Лекція № 12. Загострення соціально-політичнихпротиріч в Україні після смерті Б. Хмельницького. Громадянська війна (1654-1663 рр.)

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Події 1654-1657рр. Встановлення спадкоємного. Смерть Б.Хмельницького.

Основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики І.Виговського.

Прихід до влади Ю.Хмельницького та укладення Переяс­лавського договору.

Розвиток громадянської війни в 1661-1663 рр. та її полі­тичні наслідки.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

I. Загальні зауваження

Важливість порушеної теми полягає в тому, що соціально-економічні та політичні зміни у перші роки національно-визвольної війни (1648-1654 рр.) позначилися, передусім, на становищі та пове­дінці усіх прошарків українського народу. Українське козацтво, на­приклад, перетворилося на привілейований стан суспільства, його старшина розширила джерела її формування та соціально-політичний статус. Посилилась роль православного духовенства, а православна церква в очах українського населення стала надійним оплотом усього національного, українського. У запеклій боротьбі селянство завоюва­ло особисту свободу й право земельної власності. У ході війни стали­ся значні зміни у структурі, соціально-економічній та політичній ва­гомості найбагатшої частини міщанства - купецтва.

Словом, українська спільнота набрала оновленого вигляду, прагнула за всяку ціну довести боротьбу з Річчю Посполитою до переможного кінця, використовуючи для цього нові союзно-полі­тичні блоки, поява яких проходила у складний міжнародний обста­новці та важких родових муках.

Цей період багатий на складні різновекторні історичні поворо­ти. Дослідження причин тогочасних чвар в українському суспільст­ві, аналіз процесів, які обумовили в його середовищі громадянську війну, виникнення протиріч між Україною і Росією хвилює дослід­ників і сьогодні. Тим більше, що саме цей період привів до руїни створеного Хмельницьким нового українського суспільства.

Для висвітлення теми ми спиралися на такі джерела, як: "Жа­лувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей" (27 березня 1654р.)1; Ли­сти Б. Хмельницького до князя ТрансильваніїЮрія Ракоці (від 22 березня, 31 грудня 1656, та 26 січня 1657р.) , шведському королю Карлу Густаву (16 листопада 1656 р.)3; "Гадяцький трактат" Івана Виговського"4; "Переяславські статті", схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького (17 жовтня 1659 р.)5; "Московські статті", схвалені царським уря­дом під час перебування в Москві І.Брюховецького (22 жовтня 1665р.)6; Літопис С. Величка та інші.

У згаданих вище джерелах дослідники помітять, що найголов­нішим для російського царя було утримання України в рамках "цар­ської волі і в слухняності навіки". Та історична дійсність розвивала­ся за іншим сценарієм. Помисли російського уряду не завжди зале­жали від волі царів.

Якщо хтось із тогочасних українських провідників свою зов­нішню і внутрішню політику відмежовував від Москви, то це роби­лося насамперед, тому, що багато російських політиків забували обіцянку одного із авторів возз' єднання - Олексія Михайловича: "Богданові Хмельницькому, гетьманові Війська Запорозького, і всьому нашому царської величності Війську Запорозькому пе­ребувати... у своїх попередніх правах і привілеях і в усіх стат­тях" . Грубе порушення цієї обіцянки збурювало українське суспі­льство, примушувало його змінювати вектор своєї зовнішньої полі­тики, шукати альтернативних союзних комбінацій.

Заслуговують на увагу наукові праці з цих проблем таких дос­лідників, як: О.Апанович, В.Герасимчука, В.Голобуцького, М.Гру-шевського, К.Гуслистого, С.Наріжного, О.Оглобліна, М.Петров-ського, М.Стадника, Ф.Шевченка та ін.8 У працях згаданих дослі­дників порушуються питання про соціально-політичні процеси в Україні після Переяславської угоди, воєнні успіхи й перші непоро­зуміння України з Росією, пошуки нового союзника і загострення відносин з Росією, смерть Б.Хмельницького й боротьбу І.Вигов-ського за зміцнення своєї влади та відрив України від Росії, обрання гетьманом Юрія Хмельницького, розкол України в 60-х рр. тощо.

