Лекція № 9. Консолідація та національно-духовні процеси у формуванні української народності у XV- першій пол. XVІІ ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Формування центру української народності. Розвиток та уніфікація її матеріальної культури.

Еволюція та розвиток нової національної свідомості. Удосконалення мовного процесу.

Проникнення гуманістичних ідей та нових тенденцій у розвиток української культури.

Реформаційний рух та міжконфесійна боротьба як один із проявів визвольного руху.

Запитання та завдання.

Джерела та література.

I. Загальні зауваження

Для трактовки - це одна із самих складних лекційних проблем. Бо тут потрібно простежити процеси, які лежали в основі виникнен­ня територіального центру української народності, уніфікації її ма­теріальної культури, змін в національній свідомості українського народу, мовного формування, реформаційного руху, діяльності братств, міжконфесійної боротьби тощо.

Цей період насичений різними консолідаційними факторами, які визначили подальшу історичну долю існування українського ет­носу, його боротьби за право на існування власної матеріальної та духовної культури, внесення своєї дещиці у світову цивілізацію. Сказане вище визначило план лекції та добір відповідних історич­них матеріалів і фактів.

В одній із попередніх лекцій ми відзначали, що на українських землях літописання починає відроджуватися десь з XIV ст. Зокрема

в нашому краї поширюються варіанти творів про перемоги російсь­кого народу над кочівниками у 1380 р. - "Мамаєве побоїще". Укра­їнський народ давав високу оцінку перемозі росіян над золотоорди-нцями, розглядаючи її як запоруку і свого визволення.

Як уже було сказано у попередній лекції, у XV - першій поло­вині XVI ст. в Україні створено два літописи: "Західноруський (Литовський) літопис" та "Короткий Київський літопис".

У Західноруському літописі у апологічному дусі змальовуєть­ся діяльність литовського князя Вітовта, зібрано чимало матеріалу з історії України та Білорусії. У Короткому Київському літописі ви­кладені симпатія до діяльності литовських князів, захоплення Во­линським магнатом Костянтином Острозьким, відомості про погра­бування ордами Києва тощо. Згадані літописи - це твори про діяння феодалів, панегірики Великому князівству Литовському.

В джерелах другої половини XVI - першої половини XVII ст. відображені історичні події, процеси і явища більш нового часу. Зо­крема у працях "Ключ царства " Герасима Смотрицького, "Плачі" Мелетія Смотрицького, "Апокрисисі" Христофора Філарета, "Палінодії" Захарія Копестинського дискутувалися деталі догма­тів християнства.

Одначе, згадані твори стимулювали розвиток історичної нау­ки. У зв'язку з цим варто нагадати про появу Баркулабівського, Гу-стинського, Львівського та Острозького літописів. У них дослід­ники знайдуть відомості про Брестський собор 1596 р., події, що ві­дбувалися в українських землях у XVI-XVII ст., обставини понево­лення України литовськими та польськими феодалами, побут украї­нського народу, проникнення католицизму на православні землі то­що.

Цікавим історичним джерелом цього часу є мемуари Михало-на Литвина, Федора Євлашевського, Гійома Левассера де Бопла-на, Еріха Лясоти, Якова Собеського, які, посуті, належать до фео­дальної історіографії.

Але в цей час знайшли своє місце як джерело й твори полеміч­ної літератури І. Вишенського та народні історичні пісні і думи. Зо­крема, Іван Вишенський у своїх знаменитих "посланнях" ("Посланіє Львовському братству" та ін.) критикує Брестську унію 1596 р., змальовує важке становище України, критикує своє (національне) панство, закликає селян до боротьби.

У думах та піснях того часу оспівана боротьба проти інозем­них загарбників - турок та татар, кочових орд, польської шляхти показаний народний побут, стосунки між людьми тощо 1.

Джерельну основу цієї лекції складають також такі документи, як: "Опис книг Супрогуського монастиря на Поліссі" (1557), "Лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію" (1576), "Статут Львівського братства" (1586), "З послання Івана Ви-шенського до вищого українського духовенства, прийнявшого Унію" (кінець XVI ст.), "Еріх Лясота про зовнішній вигляд Киє­ва" (1594), "Статут Луцької братської школи" (1624), "Лист гетьмана Івана Петрижицького і Війська Запрозького про доці­льність об'єднання Лаврської школи з Братською школою в Ко­легіум" (1632), "Про архітектурні пам'ятки Києва (перша поло­вина XVIIст.)"Г.Боплана та ін.2.

