Лекція № 11. (Визвольна боротьба українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648-1654)

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Причини революції.

Підготовка та початок повстання.

Основні етапи революції.

5.         Переяславська рада. Укладання українсько-російського
договору.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Боротьба українського народу за своє соціальне, національно-релігійне та культурне визволення у 1648-1676 рр. є однією із найя­скравіших сторінок його історії. Автор одного із сучасних посібни­ків для студентів з історії України О. Д. Бойко правильно помітив, що в "середині ХУП ст. в українських землях народний гнів вибух­нув з такою силою, що кардинально змінив не тільки хід національ­ної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток всієї Єв­ропи"1. Переважна більшість вітчизняних та зарубіжних істориків визнають, що українська революція середини XVII ст. була явищем

глибоко закономірним, її обумовив цілий ряд факторів, які привели до хвилювання всі соціальні верстви тогочасного українського сус­пільства.

Революція пережила злети і падіння, перемоги і поразки, торжест­во українських національних ідей і брак цілеспрямованих кроків щодо втілення їх в життя. Народне повстання показало кінетичну могутність українського суспільства, його волелюбство і недосконалість державної еліти, невміння нею скористатися народним поривом.

Українська національна революція пережила запаморочення від успіхів і трагічні поразки, які, по-суті, звели нанівець народний гнів та його радикалізм у позитивному вирішенні тогочасних соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних проблем.

Розповідь про революцію 1648-1676 рр., мабуть, варто розпочати з характеристики джерел. Принагідно буде нагадати студентам, що ос­новний масив документів опублікований в таких спеціалізованих ви­даннях, як: "Воссоединение Украины с Россией. Документы и мате­риалы" (В 3-х т. - М.: АН СССР, 1954. Т. 1); "Документы Богдана Хмельницкого (1648-1657)" (К.: Вид-во АН УРСР, 1961. - 739 с.); "Документы об освободительной войне украинского народа. 1648­1654рр." (К.: Наукова думка, 1965. - 825 с.); "Історія України. Хрес­томатія" (У 2-х ч. К.: Віпол, 1999. - Ч. 1. - С. 139-223); "Літопис Самовидця "(К.: Наукова думка, 1971. - 205 с.) та ін.

Згадані вище видання доступні для дослідників. В них просте­жуються форми і методи соціально-економічного, суспільно-політич­ного та культурного гніту в Україні напередодні визвольної війни, державотворчі документи Б.Хмельницького, його внутрішня і зовні­шня політика, характер військових подій та помислів народних мас.

Вивченню цієї проблеми присвятили свої праці такі відомі віт­чизняні та зарубіжні вчені, як: О.М.Апанович, ВЙ.Борисенко, М.Ю.Брайчевський, М.СГрушевський, В.О.Голобуцький, І.П.Крип'я­кевич, О.К.Касименко, ВЛипинський, Ю.А.Мицик, В.А.Смолій, В.С.Степанков, Ф.П.Шевченко, В.П.Шевчук, Д.І.Яворницький та ін.

У їх працях досліджуються матеріали про керівників народної революції (О.М.Апанович, М.С.Грушевський, І.П.Крип'якевич, В.А.Смолій, В.С.Степанков), революційні події від їх початків до поразки (В.Й.Борисенко, В.О.Голобуцький, О.К.Касименко), дипло­матичні, політичні та економічні стосунки революційної України із

зарубіжним світом (В.О.Голобуцький, О.К.Касименко, Ф.П.Шевчен­ко), нову періодизацію визвольної війни (В.А.Смолій, В.С.Степан­ков) тощо.

Викладачу потрібно звернути увагу студентів на заангажо-ваність багатьох робіт дожовтневого та радянського періодів, вико­нання окремими істориками московських великодержавних замов­лень. Саме цим можна пояснити те, що майже у всіх довоєнних та багатьох повоєнних навчальних посібниках на перший план висту­пає месіанська роль Росії щодо історичної долі не тільки україн­ського, а й "білоруського, молдавського, грузинського та інших на­родів", що, за висловом В.Г.Бєлінського, тільки "злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивіліза-ції,освіті, мистецтву, науці"3.

Дослідники В.А.Смолій, В.С.Степанков, В.Й.Борисенко, О.Д.Бойко, В.Лепинський, М.Ю.Брайчевський та ін., всупереч сте­реотипам, що склалися за роки радянської влади, зробили справді, нову наукову спробу обґрунтувати етапи української національної революції 1648-1676 рр., більш добросовісно простежити супереч­ності, які виникли напередодні повстання у політичній, національ­но-релігійній, соціально-економічній та психологічній сферах, з по­зицій нового бачення дослідити розроблені Б. Хмельницьким нарі­жні принципи української національної ідеї, неоднозначну внутрі­шню та зовнішню політику гетьманатів 1648-1676 рр. та інші важ­ливі питання національно-визвольної війни українського народу се­редини XVII ст.4.