Одночасно слід зазначити, що події другої половини 50- у 60-х рр. знайшли відображення у художньо-історичній літературі. Зок­рема, цікавими історичними подіями тих буремних років просякнуті романи та повісті Г.Бабенка, В.Будзиновського, Б.Загорулько, В.Куликовського, П.Куліша, І.Нечуй-Левицького, З.Тулуб та бага­тьох інших9. На основі багатьох історичних джерел письменники досить правдиво і яскраво показали боротьбу козацької України проти оскаженілої магнатської Польщі, схильних до грабунків, взяття ясиру кримських татар, порушника своїх обіцянок Росії. Іс­торичні постаті І.Виговського, Ю.Хмельницького, І.Брюховець-кого, П.Дорошенка виписані авторами в основному правдиво, з їх сильними і слабкими рисами характеру. Використання художньо-історичної літератури допоможе викладачам і студентам усвідомити тогочасну епоху, відчути життя і діяльність гетьманів, козацької старшини свободолюбного українського народу.

II. Події 1654-1657 рр. Смерть Б. Хмельницького

Возз' єднання України з Росією, як зауважує відомий в Україні вчений-історик В.Й.Борисенко, змінило "розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з'явилася коаліція двох держав, здатних на рівних протистояти будь-якому супротивнику". Додамо, що колишній союзник України Кримське ханство пішло на зближення з Річчю Посполитою, що значно ускладнило геополітич-не становище козацької держави 10.

Дослідники правильно зауважують, що після так званого "возз' єднання" над союзниками нависла небезпека війни з Поль­щею. Швецією, Туреччиною та Кримським ханством. Не дивлячись

на це, Росія взяла на себе основний тягар війни, ввійшла у смугу за­тяжних воєн із згаданими вище державами, потягнувши за собою і Україну 11.

Уявляється, що саме зараз необхідно дати аналіз військових подій, які провів Б.Хмельницький в останні роки свого гетьману­вання. Очевидно, варто пригадати спільну боротьбу російських та 20-тисячного українського козацького військ під керівництвом на­казного гетьмана, брата останньої дружини Б.Хмельницького Івана Золотаренка у Білорусії. Треба підкреслити, що білоруси тепло ста­вилися до українського козацтва, перейняли його звичаї, недолюб­лювали росіян за імперське поводження в цьому краї. Шкода, що під час цього білоруського походу у 1655 р. загинув згаданий вище легендарний наказний гетьман. Його похід продовжував інший ро­дич Богдана - полковник Іван Нечай.

Одночасно необхідно нагадати про драму, яка сталася на укра­їнському Поділлі осінню 1654 р. 30-тисячна польська армія Саніс-лава Потоцького повсюдно зустрічала запеклий опір населення. Ко­ли в містечку Буш на Брацлавщині більшість козаків загинула, обо­рону рідного міста очолила вдова сотника Зависного Олена. У без­вихідних обставинах, щоб не здати ворогам рідне місто, ця мужня жінка висадила у повітря себе і пороховий погріб.

В цей час під Уманню під керівництвом Б.Хмельницького та І. Богуна козаки "не стільки стрільбою, як голоблями поляків били". Не менш жорстокі бої у 1655 р. були під Львовом, де російсько-українські союзницькі війська нанесли нищівний удар відбірним ча­стинам Польщі. Хмельницький радів з того, що, нарешті, пощастило визволити всі етнічні землі України і йому самому стати "господа­рем всієї Руської Землі. "

Наляканий могутністю козацьких військ в листопаді 1655 р. Кримський хан вимушений був з Україною підписати взаємовигід­ний мирний договір, за яким татари обіцяли не допомагати більше Польщі у війні з Україною й не виступати проти Росії.

Тут варто підкреслити, що Б.Хмельницький, як далекосяжний політик, перемогу над Польщею вирішив закріпити й по диплома­тичних каналах. У нього склалися гарні партнерські стосунки зі Швецією, Молдавією, Валахією і Трансільванією. З деякими із них (наприклад Трансільванією) було укладено союзницький договір. Посуті, у 1656 р. Україна вживалася у коаліцію держав, одна з яких

(Швеція) перебувала у стані війни з Росією. Саме ця обставина обу­мовила те, що в жовтні 1656 р. ледве не відбулося розриву україн­сько-російських зв' язків.

Цей розрив був обумовлений обурливим для України Віленським перемир'ям (жовтень 1656 р.) між Росією і Польщею, за яким згадані держави вступали в союз, оголошували війну Швеції, не врахували при цьому інтересів України, яка знаходилася із нею в дружніх стосунках. Віленське перемир' я було яскравим проявом імперських амбіцій Росії щодо України. Гетьману Б.Хмельницькому російський цар дав зрозу­міти, що з тих привілеїв, які він йому обіцяв, Україна має право лише на один - захищати інтереси Росії, обслуговувати її зовнішню політи­ку, яка вже тоді носила характер повзучої агресивності.

Проявляючи характер, Б.Хмельницький, опираючись на його союз з Трансільванським князем Юрієм Ракоцією, посилає йому на допомогу 20-тисячне козацьке військо київського полковника Ан­тона Ждановича.

