Лекція № 13. Національно-визвольна боротьба в Україні в 1663-1676рр. Криза та поразка революції

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ

Загальні зауваження.

Прихід до влади у Правобережжі П.Дорошенка.

Внутрішня та зовнішня політика П.Дорошенка.

Криза і поразка революції.

Особливості революції та її значення.

Запитання і завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Порушена тема є, мабуть, чи не найскладнішою у дослідженні революції 1648-1676 рр. Розколота навпіл, Україна спокутувала внут­рішні та зовнішньополітичні помилки гетьманів Лівобережжя -І.Брюховецького та Д. Многогрішного, Правобережжя - П. Тетері та П.Дорошенка. Давалася взнаки відсутність досвіду державного будів­ництва в еліти, яка стояла на чолі революції. У згаданий період загос­трилася політична боротьба між окремими угрупованнями, стало по­мітне переважання в ментальності значної частини старшин особис­тих та групових інтересів над національними, державними тощо.

Специфіка перебігу тогочасних подій обумовила те, що цей період в історії України досліджений недостатньо. Ще й досі вчені не прийшли до спільного висновку про роки завершення революції, узгодженої трактовки діяльності І.Виговського, Ю.Хмельницького, П. Дорошенка та інших керівників тогочасної України.

Продовження національно-визвольної революції в 1663-1676 рр. знайшло відображення в багатьох історичних документах. Зокрема, свідченням тогочасної епохи є "Переяславські статті", схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Юрія Хмельниць­кого (17 жовтня 1659 р.)1, "Батуринські статті", схвалені цар­ським урядом за поданням гетьмана І.Брюховецького (1664)2,

"Московські статті", схвалені царським урядом під час перебу­вання в Москві І.Брюховецького (22 жовтня 1665 р.)3, "Глухівські статті", схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Д.Многогрішного (6 березня 1669 р.)4 та ін. Порушеній нами про­блемі присвятили свої праці В.А.Смолій, В.С.Степанков, В.Й.Борисенко, К.І.Стецюк, В.О.Голобуцький, О.І.Оглоблін, Д.І.Донцов та багато інших вчених 5.

Наукові роботи названих авторів відзначаються спеціальним аналізом тодішніх соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних подій, процесів і явищ. На нашу думку, у працях згада­них авторів ґрунтовно досліджено внутрішню і зовнішню політику адміністрацій гетьманів І.Брюховецького, П.Тетері, П.Дорошенка, простежено політику щодо України з боку Росії, Речі Посполитої, Туреччини, Швеції та Криму, всебічно показано волелюбство укра­їнського народу, його боротьбу за незалежність. Останніми роками вченими, особливо співробітниками інституту історії НАН України, значна увага зверталася на вивчення причин кризових явищ в рево­люції, її поразки та уроків, генези державотворчих ідей тощо.

Події 60-70 рр. XVII ст. знайшли чільне місце також і в тематиці художньо-історичних творів. Певну пізнавальну цінність несуть в собі такі романи і повісті, як: "Шляхом бурхливим" Г.Бабенка (повість кі­нця XVIIст. -Х.; К.: Молод. Більш., 1931. - 293 с.); "Під одну булаву" В.Будзиновського (Оповідання часів першої руїни. - Львів, 1920. - 122 с.); "Людолови" З. Тулуб (історичний роман. - К.: Дніпро, 1988. - Т. 1­2.); "Важкий шлях" І.Савчина (істор. роман. - Львів: Каменяр, 1985. -222 с.); "Богун: історичний роман з часів Хмильниччини" В.Соко-ловського (К., 1964. - 397 с.); "Полковник Семен Височан" Микити-на Т. (Історична повість. - Львів: Каменяр, 1968. -179 с.) та ін.

Знайомство з цими творами допоможе викладачам і студентам оживити епоху, відчути її подих в діях вождів, героїв, конкретних людей. Цінність згаданих творів - їх глибокий історизм. Вони про­сякнуті тогочасними буремними роками, подіями, роздумами. Від них віє живим життям і, здається, правдою.

ІІ. Прихід до влади у Правобережжі П. Дорошенка

У1663 р., після складання своїх повноважень Ю.Хмельниць­ким, найреальнішими претендентами на гетьманську посаду були

І.Виговський (вдруге), М.Ханенко, П.Дорошенко та П.Тетеря, який вийшов у цей час переможцем завдяки підтримці його татарами.

Павло Тетеря був високоосвіченим шляхтичем. У1653 р. став переяславським полковником. Одружений на одній із дочок Б. Хмельницького. Симпатизував польській шляхті. У 1668 р. був обраний генеральним писарем Правобережного гетьманату, а в 1663 р. — його гетьманом. П. Тетеря дотриму­вався жорстких методів боротьби з українською черню, без­жалісно розправлявся зі своїми суперниками. Разом з поль­ським воєводою Чарнецьким проводив жорстокі каральні експедиції, стратив прославленого полковника І.Богуна та бувшого гетьмана І.Виговського, арештував митрополита П.Тукальського та бувшого гетьмана Ю.Хмельницького. Своїми діями він викликав обурення у широких народних мас та повстання проти себе. Втративши владу, втік до Польщі, пізніше його сліди загубилися на Волощині (Будзи-новський В. Наші гетьмани. — Тернопіль, 1990. — С. 62—63).

