади, доручалися важливіші державні справи.

Гетьман зміцнив свою особисту владу, державний суверені­тет України, надав широку підтримку старшинам - землевласникам, як основу української державності.

Мазепа вживав заходів, щоб зменшити гостроту соціальних протиріч. У 1691 р. видав універсал, щоб старшини - землевласники і монастирі не обтягували селян повинностями й поборами. Автор праці "Міф про Мазепу" (1998) С.Павленко не згоден із тим, що де­які вчені називають Мазепу "жорстоким кріпосником" (В.Дяди-ченко), "користолюбливим феодалом" (О.Маркова), "найбагатшим феодалом Європи" (О. Субтельний) тощо.

Спираючись на джерела, С.Павленко доводив, що І.Мазепа присікав грубе ставлення до селян, надмірне стягнення з них подат­ків, виконання на свою користь не властивих для козаків повиннос­тей. "Навпаки, - пише він, - бачимо І.Мазепу як діяльного держав­

ного діяча, який в умовах безперервних воєн будував храми, турбу­вався про селян, дбав про освіту і культуру" .

Гетьман Мазепа оберігав селян від будівництва ними москов­ських фортець. Він розумів, що вони і без того обтяжені всілякими повинностями. Охороняв також інтереси українського купецтва.

Іван Мазепа дбав про створення нормальних умов для діяль­ності українських релігійних установ, розвитку освіти і культури. Своїм коштом збудував чимало церковних велетнів у Києві, Черні­гові, Переяславі. Відбудував Батурін - свою власну столицю. Підт­римував шкільну справу при монастирях.

Гетьман турбувався про розвиток вищої школи в Україні. Він сприяв перетворенню Київського Колегіуму на Академію (1701), обдарував її маєтностями, надав кошти на будівництво для неї нового приміщення.

Небезпідставно Д.Дорошенко зауважує, що внутрішня діяль­ність Мазепи була спрямована на забезпечення "інтересів всього українського народу в його цілості"9, а професор Мельник Л. робить висновок про те, що І.Мазепа підніс внутрішню політику на "рівень державності", зміцнивши тим самим "фактичний суверенітет Геть-манщини"10.

Проте, як свідчить історична дійсність, формування та зміц­нення суверенного державного процесу в Україні не входили у пла­ни російського абсолютизму.

Впливаючи на запропонований українськими гетьманами зміст "Переяславських статей" (1659), "Московських статей" (1665), "Глуховських статей" (1669) та "Коломацьких статей" (1687), російський уряд поступово позбавляв Україну автономних прав, пе­ретворював її на залежну від митрополії окраїну. Особливу надію російський уряд покладав на козацькі збройні сили при вирішенні зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря. У зв' язку з цим Україна мала воювати за невигі­дні для неї інтереси, оскільки вікно в Європу через Балтійське море розривало традиційні зв' язки української економіки із Заходом11.

"Цар Петро І, - пише академік І.П.Крип'якевич, - від України вимагав таких самих зусиль, як від московських провінцій, не ра­хуючись ані з договорами, ані з господарськими обставинами, ані з політичними настроями. Українські полки він висилав на далекі фронти до Лівонії, Литви. Польщі. Саксонії. Там вони стояли під

московським командуванням, їх використовували безоглядно, не давали їм потрібного устаткування, не раз просто грабували... "

Північна війна пагубно відбилася й на становищі України.

По-перше, цар наказував брати селян і козаків до фортечних ро­біт. При побудові печерської фортеці у Києві над будівельниками знущалися, "палицями по головах били, вуха шпагами обтинали і вся­ку наругу чинили"13.

По-друге, в Україні стояли і через неї проходили численні мос­ковські війська. Їх потрібно було забезпечити кіньми, худобою, хлі­бом, що вичерпувало економічний потенціал Гетьманщини.

По-третє, московські урядовці застосовували в Україні дес­потичні методи управління, які відчув на собі навіть сам гетьман, який у військовому відношенні був підпорядкований Меншикову. Без дозволу гетьмана була затіяна реорганізація козацької армії.