Разом зі Швецією, Трансільванією козацькі частина завдають Польщі розгромного удару. Саме в цей момент (грудень 1654 р.) ні­коли позиції української держави не були такими сильними й визна­ними місцевою владою. Б. Хмельницький ставив перед собою за­вдання "отримати всю Україну між Віслою та Путивлем ".

Сусідні з Польщею держави не хотіли політичної рівноваги в Єв­ропі. Рятувати Польщу кинулися Австрія та Данія. Треба віддати на­лежне польській спільноті: вона знайшла у цю важку для неї годину у собі додаткові внутрішні сили, вручила долю свого спасіння таланови­тому полководцю Стефану Чарнецькому. Трансільвансько-українські війська, зазнаючи поразки, змушені були відступати з Польщі. Польща повстала з попелу, а Україна зазнала чергової невдачі.

У внутрішньополітичному житті Б. Хмельницький добився утвердження спадкоємності гетьманату, як форми управління, своєї особистої влади. Про це яскраво свідчить навіть титул, який він собі присвоїв: "Божою милістю гетьман Військ Запорозьких", а також рішення Корсунської ради (квітень 1657 р.), на якій його син Юрій був обраний наступником гетьманської посади.

Однак варто зауважити, що ця нова форма правління "не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася в основному на титанічній постаті Великого гетьмана та

вузькому колі його однодумців" . Більше того, започаткований

Хмельницьким принцип престолонаслідування порушив старий ко­зачий звичай виборності гетьмана.

Але на більше в хворого гетьмана не вистачило сил. 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький помер у Чигирині.

25 серпня його тіло було перевезено до Суботова й поховано в Іллінській церкві поруч з могилою сина Тимоша. Відійшов у небуття геніальний син українського народу, який втілював у життя споконвічні сподівання людей на волю, добро й держа­вну самостійність. Богдан Хмельницький заклав фундамент ве­личної споруди — Української держави, а завершити її мали нащадки та однодумці13. Ці мудрі висновки належать профе­сору В.Й.Борисенку, до яких важко щось додати. Хіба, можли­во, те що великий смуток був у серцях людей. Ця всенародна скорбота передана у щирих словах народної думи:

То не чорні хмари ясне сонце заступали, То не буйні вітри в темнім лузі бушували. Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали.

Україна, народні маси, сумуючи за Богданом, знали, що його життя і справи були віддані боротьбі за єдність і самостійність дер­жави. Це забезпечило йому видатне місце не тільки у вітчизняній, а й світовій історії, у нетлінній пам' яті нащадків. Вони ніколи не за­будуть, що:

Б.Хмельницький зумів об'єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення. Він зумів спрямувати енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності. Хмельницький вперше зробив спробу розробити наріжні принципи наці­ональної державної ідеї. Гнучкість його соціально-економічної політики обумовила класову стабільність, не допустила вибуху громадянської війни на перших етапах творення української держави. Богданові пощастило при­боркати охлократичну стихію, здатність українського се­редовища до отаманства. Та найбільше виявився талант Хмельницького як воєначальника, військового стратега, творця національних збройних сил, новатора військової справи. Його тонкий дипломатичний талант дозволив за­безпечити прорив на шляху до міжнародного визнання ко­зацької України14

III. Основні напрямки внутрішньої та зовніш-ньой політики І. Виговського

Розв'язуючи цю проблему, варто трохи повернутися назад і прояснити обставини "престолонаступництва" українського гетьма­на. Як уже було сказано, на раді у Чигирині незадовго до смерті Б. Хмельницького наступником гетьмана було призначено його 16-річного сина Юрія. Об'єктивно Ю.Хмельницький, як спадкоємець величезних заслуг засновника династії, в очах різних прошарків на­селення міг відіграти роль символу соборності України.

Дослідник тогочасних історичних подій професор О.І.Путро, на нашу думку, правильно зауважує "що подібне рішення не врахо­вувало реалій життя. Занадто вже молодим, та й досить посередніх здібностей був Юрій Хмельницький, аби стати на чолі держави й козацького війська". До того ж у старшинських колах виникло неза­доволення подібним рішенням 15.

У цій складній історичній ситуації Україні на посаду гетьмана потрібна була вольова, мудра людина, з високим авторитетом серед широких верств населення та військовим талантом. Цим вимогам, можливо, найбільше відповідав генеральний писар Іван Виговський.