Дослідники правильно зауважують, що з приходом його до влади була створена ілюзія продуманого плану дій. Буквально під час своїх перших гетьманських кроків дає зрозуміти Кримському ханові, що від російського царя та польського короля не чекає нічо­го доброго, й просить у нього допомоги у боротьбі проти Московії. Одночасно шукає шляхів до перемовин з Росієї та Річчю Посполи­тою. Від останньої він вимагає зрівняння в правах української та польської конфесій, розв' язання рук у дипломатичній діяльності, недоторканості прав і вольностей Війська Запорозького тощо. Йому пощастило чимало зробити для згуртування навколо себе значних авторитетних людей.

Та ба. Поза його увагою залишилися селяни, біднота, комплекс со­ціально-економічних проблем, які породили суперечності і повстання.

При допомозі польського війська Павло Тетеря у 1664 р. ро­бить спробу об'єднати Правобережну Україну з Лівобережною, але присутність поляків в його армії викликала невдоволення народних мас східної України й вибух проти Правобережного гетьмана збройної боротьби. Та воно інакше і не могло бути. Справа в тім, що польські жовніри свій спільний з Тетерею похід супроводжували безчинствами і грабежами. Стало ясно, що більшість мешканців Лі­вобережжя не мали бажання відновлювати у себе польське пану­вання.

Правобережна козацька еліта (екс-гетьмани І.Виговський, Ю.Хмельницький, наказний гетьман І.Богун, київський митро­полит И.Тукальський та ін.) виношували плани усунення П.Тетері від влади та розриву з Польщею. Під час проведення Тетерею однієї із рад при спробі арешту був убитий І.Богун (27 лютого 1964 р.). Через місяць (27 березня) було винесено смертний вирок І.Виговському. В червні польський воєвода С.Чарнецький арешто-

вує Ю.Хмельницького та И.Тукальського, трохи пізніше - полков­ника С.Гуляницького. Правобережна Україна була охоплена по-лум' ям боротьби проти Польщі, за возз' єднання з Лівобережжям. Річ Посполита разом з Кримом та частиною вірного їм козацтва ро­блять спробу придушити цей рух.

Можливо, боротьба України з Польщею була б більш успіш­ною, якби лівобережне козацтво на чолі з гетьманом І. Брюховець-ким певною мірою проявило рішучість та національну сміливість. Відчувався брак військового уміння у лівобережного гетьмана. У зв' язку з цим І. Брюховецький дозволив укріпитися полякам у Па-волочі, Білій Церкві, Корсуні. Чигирині, Ставищах (червень 1664 р.), не зумів вчасно підтримати виступ городян Стеблева, утік від на­ближення татар з-під Білої церкви (24 червня 1664 р.) Перелік "под­вигів" Брюховецького можна було б продовжити.

Іван Брюховецький був джурою Богдана Хмельницького. У 1659р. на Січі вів агітацію за Ю.Хмельницького, став її ота­маном, користувався авторитетом в середовищі черні, кри­тикував новоспечену українську шляхту, відзначався демок­ратичною демагогією. На цій хвилі у 1663р. в Ніжині на Чо­рній раді був обраний гетьманом, стратив претендентів на булавуЯ.Сомка та В.Золотаренка.

Палкий прихильник Росії на початковому етапі гетьману­вання, опонент П.Тетері в боротьбі за соборну Україну. За його гетьманування Лівобережна Україну було перетворено в провінцію. Посуті управління українським краєм було пере­дано російським воєводам.

Здирства чиновників Брюховецького, посилення влади російських воєвод викликали у народу незадоволення та сти­мулювали боротьбу проти нього. На пропозицію правобере­жного гетьмана П.Дорошенка об'єднатися й спільними си­лами виступити проти Росії і Польщі, особливо після Андру-сівської угоди 1667р., І.Брюховецький затіяв складну гру, на­діючись, очевидно, стати гетьманом всієї України.

Розлючені козаки арештували його й, очевидно, за згодою Правобережного гетьмана П.Дорошенка забили Брюхове­цького до смерті у 1668р. (В.Будзиновський. Наші гетьмани. — Тернопіль, 1990. — С. 64—67).

Водночас гетьман проявляв сміливість і оперативність в нала­годженні податкової системи, організації власного збагачення, про­веденні холуйських законів щодо матеріального забезпечення ро­сійського чиновництва в Україні та української козацької старшини.

В "Батуринських статтях" 1664 р. та "Московських стат­тях" 1665р. Брюховецький запобігливо наділяв старшин "по млину з двома колесами; голів і полковників — по п'ятдесят осьмачок (восьма частина бочки); підполковників і майорів — по двадцять п'ять осьмачок; ротмістрів і капітанів — по два­дцять осьмачок; поручиків і прапорщиків, і сотників — по де­сять осьмачок; рейтаів і драгунів, солдатів і стрільців — по чо­тири осьмачки на рік муки житньої.

