Лекція № 14. Боротьба українського народу проти російськихутисків, польської, турецької та кримської агресій в кінці XVH ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Боротьба українського народу проти російських утисків в кінці XVII ст

Формування державного устрою в Україні у кінці XVII ст

Боротьба з Річчю Посполитою.

Відсіч Кримському ханству та Туреччині.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Запропонована лекція досліджує складну епоху в історії Укра­їни - останнє 30-річчя XVII ст. Цей період характеризується пораз­кою визвольної революції українського народу та гетьмана П.До­рошенка у боротьбі за створення соборної України (1676). З обран­ням гетьмана Д.Многогрішного (1669) відбулися відносна політич­на стабілізація на Лівобережжі та переміщення сюди центру полі­тичного, економічного і культурного життя.

Характеризуючи ці явища, М.Грушевський писав: "Тим ча­сом, як правобічна Україна переживала такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до московсь­ких, з московських до турецьких, пустішала і наповнювалася, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й кара­ми..., життя лівобічної Гетьманщини тихо котилося під гору своєї політичної і суспільної вільності. Від року 1668, від повс­тання Брюховецького, протягом кілька десятиліть вона не пе­реживала ніяких різких заворушень, сильних схвилювань..."1

Як засвідчує професор Л.Г.Мельник, "ця політична стабіліза­ція в Лівобережній Гетьманщині виразилася у послідовному зрос­танні тривалості правління гетьманів... Якщо Многогрішний правив 3 роки, то Самойлович - 15, а Мазепа - аж 22 роки... Сприяло стабі­лізації й те, що старшина Лівобережжя послідовно орієнтувалася лише на одну зовнішньополітичну силу - Москву"

Саме на цю особливість стабілізації звернув увагу й академік І.П.Крип'якевич. "Щодо Москви, - писав він, - вони (старшини -П.Г.) не бачили іншого виходу, як визнати московську владу..., але при тому вони не думали зрікатися своїх прав, а, навпаки, були го­тові всіма засобами обороняти автономію Гетьманщини..."

Гетьманам Д.Многогрішному, І.Самойловичу і, особливо, І. Мазепі вдавалося відстоювати суверенітет Гетьманщин і забезпе­чувати фактичну самостійність у своїй внутрішній політиці, автори­тет української державності, примушувати царів рахуватися з нею.

Особливе місце в історії Лівобережної України кінця XVII ст. посідає гетьманування І. Мазепи. Завдяки своїм визначним здібнос­тям І. Мазепа зумів створити впливову верству національної еліти -козацько-шляхетьску старшину, високо підняти свій авторитет як керівника держави і на цьому підґрунті дещо пізніше зробив спробу звільнитися з-під влади московського царя й створити під егідою шведського монарха українську козацько-старшинську державу.

Отже, кінець XVII ст. в історії України позначений наявним розвитком державницьких традицій, зростанням національної само­свідомості, формуванням духовної культури. За висловом Д.Доро­шенка, Гетьманщина Б.Хмельницького, Д.Многогрішного, І.Самой-ловича та І. Мазепи зв'язала "перервану ще в середніх віках нитку української державності... Знову впровадила український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям"4.

Сказане вище визначає актуальність лекції, її певне виховне зна­чення та глибоке науково-політичне спрямування.

Чимало фактів для лекцій автор черпав із так званого "Літопи­су Самовидця"5. Вчені гадають, що авторство цієї унікальної істо­ричної праці належить генеральному підскарбію Гетьманщини Ра-кушці Романовському, який по свіжій пам'яті розповів про україн­ську народну революцію 1648-1676 рр. та виклав хроніку подій кін­ця XVII - початку XVIII ст., очевидцем яких був сам6. Саме ця осо­бливість літопису складає його найбільшу цінність.

Використані також матеріали з таких джерел, як: "Переяслав­ські статті" Ю.Хмельницького (17 жовтня 1659 р.), "Московські статті" І.Брюховецького (жовтень 1665 р.), "Глухівські статті" Д.Многогрішного (6 березня 1669 р.), "Андрусівський договір" (30 січня 1667 р.), "Вічний мир" (26 квітня 1686 р.), "Коломацькі статті" І.Мазепи (25 липня 1687р.) та ін.

У лекції використані також матеріали зі створених у першій половині XVIII ст. історичних праць. У "Літописі Граб'янки"7 іс­торичні події простежуються з 1648 по 1709 рік, і, як зауважує про­фесор Л.А.Коваленко, у цій праці "виразно виступає концепція так званого старшинського автономізму". Згадана концепція пронизує чотиритомний "Літопис Величка". В ньому автор показує відстань між українською старшиною та народними масами, користолюбство І. Мазепи, його оточення. Принагідно нагадати, що працю Величка цитували і використовували як історичне джерело Т.Шевченко, І.Франко та багато інших вчених та діячів культури 9.

Порушена у лекції проблема досліджувалася В.Антоновичем, О.Апанович, В.Волк-Карачевським, В.Борисенком, М.Грушевським, Д.Дорошенком, В.Дядиченком, М.Костомаровим, І.Крип'якевичем, М.Маркевичем, Л. Мельником, Л.Окиншевичем, С.Павленком, О.Гуржієм, В.Смолієм, В.Степанковим та ін.1011

У працях названих авторів викладачі та студенти відшукають матеріал для більш глибокого знайомства з діяльністю гетьманів Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепи, їх внутрішньою та зов­нішньою політикою, основами державного устрою тогочасної Украї­ни, формами і методами боротьби українського народу проти росій­ських утисків, агресії Речі Посполитої, Криму, Туреччини.