Українська народна революція знайшла відображення у бага­тьох історичних романах, повістях, драмах, поетичній літературі та образотворчому мистецтві. Та воно інакше і не могло бути. Яскраві постаті Б.Хмельницького, М.Кривоноса, І.Богуна, Д.Нечая, П.Доро­шенка, І.Виговського, Я.Вишневецького, М.Кричевського та інших діячів часів революції варті художнього осмислення і ознайомлення з ними широкого кола читачів. Зокрема, художньо-історичні твори письменників І.Горишівського (І.П.Крип'якевича), М.Голубця, П.Загребельного, В.Куликовського, А.Кащенка., Івана Ле, Т.Мики-тенка, І.Нечуй-Левицького, П.Панча, О.Соколовського, М.Ста-рицького, Г.Хоткевича, А. Чайковського та багатьох інших5 знають читачі не тільки у нашій країні, а й за її межами.

//. Причини революції

Відомо, що українську національну революцію середини XVII ст. обумовили соціально-економічні, національні, релігійно-конфесійні та психологічні фактори. Історики зауважують, що після 30-літньої війни Річ Посполита, як один із головних експортерів хліба до Західної Європи, стає на шлях зміцнення феодальної влас­ності та посилення кріпацтва.

Литовські статути 1529, 1566 та 1588 рр. допомогли польським магнатам та полонізованій українській шляхті зміцнити феодально-кріпосницькі порядки, юридично оформити їх, обезцінити життя селянства, перетворити його в кріпосницьке рабство.

Напередодні визвольної війни помітно зростає панщина, яка у Східній Галичині, наприклад, та на Волині становила 5-6 днів на тиждень. Навіть привілейована здавна частина українського суспі­льства - козацтво у 1648 р. скаржилося польському сейму:

"1. їх милості пани, державці поводяться з нами, людь­ми лицарськими, гірше, ніж з невільниками.

Хутори, луги, млини і все, що їм вподобається в домах козаків, забирають силою, мучать, убивають.

Беруть десятину з бджіл іповоловщину.

Старих козаків, жінок і батьків їх, хоч би син і був на службі, обкладають чиншем, як і інших хлопів.

Козацьких жінок одразу по смерті козаків примушують без милості працювати нарівні з міщанами.

Пани полковники не захищають, а ще й допомагають чинити нам кривди, а речі наші і майно, під виглядом торгу, забирають за половину ціни.

Жовнірська челядь забирає у козаків волів, худобу і вся­ке добро.

На Запорожжі і на /\ніпрі не дають промишляти, ні звіра, ні рибу ловити, а з кожного козака беруть по лисиці; а якщо не зловив лисиці, то за лисицю відбирають самопали. Панам полковникам підводи даємо або замісто підвід плати­мо грішми...

11. З усякої нагоди відразу садовлять козака в в'язницю і, де чують хабара, не випустять, поки не дасть доброго викупу, примушують робити, що схочуть" (Історія України: Хрестоматія у двох частинах. — К., 1996. — Ч. 1. — С. 140).

Французький інженер Г. Боплан, побувавши в українських зе­млях у 1630-1648 рр., писав:

"Селяни там (в Україні — П.Г.) надзвичайно бідні. Вони мусять працювати... із своїми кіньми на користь панові і да­вати йому... багато мірок збіжжя, багато каплунів, курей, гу­сей і курчат на великдень, трійцю і різдво; крім того, возити дрова їхнім панам і відбувати тисячу інших повинностей... Вимагають від них пани грошову повинність, десятину бара­нів, поросят, меду, всяких плодів і за кожні три роки третього бика, — коротко, селяни примушені віддавати своєму панові все, що той захоче...

Але це ще не так важливо, як те, що поміщики їх мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а навіть і над їх життям. Така велика свобода польської шляхти (вона жи­ве, як у раю, а селяни — як у чистилищі), і тому, коли селянам трапиться ще попасти в неволю до лихого пана, становище їх гірше ніж галерних невільників" 5а.

Тогочасне польське фільварочне господарство гальмувало роз­виток простої капіталістичної кооперації, українське селянство було затиснуте єврейськими, грецькими та вірменськими орендаторами; міщанство, як і селяни, виконувало повинності та сплачувало пода­тки (20-30 грошів з "диму" та церковну десятину), не витримувало економічної конкуренції у торгово-промисловій сфері 6.