Просив царя:

"щоб уся волость Гадяцька при булаві була так, як покій­ного Богдана Хмельницького, гетьмана Запорізького, було; а в волості Гадяцькій Зіньківського полку такі міста знаходять­ся: Котельва, Опішня, Куземин, Грунь Черкаська, Зіньків, Лютинка, Веприн, Рашівка, Камишна, Ковалівка, Бурок, щоб при Галичі і ті всі згадані містечка з млинами, з селами, з по­лями і з іншими угіддями, що до тих містечок належать, на булаву гетьманську йшли, та в тих же містах млини дані бу­дуть осавулам військовим..." 7

За ці щедрі подачки Брюховецький повинен був дозволити по указу Великого государя розміщення російських військ:

"у Києві — 5 тисяч, Переяславі — дві тисячі, а з тих двох тисяч у Канів п'ятсот чоловік перемінно ходити мають, в Че­рнігові — тисяча двісті, Ніжині — тисяча двісті ж, в Новгород-ку триста, Полтаві — тисяча п'ятсот, із них на Запорожжя ти­сяча піде, Кременчугу — триста, на Кодаку — триста, в Острі — триста з Києва, також і до Мотовилівки триста з Києва ходи­ти мають, при гетьманові — сто чоловік. До того ж б'є чолом великому государеві гетьман з військом, щоб воєводи в доро­гу воїнську гетьману і полковникам половину ратних людей

із міст давали...

Отже, як зауважують В.А.Смолій та В.С.Степанков, націона­льно-визвольна боротьба у 1664-1665 рр. характеризувалася "масо­вим характером, самовідданістю і героїзмом повстанців, прагнен­ням домогтися єдності козацької України. Водночас було чимало й негативного: згасання державної ідеї, неспроможність створити ке­рівний центр та єдину армію, самоусунення від боротьби значної частини козацтва й старшини, міжусобиці та свавілля ватажків"9.

Додамо лише, що обидва регіони України, незважаючи на гли­бокі соціально-політичні суперечності в середовищі державної еліти, ще були зв'язані між собою в один державний організм політичними, етнокультурними, конфесійними та економічними факторами.

Так! Ще не була втрачена перспектива об'єднання. Яскравим представником ідеї сильної, самостійної, соборної України виступив обраний в серпні 1665 р. гетьман П.Дорошенко, якого, як він сам зая­вив, обрали згодними голосами полковники, сотники, осавули, чернь.

Петро Дорофійович Дорошенко належить до числа визначних діячів української історії. Вирізнявся глибоким, аналітичним розу­мом, патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив бо­ротьби за об' єднання всієї території України в межах однієї держа­ви та самостійний її розвиток, послідовністю, впертістю та наполег­ливістю у діях, спрямованих на досягнення своєї мети. Водночас у документах, на сторінках літописів та у спогадах сучасників є й ін­ші характеристики гетьмана.

Народився П.Дорошенко у Чигирині у 1627р. Дідом Пет­ра був гетьман Михайло Дорошенко, який тепло згадується у відомій українській пісні. П.Дорошенко навчався у Києво-Могилянській колегії, знав польську, латинську, українську мови, любив історію та риторику.

У1647 р. разом із Хмельницьким втік за Запоріжжя, вес­ною наступного року взяв участь у битвах під Жовтими Во­дами, Корсунем та Пилявцями. У Б.Хмельницького він пройшов майже усі щаблі службових посад, виконував дип­ломатичні доручення, знав політичне життя Польщі, Туреч­чини, Росії, Криму, Швеції та інших держав.

Підтримав обрання на гетьмана І.Виговського, взяв участь у розгромі заколоту полковника М. Пушкаря, отамана Коша Запорозького Я.Барабаша та підписанні Гадяцького догово­ру. Після неприйняття Річчю Посполитою усіх вимог цього договору підтримав на гетьмана кандидатуру Ю.Хмельниць­

кого. Не сприйняв обмеженого характеру його Переяслав­ських статей, а також політику П. Тетері у 1663—1665рр.

У1665 р. при підтримці Кримського хана під Богуславом був обраний Правобережним гетьманом. Не сприйняв Анд-русівського перемир'я (20 січня 1667р.). Залучаючи в союз­ники Кримське ханство та гетьмана Лівобережжя І.Брюхо­вецького, намагається розгромити Польщу, та з вини остан­ніх зазнав невдачі.

У1669р. у боротьбі проти Росії та Польщі робить спробу об'єднатися з Туреччиною. 16 серпня 1672р. зустрічається з султаном Мухамедом IV.

Бучацький мирний договір Туреччини і Польщі розвіяв ілюзії П.Дорошенка. Турецькі походи середини 70-х років вкрили Україну згарищами та трупами. На середину 1675 р. від П.Дорошенка стали відвертатися навіть його соратники.