Й цілком слушно зауважив І.П. Крип'якович, що "ці обставини викликали почуття непевності, страх і невдоволення... Через те про-тимосковські настрої, що здавна існували в громадянстві, почали ви­являтися дедалі гостріше. Старшина почала натискати на гетьмана, щоб він подумав про майбутнє України. "Всі ми за душу Хмельниць­кого Богдана Бога молимо, - говорили вони, - за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу і кості діти наші прокли­натимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!"14

ІІІ. Повстання під проводом С. Палія

В той час, як Лівобережна Україна була втягнута Росією у так звану Північну війну, Правобережна було зайнята боротьбою із Польщею за збереження козацького устрою. За умовами польсько-турецького договору 1699 р. Туреччина повернула Польщі правобе­режні українські землі.

Річ Посполита вирішала, що настав час ліквідувати козацтво. Це означало відміну традиційного козацького устрою, ліквідацію всіх соціально - економічних та суспільно-політичних завоювань місцевого населення й реставрацію польсько - шляхетської влади на залежній від Польщі українській території.

Покозачені жителі Правобережної України не збиралися доб­ровільно поступатися своїми надбаннями. Вони відмовлялися вико­нувати польські розпорядження, не допускали шляхту у міста і села.

Опір народних мас очолили Семен Палій на Фастівщині, Захар Іск­ра на Корсунщині, Андрій Абазин на Брацлавщині, Самійло Самусь на Богуславщині.

Семен Гурко-Палій, козак, родом із Борзни, людина освіче­на і немолода. У1686р. заснував Фастівський полк. Навколи­шні села визнали його владу, покозакувалися. У1691—1694 рр. разом з гетьманським військом робив походи під Очаків та Аккерман. Не допустив на території Фастівщини відновлен­ня шляхетського землеволодіння, у зв'язку з цим у нього по­чалися конфлікти з Річчю Посполитою.

Розповідаючи про С.Палія, варто підкреслити, що він мріяв про володіння всім Правобережжям, про звільнення його від шля­хетського засилля, одночасно виношував думку про створення со­борної України. "Палій, - пише Дорошенко, - мав намір організува­ти на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережно­го козацького гетьмана й таким способом злучити докупи обидві частини розірваної надвоє України"15.

"У 1688 р. Семен Палій, - зазначає професор Мельник, - через гетьмана Мазепу звернувся до воєводи Ромодановського з пропози­цією прийняти його з Фастівським полком у підданство до Москов­ської держави. Але царський уряд не дав згоди на приєднання "Па-ліївщини", відмовив і в допомозі Палію в його боротьбі з Поль-щею"16. Очевидно, давалися взнаки умови "Вічного миру" (1686), за яким Росія не бажала рвати дружні стосунки з Польщею 16а.

Після арешту (1689) Палій вдруге просив Мазепу порушити питання про об'єднання Правобережжя з Гетьманщиною. Проте ця проблема не вирішувалася, як гадає Н. Полонська-Василенко, з двох причин: по-перше, як і раніше, цього не бажала Москва, не готова була до війни з Польщею; по-друге, "справа об'єднання України на­трапляла на великі труднощі не лише в політиці Москви, яка не хо­тіла загострювати відносини з Польщею, не міг щиро прагнути цьо­го й Мазепа, поки на чолі Правобережної України стояв Палій"17.

Додамо, що, очевидно, на перешкоді були різні ідеологічні пог­ляди. Палій репрезентував народні маси, демократизм, селянство, що вороже відносилося до крупних козаків-землевласників; Мазепа -старшин, привілейований стан, землевласників, які були опорою держави, яку він вибудовував. Недаром запорожці, які були в опо­зиції до Мазепи, говорили: "Як буде Палій гетьманом, то зможе

управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, як

було за Хмельницького". Ця загроза суперництва була цілком реальна .

Після Карловицького миру 1699 р., відмови Туреччини від Пра­вобережжя козацтво стало для Польщі непотрібним, а то й небезпеч­ним. Названим вище козацьким полковникам польський уряд дав ко­манду саморозпуститися й землі передати польським землевласникам.

Цього розпорядження козацькі поселенці не виконали. Семен Палій заявив, що підпорядковані йому козаки проживають на влас­ній землі і "Речі Посполитій до них немає ніякого діла". "Тільки я, справжній козак, - заявляв він, - і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут"19.

І коли у 1700 р. польське військо вчинило напад на Фастівщи-ну, С.Палій, С.Самусь, А.Абазин підняли Правобережжя. Наказний гетьман С.Самусь передав Мазепі свої клейноди, зробивши його фактично гетьманом всієї України.