Українська спільнота зазнала з боку польської шляхти нестерп­ного національного гноблення. Сеймова "Ординація Війська Запоро­зького реєстрового" (1638) обмежила самоврядування реєстрового козацтва, скасувала виборність старшин, ліквідувала козацький суд, заборонила українцям обіймати командирські посади. Ось як про це записано у згаданому вище документі:

"... На вічні часи позбавляємо козаків старшинства, вся­ких старовинних судових установ, права, доходів і інших від­знак... Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита ви­значила на своїй службі тільки 6000 і які смирилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію...

На місце старшого, який більше не буде вибиратися з-посеред козаків, ми будемо ставити... людину, яка була б на­роджена в шляхетському стані... Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не ховалася на островах і звідти не

чинила б походів на море. Разом з тим жоден козак не пови­нен наважуватись ходити на Запорожжя без паспортів комі­сара: спійманий комендантом козацьким він підлягає смерт­ній карі..." 7

Українські міщани були усунуті від політичного та економіч­ного життя. Нависла небезпека випадіння українців із загальнолюд­ських цивілізаційних процесів, перетворення їх у відсталу селянсь­ку масу. Автор одного з підручників з історії України І.К.Рибалка зауважує: польські шляхтичі "перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури... Все це затримувало зростання продуктивних сил України, її економіки і культури, гальмувало розгортання твор­чих сил українського народу і стало основною причиною визвольної війни" .

До сказаного вище варто додати, що напередодні визвольної війни загострилася міжконфесійна боротьба. Річчю Посполитою "проводилася політика на ліквідацію православної віри й впрова­дження католицтва та уніатства (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів і кляшторів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво та уніатство тощо)". Каральні органи польської шлях­ти "вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями)". Канадський вчений Ф.Сисина ро­бить висновок, що якби "не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві"9.

Завершуючи аналіз питань, які привели до революційного ви­буху українського народу у 1648 р., варто звернути увагу й на пси­хологічний фактор. Зокрема, голодування переважної більшості людей, постійна втрата всіма прошарками української спільноти власності, репресії з боку державних структур, повзучий процес за­кріпачення створили в Україні складний вузол суперечностей, розв'язання якого міг вирішити лише революційний вибух.

ІІІ. Підготовка та початок повстання

Факти свідчать, що підготовка до повстання розпочалася ще у 1646 р. Українські старшини Б.Хмельницький, Ф.Вешняк, К.Бурляй, Д.Гиря, М.Кривоніс, брати Нечай та інші, щоб реалізу­

вати свій задум, вирішили скористатися намірами польського коро­ля Владислава IV залучити козаків до війни із Портою.

Трапилося так, що в центрі майбутнього виступу проти шля­хетської Польщі став Б. Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (1595—1657) народився на Черкащині, в Чигирині (можливо на хуторі Су­ботів) 27 грудня 1595р. Батько — Михайло Хмельницький на правому березі річки Тясмин заснував хутір Суботів, служив чигиринським сотником реєстрового козацтва, був людиною хороброю, авторитетною і заможною.

Дослідник В.О.Замлинський підкреслює, що матеріальні достатки родини Хмельницьких дозволяли дати юному Бог­данові пристойну домашню освіту, "продовживши її в одній із парафіяльних шкіл Києва. Коли 1608р. польський канцлер, ревносний єзуїт Станіслав Жолкевський заснував у Львові латинську школу, чи як її ще називали — єзуїтську колегію, він запропонував Михайлу Хмельницькому, який служив ко­лись у нього, віддати до колегії сина.

Майже 5 років провчився Богдан у Львові, пройшовши "всі тодішні класи добірних наук під керівництвом найкра­щих вчителів... "Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких, очевидно, був і майбутній Київ­ський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі10.

Б. Хмельницький під час повстання проявив якості патріота України, мудрого командира, комунікабельного керівника держави, тонкого дипломата, далекосяжного стратега. У душі Богдана знахо­дили відгук селянсько-козацькі виступи кінця XVI - першої поло­вини XVII ст. Він умів аналізувати причини їх поразки і брати для свого формування відповідні уроки.

На Богдана справляли вплив слава та мудрість П. Конашевича-Сагайдачного, який особисто знав Богданового батька та помітив освіченість юного Хмельниченка. Можливо саме тому у 1618 р. він взяв Богдана у похід на Москву. В одному із боїв під Москвою Бог­

дан врятував королевича Владислава, і, можливо, саме через це -той все своє життя приязно ставився до Хмельницького.

Батько привчав Богдана до військової справи. Він постій­но брав його з собою у походи, стежив за його лицарським зростанням. У1620р. під час одного із таких спільних походів Михайло Хмельницький у битві під Цецорою загинув від ту­рецької кулі, а Богдан — попадає у полон, з якого домашні друзі викуплять Хмельниченка у 1622р.

У боях та походах Богдан здобув військовий досвід, розк­рився як козацький старшина, збагатився знаннями про сус­пільно-політичне середовище Туреччини, Криму, бере участь, (а потім і сам очолив) у морських козацьких походах, відбитті навал кримчаків. У1644 р. Владислав доручив йому та Івану Сірку допомогти Франції у боротьбі з Іспанією. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости.