Гетьман зрозумів, що він як політик, полководець вичер­пав себе. 19 вересня 1676 р. поблизу Чигирина він передав державні клейдони І. Самойловичу в таборі російського воє­води Г.Ромодановського.

Після зустрічі з царем Федором Алексійовичем 28 березня 1677 р. Дорошенко одержав призначення воєводи Вятки. У 1682р. одержав у володіння село Ярополче Великоламського повіту, в якому він і помер 9 листопада 1698р. (Історія України в особах ІХ-XVIII ст. - К, 1993. - С. 318-327).

III. Внутрішня та зовнішня політика П. Дорошенка

Внутрішні проблеми, які прагнув розв'язати Дорошенко, обумов­лювали його зовнішню політику. В їх основу був покладений патріотизм, щире вболівання за долю України, за поважне становище її народу.

Він щиро вважав, що досягти громадського миру, об'єднання всіх українських земель під керівництвом гетьманської булави, заво­ювати міжнародний авторитет можна, передусім, шляхом зміцнення влади гетьмана. Як і Б.Хмельницький, вважав, що рішення гетьмана будуть легітимнішими, вагомішими, якщо вони будуть схвалені коза­цькою радою. Так само, як і Б.Хмельницький, вважав, що влада геть­мана повинна носити довічний характер. Тогочасні відвідувачі Украї­ни засвідчують, що на початку семидесятих років П.Дорошенко кори­стується у старшин і народу беззастережним авторитетом, прагне до монархічної форми управління Гетьманщиною.

В галузі соціально-економічної політики П.Дорошенко спові­дав гнучкість у її здійсненні, орієнтувався на козацький тип госпо­дарства. Надіслане ним до польського короля М.Вишневецького по­сольство (1670) поставило вимогу не дозволяти повернення в Укра­їну вигнаних раніше магнатів, оскільки українське селянство не ба­жало більше жити у підданстві.

Звертає на себе увагу його турбота про створення окремого українського патріархату, вбачаючи в ньому важливий фактор укра­їнського державотворення.

Одночасно варто зауважити, що найбільшою його турботою була проблема соборності України, з'єднання її земель воєдино, зіб­рання українців в одну родину, від р. Вісли й міст Перемишля та Самбора - на заході, до Севська і Путивля - на сході. Для розв'язан­ня цієї проблеми П.Дорошенко затівав різноманітні зовнішньополі­тичні комбінації. Для подолання внутрішньої опозиції користувався послугами Криму, Отаманської Порти, Речі Посполитої, царської Росії, які постійно зраджували його, вирішуючи в Україні свої влас­ні інтереси.

Особливою турботою П.Дорошенка була боротьба за досягнен­ня внутрішньої єдності України, класового згуртування української спільноти навколо гетьманської булави. Він гаряче переконував Лі­вобережного гетьмана І. Брюховецького об'єднатися з ним. Готовий був на певних умовах навіть пожертвувати своєю посадою. Та Брю-ховецький не зрозумів його. Можливо, саме це стало причиною його загибелі (розлючені козаки у червні 1668 р. розправилися з ним).

Значних зусиль докладає Правобережний гетьман до пошуків шляхів порозуміння із Запорожжям. У 1665-1668 рр. П.Дорошенко був близький до здійснення своєї мрії: Лівобережна Україна повс­тала проти Московії, Правобережна - проти Речі Посполитої, Порта дає зрозуміти, що у цій боротьбі готова протягнути руку дружби Україні і взяти її під свою протекцію. Однак подальший розвиток подій пішов іншим шляхом. Як виявилось, отаманщина, бажання покерувати, поправити свої економічні діла засліпила очі деякій ча­стині української старшини.

У липні 1668 р. заявляє претензії на булаву Запорозький писар П. Суховій, використовуючи для досягнення цієї мети Запорозьке козацтво, Кримську Орду, підтримку уманського полковника М.Ханенка, Ю.Хмельницького та ін.

Під тиском російського уряду Дорошенка, по-суті, зраджує на­казний гетьман Лівобережної України Д.Многогрішний.

Учасник визвольних перемог 1648 р. Д. Многогрішний попа­дає у список реєстрових козаків 1649р. як військовий осавул. У 1668 р. Многогрішний був чернігівським полковником. Після смерті /.Брюховецького П.Дорошенко призначив його наказ­ним гетьманом Лівобережжя. Рятуючись від російського розг­рому, зраджує Дорошенка і приймає підданство Московії. 6 бе­резня 1669р. в м. Глухові козацька рада обирає Многогрішного гетьманом Лівобережної України й затверджує так звані "Глухів-ські статті", в яких викладена програма Дем'яна та ставлення до неї царського уряду. Прихильник об'єднання України. Симпати­зував політиціП.Дорошенка, морально підтримував його. Це не залишилося не поміченим Москвою. Навколо нього російські чиновники створювали різні інтриги та провокації. У 1672 р. Дем'ян разом із братом Василем були арештовані та відправлені до Москви. Після тортур його було засуджено до вищої міри по­карання — смерті, а потім помилувано і вислано до Сибіру (Бу-дзиновський В. Наші гетьмани. — Тернопіль, 1990. — С. 78—80).