Названими вченими досліджені взаємовідносини України з Ро­сією після Переяслівської Ради, специфіка державних устроїв Ліво­

бережної та Правобережної України кінця XVII ст. У працях бага­тьох з них простежується відкрита упередженість у трактовці бага­тьох історичних постатей, особливо І.Мазепи.

Історичні події кінця XVII ст. знайшли відображення також у багатьох історико-художніх творах. Зокрема, цій добі присвятили свої книги письменники Г.Бабенко, В.Будзинський, Г.Колісник, Б.Лепкий, Ю.Мушкетик та ін.12

ІІ. Боротьба українського народу проти росій­ських утисків в кінці XVII ст.

У попередніх лекціях підкреслювалося, що у 1658 р. І.Вигов-ський повстав проти Росії тому що не витримав з її сторони тактики погроз та неприкритого тиску, розпалювання чвар між гетьманом, старшиною та Запорозькою Січчю; в основі протесту Ю.Хмель­ницького були образливі для України Переяславські статті, які від­водили йому маріонеткову роль в імперському державному механізмі . Андрусівське перемир'я переповнило чашу терпіння П. Дорошенка. Воно похоронило його ілюзії щодо створення собор­ної суверенної України.

Боротьба проти Росії, протести проти її егоїстичної по відно­шенню до України політики не припинялися в середовищі українсь­кої старшини і в кінці XVII ст. Підтвердженням цього є, наприклад, гетьманування Д.Многогрішного (1669-1672). Він відверто вислов­лював свій гнів з приводу часом грубої, неприкритої антиукраїнсь­кої політики російського царизму.

Дем'ян Многогрішний був сином посполитого (хлібороба) з міста Коропа на Чернігівщині, тому сучасники його називали "мужичим сином". Козачу службу почав за Б.Хмельницького. У 1649 р був генеральним єсаулом. З 1665 р — чернігівським полковником. У 1669 р був обраний гетьманом Лівобережної України. У 1672 р. за дружні стосунки з П.Дорошенком був арештований і засуджений на довічне заслання до Сибіру14.

Д. Многогрішний, наприклад, негативно поставився до Андру-сівського перемир'я і з приводу цього взяв участь у антимосковсь-кому повстанні на Лівобережжі. Як чернігівський полковник, Мно­гогрішний вважав, що владу по обидва боки Дніпра необхідно пере­

дати гетьману-соборнику з Правобережжя - П.Дорошенку. Він зая­вив, що за українські вольності козацькі полки "вмерти готові".

І коли деяка частина української еліти (П.Рославець, М.Гвин-тівка, брат Дем'яна - Василь Многогрішний та ін.) схиляли наказно­го гетьмана лояльніше поставитися до Москви, він заявив, що зро­бить це лише тоді, коли "государ нас, своїх підданих, захоче при ко­лишніх вольностях покійного, славної пам'яті, Богдана Хмель­ницького, в Переяслові затверджених, зберегти "15.

У жорстких суперечках царський уряд змушений був піти на деякі поступки козацтву, дозволивши їм обрати гетьмана та відреда­гувати у Глухові нові договірні статті. Згідно з Глухівськими стать­ями (1669) гетьман в Україні може обиралися лише з дозволу царя, а російська армія, всупереч попереднім домовленостям, повинна була розташовуватися у Києві, Переяслові, Ніжині, Чернігові та Острі.

Цар заборонив Д.Многогрішному "від навколишніх государів прислані листи приймати і прочитувати... Великий государ, його царська пресвітла величність, наказав у цій статті гетьманові і всьому війську відмовити, тому що попередній гетьман Богдан Хмельницький і інші гетьмани, хоч і на обох боках були гетьмана­ми, але їм ні з якими государями зсилки чинити не велено, тому що від цього чиняться в малоросійських містах часті сварки"16.

Глухівські статті регулювали та обмежували й інші питання українського державного життя 17. Та не дивлячись на цей куций та жорсткий документ, Д.Многогрішний вжив рішучих кроків щодо

зміцнення своєї влади та розширення своїх обов'язків .

Спираючись на власне військо, Д.Многогрішний зумів встано­вити свою владу на всій Лівобережній Україні, піднести гетьман­ський авторитет. Обрав своєю резиденцією Батурін, укріпив його. І.П.Крип'якевич писав: "Це була людина твердої вдачі, абсолютист непоступливий і задиристий, - сам собі завдячував кар'єрою, і не думав ні перед ким поступатися"19.

Зміцнення власного авторитету, стосунки з П.Дорошенком, приборкання власного старшинського оточення, розширення кола платників податків, за висловом І.П.Крип'якевича, "скінчили часи руїни і допомогли ввійти в новий період миру і добробуту" . " До­ходять до мене чутки, - казав Многогрішний, - що козаки мене не люблять; якщо це правда, нехай пишуть до царя про вибір нового гетьмана - я передам клейноди тому, кого вони гетьманом обе­

руть; але поки я гетьманом, доти буду приборкувати свавільників, скільки маю сили" .

Старшинська верхівка не могла вибачити йому своє прини­ження, а Росія - незалежної поведінки, постійних проти неї змов та спротиву. 13 березня 1672 р. стрільці батуринського гарнізону ото­чили двір Многогрішного. Старшини Райча, Забіла, Мокрієвич схо­пили гетьмана, закували в кайдани, вивезли до Москви, а відтіля до Сибіру на довічне поселення.

Не менш драматичним стало складатися й гетьманування І.Самойловича. "Старшинська верхівка, - зазначає І.П.Крип'якевич, -пильно дбала про те, щоб на майбутнє забезпечити собі вплив на державні справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської влади"22.