Порушеній проблематиці присвятили свої наукові пошуки такі вчені-історики, як: Л.Гумільов, Я.Дашкевич, Є.Дзюба, Я.Ісаєвич, О.Курочкін, К.Матейко, С.Плохій, З.Хижняк, та ін.3. У працях на­званих дослідників викладачі та студенти відшукають цікаві відо­мості про розселення українського етносу, деформацію кордонів України в XV - першій половині XVII ст., формування центру укра­їнства (Л.Н.Гумільов); знаряддя праці тогочасних українських се­лян, житло та одяг українців (К.Матейко "Українська минувшина"), процеси, які були в основі формування нової національної свідомо­сті (Я.Дашкевич, О.Дзюба, Я.Ісаєвич); зміни в мові та аспекти наці­онально-духовного піднесення (Є.Дзюба, Я.Ісаєвич, С.Плохій, З.Хижняк), реформаційний рух, діяльність братств та міжконфесій­ну боротьбу, (З.Хижняк, Я.Ісаєвич) та інші цікаві проблеми тогочас­ної історії України.

Історичні події того часу покладені в основу таких художньо-історичних творів, як: "Гальшка Острозька княжсна " І.Гушалеви-ча, "Гулевичівна" Ю.Колісниченка та С.Плачинди, "Свіччине ве­сілля " І.Кочерги, "Кужіль і меч " А.Лотоцького, "Гальшка Остро­зька" О.Огоновського, "Первые коршуны" М.Старицького, "Іван Вишенський " І. Франка, "Гальшка княжна Острозька" І.Ша-раневича та ін.4

У згаданих творах викладачі та студенти знайдуть цікавий ху­дожньо осмислений матеріал про пробудження нової національної свідомості на українських землях в XV - XVII ст., духовне підне­

сення українського народу, його боротьбу за православну віру, за соціальне та національне визволення.

II. Формування центру української народності. Розвиток та уніфікація її матеріальної культури

Висвітлюючи це питання, варто підкреслити, що татаро-монгольське поневолення українських земель не могло не позначи­тися на їх етнічному розвитку. Передусім зменшилася кількість українського народу, дещо послабився процес розвитку національ­ної свідомості тощо.

Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського, сприятливе ставлення нової князівської влади до укра­їнської мови, релігії, культури надихнули український етнос на по­дальше самовдосконалення.

Перш за все це позначилося на зростанні кількості населення на українських землях. Так, наприклад, у 1400 р. в Україні прожи­вало 3,7; 1500 р. - 4,4, 1550 р. - 5,2, 1600 р. - 5,3 млн. осіб 5, пере­важна більшість яких були українці. Одночасно потрібно підкрес­лити, що в цей час в Україні проживало також чимало поляків, уго­рців, волохів, словаків, білорусів, литовців, росіян, татар, половців, печенігів та інших тюркомовних народів.

Характерною особливістю формування українського етносу в ці часи було послідовне проникнення в середовище корінного насе­лення поляків та євреїв.

У зв'язку з витісненням з українських земель золотоординсь-ких поневолювачів межі української народності стали розширюва­тися на південь та схід. Це давало можливість населенню Галичини, Волині, Поділля з різних причин переселятися в степи Правобереж­ної України та лівий берег Дніпра.

Отже, на Середньому Подніпров'ї поступово став формуватися територіальний центр української народності та центр етнополітич-ного життя України.

Дослідники вважають, що саме етнічна консолідація українсь­кого народу породила уніфікацію його матеріальної культури.

По-перше, вона проявилася у формі знарядь праці. Орне зна­ряддя - плуг став витісняти з ужитку стародавні сохи та рала. Поряд з короткою косою-горбушею населення, особливо степової частини

України, стало вживати довгу косу, яка у пізніші часи стала назива­тися литовкою.

Відповідних змін зазнали серпи, ціпи, жорна та інші знаряддя.

По-друге, зазнав змін транспорт. Зокрема, більш удосконале­ним став віз та його вантажний варіант - мажа, їх колеса з ободом, спицями та буксами були більш міцними та пристосованими до пе­ревезення вантажів на далекі відстані.

Люди пристосувалися до перевезення по воді, використовуючи для цього струги, дубаси, байдаки (чайки) та інші засоби.