Разом з великою частиною старшин він приймає підданство Росії, а в березні 1669 р., оголосивши себе гетьманом Лівобережжя, ділить Україну навпіл. Підписання Многогрішним "Глухівських статей" (березень 1669 р.) знову надало Україні в рамках Росії мізе­рні права, звело нанівець завоювання Б.Хмельницького. Для ілюст­рації процитуємо уривки з цього документа:

3.... Великий государ, його царська пресвітла величність, указав, щоб були в малоросійських містах воєводи і ратні лю­ди для оборони від ворогів і щоб надалі в малоросійських міс­тах нестійкості і зради ні від кого ніякої не було...

4            Великий государ, його царська пресвітла величність, про

реєстрове військо наказав... щоб були побори, які належить зби­рати в скарбницю царської пресвітлої величності, із того збору давати на військо за реєстром, кому що в статтях визначено... ге­тьманові тисяча золотих червоних на рік, писареві військовому і обозному по тисячі золотих польських, на суддів військових по триста золотих... реєстрових козаків має бути тридцять тисяч чо­ловік, а давати на чоловіка по тридцять золотих польських... А на військо Запорозьке на тридцять тисяч установити побори з усіх маєтків без винятку, чий би він не був, крім монастирів...

12. Щоб дозволено їм було від навколишніх государів всякі прислані листи приймати і прочитувати, а прочитавши до ве­ликого государя відсилати і від себе б їм до цих писати.

Великий государ, його царська пресвітла величність, нака­зав у цій статті гетьманові і всьому Війську відмовити... тому що від цього чиняться в малоросійських містах часті сварки...

22. Відомо стало великому государеві, його царській прес­вітлій величності, що всяка міжусобиця, пролиття невинної крові і відведення в полон до бусурманів відбувається з вини свавільних людей... якщо де виникнуть які від чогось нестій­кість і зрада, то йому, полковникові, тих свавільних людей утихомирювати за своїми правами...

25. А якщо війська ворожі, татарські і задніпровські коза­цькі, мали б на цю сторону Дніпра наступати війною, тоді смиренно просимо його царську пресвітлу величність про швидкі підкріплення на допомогу проти того ворога... (ми просимо) князя Григорія Григоровича Ромодановського-Стародубського, щоб він нас по государевому указу від на­ступаючих ворогів боронив і разом з нами їм відсіч давав...

27.... Постановили писати на ту сторону Дніпра, до коро­лівства Польського і Великого князівства литовського до ге­тьмана війська запорозького Петра Дорошенка, і до всієї старшини, і до козаків, сповіщаючи про перехід у підданство до його царської пресвітлої величності і про обрання гетьма­на Дем'яна Ігнатова Війська Запорозького цієї сторони Дніпра, що він, гетьман Дем'ян і вся старшина, залишивши всякі сварливі і непотрібні слова... щоб між собою ця сторона з тією стороною Дніпра війни не вели і перебували в любові і згоді... (Хрестоматія з історії Української РСР. Том 1.: З найдавні­ших часів до кінця 50-хрр. ХІХ ст. — К., 1959. — С. 319—323).

Як бачимо, у "Глухівських статтях" чітко проведена ідея про перебування в Україні російських військ, одержання права на їх втручання у внутрішні справи Лівобережжя; про оподаткування українського населення і утримання за рахунок цих податків росій­ського та українського військ; про присвоєння українською старши­ною левової пайки від всіляких податкових поборів населення, судо­вих функцій тощо. Документ свідчить, що старшина відірвалася від інтересів бідного селянства, у своїх діях турбувалася про утворення обмеженого кола козацтва, яке мало б "певні свободи і привілеї."

На Правобережжі місце П.Суховія в опозиційній боротьбі проти П.Дорошенка посів м'якотілий в політичному відношенні Михайло Ханенко. Домовляючись з Польщею про своє гетьманство, він, посуті, дав згоду на згортання завойованих Правобережним населенням прав, відкинув їх становище на передреволюційний рівень.

Складні інтриги щодо П. Дорошенка плів також тогочасний Ха­рківський полковник І. Сірко. Замість того, щоб спільно з гетьманом та Кримським ханством завершити у 1668 р. розгром Польщі, І. Сірко зробив непередбачений похід у Крим, спустошив та пограбував його, ускладнивши цим самим стосунки кримського хана з гетьманами України. У жовтні 1668 р. І.Сірко підтримує на посаді гетьмана М. Ханенка, посилюючи цим самим його позиції у боротьбі з Дороше­нком. Подібні приклади можна було б продовжити. Вони є свідчен­ням складної тогочасної внутрішньої обстановки в Україні політичної незрілості її правлячої еліти.

П. Дорошенко робив всі залежне від нього, щоб зламати опір старшини, згуртувати її навколо ідей єдиної батьківщини, території України від Вісли до Путивля, власного патріархату, державної не­залежності. Але нива, яку він засівав, проростала слабо. Отаманщи­на, як бур' ян, пустила глибоке коріння, яке треба було виривати си­лою, а її Дорошенку якраз і не вистачало 10.