С.Палій, як "козацький батько", не захотів зректися свого лі­дерства й вів себе у цій обстановці "немов незалежний гетьман"20. Мазепа, оберігаючи власний авторитет, не міг погодитись з безлад­дям, яке нав'язав йому С.Палій, і дав наказ позбавити його волі. 31 липня 1704 р. С.Палій разом з його найближчим оточенням був арештований. У народній пам' яті про це розповідається так:

Ой, крикнув проклятий Мазепа

На своїлайтани:

"Возьміть Палія Семена

Та забийте в кайдани,

А на руки скрипиці,

Та посадіть Палія Семена

У превеликії темниці."

І. Мазепа переконав Петра І, що на період війни зі шведами "варто зберегти гетьманське правління на Правобережжі". Отже, ге­тьман Мазепа, скориставшись ослабленням Польщі, російсько-шведською війною, усуненням свого політичного суперника С.Палія, фактично об'єднав під свою булаву у 1704-1709 рр. Лівобережжя з Правобережжям .

IV. Перехід гетьмана України І. Мазепи на бік Швеції. Зруйнування Запорозької Січі

Війна Росії зі Швецією затягувалася. Д.Дорошенко зазначав, що Гетьманщина несла на собі важкий "тягар шведської війни й по­клала на цю війну величезні жертви. Десятки тисяч українських ко­заків полягли в далеких краях - у Фінляндії, Ліфляндії, Литві, Польщі, Саксонії за чужу для них славу, а цар вимагав щоразу з но­вих жертв. Край був страшенно виснажений і зруйнований економі­чно. З України вивозилися безкінечна кількість хліба й усяких ін­ших харчів; торгівля припинилася; маси сільського населення примусово виганялися на фортифікаційні роботи" .

Академік І.Крип'якевич застережує, що при цих обставинах до­шкульнішого болю завдавала моральна зневага. Московські воєводи сповідали метод деспотичного управління, не вміли і не хотіли раху­ватися з українськими традиціями, самовільно ламали їх, наносячи образу навіть самому гетьману. Цар не завжди запрошував його на свої таємні переговори, без погодження з Мазепою переставляв коза­цькі полки, перетворював їх у драгунські військові об' єднання 23.

Дослідник І.Борщак стверджував, що у французьких архівах є документи, які свідчать, що Петро І ще у 1703 р. виношував плани "знищення козаччини чи виселення її на східні кордони Великоросії

та колонізування Гетьманщини" .

Наведені вище факти свідчать про те, що в тогочасному украї­нському середовищі та в душі Мазепи росли почуття непевності та невдоволеності. Для гетьмана стало ясно, що "для Петра Україна була лише знаряддям для його власних цілей, які зовсім не були згі­дні з інтересами українського народу"25.

До гетьмана доходили чутки, що Петро І готовий був поверну­ти Польщі Правобережну Україну, аби та стала його союзником у боротьбі проти Швеції. Він готовий був Польщі або Швеції віддати всю Україну, аби вони дали йому вихід до Балтійського моря та за­лишили у спокої Росію 26.

Н. Полонська-Василенко зазначає, що "Україна опинилася між двох вогнів, і хто б із противників не переміг - український народ втрачав свою державу. В разі перемоги Петра й Августа ІІ (польсь­кий союзник Росії. - П.Г.), безперечно, Україну поділили б між Польщею і Москвою. В разі перемоги Карла ХІІ і Станіслава Ле­

щинського (польський союзник Швеції), вся Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох випадках годі було сподіватися, що вона збереже навіть автономію. Ситуація була тра­гічна і виходу з неї, здавалося, не було, якщо Україна залишати­меться в передніших відносинах з Москвою. Єдиним шляхом спа­сіння було визволення з-під Московської влади, і при тому заздалегідь, до закінчення війни і укладення мирного договору" .

Ці непевні політичні перспективи примушували Мазепу та йо­го оточення замислитися над майбутньою долею України. Історична обстановка підказувала, що Гетьманщина могла обрати три шляхи виходу із ситуації:

Перший. У складі Польщі, спираючись на традицію Гадяцько-го трактату 1658 р, з українських земель утворити Руське князівст­во. Цю ідею підтримували генеральний обозний Іван Ломиковсь-кий, миргородський полковник Д.Апостол, прилуцький - Д.Гор-ленно, Лубенський - М.Маклашевський та ін. Вони вважали, що у цьому князівстві Україна буде об'єднана в одну державу, збереже інтереси старшини і шляхетства.