По-третє, зазнало конструктивної еволюції житло для людей. Для зведення помешкань застосовувалися зрубний, стовповий та каркасний методи будівництва. Багаті господарі до своїх будинків прилаштовували сараї, комори, кухні, пекарні, шопи та інші примі­щення.

Один із перших чужинців, що у 1594 р. побував на Запорізькій Січі, німецький посол ЕріхЛясотау своєму щоденнику про Київ зазначав так:

„Він великий і дуже укріплений, був колись прикрашений пишними церквами і будівлями як громадськими, так і при­ватними. .. а сучасне місто збудоване внизу, в долині, на пра­вому березі Дніпра, воно займає досить великий простір, бо майже при кожному будинку є сад. В ньому багато правосла­вних церков, вони майже всі дерев'яні, одна лише кам'яна, стоїть на площі".

Із спогадами Лясоти перегукується згадка про Київ французь­кого інженера Г.Боплана:

"Місто є значним торговим центром країни... будинки тут збудовані на московський зразок, усі на один поверх., насе­лення користується свічками, зробленими з трісок: вони ко­штують так дешево, що за подвійний динар можна освітлю­вати найдовшу зимову ніч" 6.

По-четверте, чимало художніх новинок та вдосконалень за­знав одяг українців. На його пошиття добирали тканини домашньо­го та зарубіжного виробництва - полотно, сукно, сатин, атлас, ок­самит тощо. Серед жіночого одягу була поширена плахта, серед чо­ловіків - шаровари. Верхній одяг - кожухи, кунтуші, жупани, кеп­тарі - довершувало взуття та головні убори (баранячі та оксамитові шапки, довгі жіночі платки тощо).

Певної уніфікації зазнала і їжа українських людей: борщ, сви­нина, сало, пшоняна каша, житній хліб та інші продукти.

ІІІ. Еволюція та розвиток нової національної свідомості. Удосконалення мовного процесу

Еволюцію та розвиток національної свідомості у XV - першій половини XVII ст. простежимо у трьох площинах: топонімічній, ет-нонімічній та мовній.

Відомо, що після розпаду Київської Русі продовження її істори­чних традицій взяло на себе Галицько-Волинське князівство. Посуті, воно називало себе "Малою Руссю", а його князь Болеслав (1340­1342) навіть присвоїв титул "природженого князя Малої Русі" .

За висловом професора В.И.Борисенка, "центральна Україна спочатку дала Галицько-Волинській державі назву "Русь", а та, в свою чергу, Україні - "Мала Русь" 8.

За північно-східними землями колишньої Київської Русі, як ві­домо, закріпилася назва "Велика Русь". Про виникнення цих двох термінів "потурбувалися" церковники-греки: боялися переплутати церковні установи на українських землях з такими ж закладами на території Росії. Назви були вжиті на патріаршому соборі в 1354 р.

Спочатку згадані вище назви не мали відтінку національної зневаги. Але пізніше, у XVIII-XIX ст., термін "Мала Русь" набув гіркого присмаку у шовіністичній політиці російського царизму.

Поступово почав приживатися та входити у практику і термін "Україна". Спочатку, десь починаючи з XIV ст., цю назву прищеп­лювали окремим українським регіонам: Галицьким землям, Поділ­лю, Лівобережжю, Подніпров'ю. Поступово цей топонім став поши­рюватися на землі по обох сторонах Дніпра, що ввійшли до складу Речі Посполитої. Так, наприклад, Стефан Баторій у своїх грамотах землі придніпровські та подільські називає "українськими".

В. И. Борисенко стверджує, що автор Львівського літопису з 12 згадок про Україну в 9 випадках застосовував термін "Україна", а в решті "Військо Запорізьке". У "Хроніці з літописів стародавніх" Феодосія Софоновича про події в етнічних українських землях з кі­нця XVI ст. по 60-ті роки XVII ст. згадується 20 різних географіч­них назв. З них 15 - "Україна", три - "Руська земля", два - "Русь". На карті французького інженера Боплана першої половини XVII ст.

"Україною" названі землі від "Московії" до границь Трансільванії", хоч у самому тексті цей термін сусідить з назвами окремих україн­ських земель. 9

Словом, поступово термін "Україна" набрав етнічного консо­лідуючого значення. Українська інтелігенція в цей термін вже тоді вкладала зміст свого краю, країни, держави, окремішньої руської землі, в той час як офіційна Польща вбачала в цьому терміні пери­ферійну частину своєї держави, а Росія - окраїну Московських зе­мель.