Російський уряд у Конотопських статтях (приймалися у Коно­топі 17 червня 1672 р. - П.Г.) заборонив гетьману без дозволу царя судити українську старшину, звільняти її з посад, вести зовнішні зносини, особливо стосунки з П.Дорошенком, тощо.

Незважаючи не це, І. Самойлович зробив все залежне від нього, щоб стабілізувати владу в Україні. Зокрема, він проявив постійну неприхильність до Польщі, протестував проти поділу України на Лівобережну та Правобережну, мріяв про возз'єднання її земель, аж до її Західних територій .

У внутрішній політиці Самойлович захищав старшинські інте­реси, не завжди дотримувався букви Конотопських статей, якщо, за висловом І.Крип'якевича, цього вимагала «конечна державна рація».

Вважав, що влада гетьмана в Україні повинна носити монархіч­ний характер і щось змінити у становищі гетьмана може тільки «найвищий неба і землі», тобто Бог . За його п'ятнадцятирічне гетьману­вання ствердилися державні форми Гетьманщини, що залишилися незмінними майже 100 років . Ослаблення становища П.Дорошенка на Правобережній Україні він використав для проголошення себе геть­маном «обох сторін Дніпра». І коли московський уряд радив йому не робити цього й відмовитися від взяття Чигирина, який був у цей час у турецькій неволі, І.Самойлович заявив: «Якщо ми маємо... віддати Чигирин ворогові, то радше заздалегідь сказати всьому народові в Україні, що він цареві непотрібний».

І. Самойлович зайняв непримиренну позицію щодо так званого «Вічного миру» (1686) між Росією і Польщею. Він заявив, що війсь­

ко запорозьке ніколи не зречеться «свого давнього достоянія» -Правобережної України. «Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах з поляками постановила - зробимо так, як нам тре­ба!» - казав він.

Все це викликало підозру і невдоволення Москви. Як ствер­джує Н. Полонська-Василенко, «головною причиною невдоволення було намагання Самойловича перетворити Гетьманщину на спадко­ву монархію»27.

Було складено донос на гетьмана і подано воєводі В.Голі-цину. Самойловича було звинувачено в неприхильності до Москви, бажанні стати необмеженим правителем, користо­любстві, таємних зносинах з Кримом, в організації невдалого походу російсько-українських військ проти Криму у 1687 р. 22 липня 1687р. старшина І. Самойловича заарештувала.

Д. Дорошенко правильно підмітив, що Самойлович "був, без­перечно, українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостій­ність України, був дбалим політиком і адміністратором, але занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інте­ресами особистої кар'єри для загального добра"28.

25 липня 1687 р. тут же, у таборі над Коломаком, відбулася військова рада, на якій обрано гетьманом генерального осавула Іва­на Мазепу. В історії України важко знайти особу, навколо якої то­чилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто поляр­ні, думки, як Іван Мазепа (1639-1709). Захоплення, різке неприй­няття, замовчування, - такий, щонайменше, діапазон суджень дос­лідників про нього.

Багато хто з них ще й досі не може знайти для себе однознач­ної відповіді на те, що спонукало І. Мазепу перекидатися від одного правителя до іншого. Яке він посідає місце серед українських геть­манів? Чому український гетьман, будучи улюбленцем Петра I, оси­паний царськими щедротами, став його заклятим ворогом? Це лише невелике коло питань, на які вчені ще й досі шукають відповідей: правдивих, об'єктивних, зважених, побудованих на фактах, а не на домислах і емоціях.

Нам уявляється, що для наукового розв'язання "мазепинських проблем" може прислужитися книга С.Павленка "Міф про Мазепу" (Чернігів, 1998). В ній автор, залучаючи значне коло джерел та нау­кової літератури, робить спробу розвіяти вигадки і плітки щодо дня

його народження, національного походження, "скандального" пове­рнення в Україну з Польщі, хабара В.Голіцину, "вірнопідданського 20-річчя", Палія-конкурента, збезчещення Мотрі, зрадницького до­говору зі Швецією та інших питань.

Встановлено, що майбутній гетьман народився близько 1639р. (є й інші дати: 1629, 1634, 1640) в с. Мазепинці поблизу Білої Церкви у сім'ї українського шляхтича. Дитячі роки припали на час визвольної війни під проводом Б. Хмельни­цького. Природній розум, потяг до знань привели його у сті­ни Київського колегіуму, Варшавської ієзуїтської школи, на­вчальні заклади Голландії, Італії, Німеччини, Франції.

І.Мазепа був пристрасною і схильною до захоплень нату­рою, мав ряд талантів і переваг, вмів грати на бандурі, ціка­вився мистецтвом, колекціонував зброю. Широко відомі його поетичні спроби. Ним написані "Дума", пісня про Чайку-небогу, псалом і ряд інших поезій.

І.Мазепа дбав про розвиток освіти та культури в Україні. При ньому Київська колегія одержала статус академії (1701). Добре відоме покровительство І. Мазепи православній церкві.

Він відомий як визначний політичний діяч, який протягом 22 років займав посаду українського гетьмана. (Смолій В. Ма­зепа // Історія України в особах IX—XVT11 ст. — К., 1993. — С. 327—328.)

При обранні І.Мазепи гетьманом (25 липня 1687 р.) було укла­дено новий українсько-московський договор - "Коломацькі статті" . В них гетьману заборонялося здійснення дипломатичних зно­син, давалася вказівка підтримувати мирний договір з Польщею, без дозволу царя не робити військових походів до Туреччини та Криму. Документ передбачав присутність російських військ в Україні, зао­хочував українсько-російські шлюби тощо. І.Мазепу, як амбітного гетьмана, вимоги цього документа не влаштовували. З перших днів він вжив заходів, щоб створити власну державну еліту і на її базі пі­днести авторитет влади. Він був „справжнім політиком", писав В. Антонович, був „щирим і гарячим патріотом", „завжди дбав про по­вну автономію свого краю"30.