Варто підкреслити, що Б. Хмельницький, щиро вболівав з при­воду трагічного становища свого народу, був учасником селянсько-козацьких виступів 1630, 1637 та 1638 рр. Як генеральний писар пі­дтримував виступи Тараса Федоровича, Павла Бута, Якова Остря-нина, Дмитра Гуні. Польський історик В.Коховський у своєму "Щорічнику" писав, що Хмельницький "був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, за яке самі призвідці спокутували смертю, - а він уникнув заслуженої кари"11.

Польська шляхта не забула зв'язків Богдана з попереднім народним рухом. З генерального писаря його понижують у посаді: він став чигиринським сотником. Чигиринський ста­роста О.Конецпольський заявляє свої права на хутір Суботів. У відсутність Богдана була тероризована його родина, розгро­млено хутір, убито найменшого сина Андрія, залякані погро­зами діти Тимофій, Юрій, Катерина та Степанида, посуті, до­ведено до смерті дружину Богдана — Ганну Сомко.

У скарзі королю Богдан підкреслював, що польські магнати брутально віднеслися "не тільки до мене, так ляхи відносяться до всього народу українського, якій вважають бидлом і схизматами... Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів..." Вустами Хмельницького був виголошений народний зойк. І коли Хмельни­

цький кинув клич: "З'єднаймося, браття, повстанемо за віру правос­лавну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!" - його підт­римали 12.

Як уже було сказано, Хмельницький був причетний до попередніх козацько-селянських виступів. Він усвідомлював причини їх поразки. Піднімаючи в Україні нову хвилю боротьби, варто було не допускати помилок його попередників. І він впорався з цим завданням. Б.Хмель­ницький зробив своїм союзником митрополита Сільвестра Косова.

Ризикуючи життям свого сина Тимофія та проявляючи непере­січний талант дипломата, добивається союзу з татарами. Цей союз для України мав не стільки військову користь, скільки дипломатич­ну та психологічну. На думку гетьмана, поляки повинні були усві­домити: якщо з Україною Кримське ханство, значить з нею її пат­рон - Туреччина. Отже, на польську державу потрібно було навіяти жах, показати магнатам, що Україна виступила проти Речі Поспо­литої в коаліції держав, серед яких їх грізний і давній суперник -Оттоманська Порта.

Вже у перші дні української революції Богдан розумів, що війна з ляхами носитиме затяжний і важкий характер, що в цій бо­ротьбі союз з Кримом носитиме меркантильно-кон' юнктурний ха­рактер. Він розумів, що Кримське ханство капризне, союз з ними непередбачливий і тимчасовий.

Стояло питання про обрання союзника більш стабільного, ближчого за духом та інтересами. Богдан розумів, що таким союз­ником може бути Росія, з якою у нас спільна історія, спільна еконо­міка та культура.

Саме це змусило його на початку революції, у період найкра­щих успіхів та перших перемог під Жовтими Водами і Корсунем, написати російському царю Олексію Михайловичу Романову листа й просити приєднатися до спільної боротьби проти Польщі, надати українцям допомогу як народу єдиновірному. Зокрема в листі геть­мана до російського царя 8 червня 1648 р. Зіновій-Богдан писав:

"Бажали б ми собі самодержця господаря такого в своїй зе­млі, як ваша царська вельможність православний християнсь­кий цар... У чому запевняємо вашу царську величність, якби була на те воля Божа і поспішність твоя царська зараз, не гаю­чи часу, на панство [на поляків] те наступати, а ми з усім Вій­ськом Запорозьким прислужитися вашій царській вельмож­ності готові, до чого з найнижчими услугами своїми якнайпи­

льніше себе віддаємо. А саме, якщо стане вашій царській вели­чності чутно, що ляхи знову на нас схочуть наступати, у той же час чим швидше поспішайся з своєї країни на них наступати, а ми з божою допомогою звідси візьмемо"13.

Та цього "швидкого поспіху", на який сподівалася українська старшина, не відбулося. Одні кажуть, що царизм хотів обезкровити Україну і Польщу їхніми ж руками і на цьому нагріти руки, навіть стати володарем Речі Посполитої. Інші - заперечують ці звинува­чення. У зв' язку з цим:

По-перше, студенти повинні знати, що у 1648 р. по всій Росії прокотилася хвиля повстань російської черні. Події в Україні цар ототожнював з бунтами російських холопів, не зрозумів специфіки української революції, а тому й не поспішав 1648 р. з введенням до України російських військ.