Іван Остапович Виговський походив із дрібного, але ста­ровинного українського шляхетського православного роду. Закінчив Києво-Могилянську академію. Напередодні визво­льної війни служив у Києві секретарем канцелярії польської адміністрації. Саме тоді він познайомився з чигиринським сотником Б. Хмельницьким. На початку визвольної війни, за однією із версій, під Жовтими Водами у травні 1648р. потра­пив у полон до татар і був викуплений звідти Б. Хмель -ницьким шляхом обміну на коня. Незабаром І.Виговський стає одним з найближчих соратників гетьмана, обійнявши посаду генерального військового писаря, на якій незмінно перебував 9 років. Зважаючи на складні політичні обстави­ни, І.Виговський зумів переконати Ю.Хмельницького зрек­тися гетьманства, а старшину — обрати його на цю посаду 16.

І. Виговський спочатку дотримувався політичного курсу Хмель­ницького. Він, як і його попередник, уклав мир з Кримським ханст­вом, продовжив переговори з польським і шведським послами, дає згоду на укладення з Швецією Корсунської угоди (16 жовтня 1657 р.).

У цій обстановці Росія посилює свою військову присутність в Україні, накачує свої військові м' язи. Всупереч домовленостям 1654 р. в Україну направляються армії князя Ромодановського та боярина Трубецького. При їх допомозі Росія щодо України обирає тактику погроз та неприкритого тиску, розпалювання чвар між українською старшиною та гетьманом, запорозькими козаками та українською адміністрацією. Зокрема, Росія стала покровителем ви­ступів проти Виговського полтавського полковника Мартина Пуш­каря, отамана Коша Запорозького Якова Барабаша. Цим самим Росія сприяла роздмухуванню вогнища міжусобиць та розпалу громадян­ської війни, що й стало однією з причин руїни Української держави.

Варто підкреслити також, що цьому сприяла суперечлива і не­досконала внутрішня політика Виговського. Стаючи гетьманом, він думав вирішити всі внутрішні негаразди силою влади, грізним окриком, придушенням непокірних. Беручи булаву, він заявив: "Ся булава доброму на ласку, а злому на користь. Коли мене гетьма­ном обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може"17. З перших кроків свого ге­тьманування Виговський почав відверто нехтувати традиційними "свободами і вольностями" городового й запорозького козацтва. Змістив з посади отамана Коша Запорозького, заборонив ловити ри­бу в річках, продавати вино, розширив практику оренд і збільшення поборів. Здійснюється необачна спроба відновити шляхетське зем­леволодіння на терені Полтавського і Миргородського полків.

Став охоче залучати російські війська до придушення повс­тань і цим самим створив сприятливі умови для реалізації Москвою планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворен­ня в автономну частину імперії. Щоб покарати непокірних полтав­чан, Виговський влітку 1658 р. організував похід на Лівобережну Україну. В союзі з найнятими сербами та запрошеними татарами вірні Виговському полки в червні 1658 р. нанесли нищівний удар військам полтавського полковника Мартина Пушкаря та отамана Коша Запорозького Якова Барабаша.

Війська Виговського і він сам, як гетьман, проявили жорсто­кість до переможених. Під Полтавою був убитий союзник Росії М.Пушкар, дивом врятувався Я.Барабаш, загинуло понад 50 тис. чоловік, ще більше попало в полон до татар. Союзники Виговського татари затіяли безчинства, масові вбивства та пограбування. Обу­

рення Виговським проникло навіть в середовище його прибічників. Незрозумілим для них був штурм Києва, де були російські війська.

Стало ясно, що Виговський спалює після себе мости, які відк­ривали дорогу на Москву. Ного найближчі радники (Юрій Немирич та ін.) стали схиляти Виговського до українсько-польського збли­ження. У зв'язку із цим наприкінці літа 1658 р. він робить цілковиту ставку на Річ Посполиту. 5 липня його прибічниками розробляється проект угоди з Польщею, який ліг в основу Гадяцького договору і був затверджений на козацькій раді 16 вересня 1658 р.

Розробляючи основи договору, українська сторона добивалася визнання польським урядом створення на всіх етнічних українських землях Великого князівства руського й надання йому таких же прав, як і Великому князівству литовському. Висувалися й інші пропозиції за­гальнодержавного значення. Однак більшість із них польська сторона відхилила або прийняла значно урізаними. В остаточному варіанті під­писана 6 вересня у Гадячі угода проголошувала, що Чернігівське, Ки­ївське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство й вхо­дили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Наведені нижче уривки Гадяцької угоди розповідають про становище України у так званій майбутній україно-польсько-литовській федерації:

"... А що в спільний вітчизні спільні прерогативи взаємно належно мають обидві віри, то отець київський митрополит, що є зараз і буде згодом, з чотирма владиками: луцьким, львівським, перемишлянським, холмським і п'ятим з Велико­го князівства Литовського Мстиславичем, згідно їхнього вла­сного порядку, мають засідати в сенаті...