Як стверджує О.Оглоблін, І.Мазепа твердо стояв на ґрунті українсько-козацької державності . "Своїм політичним хистом і культурою, - зазначає І.П.Крип'якевич, - Мазепа скоро підніс авто­ритет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави нерозривно в'яжеться з силою володаря" .

Отже, продовжуючи політику своїх попередників - гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича, спираючись на Москву і ство­рюючи спадковий стан старшин-землевласників як опору гетьман­ської влади, І.Мазепа водночас підніс цю політику на якісно новий рівень, рівень державності, фактичного суверенітету гетьманщини.

Одночасно взаємовідносини України і Москви носили постій­но напружений характер. Практика показала, що ця напруженість досягла своєї критичної маси у пік зростання гетьманського автори­тету, прояву консолідаційних явищ у середовищі українського сус­пільства, зміцнення основ національної державності та самостійни­цьких тенденцій. У зв'язку з цим варто простежити взаємовідносини І.Мазепи і Росії у кінці XVII ст., його тодішні стосунки з Запоріж­жям та канцеляристом Петром Іваненком (Петриком).

Деякі дослідники вважають, що у кінці XVII ст. І.Мазепа вірою і правдою служив Росії, Петру I. Професор В.Голобуцький зауважував, що він спільно з російськими чиновниками, зокрема О.Меншиковим, роздавав на Україні землі своїй старшині та російським поміщикам, у 1701 р. "видав універсал про дводенну барщину"33, розшукував селян-втікачів, відбирав їхнє майно, наказував нещадно карати їх та вішати.

М. І. Костомаров вважає, що повстання Петра Іваненка (Петри­ка) у 1692 р. носило яскравий антикріпосницький та антиросійський характер. Розвиваючи цю ідею, він викладає у вуста Петрика такі слова: "Я стою за посполитий народ, за самых бедных и простых людей. Богдан Хмельницкий избавил народ из неволи людской, а я хочу избавить его от новой неволи москалей и своих панов" .

У подібному ключі тлумачить виступ Петрика і Л.Мельник . Деякі вчені схильні розглядати повстання Петрика як спробу визво­лення України з-під чужоземної влади та об'єднати українські землі в одній державі, розірвати Переяславсько-Московський договір 1654 р.36 Проте є й такі автори, які схильні розглядати повстання Петра Іваненка як спеціальну "місію", яку задумав І.Мазепа у боротьбі проти Росії. Зокрема, С.Павленко у праці "Міф про Мазепу" вважає, що повстання Петрика у 1692-1693 рр. мало на меті підняття Украї­ни, особливо Запорозької Січі проти Москви, залучення до цього Кримських військ, а може й військ Туреччини. Та "На заваді успіху справи, як Петрика, так і Мазепи значною мірою була велика зале­жність Кримського ханства від Османської держави", яка часто вела "важливіші для султана війни" .

Професор Л.Мельник зауважує, що "у справі Петрика багато нез'ясованого"38. "В усякому разі, - пише Д.Дорошенко, - справа Петрика свідчить про живучість української самостійницької тра­диції й політичної концепції союзу з татарами проти Москви серед козацької старшини"39.

Скориставшись невдачами Петрика, гетьман Мазепа вживає за­ходів, щоб зміцнити вплив Гетьманщини на Запорожжі, а також вико­ристати ситуацію для врятування свого власного життя та престижу.

ІІІ. Формування державного устрою в Україні у кінці XVII ст.

Державний устрій в Україні у кінці XVII ст. на різних землях мав свої особливості. Державний устрій Лівобережної України в ос­новному визначився у роки визвольної війни українського народу:

Вища влада залишалася за гетьманом, який обирався на ста­ршинській козацькій раді.

Його помічниками (міністрами) були: генеральний обозний -командував артилерією козацького війська; генеральний суддя; гене­ральний писар; підскарбій - наглядав за фінансами та податковою системою; генеральний бунчужний - відповідав за інформаційну ро­боту та охорону гетьманських клейнодів; генеральний осавул та гене­ральний хорунжий - формували збройні сили козацтва і організову­вали їх навчання тощо.

Територія Лівобережжя поділялася на 10 полків, які у свою чергу ділилися на сотні, кількість яких досягала 20. Сотні складали­ся з куренів. Полковники, сотники та курінні атамани обиралися або призначалися гетьманом.

Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій був і на Слобідській Україні. Тут було 5 полків (Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький), які підкорялися бєлгород­ському воєводі і не входили до складу Гетьманщини.

Самобутнім устроєм відзначалася Запорозька Січ. Тут ви­щим органом влади була Козацька рада. Справи вершили кошовий атаман, військовий суддя, писар, осавул. Січове козацтво поділося на курені, підпорядковані їм землі - на паланки. Формально у 1654 р. Запорозька Січ разом з Гетьманщиною об'єднувалася з Росією. За

Андрусівською угодою 1667 р. Запорожжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій, але фактично Польща там ніякої влади не мала.

• На Лівобережній Україні склалася власна чітка судова сис­тема. Судові функції гетьмана, генерального військового, полкових та сотенних суддів відзначалися своєю демократичністю та держав­ною доцільністю, а ратушні та магістративні суди - народною все­загальністю.

Російська адміністрація впливала на українські справи за до­помогою Малоросійського приказу (створений у 1662 р), який став основним знаряддям наступу Росії на автономію України.