Це примушувало його шукати підтримки не тільки в середови­щі його внутрішніх однодумців, а й за рубежем. Зокрема, йому уяв­лялося, що він зможе порозумітися з Річчю Посполитою. У 1666 р. за дорученням старшинської ради відправляє до Яна Казимира посоль­ство й доручає йому вирішити питання про виведення з Правобере­жної України польських військ, примирення Польщі з Лівобережною Україною, ліквідацію унії, повернення православній церкві захопле­них ляхами храмів і майна, відновлення усіх прав і свобод Війська Запорозького, відкриття українських шкіл і семінарій тощо.

Однак, Ян Казимир ці вимоги, на жаль, відхилив. Тоді П.Доро­шенко самочинно став витискати з України польські війська. Зокрема, 19 грудня 1666 р. він розгромив 6-тисячне військо воєводи С. Махов-ського і цим засвідчив, що порвав з Польщею.

Одночасно Дорошенко йде на дружні стосунки з новим Крим­ським ханом Аділь-Гіреєм та Отоманською Портою. Опираючись на їх підтримку у боротьбі з Польщею після сумнозвісного Андру-сівського перемир'я (1667), як виявилось потім, гетьман зробив фа­

тальну помилку. Запрошена в Україну орда калги-султана Карим-Гірея під час походу у західні землі піддала їх спустошенню та пог­рабуванню. Некерована поведінка татар відштовхнула від Дороше­нка широкі народні маси.

Чимало зусиль потратив Дорошенко на порозуміння з Росією. При допомозі однодумця Й. Тукальського він зробив спробу схилити її на свій бік, втягнути її у війну із Польщею. В процесі цієї спільної війни він надіявся об' єднати українські землі; український народ ви­знає протекцію Росії, але при умові, що в українських містах і селах не буде російських військ, що податки збиратимуть не російські урядов­ці, а українські, що українські люди користуватимуться власним судо­чинством тощо. Російська сторона з цими умовами не погодилася.

Не дивлячись на це, Дорошенко у першій половині 1671 р. роз­гортає поглиблену роботу по зміцненню міжнародного становища козацької України. Зокрема, він встановив політичні контакти з бран-дербургським курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, зробив спробу повторити поліпшення зв' язків з Московією, особливо стосунків з Лівобережним гетьманом Д.Многогрішним. Дорошенко запропону­вав йому братерську приязнь для захисту "спільного добра і цілісно­сті" і, як зауважують історики, мав у цьому напрямі значні зрушення.

IV. Криза та поразка революції

Зміцнення становища Дорошенка стурбувало польський уряд. Король вирішив нанести йому поразку, ізолювати від сил, які надають йому підтримку. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана Я.Собеського, М.Ханенка, І.Сірка, М.Зеленського та інших старшин.

У цій складній ситуації Дорошенко просить допомоги у Криму та Порти. До України прибула 120-тисячна армія Мегмеда IV. Фак­тично, на теренах Україна розпочалася польсько-турецька війна. У союзі з Кримом Дорошенко наносить полякам ряд поразок у 1672 р. У цій новій історичній обстановці Польща укладає мир з Туреччи­ною (18 жовтня 1672 р.), за яким, по-суті, між ними відбувся черго­вий переділ Правобережної України. За цим договором козацька те­риторія Польщею та Туреччиною визнавалася у межах Зборівської угоди, з неприйнятними для інтересів України умовами.

Бучацький договір розв' язав руки Росії. Вона вважала, що на­став час приєднати окреслену договором Україну до Росії, й доручи­ла Лівобережному гетьману І.Самойловичу у 1673 р. розпочати з До­

рошенком переговори. Ці переговори укладалися у концепцію Са-мойловича, що Правобережжя та Західноукраїнські землі разом з Лі­вобережною Україною мають бути єдиним державним організмом.

Запрошена Дорошенком Порта зрадила його: порушила умови договору 1669 р., стала домагатися зруйнування Дорошенком влас­них фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Це по­родило у душі гетьмана незадоволення та розчарування. У цьому безвиході П. Дорошенко вдруге просить Росію допомогти об' єднати Україну на чолі з єдиним гетьманом, зберегти для Війська Запоро­зького права і вільності, вивести з Києва російські війська, направи­ти їх для боротьби з турками тощо. Оскільки Москва ці пропозиції відхилила, Дорошенко припиняє цей діалог.

Росія ж робить спробу приєднати Правобережну Україну без До­рошенка. На Переяславській раді 25 березня 1674 р., під тиском Росії, гетьманом "обох Україн" обирається І.Самойлович, перед яким склав клейноди перебіжчик від Польщі М.Ханенко. У відповідь на цю акцію Туреччина разом зі своїм васалом вирішила завдати Росії поразку.

Свій похід проти російських військ вони супроводжували терором, грабунками та взяттям великого полону. У відповідь місцеве населення Ладижина, Умані, Вінниці, та інших міст вчинило відчайдушний опір.