По-друге, війна між Росією та Річчю Посполитою у 1632-1634 рр. закінчилася, посуті, поразкою Росії. Поляновський мир підтвердив умо­ви Деулінського перемир' я 1618 р., за яким Росія втрачала на користь Польщі Чернігово-Сіверщину та Смоленщину, а також повинна була виконувати автоматичні союзницькі обов' язки. Заслуга Росії полягає в тому, що по відношенню до України вона проігнорувала їх.

По-третє, Польща, Туреччина та Крим застерігали Росію від втручання в україно-польські справи. Росія розуміла, що відкрита до­помога Україні коштуватиме їй війни з Туреччиною, Польщею, Шве­цією та Кримом, що, як відомо, після 1954 р. підтвердилося. Одночас­но слід зауважити, що з боку Росії на Україну у воєнні роки постачався хліб, козацька армія забезпечувалася гарматами, кіннотою, донськими загонами, живою худобою тощо. Україна постійно одержувала від Ро­сії дипломатичну допомогу 14.

IV. Основні етапи революції

Думаю, можна погодитися з авторським колективом "Історії України" на чолі з В.А.Смолієм, який пропонує події 1648-1676 рр. згрупувати у 5 періодів:

І. Лютий 1648 — червень 1652рр. Характеризується найбіль­шим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Витворено основи Української держави.

Червень 1652 — серпень 1657рр. Відзначається погіршен­ням геополітичного становища козацької України та активними пошу­ками союзників на міжнародній арені.

Вересень 1657 — червень 1663рр. Охоплює час різкого за­гострення соціально-політичної боротьби. Започатковано розкол україн­ської держави на два гетьманства.

Липень 1663 — червень 1668рр. Поділ Росією та Поль­щею України на дві частини. Відчайдушна боротьба українського народу за збереження єдності українських земель.

Липень 1668 — вересень 1676 рр. Посилення втручання іно­земних держав у внутрішні справи козацької України. Поразка рево­люції15.

Події 1648-1654 рр. припадають на згадані вище перші два пе­ріоди, які, в свою чергу, підлягають внутрішній класифікації:

етап - 1648 рік. Протягом цього року відбулися переможні для українського народу повстання реєстрових козаків на Дніпрі поблизу Кам'яного Затона (24 квітня 1648 р.); перемога повстансь­кого війська в битві під Жовтими Водами (5-6 травня 1648 р.); роз­гром козацькими військами і татарами головних сил польсько-шляхетського війська під Корсунем (15-16 травня 1648 р.); перемога селянсько-козацької армії під Пилявцями (13 вересня 1648 р.); обло­га повстанцями Львова та Замостя (26 вересня - 14 листопада 1648 р.), урочистий в' їзд Б. Хмельницького в Київ (23 грудня 1648 р.).

У кожній з битв спрацював військовий досвід гетьмана, його уміння досягати мети, використовувати розвідку, знання про ворога та його пересування, нав'язати бої на переправах, фактори раптово­сті та дезінформації. Саме цими особливостями характеризується битви у 1648 р. під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та іншими населеними пунктами. У 1648 р. Богдану пощастило пов­ною мірою використати присутність татарського війська.

Можна з певністю сказати, що 1648 р. був тріумфом гетьман­ського військового генія, революційного злету українських народ­них мас, єднання українських соціально-класових сил, пробудження національної самосвідомості українського народу. Можливо, саме в цьому році українська сірома вперше повною мірою повірила у свої сили та щасливе майбутнє.

етап - 1649-1650 рр. На нашу думку, у цей час Б. Хмельни­цький приступив до розробки наріжних принципів української дер­

жавної ідеї, в основу якої було покладено об' єднання українців в одну державну родину в етнічних межах їх проживання з відокрем­ленням від Польщі, оскільки, за висловом Б. Хмельницького, украї­нський народ короля не обирав; забезпечення спадкоємностей між Київською Руссю та новоствореною Українською державою 16.

В цей же рік у народі пришвидшується визрівання ідеї великої Батьківщини, в масах формується відчуття єдності та спільної мети. У 1649-1650 рр. були здійснені заходи адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інститу­цій. На початок 1650 р. було сформовано 16 полків (областей), заве­ршилося творення державних ланок Козацької України. Старшин­ська рада перетворилася в головний орган державної влади, її рі­шення були обов' язковими навіть для гетьмана. Б.Хмельницький неухильно проводить курс на зосередження у своїх руках всієї пов­ноти влади, встановлення дипломатичних зв' язків з молдавським господарем, формування власної зовнішньої політики, яка була б спрямована на підтримку зовнішнім світом України у її складних взаємовідносинах з Кримом, Польщею та Росією.

На цьому етапі відбулася Збаразько-зборівська кампанія (1649), яка, в результаті зради татар, завершилася укладанням Збо-рівської угоди, обмеженням до трьох воєводств козацької території (Київське, Чернігівське, Брацлавське) та 40 тисяч реєстрового вій­ська. Отже, треба підкреслити: спроба створити соборну незалеж­ність української держави зазнала невдачі. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацької української автономії у ме­жах Речі Посполитої.