Важливо розібратися з еволюцією назви населення українсь­ких земель. Оскільки Україна є одним із спадкоємців Київської Ру­сі, її земель, культури, а, отже, топонімів і етнонімів, то її населення тривалий час іменувалося "руссю", "русинами". З часом, особливо після появи козацтва, в Європі воно стало називатися козаками, че­ркесами (адигейське "черекес" - люди-зброї), або хохлами.

Одночасно щодо українського народу вживався етнонім - "ма­лороси", який поступово переріс в загальну назву - "українці". По­ряд з цим терміном в окремих землях України були свої етноніми: бойки, лемки, гуцули, крайники, волиняни, подоляни, слобожани, поліщуки, тавричани та інші. Як правило, в їх основі лежала назва землі, яку вони населяли.

Уважний аналіз згаданих етнонімів свідчив про зміни, що від­бувалися у національній свідомості українського народу. Жителі українського краю стали помітно виділятися із загальнослов'янсько­го етнічного масиву. За цим краєм міцно закріпився топонім "Укра­їна", а його жителями - етнонім "українці". Етноніми ж "козаки", "рутени", "черкаси" мали тимчасовий перехідний характер 10.

Позитивно вплинула на розвиток української самосвідомос­ті поява козацтва. З його внутрішньою структурою, волелюбиви-ми акціями з'явився ідеал прагнення до соціальної та національ­ної волі. Козацтво перебрало на себе державотворчі функції й народ побачив у ньому свого захисника, реальну силу у боротьбі за своє визволення.

У зв'язку з цим в середовищі українського етносу все помітні­шим стало засудження всіляких відступів від своєї рідної мови, зви­чаїв, обрядів, традицій тощо.

Яскравим прикладом цього може бути "Лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію" про те, щоб королівські укази писалися їм не польською, а українською мовою (1576)":

"Видані листи через дворянина вашої королівської милості пана Оршевського братії нашій...письмом польським писа­ні ..За ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським (тобто українським — П. С.) письмом мають бути видані.

Просимо, щоб ваша королівська милість при привілею і свободах наших нас залишити і до нас листи з канцелярії ва­шої королівської милості руським письмом видавати наказа­ти благоволив.

Представник тогочасної української культурної еліти, один із найвизначніших українських письменників-полемістів кінця XVI -початку XVII ст. Іван Вишенський у своєму посланні до вищого українського духовенства висміював зрадників свого народу, лю­дей, які відірвалися від інтересів своєї Батьківщини, стали допома­гати польській шляхті утверджувати в Україні соціальний і націона­льний гніт, стали проявляти непомірний потяг до власного збага­чення і зневаги простолюдинів.

Зокрема, критикуючи уніатське духовенство, він писав:

"Не мирского жерело похотий в собе распустили и наси­титься никакож не можете и еще болшею алчбою и жаждою, свецких достатков прагнучи, оболели есте?... Покажите ж ми... где который з вас, в мирском житии будучи, оных шест заповедей, от Христа узаконеных, сам собою исполнил, то ест алчных прекормил, жаждных напоил, странных упокоил, нагих одеял, болных послужил, в темницах навежал?... Где есте нагих одевали? Не ваши милости ли сами обнажаете из оборы коне, волы, вовцы у бедных подданых волочите, дани пеняжные, дани пота и труда, от них вытягаете, от них живо лупите, обнажаете, мучите, томите .

Где есте больных послужили? Не ваши милости ли полных еще самих от здоровых чините, биете, мучите и убиваете?. Ксенже бискупе луцкий, колко еси за своего священства жи­вых мертво ко Богу послал...?"12

Подібного роду обуреннями і звинуваченнями просякнутий весь лист. Він є яскравим свідченням формування нової демократи­чної національної самосвідомості кращих представників українсь­

кого народу, пошуків свого етнічного й державного коріння, відтор­гнення невластивих національній ментальності нововведень.

Важливим фактором нової національної самосвідомості, етні­чного розвитку населення України XVI - першої половини XVII ст. став мовний процес. В одній із попередніх лекцій було сказано, що офіційною мовою Великого князівства литовського вважалася русь­ка мова. Ця вимога була зафіксована у збірнику законів 1565 р., в якому була висловлена вимога, щоб "писарь меський, по-руськи ма-єть літерами і словами руськими всі листи і позови писати".

Дослідники помітили, що вже з XV ст. жива, розмовна мова по­чинає активно витісняти з ужитку церковнослов'янську. Цією мовою починають писати, створювати книги тощо. Саме таким є Пересоп-ницьке Єванґеліє, переклад якого здійснено у 1556-1561 рр.