Мешканці України кляли Дорошенка за дії його союзників, але він їм нічим зарадити уже не міг. Рятуючись від татар і турків, люди переселялися на лівий берег Дніпра, шукали захисту в Росії. Гетьмана почали залишати рідні і близькі люди, соратники. Важкою втратою

була для нього смерть вірного друга і порадника И.Тукальського.

Не врятувало Дорошенка і його пізнє порозуміння з отаманом Коша Запорозького І.Сірком. На весняній раді 1676 р. запорожці ви­знали Дорошенка гетьманом, схвалили його рішення порвати з тур­ками і татарами, а також інші програмні принципи. Але цієї акції не визнала Москва. Гетьман зрозумів, що перепробувані ним форми і методи творення соборної України, започатковані ним зовнішньопо­літичні комбінації вичерпали себе. В кінці вересня 1676 р. перед вій­ськами Дорошенко засвідчив готовність капітулювати і присягнути Росії. Ця акція, на нашу думку, стала останньою політичною акцією Української Національної революції, що завершилася поразкою.

V. Особливості революції та її значення

Питання особливостей революції та її значення зачіпали в тій чи іншій мірі автори, які займалися науковою розробкою цієї проблеми.

В узагальненому вигляді ці питання знайшли чільне місце в підруч­никах О.Субтельного, В.Борисенка, В.Смолія, О.Бойка, І.Рибалки, В.Литвина, В.Мордвінцева, А.Слюсаренка, курсі лекцій викладачів Київського національного університету ім. Т.Шевченка та ін.11

Вчені дійшли висновку, що поразку української національної революції 1648-1676 рр. обумовив ряд істотних соціально-економічних та суспільно-політичних причин внутрішнього та зов­нішнього характеру:

Передусім, тогочасному українському суспільству для ві­льного державотворення не вистачило необхідного досвіду, носі­єм якого повинна була стати його еліта. На цей час процес її становлення був ще не завершений, відчувалося її слабка полі­тична культура, потяг до низькопробної містечкової отаман­щини, яка у свою чергу породжувала гостру насичену боротьбу між окремими угрупованнями. У переважної більшості випадків у ментальності української старшини переважали групові, або навіть власні, інтереси над державними.

Революцію ослабила недостатня національна (можливо, навіть, націоналістична) зорієнтованість панівного стану укра­їнської спільноти. Факти свідчать, що значна частина його представників у перші ж дні разом з Річчю Посполитою боролася проти власного народу.

Надто повільно відбувся розвиток власної державної ідеї. Українські державотворці часів революції боялися відірватися від митрополій як малі діти від материнських грудей. Саме це поро­джувало ідеї українського автономізму із самого початку виник­нення революції до її завершення, привело до втрати західноукраїн­ських земель, породження проблеми їх соборності та інших пи­тань.

У ході революції не був відпрацьований механізм передачі влади молодшому поколінню, або розв'язання так званого пи­тання українського гетьманського "престолонаслідування". На практиці стихійно утвердилася республікансько-олігархічна фо­рма правління, слабкість центральної влади та анархізм місце­вих отаманів.

5.         У процесі державотворення випадало з поля зору
розв'язання соціально-економічних проблем, захист прав і свобод
черні. Ігнорування цих питань породжувало громадянську війну,
маніпуляцію настроями широких мас населення, ворожнечу та
війну між класовими структурами.

6. Революція зустріла вороже ставлення до себе з боку сусі­дніх держав. Росія, Річ Посполита, Туреччина та Крим зробили все, щоб результати революції використати для власної вигоди та збагачення, посіяти ворожнечу в українському суспільстві й не допустити його зміцнення.

Революція 1648-1676 рр. має свої особливості:

а)         вчені зауважують, що революційні події були не лише ви-
ступом українців проти панської Польщі, а й боротьбою проти
імперських амбіцій Московії, Криму та Туреччини.

б)         однією із найхарактерніших особливостей української ре-
волюції було те, що із самого початку тісно, в один пучок були
зав'язані проблеми соціально-економічного, національного та релі-
гійного характеру. Їх вирішення вимагало проведення тонкої
стратегії і тактики, перспективної політики, чого, як уже було
сказано, часом бракувало українським гетьмана та їх оточенню.

в)         українська революція здійснювалася в затяжні, тривалі стро-
ки. ЇЇ події носили, часом, суперечливий характер, супроводжувалися
їх спалахами та спадами, переростанням в громадянську війну.

г)         в ході української революції із загального контексту все-
народної боротьби випав західноукраїнський регіон. Його мешка-
нці часто ставали заручниками і жертвами воєнних перипетій.

д)         провідну роль у революції відіграло козацтво. На жаль,
значна частина українського панівного класу, разом з польсько-
литовською шляхтою, ставала на шлях зради та придушення
визвольної боротьби України за соборність і незалежність.

е)         на результати революції вплинули вкрай несприятливі
геополітичні обставини. Уряди Росії, Польщі, Туреччини та
Криму всіляко протидіяли утворенню української незалежної
держави. Вони побоювалися її. Україна не вписувалась у їх наці-
ональні інтереси.