Другий. Зберегти незалежність України під протекторатом Криму та Туреччини. Вважалося, що цей шлях прокладали Богдан та Юрій Хмельницькі, П.Дорошенко та нещодавно П.Іваненко. Цю ідею підтримували генеральний суддя В. Кочубей, полтавський полковник І.Іскра, кошовий отаман К. Гордієнко.

Третій. Зберегти Україну у складі Росії й розділити з нею її історичну долю. Здавалося, що цей шлях підтримує І.Мазепа та йо­го оточення, оскільки беруть активну участь у всіх російських вій­ськових акціях, одержують урядові нагороди тощо.

Тим часом фронтові невдачі, невиправдані жертви, затяжні військові операції, економічне розорення породили в українському суспільстві невдоволення, антимосковські настрої та обвинувачення у всіх гріхах гетьмана та його старшину. Д.Апостол, Д.Горленко, П.Орлик та ін. стали нав'язувати гетьманові четвертий шлях ви­ходу із глухого кута - піти на перемовини зі Швецією. Д. Дорошен­ко зауважує, що ідея союзу зі Швецією не була винаходом самого Мазепи, "вона була спільною всім відповідальним керманичам української політики, й перехід на бік Карла ХІІ був, можна ска­зати, нав'язаний Мазепі самою старшиною"2*.

Обираючи цей шлях, І.Мазепа враховував, що в середовищі російського суспільства щодо Петра є також опозиція, яка склада­ється як з консерваторів, реакціонерів, так і з противників деспоти­зму і терору (В.Шереметьєв, Г.Головкін та ін.). На підтримку цих людей розраховував і Карл ХІІ, і Мазепа.

Шукаючи стосунків з Карлом ХІІ, Мазепа вирішив використа­ти посередництво шведського ставленика, короля Польщі Станісла­ва Лещинського і, зокрема, його тітки Ганни Дальської 29. Водночас входив в зносини з Туреччиною, Кримом, Молдавією, східними православними патріархами й просив підтримати його плани 30.

Л.Г.Мельник зауважує, що у 1704-1705 рр. Мазепа робить спро­бу стати на шлях угоди з польськими політичними колами і, зокрема, королем Станіславом Лещинським. Йому уявлялося, що Україна з

Польщею можуть створити федерацію . Але оригіналу такої угоди в розпорядженні історичної науки немає. Мазепа усвідомлював, що Польща не могла стати гарантом суверенності Гетьманщини, оскільки сама переживала розкол і глибоку політичну кризу. Мазепа розумів, що реальним і серйозним політичним актом могла бути лише угода про союз -протекторат з шведським королем.

У 1706-1707 рр. відбулися таємні українсько-шведські перемо­вини. Вони не були відкриттям історії. У свій час у боротьбі проти Польщі на поміч Швеції робив спробу опертися Б. Хмельницький. На початку ХУШ ст. союз зі Швецією міг дати позитивні результати. М.С.Грушевський вважав, що українські маси від цього союзу "могли тільки виграти... " Протекція Швеції, держави далекої, територіально відокремленої, не могла вносити в українське життя ніяких значних труднощів, могла бути явищем тільки скороминучим" .

Перед дослідниками постає питання - що спонукало його на союз зі Швецією: честолюбні плани? Кар'єрні проблеми? Жадоба до влади? Потяг до грошей? Вороже ставлення до Росії? Націона­лізм? Лист генерального писаря П.Орлика до свого вчителя, Мос­ковського екзарха С.Яворського (1721) засвідчує, що 17 вересня 1707 р. І.Мазепа розповів йому, що на союз зі Швецією він відважи­вся "не для своєї особистої користі, не для вищих гонорів, не для бі­льшого збагачення та інших якихось прихотів, а для вас всіх... , для загального добра матері моєї вітчизни бідної України... " .

Тобто, в основу україно-шведського союзу І.Мазепою були покладені передусім патріотичні мотиви. По-друге, до цього со­юзу його підштовхував російський цар.

Виснажені українські війська він залишив один на один зі шведською та польською арміями. Свідомо прирік Гетьманщину на подальші руйнування та жертви. Отже, помиляються ті, хто робить

спробу трактувати вчинки гетьмана Мазепи як "зраду" .