Як відомо, створене на українській мовній основі згадане вище Єванґеліє стало ритуальним документом під час приведення до при­сяги першого президента України Л. М. Кравчука та його наступни­ка Л.Д.Кучми.

Розвитку української мови сприяли також рішення Люблінсь­кого сейму(1564). На їх основі українська патріотична знать вима­гала від польських чиновників українського діловодства й боляче сприймала випадки, коли ця вимога порушувалася, про що ми писа­ли, ілюструючи листа брацлавської шляхти 1576 р. до польського короля Стефана Баторія.

На початок XVII ст. навіть зарубіжні мандрівники та офіційні особи помітили, що в українських землях сформувалася мова, від­мінна від мов інших слов'янських народів, й залишили після себе відповідні спогади (шведський посол Ґотрад Веллінґ, італієць Божо, німець Вердум, турок Челебі та ін.).

IV. Проникнення гуманістичних ідей та нових тенденцій у розвиток української культури

У XV - першій половині XVII ст. в українській культурі стали помітні розвиток гуманістичних ідей та реформаційні настрої.

Цьому сприяли, по-перше, толерантна позиція щодо українсь­кої культури з боку Великого князівства литовського, а також носії українського інтелектуального життя, які здобували освіту у поль­ських та західноєвропейських університетах (Петро Кордован,

Іван "з Рутенії", Герман Вілевич з Києва, Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Герасим Смотрицький, Іван Ви-шенський, Стефан Зизаній, Захарій Копестинський та ін.)

Твори цих гуманістів були спрямовані на людину, її місце у тогочасному світі. Вони оспівували особисті свободи, суспільство, потяг до наукових знань, повагу до рідної мови, культури, історії тощо.

Свою освіченість вони черпали у Краківському, Празькому, Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах. Вчені підрахували, що тіль­ки в Краківському університеті у XV-XVI ст. здобували освіту близько 800 вихідців з України .

Особливе місце серед українських гуманістів посіли Станіс­лав Оріховський, Йосип Верещинський, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський.

Станіслав Оріховський був найвизначнішою постаттю серед східнослов'янських гуманістів XVI ст. Письменник, мислитель, тон­кий знавець класичної латини. У Західній Європі його величали "рутенським Демосфеном", порівнювали з Ціцероном. Твори С. Оріховського ще за життя, за висловом польського історика Мар­тина Кромера, були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині і складали гордість і захист Вітчизни. "Мені доводилося чувати, -писав він, - схвальні відгуки про твої твори... Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив до небес твоєї дотеп­ності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю сла­вою..."14

Перу Оріховського належать такі праці, як: "Про турецьку за­грозу", "Промова на похоронах Сигізмунда І" та ін. В центрі уваги його поглядів була турбота про просту людину, її велич, пізнання навколишнього світу, розбудова правової держави, розвиток істо­ричної науки, дослідження етногенезу слов'ян тощо. Словом, ідейна творчість "рутенського Демосфена" була на рівні тогочасної захід­ноєвропейської гуманістичної думки.

Цікаву творчу спадщину залишив для нас український гума­ніст кінця XVI ст. Йосип Верещинський. Він ніколи не зрікався сво­го українського коріння. Верещинський завжди з гордістю заявляв, що він сповідує православні погляди. У своїх працях Верещинський з великою силою змальовує образ сплюндрованої загарбниками

України, прагне допомогти їй визволитися з-під турецько-татарського ярма, закликає Європу сприяти Україні в боротьбі за не­залежність. Він вперше ввів до політичного словника назву "україн­ський народ". Верещинський виявляє гордість за українську землю, її щедрість, був переконаний, що в України - велике майбутнє 15.

Почесне місце серед плеяди тогочасних українських гуманістів належить Мелетію Смотрицькому.

Професорсько-академічне оточення, в якому ріс М. Смот­рицький, вплинуло на формування його поглядів. Серед ко­лег батька, професора Острозької академії, членів вченого гуртка було багато відомих представників інтелектуальної елі­ти тодішньої України.

Навчаючись в Острозькій академії, М. Смотрицький поз­найомився з /.Борецьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, Є.Плетенецьким, Л.Зизанієм, яким судилося пізніше зайняти почесне місце в пантеоні історії української культури.