... У київськім воєводстві сенаторські достойності не ма­ють даватися тільки шляхті грецької віри... у воєводствах Брацлавському, Чернігівському переваги сенаторські мають подаватися альтернативно, так що після відставки сенатора грецької віри, має заступати сенатор римської віри... Акаде­мію Київську дозволяє його королівська милість... аби в тій академії не було жодних сект... Його королівська милість... дозволяють також другу академію там, де побачать її прина­гідне місце...

... Війська Запорозького має бути шістдесят тисяч, або як вельможний гетьман подасть на реєстрі...

... Кого гетьман руських військ презентуватиме за гідних шляхетського клейноду, тих усіх без утруднень буде нобіліто­

вано з наданням усіляких шляхетських вольностей... з кожно­го полку могло бути сто нобілітованих.

А коли б мала бути якась війна від границь руських і була б потреба у посилці коронних військ, то ті мають бути під регі-ментом гетьмана руських військ. Для ліпшого підтвердження цих пактів і певності, гетьман руських військ до кінця свого життя гетьманом руським і першим сенатором у Воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському залишатиметь­ся, а після його смерті має відбутися вільне обрання гетьма­на... А для розгляду різних справ, як кримінальних, так і побу­тових, повинні мати в тих воєводствах свій особливий трибу­нал із таким укладом, який самі собі визначать..."19

Аналіз цього документа свідчить, що він своєю основою схо­жий на Зборівську угоду 1649 р. Співставлення Гадяцького польсь­ко-українського пакту зі "Статтями Богдана Хмельницького" дають підставу дійти висновку, що угода 1658 р. охоплює більш широкий спектр державних проблем. "Посуші, - зауважує О.І.Путро в статті "Іван Виговський", - передбачалося створення федера­тивної держави під верховною владою короля, у виборі якого ма­ли брати участь на однакових умовах усі три народи. Велике князівство Руське одержувало право внутрішнього самоуправ­ління, згідно якого в державі діяли три види влади: законодавча (рада депутатів, тобто парламент), виконавча (гетьман) і судо­ва. Усе діловодство в державних установах мало вестися україн­ською мовою. Україна продовжувала карбувати власну монету й утримувати військо, що підлягало гетьманові. Особливе місце у Гадяцькій угоді займали конфесійні питання. Після палких де­батів з польськими послами було прийняте рішення, що унія на­віки скасовується не тільки на території України, а й у всій фе­дерації. Усі церкви, що їх свого часу позахоплювали католики й уніати, мали бути повернені православним. Вищому православ­ному духовенству (митрополиту й п'яти єпископам) надавалися в сенаті рівні права з католицькими єпископами. Гадяцькі статті підтверджували високий авторитет України у царині освіти... Очевидним є те, що в разі вступу в силу Гадяцьких "па­ктів" (в даній редакції) Україна досягла б якісно нового рівня державності, остаточно прилучившись до європейської цивілі-заци .

Важко не погодитися з автором. Гадяцький договір, дійсно, іс­тотно змінював політичний лад, адміністративно-територіальний устрій й судову систему козацької України. Одночасно "пакт" Ви-говського є яскравим свідченням його відмови від ідеї соборності України та її незалежності. Втілення згаданого договору в життя лі­квідувало б витворену в ході революції модель соціально-економічних відносин й відтворило б стару, що неминуче мало ви­кликати спалах соціальної боротьби. Так воно й сталося.

У відповідь на підписання Гадяцької угоди російський уряд оголосив Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень.

"Козацька старшина, у свою чергу, - зазначає В.Й.Борисенко у своєму "Курсі української історії", - звернулася до європейської громадськості зі спеціальним маніфестом, де виклала основні при­чині зміни зовнішньополітичного курсу України. Росія звинувачу­валася (і цілком справедливо - П.Г.) у невиконанні взятих на себе раніше зобов' язань, зближенні з Польщею за рахунок українських земель, розв'язанні війни з союзником України Швецією, уведенні в Київ гарнізону, підтримці "бунтів" проти гетьмана, намаганні знищити Військо Запорізьке тощо" .

Умови Гадяцької угоди польський сейм піддав кардинально­му редагуванню. Була урізана козацька територія, скорочено чи­сло реєстрових козаків до 30 тис., захищені інтереси уніатської церкви, розширені права польської феодальної шляхти тощо. Все це остаточно підірвало авторитет Виговського.