ІІІ етап - 1651-1653 рр. Це - один із найскладніших етапів бо­ротьби народних мас під керівництвом Б.Хмельницького, оскільки злети і падіння у військових діях гетьмана завершилися прискоре­ним прокладанням шляхів до Російського протекторату, до кардина­льного вирішення подальшої історичної долі українського народу.

Битва під містечком Берестечко (18-20 червня 1651 р.), в ре­зультаті повторної зради татар, закінчилася поразкою українського війська та вимушеним Білоцерківським договором (18 вересня 1651 р.), за яким козацькій державі було відведене одне (Київське) воєводство, а гетьману дозволялася тримати лише 20-тисячне ре­єстрове військо. Білоцерківський договір зводив нанівець автоно­мію держави; польські пани одержали право повернутися до маєт­

ків, Хмельницький повинен був підкоритися польському коронному гетьману.

Одночасно слід підкреслити, що гетьман, йдучи на умови Бі­лоцерківського договору, проявив далекосяжну мудрість: зберіг державно-територіальний плацдарм для подальшого накопичення військових сил, для перегрупування внутрішніх ресурсів, психоло­гічної підготовки українського народу щодо необхідності подаль­шої боротьби.

Вже в наступному році український народ знайшов у собі сили взяти реванш за попередню поразку. У битві під Батогом 22-23 тра­вня 1652 р. було вщент розгромлено польсько-шляхетську армію. Українська держава виборола фактичну незалежність, що створю­вала сприятливі умови для реалізації національної ідеї. Б.Хмель­ницький зумів здійснити ряд політичних та соціально-економічних заходів, які ліквідували польське фільварочно-панське землеволодін­ня, кріпацтво, створили умови для масового покозачення селянства.

Проте, у наступному 1653 р. Жванецька кампанія виявилася катастрофічною для України. Договір татар з поляками не передба­чав для неї навіть обмеженої самостійності. Воєнно-політичний со­юз з ханством став фатальним для реалізації державної ідеї.

IV етап - 1654 р. У цей період відбулася знаменита Переяс­лавська рада (8 січня 1654 р.), укладання українсько-російського до­говору, об'єднання України з Росією та розробка "Статтей Богдана Хмельницького", стверджених царем і Боярською думою, які ви­значили становище України у складі Росії.

V. Переяславська рада. Укладання українсько-російського договору

Підрахунки показують, що у пошуках дороги до возз' єднання з Росією Богдан Хмельницький зробив близько 30 спроб. З цією ме­тою використовувалися впливові можливості українських старшин С.Мужиловського, П.Тетері, С.Богдановича, Л.Капусти, Г.Яцке-вича, К. Бурляя, російських бояр Б. Морозова, І. Милославського, Г.Пушкіна, А.Матвєєва, І.Фоміна, Б.Репніна-Оболенського, В.Бутурліна, Р.Стрешньова, патріархів Паїсія, Нікона та ін.17

Розкриваючи цю проблему, варто вияснити питання: чому український уряд, спираючись на волевияв широких народних мас, у

виборі протектора надавав перевагу Росії? В.А.Смолій та В.С.Сте­панков переконливо зауважують, що ця обставина пояснюється "приналежністю до православного віросповідання, наявністю в істо­ричній пам' яті українського народу ідеї спільної історичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросій-ських настроїв, близькістю мови і культури, військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією, що давало на­дію на збереження української повнішої державної самостійності"18.

В результаті тривалих переговорів російський цар Олексій Михайлович Романов 22 червня 1653 р. пише, нарешті, листа Хме­льницькому, в якому зазначає, що він:

"... Изволил вас (Україну — П.Г.) принять под нашу царс­кого величества високую руку, яко да не будете врагом крес­та Хрестова...

А ратные наши люди по нашему царскому величества указу збираются и ко ополчению строятца. И для того послали мы, великий государь, к вам стольника нашего Фёдора Обракимо-вича Лодыженского, чтоб вам, гетьману, и всему Запорожско­му войску, наша государская милость была ведома"19.

А через 3 місяці Земський собор Росії приймає також рішення про об' єднання України з Росією. Характерно, що в рішенні, уривки якого будуть процитовані нижче, наголошується, що ініціатива про приєднання до Росії витікає з України, що Б. Хмельницький від іме­ні української спільноти тривалий час просить Олексія Михайлови­ча, щоб він "над ними змелосердився і велів їх прийняти під свою

государеву високу руку"20.