Зокрема, підписані гетьманами договори з російським урядом ("Переяславські статті 1659р." - Ю.Хмельницьким, "Московські статті 1665р." - І. Брюховецьким, "Глуховські статті 1669р." -Д.Многогрішним, "Конотопські статті 1672р."- І. Самойловичем, "Коломацькі статті 1687р." - І.Мазепою) передбачали чітку рег­ламентацію їх діяльності, обмеження їх прав, заборону робити кад­рові призначення та звільнення тощо...

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалася дипло­матична діяльність гетьманських урядів, їх судова та розпорядча дія­льність. За допомогою російських воєвод царський уряд зміцнив свою присутність в Гетьманщині та поступово паралізовував її діяльність.

На Правобережній Україні козацький устрій переплітався з державним. Так, наприклад, на Правобережжі після Слободищенсько-го трактату (1660) були Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Паволоцький, Брацлавський та Придністровський полки, які мали таку ж структуру, як і подібні козацькі об'єднання на Лівобережжі. Водночас на Правобережжі були Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське воєводства, які поділялися на староства та повіти.

Дещо інший устрій був у Північній Буковині, яка перебувала під владою Туреччини, та Закарпатті, яке управлялося Австрійською мо­нархією. Адміністративний поділ цих земель поєднувався з існуван­ням татарських орд та адміністративними осередками Австрії 40.

IV. Боротьба з Річчю Посполитою

Вище було сказано, що Слободищенський трактат 1660 р. ви­кликав неоднозначну реакцію українського народу. Одна частина старшини, козацтва й духовенства визнала його, інша - ні. Профе­

сор В.Борисенко відзначає, що особливо "багато противників трак­тату виявилося на Лівобережній Україні, населення якої не втратило останньої віри в благодійність українсько-російського союзу"

І коли наприкінці 1660 р. польські та підзвітні їм Правобережні українські війська вступили на Лівобережну Україну, серйозний опір їм вчинили не тільки російські війська, а й Ніжинський та Переяслів-ський полки на чолі з В.Золотаренком та Я.Сомком. У 1662 р. поляки та правобережне козацтво вдруге спробували заволодіти Лівобереж­ною Україною, але й цього разу потерпіли поразку. Ю. Хмельницький втратив 12-тисячне військо, відійшов від політичної діяльності й в січні 1663 р. постригся в ченці під іменем Гедеона .

Замість Ю.Хмельницького правобережне козацтво обрало гетьманом П. Тетерю (1663—1665). Щоб усунути потенційного суперника, П. Тетеря звинуватив Ю.Хмельницького у зраді і домігся його ув 'язнення. Згодом Юрій потрапив у полон до татар, був виданий туркам і перебував у Стамбульській фор­теці Єдикуле. Після капітуляції П.Дорошенка перед російсь­кими військами султан у 1677р. звільнив Юрія з-під арешту, оголосив його "князем Сарматії", тобто України. Ю.Хмель­ницький зробив своєю столицею Немирів, жорстоко розпра­влявся з непокірними. При допомозі турок та татар допустив розорення правобережного краю, особливо Умані, Канева, Чигирина, чинив жорстокості, обдираючи власний народ. З тих, хто не платив податки, здирав шкіру. У зв 'язку з цим від нього відвернулися навіть турки. У1681 р. він був вбитий при загадкових обставинах 43.

У 1663 р. поляки разом з підлеглим їм правобережним гетьма­ном П.Тетерею роблять третю спробу оволодіти Лівобережжям.

П.Тетеря (1663—1665), зять Б.Хмельницького, посуті, запо­чаткував так звану українську "Руїну". Разом з поляками ор­ганізував мордування Лівобережжя, особливо лютував воє­вода Чернецький. П. Тетеря жорстоко розправлявся з неза-доволеними його політикою, придушував повстання на Пра­вобережжі. У квітні 1665р., щоб не попасти до рук розлюче­ного народу, втік до Польщі, а потім — до Волощини, де сліди його загубилися 44.

Під час цього походу проявилася жорстокість інтервентів до місцевого населення та до тих, хто протестував. Зокрема, воєвода Чернецький, як пише В.Будзиновський, "вирізував місто за містом,

село за селом... між іншим замордовував він славу нашої історії, пол­ковника Богуна і бувшого гетьмана Виговського"45. Щирого прихи­льника Польщі, митрополита Тухальського заарештовано, а Юрія Хмельницького заслано у фортецю Марієнбург.

Однак жорстокість, страта відомих діячів українського визволь­ного руху не врятувала окупантів. Під натиском російських військ воє­води Г.Ромадановського та полків Лівобережного гетьмана І.Брюхо-вецького польські війська були знекровлені й вимушені були відступи­ти на Правобережну Україну. Після цього Лівобережжя лежало в руї­нах. Тисячі людей загинули.

І. Брюховецький (1663—1668) після відмови від влади Ю.Хмель­ницького був обраний на гетьманський престол Лівобережної України на "Ніжинській Чорній раді" (від слова "чернь", на­род), яка відбулася 17—18 червня 1663 р. На Правобережжі, як уже було сказано, гетьманом був затверджений П. Тетеря.

Перші роки гетьманування І.Брюховецький присвятив боротьбі з П.Тетерею. У1665р. був прийнятий царем, підпи­сав "Московські статті", які перетворюють Україну у прові­нцію Росії, передає їй, посуті, всі основні державні функції: розташування військ, збір податків, перенесення митрополії до російської столиці, зовнішні зносини тощо.