Його праці "Апологія", "Антиграфи", "Тренос, або плач Східної церкви", "Граматика словенська", "Протестація", "Паранозіс" та ін. були просякнуті пересторогою громадсь­кої війни на релігійній основі. Він жорстко критикував не­правильну поведінку церковних ієрархів, закликав до єднан­ня церковного життя, мирного розв 'язання міжконфесійних проблем. Проте намагання М.Смотрицького засіяти міжко­нфесійну ниву миром потерпіли крах16.

Культурне життя українського народу у XVI - першій полови­ні XVII ст. збагатилося розвитком друкарської справи. Друкарня 1573 р., відкрита у Львові втікачем із Москви І.Федоровим, допов­нилася такими ж підприємствами в Острозі, Стрятині, Крилосі, Ки­єво-Печерській Лаврі та інших містах.

Іван Федоров був першим російським і українським дру­карем. У1564р. він видав у Москві першу друковану книжку "Апостол". Через переслідування його з боку переписувачів книг та деякої частини духовенства він змушений був пере­селитися у Білорусію. Зупинившись у м. Заблудові (в маєтку магната Г.Ходкевича), Іван Федоров організував друкування книг. Незабаром він переїхав у Львів і в 1574 р. надрукував першу книгу в Україні — "Апостол". Потім /.Федоров жив в Острозі, де надрукував відому "Острозьку Біблію". На Укра­їні він написав і видав "Граматику". Помер І.Федоров у Львові в 1583р.17

Знайомлячись зі Львівським "Апостолом", дослідник у після­мові знайде слова І. Федорова до нас - нащадків, в яких просить оцінити його працю, а також подякувати тим меценатам від культу­ри, які благословили його на книгодрукування та допомогли йому у цій святій справі:

"Якщо доведеться кому-небудь, — пише І. Федоров, — (із вас) (коли-небудь) у цю корисну для душі апостолову книгу загля-путчі, то перш за все... як щось з огріхами (з помилками) знайдете (в цій книзі), то ради Бога виправляйте, благословіть (нашу працю), а не проклинайте, бо ж це писав не дух святий і не ангел, але рука грішна і тлінна, як і інші непокарані.

Видрукував я цю корисну для душі книгу "Апостол" в сла­вному місті Львові на славу всемогутньої, живоначальної Тройці." 18

Було помітне також пожвавлення літописання. Так, наприклад, певним вкладом в історію була поява Густинського, Львівського та Острозького літописів.

На базі Острозької та Львівської братських шкіл у другій по­ловині XVI ст. з'явився перший шкільний театр, а в 1578 р. у Кам'ян­ці - перший музичний колектив.

Отже, напрошується висновок, що у XV - першій половині XVII ст. гуманістичні ідеї, нові тенденції проникали у всі сфери українського культурного життя. Вони були яскравими свідченнями пробудження нової національної свідомості українського народу, сприяли його консолідації та подальшому історичному формуванню.

V. Реформаційний рух та міжконфесійна бо­ротьба як один із проявів визвольного руху

Реформаційний рух в Україні в XVI-XVII ст. був складовою і невід'ємною частиною західноєвропейських реформаційних проце­сів. В Україні усі реформації стали проявлятися у площині боротьби громадськості проти основ феодального ладу, засилля церковників-католиків у суспільному житті, в русі за підпорядкування церкви державним (світським) установам, підтримку діяльності православ­них установ тощо.

Характерною особливістю реформації під час культурного пі­днесення в Україні в XVI - початку XVII ст. було виникнення та ро­

згортання діяльності таких громадських об'єднань, як братства. У згаданий період в Україні оформилися Успенське (Львів), Рогатин-ське, Городоцьке, Київське, Луцьке та інші братства. Їх засновни­ками виступала патріотично настроєна українська шляхта, яка до­помагала їм організаційно і матеріально.

Так, наприклад, київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна по­дарувала братству свій маєток під школу та лікарню, великі кошти київському братству надав П. Конашевич-Сагайдачний, який разом з Військом Запорізьким став його колективним членом. Можна було б навести і інші приклади.

Саме братствам судилося зробити чимало, щоб послабити по­зиції духовенства у суспільному житті, розширити систему міського самоуправління, ослабити тиск католиків на українську православ­ну церкву.

Братства дружили між собою, обмінювалися досвідом громад­ської роботи, літературою, порадами. В листі братчиків міста Віль­но від 1588 р. висловлюється подяка львів'янам за книги та поради. Просять цю допомогу продовжувати: "Сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну, а ми з подякою вашій лю­бові вказану(ціну) вам перешлемо... Про це і про інше просимо, тому що у вас всього багато."