Для втілення в життя позитивного рішення Земського Собору до України прибув боярин В.Бутурлін. Переговори на місці ледь не зірвалися через відмову російського посольства присягнути від іме­ні царя в тому, що Росія не віддасть українців польському королю й не порушить їхніх прав та вольностей. Як зазначають дослідники, "лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможність власни­ми силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз' єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на

однобічну присягу цареві як протектору" .

Самовидець свідчить:

"Року1654... скликав гетьман Хмельницький в Переяславі всіх полковників, сотників і отаманів і сам приїхав у Переяслав... і

там рада була, на якій стояли усі полковники і сотники з товарис­твом, що при них було, згодилися бути під високодержавною йо­го величності рукою, не бажаючи вже більше жодним способом бути підданими королеві польському і давнім панам, ані теж приймати до себе татар; про що на цій раді в тому місяці січні і присягу приніс гетьман Хмельницький зо всіма полковниками, сотниками і отаманською і старшиною військовою...

І зараз по всіх полках розіслали стольників в супроводі ко­заків, щоб як козаки, так і війти з усім суспільством присягу принесли... Що по всій Україні весь народ з охотою це зробив. А боярин і дворецький Василь Васильович Бутурлін повернув­ся до Москви до його царської величності. і чимала радість між народом сталася" 22.

Можна з певністю сказати, що на цей крок Богдан пішов тому, що, мабуть, більше інших розумів, що в разі відмови Україні загро­жувала війна на два фронти проти Речі Посполитої та Криму, яка привела б до подальшої катастрофи та розчленування українських земель, або й до цілковитого знищення українського етносу.

Настав час познайомити студентів зі змістом "Березневих ста­тей" Б.Хмельницького. Цей документ датується 21 березня 1654 р. Він є свідченням збереження Росією за Україною основ її держав­ності, витворених нею форм правління й устрою інституцій полі­тичної влади, території, суду і судочинства, армії (60 тис. реєстро­вих козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу тощо. Вимоги Б. Хмельницького викладені в 11 статтях, в кінці кожної з яких канцеляристами записане ставлення до цих вимог Олексія Михайловича .

Залишається відкритим питання оригіналу статей гетьмана. Те, що збереглося для нащадків, нагадує відомчу компіляцію. Та не ди­влячись на його форму, документ свідчив про конфедеративний со­юз Росії й України. В ньому, як у дзеркалі, відображена юридична форма відокремлення України від Польщі.

В статтях Росія визнавала внутрішньополітичний суверенітет України, її соціально-політичний та економічний статус, що склався в процесі визвольної війни. Статті давали можливість Україні дове­сти визвольну війну до переможного кінця, завершити формування великої національної держави. Цей документ був правовою осно­вою майбутніх поколінь України в їх боротьбі за суверенітет своєї держави 24.

VI!. Запитання та завдання

Назвіть причини української революції у релігійній, націо­нально-політичній, соціально-економічній та психологічній сферах.

Проаналізуйте події 1648 р. Що в них було спільного?

Назвіть періодизацію визвольної війни 1648-1654 рр.

Коли простежується зародження ідей автономізму? Що ви знаєте про розробку Б. Хмельницьким принципів української держа­вної ідеї.

Дайте характеристику державних інституцій гетьманської держави Б. Хмельницького.

Дайте характеристику рішень Переяславської ради 1654 р. Ваше до них ставлення ?

В яких документах закріплено українсько-російський союз? Як ви оцінюєте "Березневі статті" Б.Хмельницького?

Підготуйте реферат на тему: "Міжнародні зв'язки Б.Хмель­ницького в ході визвольної війни 1648-1654 рр."

V!I. Джерела та література

Бойко О. Д. Історія України // Посібник для студентів вищих уч­бових закладів. - К., 1999. - С. 126.

Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. - К., 1993; Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. - К., 1993; Брайчевський М.Ю. Приєднання чи возз'єднання: критичні замітки з при­воду однієї концепції // Україна. - 1991. - № 16-17; Грушевський М.С. Іс­торія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - К., 1991-1996; Голобуцький В. О. За­порозьке козацтво. - К., 1994; його ж: Дипломатическая история освобо­дительной войни украинского народа 1648-1654 гг. - К., 1962; Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990; Касименко О.К. Возз'єднання України з Росією і його історичне значення. - К., 1954; його ж: Російсько-українські взаємовідносини (1648-поч. 1654). - К., 1955; Ли-пинський В. Україна на переломі (1657-1659) // Твори: В 3 т. Репринтне від­творення. - Філадельфія, 1990. - Т. 3; Мицик Ю.А. Джерела з історії націона­льно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. - Дніпропет­ровськ, 1996; Смолій В. А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. - К., 1995; їх же: Українська державна ідея. - К., 1997; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст. - К., 1959; Ше­вчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. - К., 1999; Яворницький Д.І. Історія Запорозьких козаків: У 3 т. - К., 1990. - Т. 2.