Був одружений з бояринею Долгорукою. Допустив казно­крадство, важкі податки на користь московської казни, воє­вод, власних інтересів та своїх прибічників. За його згодою між Росією і Польщею був підписаний Андрусівський дого­вір (1667), який поділив Україну на Лівобережну, російську, та Правобережну, польську.

Народні маси Лівобережної України зненавиділи Брюхо-вецького, закликали до себе П.Дорошенка з Правобережжя. Дорошенко наказав Брюховецького арештувати й прикувати до гармати. Козаки, розлютившись, вбили І.Брюховецького як зрадника національних інтересів 46.

У 1664-1665 рр. боротьба українського народу проти Польщі спалахувала з новою силою. Центром цієї боротьби стало Правобе­режжя. Весною 1665 р. повстанці завдали полякам нищівного удару, в результаті чого їх васал П. Тетеря відмовився від гетьманської бу­лави.

Гетьманом Правобережної України став П.Дорошенко, який, за висловом В.И.Борисенка, поставив своїм головним завданням

"визволення та об'єднання всіх українських земель в одній незалеж­ній державі"47.

Можна тільки здогадуватися, якого болю завдало йому Андру-сівське перемир'я на 13,5 років між Росією та Польщею, яке 30 січня 1667 р. було укладено без його присутності.

За Андрусівським перемир 'ям (1667) Польща повертала Ро­сії Смоленськ, Сіверщину і визнала входження до Росії Ліво­бережної України. Київ на 2 роки залишався за Російською державою. Пізніше повинен стати вільним містом, але Росія його більше із рук не випустила. Білорусія та Правобережна Україна — визнавалися за Польщею. Запорозька Січ мала пе­ребувати під владою обох держав 48. Пізніше, за "Вічним ми­ром" 1686р. вона перейшла у російське підпорядкування.

Розлючений поведінкою Польщі П.Дорошенко у вересні 1667 р. оголосив їй війну, оточивши Яна Собеського під Підгайцями. Та тра­пилося непередбачене. Запорозька січ на чолі з І. Сірком замість того, щоб підтримати П.Дорошенка, напала на Крим, війська якого були на полі бою разом з правобережним гетьманом. Зважаючи на це, Салга Керім-Гірей змушений був в односторонньому порядку підписати ми­рний договір з польським королем, покинути поле бою і поспішити до Криму рятувати свої орди. Втративши союзника, П.Дорошенко виму­шений був визнати владу короля й відвести війська на Подніпров'я.

Одночасно слід підкреслити, що в 70-80-х роках ХУП ст. у бо­ротьбі за українські землі активізувала свою агресію Туреччина. З ці­єю метою, як уже було сказано, вона використала постать Ю. Хмельницького. Росія вимушена була піти на так званий "Бахчиса­райський мирний договір" (1681), який визнав за Туреччиною Пів­денну Київщину, Брацлавщину та Поділля. Туреччина визнавала за Росією Лівобережну Україну та Запорожжя. Територія поміж Півден­ним Бугом та Дністром мала залишатися незаселеною.

У боротьбі за Правобережжя загострилися взаємовідносини Туреччини з Польщею. Не наважуючись самостійно протистояти Османській імперії, Польща намагалася якомога швидше стабілізу­вати відносини з Росією.

Всупереч волі українського народу, Росія і Польща у 1686 р. підписали "Трактат про вічний мир", який закріплював основні по­ложення Андрусівського перемир'я й показав, що Росія щодо Укра­їни остаточно відмовилася від своїх зобов'язань 1654 р.

У "Трактаті про вічний мир" записано, що Росія є гаран­том свободи православного віросповідання на території, що відійшла до Польщі. Частина правобережного населення продовжувала боротьбу проти "Вічного миру". На чолі пат­ріотичних сил стали Семен Палій, Самійло Самусь, Остап Го­голь, Захар Іскра та ін. Козацькі підрозділи звільнили части­ну Правобережної Київщини, Поділля, Волині, Полісся й почали запроваджувати тут полково-сотенний адміністрати­вний устрій 49.

"Вічний мир" рекошетом ударив і по авторитету лівобережно­го гетьмана І.Самойловича. Старшина була незадоволена його са­мовладдям, користолюбством, родинною корумпованістю, ліквіда­цією автономії Київської митрополії та підпорядкуванням її Мос­ковському патріархату. Як уже було сказано, ці та інші обставини обумовили його падіння.

V. Відсіч Кримському ханству та Туреччині

Отже, що черговий наступ поляків разом з П. Тетерею на Лівобе­режну Україну в 1664-1665 рр. провалився. П.Тетеря позбувся булави і втік у Польщу.

Використавши суперечки у середовищі українського суспільс­тва, обставинами вирішили скористуватися Кримський хан та Сул­танська Туреччина. Під виглядом допомоги П.Дорошенку у ство­ренні соборної України кримсько-турецькі уряди прагнули викори­стати будь-який привід, щоб ввести в Україну війська й поповнити свою казну за рахунок українського народу.

Незабаром таким приводом було Андрусівське перемир'я (1667). Незадоволений перемир'ям П.Дорошенко звернувся до Криму і Туре­ччини щодо встановлення на Україні їх протекторату. Це викликало обурення Запорозької Січі, яка повстала проти них. Як уже згадувало­ся в 1667 р. Запорозька Січ на чолі з І.Сірком напала на Крим і розір­вала його стосунки з П.Дорошенком.

У 1668 р. на Лівобережній Україні народні маси не сприйняли кріпосницької політики І.Брюховецького, організовуючи проти ньо­го акції непокори, особливо проти російських воєвод. Брюховець-кий шукав підтримки у Туреччини, дав згоду перейти під її протек­цію, за що, як уже було сказано, був вбитий козаками.