По-третє, гетьман Мазепа восени 1707 р. запропонував Карлу ХІІ свій план боротьби з Росією. Основою був напад на Росію через Україну, чіткий розрахунок українсько-шведського військового співвідношення та створення спільного фронту. Проте Карл ХІІ об­рав свій, північний шлях походу проти Росії, що призвело до втрати часу та стратегічної ініціативи. В результаті, як потім показали об­ставини, сутичка з Росією для Карла ХІІ та І. Мазепи закінчилася поразкою влітку 1709 р. під Полтавою.

Влітку 1708 р. І. Мазепа переживав важкі часи. Його зносини зі Станіславом Лещинським та Карлом ХІІ стали відомі Петру І. Про ці стосунки йому донесли генеральний суддя В. Кочубей та полтавський полковник Іскра35, Мазепі пощастило довести царю, що згадані старшини мали намір використати Петра для зведення з ним особистих рахунків (пов' язаних з інтимними стосунками геть­мана з Мотроною Кочубей).

Кочубей та Іскра були заарештовані і в Борщагівці під Києвом страчені. Це змусило гетьмана перейти до глибокої конспірації та звузити коло утаємничених людей.

Дослідники вважають, що свої задуми (укладання союзу зі Швецією) Мазепа розповів генеральному писарю П. Орлику, генера­льному обозному Ломиковському, полковникам Апостолу, Горлен-ку, Зеленському, митрополиту Й.Кроковському та кільком іншим впливовим старшинам 36. Але ця конспірація принесла Мазепі не стільки користі, скільки великої шкоди, бо широкі кола козацької старшини, народні маси не знали справжніх задумів гетьмана й не змогли його підтримати. Як пише М.С.Грушевський, - своєю конс­пірацією Мазепа перемудрив себе, "бо не підготувавши ґрунту для повстання, наперед знищив для нього всякі надії" . І.П.Крип'я-кевич зауважував, що конспіративність Мазепи "не дозволила йому вести справи скоро й рішуче" .

Йому уявлялося, що шведсько-російська війна пройде поза межами України й приєднання до переможця відбудеться безболіс­но. Та коли дізнався, що Карл ХІІ веде свої війська на Україну, про­роче заявив, "що марш Карла на Україну приведе за собою появу... царської армії й погубить усю справу"39.

Обставини примусили його прискорити вибір і зробити певну заяву. І цей вибір був зроблений 25 жовтня 1708 р., переправившись через Десну, Мазепа пішов на з' єднання з військами Карла ХІІ. З ним були: генеральний обозний І.Ломиковський, генеральний писар П.Орлик, племінник А.Войнаровський, генеральні осавули М. Гама-лія, Д. Максимович, генеральний хорунжий І.Сулима та генеральний бунчужний Ф.Мирович; полковники: миргородський - Д.Апостол, прилуцький - Д.Горленко, лубенський - Д.Зеленський, корсунський -А.Кандиба, київський - К.Мокієвський, компанійські - Андріяш, Га-лаган, Комухівський та ін. За підрахунками М.Грушевського та М.Костомарова з Мазепою було військо з 4-5 тисяч воїнів.

Безперечно, виникає питання - на яких умовах конструювався союз зі Швецією? На жаль, оригінал українсько-шведського договору втрачений. Для відповіді на це питання ми використали копію цієї уго­ди, наведеної П.Орликом в одній із своїх праць "Вивід прав України" (1712), яку І.Борщак вперше опублікував у 1925 р. у м. Львові.

Зокрема,у цьому документі записано, що договір складався із 6 статей:

Стаття 1. Його королівська Величність зобов'язується бо­ронити Україну і частину краю козаків, приєднаного до неї, і послати туди негайно на поміч війська... Його королівська величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.

Стаття 2. Все те, що буде завойоване на давніх Московсь­ких володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець...

Стаття 3. Український князь і Генеральна рада будуть па­нувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі...

Стаття 4. Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством...

Стаття 5. Що торкається герба і титула українського кня­зя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях...

Стаття 6. ... Князь і Генеральна рада відступлять його ко­ролівській величності на час війни... Стородуб, Мглин, Пол­таву, Батурин, Гадяч 40.

Дослідники вважають, що цей документ давав широку автоно­мію Україні, зберігав її державність і традиції, відповідав інтересам українського народу. І.Крип'якевич пише, що цей договір "поставив справу української держави на широку платформу... Україна мала за­лишатися у союзі зі Швецією, але шведський король не мав права ко­ристуватися ні титулом, ні гербом українського князівства"41.