Особливо чимало було зроблено братствами у розвитку народ­ної освіти. З відкриттям братських шкіл підвищується зміст і рівень освіти, зміцнюються зв'язки освіти з національним життям.

На кошти згаданої вище Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа в м. Києві, яка у 1632 р. переростає у вищий заклад -Київську Колегію.

У листі гетьмана 1632 р. записано, що новостворена колегія буде під козацькою охороною та патронатом.

"Ми, Іван Петрижицький — гетьман, осавули, полковники і все військо його королівської милості запорозьке... заявля­ємо і обіцяємо в обороні своїй так їх самих, як і церкву, мо­настир, школи, шпиталь і все, що до них належить, від всіля­ких неприємностей, противників і перешкод міцно обороня­ти, заступатися і за них до смерті своєї заставлятися..." 20

Статути братських шкіл були вимогливими щодо учнів і навіть жорстокими. Деякі їх положення не втратили своєї актуальності і сьогодні. Ну ось, наприклад, "Статут Луцької братської школи "

(1624) вимагає, щоб батьки, які віддають своїх дітей до школи, зна­ли, які науки їх діти вивчатимуть, за якими програмами, формами і методами.

Статут передбачав, що в класі учні сидять на тих місцях, які вони заслужили. Кращі учні вибирають для себе привілейні і зручні місця, гірші - десь ззаду, на гальорці. Особливо негативно керівни­цтво шкіл ставилося до прогульників, учнів, які школу відвідували від випадку до випадку:

"Кгды бы теж хлопец в один день до школы ходил, а дру­гой день занедбал, и так едно час бы себе травил, в речи при школе, такого болш не приймати; бо и балвер (лікар) кгды бы хорого во один день лечил, а в другой занедбал, вместо злече-ния, в большую бы хоробу его приправил" 21.

Отже, братства та їх школи були ефективною, дійовою фор­мою боротьби проти політики покатоличення українського народу. Основоположним принципом цієї боротьби була копітка робота в ім'я просвіти власного народу, розвитку його культури, збудження національної самосвідомості.

В кінці XVI - першій половині XVII ст. особливо гострою ста­ла проблема віросповідання у Речі посполитій. "Схизматів", тих, що протестують проти насильного поширення католицизму, праг­нули умовити, упокорити представники ордену єзуїтів, які одночас­но поширювали й ідею церковної унії. У своїй праці "Про єдність церкви Божої" (1577) ревний католик Петро Скарга піддавав кри­тиці православні канони, висміював їх служителів, переконував чи­тачів у необхідності злиття конфесій.

Боротьба братств, як уже було сказано, не завжди мала ефек­тивний характер.

Відверте втручання константинопольської метрополії у їх вну­трішні справи викликало незадоволення деякої частини вищого православного духовенства. Багатьом церковним ієрархам уявляло­ся, що унія зможе визволити їх з неволі константинопольських пат­ріархів, а також примирити з католиками, консолідувати у Речі По­сполитій.

Юридичне оформлення Унії мало відбутися у 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини - уніатську та православну. Після укладення унії розпочався новий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церко­

вні маєтності передавалися уніатам. Водночас уніатська церква пе­ребувала у стані невизначеності. Православні вбачали в них загарб­ників, а католики не вважала їх повноцінними громадянами. Католи­цька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб розши­рення власного впливу, а не самостійну церковну організацію 22.

Проект унії викликав протидію у значної частини української шляхти та духовенства. Ідеї уніатського процесу були засуджені Василем Острозьким - сином Констянтина Острозького, який зая­вив, що православ'я він захищатиме підняттям народних мас на вій­ну, створенням армії "благочестя" тощо.

Православний собор 1596 р. у своєму рішенні засудив діяль­ність активістів унії, рекомендував усунути їх від церковних посад, вбачав у їх особі зрадників та розкольників.

"...Церква дозволяє... через нас обов'язково наказує на нинішньому соборі, щоб... митрополит Михайло (Рогоза) був скинутий, а також. єпіскопи усіх шат архієрейських були позбавлені і відсуджені від усякого управління і по­рядкування, навіть від самого імені єпископського, і поста­новити на тому соборі церковному, щоб були геть викинуті і виписані. .."23

Отже, наступ католицизму на українську культуру передбачав форсоване ополячення України, підрив та розгром православної це­ркви, поступову колонізацію українських земель, згортання їх куль­тури та встановлення неподільного панування польської шляхти в Україні.