Тим часом, на запрошення П.Дорошенка, влітку 1972 р. велике турецьке військо під керівництвом султана Магомета IV напало на Поділля. Разом з правобережним гетьманом вони розгромили поль­ське військо й рушили до західних областей України.

Нашестя турок викликало паніку та розгубленість у польських колах. У цих обставинах Польща поспішила укласти Бучацький до­говір (1672), зобов'язалася платити Туреччині данину, уступила їй Поділля, а Дорошенку - Південну Київщину та Брацлавщину.

Проти турецьких пограбувань виступили козаки, селяни, жи­телі міст. 10 козацьких полків (Черкаський, Каневський, Білоцерків­ський, Корсуньский, Брацлавський та ін.) заявили, що вони приєд­нуються до Лівобережжя та Росії. У 1676 р. П.Дорошенко капіту­лював перед І.Самойловичем.

У цій ситуації Туреччина гетьманом України призначає опаль­ного Ю.Хмельницького (1677-1681), давши йому титул "сарматсь­кого князя малоросійської України", робить спробу розгорнути так звані "Чигиринські походи", мета яких - захоплення Правобережжя, а можливо й усієї України.

Влітку 1677 р. під Чигирин прибуває 100-тисячна турецька ар­мія, а в 1678 - 200-тисячне військо. Мужня боротьба козаків, украї­нського селянства, російських військ нанесли туркам поразку, при­мусили покинути середнє Подніпров'я.

У січні 1687 р. у Бахчисараї між Росією та Туреччиною був пі­дписаний договір, за яким Туреччина відмовлялася від Києва та Лі­вобережної України, але залишала за собою Південну Київщину, Брацлавщину та Поділля, де гетьманом залишався Ю. Хмельницький.

Небезпека з боку Туреччини загрожувала і Польщі. Вступив­ши до "Священної ліги", Польща у 1683 р. разом з Австрією та Ве­нецією під Віднем розгромили турецькі війська й відновила свою владу на Правобережжі.

Об'єднуючи сили у боротьбі проти Туреччини, Росія і Польща у 1686 р. підписують "Трактат про вічний мир", який, посуті, підтвердив Андрусівське перемир'я, визнавши за Туреччиною лише Поділля.

Адже, як зазначає професор В.О.Голобуцький, запорозьке ко­зацтво було епіцентром боротьби з Кримською та Турецькою агре­сією. "Цим пояснюється прагнення турецьких та татарських феода­лів знищити Січ, або підкорити її своїй владі"50.

Додамо, що така спроба була у 1678 р., коли 15-тисячне туре­цько-татарське військо вдерлося на територію Січі, але зазнало по­разки 51. Вчені гадають, що у зв'язку з цим нападом отаман І.Сірко послав хану знаменитого листа, на сюжет якого І.Ю.Рєпін написав всесвітньо відому картину про запорожців.

Й, нарешті, варто зазначити, що у кінці ХVII ст., у 1687 р., фа­ворит російської царівни Софії В.Голіцин разом з Самойловичем робить похід до Криму, але зазнають невдачі. Скориставшись цим, І. Самойлович був звинувачений у зв'язках з кримчанами та зраді. Самойлович був арештований та відправлений до Сибіру. При підт­римці В.Голіцина гетьманом України обрано Мазепу. В.Голобуць-кий гадає, що за підтримку Мазепа дав Голіцину великого для того часу хабара - 10 тисяч крб.52

!ыЛ VI. Запитання та завдання

Що ви знаєте про Андрусівське перемир'я? Як воно вплину­ло на історичну долю українського народу?

Які історичні обставини обумовили прийняття "Трактату про вічний мир"? Порівняйте зміст "Вічного миру" з вимогами Ан-друсівського перемир'я.

Дайте характеристику діяльності гетьмана Д.Многогрішного.

В чому російський уряд звинуватив І. Самойловича?

Що ви знаєте про повстання Петра Іваненка? Де тут вигад­ки, а де правда?

Письмово відтворіть заходи І. Мазепи по стабілізації в Украї­ні державної влади.

VII. Джерела та література

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С. 397.

Мельник Л.Г. Лівобережна гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). - К., 1995. - С. 3-4.

Крип'якевич І. Історія України. - К., 1990. - С. 204.

Дорошенко Д. Нариси історії України. - Львів, 1991. - С. 281.

Путро О. Історія України. Частина 1. З найдавніших часів до кі­нця XVIII ст. Хрестоматія. - К., 2002. - С. 130-139.

Повна назва "Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого по междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти". Вперше надруко­ваний у Москві у 1846 р. У 1971 р. цю працю опублікувало видавництво "На­укова думка".

Повна назва праці "Действия презельной брани Богдана Хмель­ницкого". Літопис був опублікований у 1854 р. в м. Києві Тимчасовою комісією по розгляду давніх рукописів.

Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР. Від найда­вніших часів до Великої жовтневої соціалістичної революції. - К., 1983. -

С. 36-38.

Повна назва цієї історичної роботи "Сказание о войне козацкой с поляками С. Величко" (1720 р). Видавці назвали цей історичний твір інакше -"Летопись событий в Юго-западной России в XVII веке". Перший том було видано у Києві у 1848 р., другий - у 1851 р., третій - у 1855 р. і четвертий - у 1864 р. За формою праця Величка - це ряд історичних біографій політичних діячів, легенд і навіть художніх новел. Вона насичена великою кількістю до­кументального матеріалу: урядові офіційні акти, грамоти, приватні листи, ди­пломатичні документи. Дослідники встановили, що поряд з достовірними до­кументами в праці є сумнівні або навіть вигадані.