Історія Української РСР: У 8 т., 9 кн. - К., 1979. - Т. 2. - С. 71-72.

Історія України: Навчальний посібник / Під заг. ред. В.А.Смолія. -К.: Альтернатива, 1997. - С. 77-113; Борисенко В.Й. Курс української іс­торії: З найдавніших часів до ХХ століття. - 2-ге вид. - К., 1998. - С. 179­254; Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчаль­них закладів. - К., 1999. - С. 126-153.

Горишівський І.П. (Крип'якевич І.П.). Під проводом Хмельницько­го. - Львів, 1933. - 127 с.; Голубець М. Жовті Води: Іст. роман. - Львів, 1937.

256 с.; Загребельний П. Я. Богдан (сповідь у слові): Роман. - К., 1983. - 511 с.; Качура Я. Іван Богун: Іст. повість. - К., 1940. - 99 с.; Кащенко А. Під Кор­сунем: Іст. повість. - Січеслав, 1919. - 120 с.; Куликовський В.М. Максим Кривоніс: Іст. роман. - К., 1983. - 240 с.; Ле Іван. Хмельницький: Іст. повість.

К., 1965. - Кн. 1. - 491 с.; Нечуй-Левицький І.С. Князь Єремія Вишневець-кий: Іст. повість. - Х., 1932. - 372 с.; Нечуй-Левицький І.С. Гетьман Виговсь-кий: Іст. повість. - Львів, 1900. - 340 с.; Соколовський Д. Богун. Іст. роман з часів Хмельницького. - К., 1964. - 397 с.; Старицкий М. Перед бурей; Буря; У пристани. Исторические романы из времени Хмельницкого // Михайло Старицький. Твори: У 8 т. - К., 1965. - Т. 5. - Кн. 1. - 722 с.; Кн. 2. - 529 с.; Кн. 3. - 639 с.; Хоткевич. Г. Богдан Хмельницький: Тетралогія // Гнат Хотке-вич. Твори: У 8 т. - Х., 1929. - Т. 6; Чайковський А. Полковник Михайло Кричевський. Іст. повість із XVII віку. - Львів, 1935. - 187 с.

5а. Боплан Г. Опис України // Історія України. Хрестоматія: У 2-х частинах. - Ч. 1. - К., 1996. - С. 112.

6.         Рибалка І. К. Історія України. - Харків, 1995. - Ч. 1. - С. 128-
129.

Ординація 1638 р. Війська Запорозького, заведено польським уря­дом // Історія України. Хрестоматія: У 2 ч. - К., 1996. - Ч. 1. - С. 119.

Рибалка І. К. Історія Української РСР. Дорадянський період. -К., 1978. - С. 129-130.

Історія України: Навчальний посібник / Під загальною редакцією В. А. Смолія. - К., 1997. - С. 77.

Історія України в особах IX-XVIII ст. / В. Замлинський та ін. -К., 1993. - С. 296.

Там само. - С. 297.

Там само. - С. 298.

Документи Богдана Хмельницького. - К., 1961. - С. 47-48; Істо­рія України. Хрестоматія: У 2 ч.. - К., 1996. - Ч. 1. - С. 141.

Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв'язки України з Росі­єю в середині XVII ст. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. - 500 с.

Історія України: Навчальний посібник / Під заг. ред. В.А.Смо-

лія. - К., 1997. - С. 81.

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Названа праця. - С. 92-98.

Голобуцький В.А. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. - К., 1962. - 360 с.; Касименко О.К. Російсько-українські взаємовідносини (1648 - поч. 1654). - К., 1955. - 428 с.

Історія України: Навчальний посібник / Під заг. ред. В.А.Смо-лія. - К., 1997. - С. 91.

Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы: В 3 т. - М., 1953. - Т. 3. - С. 323.

Там само. - С. 406-407, 413-414; Хрестоматія з історії Україн­ської РСР. - Т. 1. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. - К., 1959.

- С. 292-293.

Історія України: Навчальний посібник / Під заг. ред. В.А.Смо-лія. - К., 1997. - С. 91.

Літопис Самовидця. - К., 1878. - С. 35-36 // Хрестоматія з історії Української РСР. - Т. 1. З найдавніших часів до кінця 50-х рр. ХІХ ст. - К., 1959. - С. 295-296.

Воссоединение Украины с Россией. - Т. 3. - С. 561-563.

Чернявський М. Переяславська умова і "Статті Б.Хмельницького" // Переяславська рада 1654 року. - К., 2003. - С. 5-55; Яковлів А. Договір ге­тьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайлови­чем // Там само. - С. 91-156; Оглоблін О. Українсько-московська угода 1654 // Там само. - С. 156-221; Переяславська рада 1654 року. - К., 2003. - С. VI.