Історична ж місія православного духовенства полягала в тому, щоб зберегти українське коріння, подолати дискримінацію україн­ської церкви, захистити віруючих від свавілля католиків.

?ш VI. Запитання та завдання

Що ви знаєте про формування територіального центру укра­їнської народності?

Простежте еволюцію матеріальної культури українського народу у XV - першій половині XVII ст.

Що ви знаєте про терміни "Русь", "Мала Русь", "Велика Русь", "Україна"?

Якою мовою розмовляли українці у XV-XVII ст.?

Що ви знаєте про ідеї гуманізму та реформацію в Україні XVI - першої половини XVII ст.? Назвіть представників українсь­кого гуманізму.

Дайте оцінку конфесійній боротьбі в Україні. Що ви знаєте про Брестську унію?

VII. Джерела та література

Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР. Від найдав­ніших часів до Великої жовтневої соціалістичної революції. - К., 1983. - C. 18-33.

Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Том І: З найдавні­ших часів до кінця 50-х років ХІХ ст. - С. 172-182; 229-242.

Гумилёв Л.Н. География етноса в исторический период. - Л., 1990; Дашкевич Я. Основні етапи етнічної свідомості української нації // Родо­від. Черкаси. 1991; Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине и его роль в укре­плении связей украинского народа с русским и белорусским. - К., 1987; Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIIIct. - К.: 1966; Курочкін О.В. Новорічні свята українців. - К.: 1978; Матейко К.І. Український народний одяг. - К., 1977; Нічик В.М., Литви­нов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. - К., 1991; Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв. - К., 1989; Хижняк З.И. Киево-Могилянская академия. - К., 1989; Українська народність. - К., 1990; Українська минувшина. - К., 1993.

Гушалевич І. Гальшка Острозька княжна: Історична повість з XVI ст. - Львів, 1883. - 152с.; Колісниченко Ю., Плачинда С. Гулевичів-на // Колісниченко Ю., Плачинда С. Неопалима купина. - К.: Молодь, 1968. - С. 60-96; Кочерга І. Свіччине весілля: Драматична поема. - К.: Держлітвидав, 1939. - 232 с.; Лотоцький А. Кужіль і меч: Історична по­вість кінця XV початку XV! ст. - Львів, 1927. - 162 с.; Огоновський О. Гальшка Острозька: Трагедія в п'яти актах. - Львів.: Руська бесіда, 1887. -119 с.; Старицький М.П. Первые коршуны: Историческая повесть (Из жи­зни Киева начала XVH ст.) // М.Старицький. Твори: У 8-ми томах - К.: Дніпро, 1965. - Т. 7. - С. 365-555; Франко І. Іван Вишенський: Поема // Іван Франко. Зібрання творів: У 50 т. - Т. 3. - С. 50-83; Шараневич І. Га-льшка княжна Острозька: Оповідання іст. - Львів, 1880. - 200 с.

Дані взяті з книги В.Й.Борисенка "Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст." - К., 1998. - С. 127.

Січинський В. Чужинці про Україну. - К., 1992. - С. 48-67.; Хрес­томатія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т. 1. - С. 179-180; 239-240.

Рибалко. І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. -К., 1978. - С. 82;

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 131.

Там само. - С. 132.

10.       Гумилёв Л.Н. География етноса в исторический период. - Л.,
1990. - С. 84; Дашкевич Я. Основні етапи етнічної свідомості української
нації // Родовід. - Черкаси, 1991. - С. 112-113.

Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. - СПб., 1848. - С. 187; Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т. І. - С.

173.

Иван Вишенский. Сочинения. - М.-Л., 1955. - С. 53-56; Хрес­томатія з історії Української РСР. - К., 1959. - Том І. - С. 177-179.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 135.

Історія України в особах IX-XVIII ст. - К., 1993. - С. 163-169.

Там само. - С. 169-175.

Там само. - С. 175-180.

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібн. - К., 2002. - С. 154.

З післямови до львівського видання "Апостола" // Хрестоматія з історії Української РСР. - К., 1959. - Т. І. - С. 175.

Там само. - С. 239.

Там само. - С. 234-235.

Там само. - С. 235.

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Названа пра­ця. - С. 160-161.

Хрестоматія з історії Української РСР. - К. 1959. - Т. 1. - С. 180.