10-11. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991; Апано-вич О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. - К., 1992; її ж: Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії (50-70-ті роки XVII ст.). - К., 1961; Борисенко В., Заремба С. Україна козацька. - К., 1993; Волк-Карачевский В. Борьба Польши с казачеством во второй половине

XVII   - начале XVIII века. - К., 1899; Гуржій О. Право в українській козаць-
кій державі (друга половина XVII-XVIII ст.). - К., 1994; Грушевський М.
Ілюстрована історія України. - К., 1990. - Ч. IV. Доба козацька; Дорошенко Д.
Нарис історії України. - Львів, 1991. - Т. 2. - Гл. IV-VI; Дядиченко В. Нари-
си суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку

XVIII  ст. - К., 1959; Костомаров Н. Руина, история гетьманства Брюховец-
кого, Многогрешного и Самойловича // Исторические монографии и исследо-
вания. - СПб., 1881. - Т. XV. Мельник Л. Лівобережна гетьманщина періоду
стабілізації (1669-1709 рр.). - К., 1995; Крип'якевич І. Історія України. -
Львів, 1990. - Розділ III. Козацька держава; Маркевич Н. История Малорос-
сии. - М., 1843. - Т. 4-5; Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998;
Оглоблін О. Україна в часи Петра I. - К., 1939; Окиншевич Л. Центральні
установи України-гетьманщини XVII-XVIII ст. - К., 1929; Смолій В., Сте-
панков В. Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIII ст.: Пробле-
ми державотворення. - К., 1993; їх же: Українська державна ідея. - К., 1997.

12. Бабенко Г. Шляхом бурхливим: Повість кінця XVII ст. - Х. -К., 1931. - С. 239; Будзиновський В. Під одну булаву. Оповідання з часів першої руїни. - Львів, 1920. - С. 122; Колісник Г. Мазепа - гетьман: Ро­

ман // Дніпро. - К., 1990. - № 1-3; Лепкий Б. Мазепа: Трилогія. - К., 1929; Мушкетик Ю. Семен Палій. - К., 1954. - С. 392.

Спільна боротьба військ Ю.Хмельницького та Польщі зазнала поразки від російського воєводи Григорія Ромаданівського. Після цього Юрій відійшов від політичної діяльності й в січні 1663 р. постригся в чен­ці під іменем Гедеона. Замість Ю. Хмельницького правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665 рр.). Після поразки під Брац-лавом у квітні 1665 р. П. Тетеря відмовився від гетьманської булави й від'ї­хав до Польщі. Гетьманом Правобережної України було обрано генераль­ного осавула П. Дорошенка (1665-1667 рр.).

Путро О. Історія України. Хрестоматія: У 2 ч. - К., 2002. - Ч. I. - С. 135-137.

Будзиновський В. Наші гетьмани. - Тернопіль, 1990. - С. 78-80.

Цит. за: Соловйов С. М. История России с древнейших времен. -М., 1991. - Т. 11. - С. 362-363.

Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т. 1. - С. 319; Путро О. Історія України. Хрестоматія: У 2 ч. - К., 2002. -Ч. I. - С. 134.

Мельник Л. Лівобережна гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). - К., 1995. - С. 9.

Крип'якевич І. Історя України. - Львів, 1990. - С. 205.

Там само. - С. 206.

Мельник Л. Лівобережна гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). - К., 1995. - С. 11.

Крип'якевич І. Названа праця. - С. 206.

Смолій В., Степанков В. Переддень Руїни (1650-1670 рр.) // Київська старовина. - К., 1993. - № 6. - С. 15.

Крип'якевич І. Названа праця. - С. 207.

Оглоблін О. Іван Самойлович // Енциклопедія українознавства. -Париж, Нью-Йорк, 1973. - Т. 7. - С. 270.

Крип'якевич І. Названа праця. - С. 207.

Смолій В., Степанков В. Переддень Руїни (1650-1670 рр.) // Київська старовина. - К., 1993. - № 6. - С. 15; Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х Т. - К., 1992. - Т. 2. - С. 52.

Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С. 333.

Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т1. - С. 323-325.

Антонович В. Про козацькі часи в Україні. - К., 1991. - С. 154-155.

31.  Оглоблін О. Гетьман І. Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, Па­риж, Торонто, 1960. - С. 31-35.

Крип'якевич І. Названа праця. - С. 209-210.

Голобуцький В. Запорожськое казачество. - К., 1957. - С. 323.

Костомаров Н. Собрание сочинений. - СПб., 1905. - Кн. 6. -

Мельник Л. Названа праця. - С. 32-35.

Оглоблін О. Гетьман І. Мазепа і його доба. - Нью-Йорк, Па-

риж, Торонто, 1960. - С. 178-179.

Павленко С. Міф про Мазепу. - Чернігів, 1998. - С. 123.

Мельник Л. Названа праця. - С. 34.

Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С. 34.

Борисенко В. Курс української історії. - К., 1998. - С. 254-258.

Там само. - С. 235.

Голобуцький В. Запорожськое казачество. - К., 1957. - С. 308-309.

Будзиновський В. Наші гетьмани. - Тернопіль, 1990. - С. 57-61.

Там само. - С. 62-63.

Там само. - С. 63.

Там само. - С. 66-67.

Борисенко В. Названа праця. - С. 238.

Статті Андрусівського договору 30 січня 1667 р. // Путро О. Історія України. Хрестоматія. - К., 2002. - Ч. 1. - С. 135-137.

Борисенко В. Названа праця. - С. 247-248.

Голобуцький В. Названа праця. - С. 320.

Костомаров Н. Собрание сочинений. - СПб., 1905. - С. 315-316.

Голобуцький В. Названа праця. - С. 320.