Тим часом Росія перейшла в наступ. Пограбувавши Україну, татари відступили до Криму. Невдоволена підступністю Варшави старшина почала пошук шляхів до порозуміння з Росією. А Вигов-ський, сіючи помилку за помилкою, затіяв чергову хвилю терору, який породив антигетьманський рух. Повстанці разом з російськи­ми військами розгромили урядові залоги, вбили натхненника Гадя-цької угоди Ю. Немирича та інших однодумців Виговського.

Опозиційні сили групувалися навколо Ю.Хмельницького. Тут провідну роль відігравали полковники І.Богун, П.Дорошенко, І.Сірко та інші. На Чорній раді біля Фастова 24 вересня 1659 р. ге­тьманом України було обрано 18-літнього Хмельниченка. Рятуючи життя, Виговський, склавши гетьманські клейноди, втік до польсь­кого табору А.Потоцького.

Дворічне гетьманування І.Виговського позначилося загост­ренням соціально-політичної боротьби. Дослідники В.Смолій та В.Степанков зауважують, що ця боротьба "переросла в грома­дянську війну". Трагедія цього досвідченого, не позбавленого та­ланту державного діяча, полягала в тому, що він не бачив перс­пективи розвитку України як суверенної держави і, як справед­ливо відзначив І.Крип'якевич, знехтував здобутками національ­ної революції й намагався "створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі"22.

IV. Прихід до влади Ю. Хмельницького та ук­ладення Переяславського договору

Вище було сказано, що 24 вересня під Фастовом Чорна рада обрала Ю.Хмельницького гетьманом. Більш детально про життєвий шлях Ю. Хмельницького висвітлено в посібнику для студентів вищих учбових закладів О.Д.Бойка "Історія України" (К., 1999. - 143 с.).

З перших днів перед новим гетьманом стояли надзвичайно складні завдання. Українська старшина хотіла бачити в ньому гід­ного продовжувача справи свого батька. Вона сподівалася, що Ю. Хмельницький припинить громадянську війну, пом' якшить соціа­льне напруження, покладе край охлократичним вибухам "черні", олігархічній сваволі окремих старшинських угрупувань. Старшина надіялася, що гетьман, не дивлячись на молодість, зуміє запобігти загрозі розпаду України на Лівобережну, Правобережну та Запо­рожжя, досягне суверенітету та об' єднання етнічно українських зе­мель у межах держави.

Українська спільнота чекала від гетьмана зрушення в зовніш­ньополітичній ситуації. Ному потрібно було знайти порозуміння з Москвою, оскільки остання вела за собою значну частину козацтва Лівобережної України. Водночас розрив договору з Річчю Посполи­тою ставив Україну перед загрозою відновлення воєнних дій з нею та її союзником - Кримським ханством. У цій складній ситуації Ю. Хмельницький вирішив діяти обережно, граючи на суперечнос­тях Москви і Польщі.

Передусім йому потрібно було укласти новий договір з Росією. Старшина запропонувала проект взаємовідносин, який передбачав суверенітет України в її конфедеративному зв' язку з Росією. Було

окреслено територіальні кордони України, умови перебування ро­сійського війська в Україні, надання Україні права зовнішньополі­тичної діяльності тощо.

Одначе російський воєвода А.Трубецький, зважаючи на втрату українською стороною оригіналу договору 1654 р., відхилив проект української сторони і домігся ухвалення 27 жовтня 1659 р. нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московсь­ким урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей.

"... 4. Без указу і без повеління великого государя, його царської величності, самому гетьману з усім Військом Запо­розьким у війну нікуди не ходити, і полками великими і ма­лими людьми Війська Запорозького ніяким околишнім дер­жавам не допомагати... а коли б без гетьманського відома хто пішов самовільно, і тих карати на смерть...

5. Великий государ, його царська пресвітла величність, на­казав бути в своїх царської величності... містах: в Переяславі, в Ніжині, в Чернігові, в Браславлі, в Умані своїм царської ве­личності воєводам з ратними людьми...

7.... Самим самостійно гетьмана без угоди царськоївелич­ності не змінювати, також і гетьману без ради і без ухвали усього простого люду, в полковники та інші начальні люди нікого не обирати...

12.... Гетьману, і начальним людям, без указу великого го­сударя, його царської величності... не повинен гетьман на го­рло карати, без посланого на суд від царської величності. А ця стаття учинена для того, що зрадник Івашка Виговський багатьох полковників і начальних людей і козаків, які вірно служили царській величності, несправедливо смертю карав...

17. Щоб у всіх містах з войтів, з бурмистрів, з міщан корми і підводи одержувати тим людям, які надсилатимуться від Ве­ликого Государя до гетьмана Війська Запорозького... для го-сударевихяких справ..."23

Наведені вище уривки свідчать про те, що Переяславський до­говір 1659 р. переносив характер українсько-московських відносин із сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Росії. Козацька Україна позбавлялися права без дозволу царя переобирати гетьмана.

Гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати у похід без царського дозволу. Україні заборонили зносини з іншими державами. Росія, узаконюю­

чи широку військову присутність в Україні, посуті розв'язала собі руки для втручання у внутрішні справи гетьманату тощо. Безпереч­но, що подібний документ викликав обурення навіть у тієї старши­ни, яка дотримувалася проросійської орієнтації.

Очевидно, саме цей фактор вплинув на характер перебігу війсь­кових дій 1660 р. Російське військо воєводи Василя Шереметьєва (20 тис. воїнів) та козацькі полки на Правобережжі після зустрічі з польсь­кою та татарською арміями відступили до Чуднова на р. Тетерів, де одержали катастрофічну поразку. Вона прискорила переговори Ю.Хмельницького з польським урядом про політичну переорієнтацію.

Порадившись з Київським митрополитом Діонісієм Балаба­ном, полковниками Григорієм Лісницьким, Григорієм Гуляниць-ким та іншими, Юрій Хмельницький 17 жовтня 1660р. підписав Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під вла­ду Речі Посполитої на автономних засадах. Україна фактично поз­бавлялася політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин і мала подавати Польщі військову допомогу в її боротьбі з різними противниками.

В.Й.Борисенко робить висновок, що з "підписанням Слободи-щенського трактату завершилася багатолітня боротьба всього українського народу проти шляхетської Польщі" . Слід, однак, зауважи­ти, що після Слободищенського трактату соціально-політична боро­тьба набрала ще більшої гостроти. Більшість Лівобережного козацт­ва та іншої старшини одразу ж виступили проти укладеного догово­ру й почала відмовлятися визнавати владу Ю.Хмельницького.

Розташовані на Правобережжі України польські війська без­жально грабували місцеве населення, вимагали повернення шляхті відібраних раніше маєтків та землі, що викликало тут масове неза­доволення політикою гетьманського уряду. Усвідомлюючи свою безпорадність, Ю.Хмельницький робить першу спробу позбутися гетьманської булави на Корсуньській раді (21 листопада 1660 р.).

V. Розвиток громадянської війни в 1661-1663 рр. та її політичні наслідки

Аналіз ситуації, що склалася в Україні після Слободищенсько-го трактату (17 жовтня 1660 р.), дає підстави дійти висновку: Украї­на опинилася на грані розколу за територіальною ознакою. Переяс­

лавський полковник Я.Сомко, отаман Коша Запорозького І.Брюховецький та Ніжинський полковник В.Золотаренко включи­лися у боротьбу за гетьманську булаву.

Водночас загострюється й соціальна боротьба. Старшина стала на шлях величезного зловживання, що привело до появи так званого кримінального процесу феодалізації. Цю обставину уміло викорис­товував І. Брюховецький, створюючи навколо себе славу найрішу-чішого борця за козацькі права і вольності.

На Правобережній Україні польська шляхта розпочала активне повернення втраченої дореволюційної власності. Польський уряд присікав всякі спроби Ю.Хмельницького вчиняти цьому спротив, заставляв його відміняти рішення, які були спрямовані проти шля­хетських володінь. Вчинена Ю.Хмельницьким спроба у 1661 р. від­новити на Лівобережжі владу зазнала невдачі й прискорила наміри представників з його оточення поборотися за владу. В числі найреа-льніших претендентів на булаву гетьмана Правобережжя був І. Виговський, який виношував задум створити незалежну Україну під протекторатом Порти. Розраховували на успіх М.Ханенко, П.Дорошенко, П. Тетеря, який переміг завдяки підтримці татар.

На Лівобережній Україні у 1662 р. Я.Сомко у Козельці на ста­ршинській раді домагається проголошення себе "повним гетьма­ном", та Москва не визнала цього рішення. Їй необхідний був більш надійний васал. У зв' язку з цим Москва дає згоду на проведення під наглядом постійного воєводи князя Д.Вєликогагіна Чорної ради у Ніжині (27-28 червня 1663 р.). Більшість козацтва виступила проти старшини й обрала гетьманом "демократа" І.Брюховецького. Його суперники були ув' язнені, а потім і страчені.

Отже, як бачимо, громадянська війна в Україні у 1658-1663 рр. мала сумні наслідки: створені умови для поділу України між Мос-ковією та Річчю Посполитою, погіршено соціально-економічне ста­новище народних мас, породжено перманентну політичну боротьбу, яка призвела до втрати державної соборності.