Такої ж високої думки про шведсько-українську угоду був і її творець - І.Мазепа.

V. Запитання та завдання

Що ви знаєте про Північну війну?

Як використовувала Росія військовий потенціал України у Північній війні?

Дайте характеристику С.Палію.

На яких умовах І.Мазепа входив у союз зі Швецією?

VI. Джерела та література

1. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. - К., 1991; Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К.,1991; Апанович О. Гетьма­ни України і кошові атамани Запорозької Січі. - К.,1992; Борисенко В. Курс української історії. - К., 1998; Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський. -Львів, 1991; Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Записки наукового товариства ім. Шевченка. - Львів, 1909. - Т. ХС ІІ; Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVH -початку XVm ст. - К.,1959; Кресін О. Політико-правова спадщина українсь­кої політичної еміграції пер. пол. XVm ст. - К., 2001; Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы // Собр. соч. - Спб., 1905. - Т. 16. - Кн. V!; його ж: Мазепа. -М., 1992; Мацьків Т. Гетьман І. Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687-1709. - Мюнхен, 1988; Козаченко А. Полтавська битва. - К., 1949; Ме­льник Л. Лівобережна гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). - К., 1995; Оглоблін О. Гетьман І. Мазепа та його доба. - Нью-Йорк; Париж; То­ронто, 1960; Його ж: Гетьман І. Мазепа і Москва // Укр. історик. - 1989. - № 4; Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998; Резніченко В. Пилип Ор­лик, гетьман-емігрант. - К., 1918; Сергієнко Г. Визвольний рух на Правобе­режній Україні в кінці XVH і на поч. XVm ст. - К., 1963; Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. - К., 1991; Смолій В., Степанков В.В. Українська державна ідея. - К., 1997; Слюсаренко А., Томенко М. Історія української

конституції. - К., 1993; Субтельний О. Мазепинці. - К., 1994; Уманець Ф. Гетьман Мазепа. - Спб., 1897; Єнсен А. Мазепа. Історичні картини. - К.,1992; Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності. - К., 1999.

Коломацькі статті 1687 // Бантиш-Каменский Д.Н. Источники ма­лороссийской истории / Изд. О.Бодянским. - М., 1858. - Ч. 2; Лист І.Мазепи до Стародубського полковника Івана Скоропадського // Путро О.І. Історія України. Ч. 1. Хрестоматія. - К., 2002; Щоденник словацького гуманіста Да-ніеля Крмана (1663-1770) // Там само; Пакти й конституції законів і вольнос­тей Війська Запорозького // Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції. - К., 1993.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С. 354.

Мельник Л. Лівобережна гетьманщина періоду Стабілізації (1669­1709 рр.) - К., 1995. - С. 4.

Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С. 281.

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991. - С. 155-156.

Дорошенко Д. Названа праця. - С. 337.

Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів., 1998. - С. 138-139.

Дорошенко Д. Названа праця. - С. 339.

Мельник Л. Названа праця. - С. 32.

Борисенко В. Курс української історії. - К., 1998. - С. 278-279.

Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1990. - С. 215.

Там само. - С. 216

Там само. - С. 216.

Дорошенко Д. Названа праця. - С. 369.

Мельник Л. Названа праця. - С. 39.

16а. Гончарук П. С. Гетьман України І. Мазепа: державотворець, полі­тик, людина // Вісник Київського славістичного університету. - 2003. - № 15. -

С. 141-142.

Полонська-Василенко Н. В. Історія України: В 2 т. - К.,1992. -

Т. 2. - С. 59.

Полонська-Василенко Н. В. Історія України. - Т. 2. - С. 59.

Оглоблін О. Гетьман І. Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, 1960. - С. 223.

Крип'якевич І. Названа праця. - С. 215.

Мельник Л. Названа праця. - С. 42-43.

Дорошенко Д. Названа праця. - С. 372.


Лист П.Орлика до С.Яворського 1721. // О.Кресін Політико-правова спадщина української політичної еміграції пер. пол. XVm ст. - К., 2001. - С. 414-415.

Мельник Л. Названа праця. - С. 53-54.

Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. - К., 1991. - С. 40-41.

Мельник Л. Названа праця. - С. 55

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С. 379.

Крип'якевич І. Історія України. - С. 217.

Дорошенко Д. Нарис історії України. - С. 379-380.

Орлик П. Вивід прав України // Кресін О. Названа праця. - С. 384-385.

Крип'якевич І. Історія України. - С. 217.