Підсумовуючи, варто підкреслити, що наслідки революції не виправдали сподівань широких народних мас. Революція не породи­ла України в етнічних межах, не відстояла незалежності козацької держави, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну.

Значення революції. В ході революційних подій народилася українська держава на Лівобережній Україні, яка проіснувала май­же до кінця ХVIII ст. Згадана національна державна ідея стала для наступних поколінь українців ідеалом у боротьбі за її відтворення.

Революція відіграла велику роль щодо подальшого розвитку української самосвідомості, формування національної еліти, удо­сконалення форм і методів її боротьби за незалежність.

Революція 1648-1676 рр. в Україні мала чимало спільних рис з революційними рухами XVII ст. Західної Європи. Зокрема події, процеси і явища української революції стають зрозумілими, коли їх співставити з тогочасними проявами у Англії, Португалії, Данії, Пі­вденній Італії, Франції, Австрії, Росії та інших країнах.

Дослідники помічали, що для всіх них були характерні довгот-ривалість боротьби, її злети і спади, у багатьох випадках імпульсив­на стихійність тощо. Для всіх революційних подій того часу були актуальними питання соціального, національного та релігійного ха­рактеру. Вирішення цих проблем було переплетено в одному вузлі, що ускладнювало розстановку сил, визначення революційних пріо­ритетів тощо. И, нарешті, всім революційним подіям того часу бра­кувало єдності в середовищах політичних національних еліт, що приводило до розколу рушійних сил революцій, ослаблення їх полі­тичного потенціалу. У всіх згаданих країнах геополітичне станови­ще не завжди позитивно впливало на розвиток революційних подій.

Отже, українська революція 1648-1676 рр. типологічно нале­жала до одного ряду з революціями XVII ст. Західної Європи. Не дивлячись на те, що вона одержала поразку, у зовнішньополітично­му аспекті українська революція внесла відповідні корективи. Зок­рема, вона послабила позиції Речі Посполитої та Криму й привела до значного посилення Росії, Швеції та німецьких князівств. Украї­нська революція позитивно вплинула на розвиток національно-визвольної боротьби народів слов'янських регіонів: Білорусії, Сер­бії, Болгарії, викликала широкий резонанс у населення Валахії, Мо­лдавії та інших країн.

VII. Запитання та завдання

Що ви знаєте про Чорну раду в Ніжині (1663)?

Чому Ю.Хмельницький у 1663 р. склав повноваження гетьмана?

При яких обставинах П.Дорошенко був обраний гетьманом?

Назвіть основні заходи П. Дорошенка щодо внутрішньої політики.

Як ви оцінюєте зовнішньополітичні кроки П. Дорошенка?

Чому П.Дорошенко одержав поразку?

7. Підготуйте короткий письмовий аналіз причин поразки ре­волюції, її особливостей та історичного значення.

VII. Джерела та література

Полное собрание законов Российской империи. - Спб., 1830. - Т. 1. -С. 496-499

Там само. - С. 604-627

Там само . - С . 616-621

Там само. - С. 808-818

Смолій В.А., Степанков В. С. У пошуках нової концепції історії Ви­звольної війни українського народу XVII ст. - К., 1992; їх же: Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIII ст. Проблема державотворення. - К., 1993; їх же: Українська державна ідея. - К., 1997; Смолій В.А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби. Друга половина XVII-XVIII ст. - К., 1985; Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. - К., 1986; Сте-цюк К.І. Народні рухи на Лівобережжі і Слобідській Україні в 59-70 роках XVII ст. - К., 1960; Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. - К., 1994; Оглоб-лін О. До історії руїни // Зап. іст. -філол. відділу ВУАН. - 1928. - Кн. 16; Дон­цов Д. Історія розвитку української державної ідеї. - К., 1991.

Полное собрание законов Российской империи. - Спб., 1830. - Т. 1. -С. 604-607; Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т. 1. - С. 313­315.

Там само. - С. 316-621, С. 317-18.

Там само.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція. Створення козацької держави // Історія України. - К., 1997. - С. 104.

Будзиновський В. Наші гетьмани. - Тернопіль, 1990. - С. 68-74; Смолій В. Петро Дорошенко // Історія України в особах ІХ-XVIII ст. - К., 1993. - С. 318-327.

Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1993. - С. 178-201; Борисен-ко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ століття. - К., 1998. - С. 235-253; Історія України. Навчальний посібник / Під загальною ре­дакцією В.А.Смолія. - К., 1997. - С. 77-114; Бойко О. Д. Історія України. По­сібник для студентів вищих навчальних закладів. - К., 2003; Рибалка І.К. Іс­торія України. - Харків, 1995. - Ч. 1; Історія України. Курс лекцій: У 2-х кн. -К., 1991. - Кн. 1; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навчальний посібник. - К., 2002.

Розділ IV

Соціально-економічні, суспільно-політичні та культурні процеси і явища в Україні кінця XVH-XVm ст.