VU. Запитання та завдання

1. Як ви відноситеся до спроби Б.Хмельницького встановити спадкоємний гетьманат?

Як ви оцінюєте історичне значення діяльності Б.Хмельни­цького?

Дайте характеристику внутрішньої політики І.Виговського.

Чим ви поясните зміну зовнішньополітичного курсу І.Ви-говським?

Порівняйте Зборівську угоду і Гадяцький "пакт". Що в них спільного та різного?

Як ви оцінюєте Переяславський договір Ю.Хмельницького з Польщею?

Підготуйте реферат на тему: "Зовнішня і внутрішня політи­ка І. Виговського та її крах."

VII. Джерела та література

Воссоединение Украины с Россиею // Документы и материалы: В 3 т. - М., 1953. - Т. 3: 1651-1654 гг. - С. 568-569; Історія України. Хрес­томатія: У 2-х ч. - К., 1996. - Ч. 2. - С. 146-147.

Документи Богдана Хмельницького. - К., 1961. - С. 481-482, 559-560.

Там само. - С. 545-546.

Україна: наука і культура. - К., 1991. - Вип. 25. - С. 147-152.

Полное собрание законов Российской империи. - Спб., 1830. - Т. 1. -С. 496-499; Хрестоматія з історії Української РСР. - Т. 1: З найдавніших часів до кінця 50-х рр ХІХ ст. - К., 1959. - С. 311-313.

Полное собрание законов Росийской империи. - Т. 1. - С. 616-621.

Воссоединение Украины с Россией - Т. 3. - С. 569.

Апанович О. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70 рр. XVII ст. - К. - 1961; Герасимчук В. Виговський і Гадя­цький трактат // Зап. НТШ. - Львів, 1904 - Т. 59-60; Герасимчук В. Ви­говський і Юрій Хмельницький // Зап. НТШ. - Львів, 1904 - Т. 59-60; Гру­шевський М. Історія українського козачества: В 2-х т. - К., 1913-1914; Гуслистий К. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. - К., 1954; Наріжний С. Гетьманство Виговського // Пр. Укр. Ви­сок. пед. ін-ту ім. Драгоманова. - Прага, 1929. - Т. 1; Оглоблін О. До істо­рії руїни // Зап. іст. -філол. відділу ВУАН. - 1928. - Кн. 16; Петровський М. З життя П. Дорошенка на Московщині // Зап. НТШ. - Львів, 1930. - Т. 100; Стадник М. Гадяцька унія // Зап. укр. наук. тов-ва. - К., 1910-1911. -Т. 7-8; Шевченко Ф. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в

середині XVII ст. - К., 1959.

9.         Бабенко Г. Шляхом бурхливим: Повість кінця 17 ст. - К.: Молод.
більш., 1931. - 293 с.; Будзиновський В. Під одну булаву. Оповідання з часів
першої руїни. - Львів, 1920. - 122 с.; Загорулько Б. Чорногора. Іст. Роман: У 2
кн. - Львів: Каменяр, 1980. - Кн. 1, 390 с.; 1984. - кн. 2. - 366 с.; Куликовсь-
кий В.М. Мартин Пушкар: Іст. роман. - К.: Рад. письм., 1987. - 311 с.; Куліш
П. Чорна Рада // Пантелеймон Куліш. Твори: У 2-х т. - К.: Дніпро, 1989. - Т.
1; Нечуй-Левицький І. Гетьман Виговський. Іст. повість. - Львів, 1900. - 340
с.; ТулубЗ.П. Людолови: Іст. роман. - К.: Держлітвидав, 1988. - Т. 1-2.

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. - 2-ге вид. - К., 1998. - С. 224.

Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. -К., 1978. - С. 158.

Історія України. Навчальний посібник / Під загальною редакці­єю В. А. Смолія. - К., 1997. - С. 94.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 229.

Більш детально про це див. у книзі: Історія України. Навчаль­ний посібник / Під заг. ред. В. А. Смолія. - К., 1997. - С. 94.

15.       Путро О. Іван Виговський // Історія України в особах ІХ-XVIII ст. -
К., 1993. - С. 301.

Там само. - С. 302-303.

Там само. - С. 302.

18.       Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т. 1. - С. 310.

Гадяцький трактат // Україна. Наука і культура. - К., 1991. -

Вип. 25. - С. 147-152.

Історія України в особах IX-XVIII ст. / В.Замлинський та ін. -К., 1993. - С. 306-307.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 233-234.

Смолій В. А., Степанков В.С. Українська національна револю­ція. Створення козацької держави // Історія України. Навчальний посіб­ник. - К., 1997. - С. 99.

Хрестоматія з історії Української РСР. - Т. 1. - С. 311-313.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 234.