Лекція № 8. Соціально-економічне та суспільно-політичне зкиття українського народу в кінці XV - першій пол. XVH ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 

ПЛАН ВИКЛАДУ:

Загальні зауваження.

Спроба української старшини відновити українську дер­жавність.

Поширення польської влади на українських землях. Люб­лінська унія 1569р.

Кримське ханство - авангард експансії Туреччини на українські землі. Боротьба українського народу з турецько-татарським вторгненням.

Соціально-економічні зміни на українських землях в кінці XV - першій половині XVII ст

Запитання та завдання.

Джерела та література.

І. Загальні зауваження

Кінець XV - перша половина XVII ст. характеризується праг­ненням українського народу до державного самовизначення. Все бі­льше ставало зрозумілим, що Литва нездатна захистити ні українську людність, ні себе особисто. Тому чимало української старшини стало звертати свої погляди на союз з православною Москвою, загостривши тим самим стосунки між Литвою та Російською державою.

Більше того, у 1558 р. напружені стосунки між цими держава­ми переросли в Лівонську війну. Використовуючи вкрай важкі для Литви зовнішні обставини, Польща підігріває процес інкорпорації першої до свого складу, не припиняючи при цьому власного прони­кнення на українські землі.

Словом, у суспільно-політичному і соціально-економічному житті України у період, що підлягає розгляду, відбулися докорінні зміни: українські землі попадають у політичну та економічну зале­жність від Польщі, ускладнюються соціально-економічні відносини класів у місті та на селі, по складному шляху пішов розвиток куль­турно-конфесійних проблем.

Варто відзначити, що цей період української історії слабо за­безпечений історичними джерелами. Дослідники підкреслюють, що це пояснюється "постійними нападами кочівників, феодальними міжусобицями", які і привели до "загибелі багатьох історичних тво­рів"1. Одначе у XV-XVI ст. спостерігається розвиток руського літо­писання, яке робить глибокі екскурси в історію України і є цінним джерелом для її вивчення.

Джерельні відомості про Україну XV - першої половини XVI ст. зафіксовані у Західноукраїнському (Литовському) літописі 2 та Короткому Київському літописі. Зокрема у першому джерелі мо­жна знайти чимало цікавих матеріалів про Українське Поділля, хро­нологічний перебіг тогочасних подій. У Короткому Київському літописі дослідники познайомляться з діяльністю князя Костянти­на Острозького, боротьбою українського народу проти татар та тур­ків тощо.

Документальні відомості про другу половину XVI- першу по­ловину XVII ст. викладачі та студенти можуть відшукати у Барку-лабівському, Густинському та Лвівському літописах, творах на­родної інтерпретації та ін. . Так, наприклад, у Баркулабівському лі­тописі зосереджені відомості про боротьбу українського населення проти польських магнатів та шляхти, Густинському - оригінальне тлумачення історичного процесу в Україні з часів Київської Русі і до початку XVII ст.4.

Крім історичних літописів до нас дійшла тогочасна мемуарна література. Зокрема, цікавими є записи Михалона Литвина, щоден­ник Федора Євлашевського, спогади французького інженера Гійо-ма де Боплана, щоденник австрійського дипломата Еріха Лясо-ти, записи батька польського короля Якова Собеського та ін.

Переглядаючи мемуари згаданих авторів, викладачі відшука­ють там цікаві відомості про становище селян (М. Литвин), культу­ру  української  шляхти  (Ф.Євлашевський),  побут козацтва

(Г.Боплан), суспільні відносини (Е.Лясота), історію боїв під Цецо-рою та Хотовим (Я.Собеський) тощо.

Цікаві відомості про суспільно-політичні відносини та соціа­льно-економічне становище донесли до нас полемічні твори І. Ви-шенського та народні історичні пісні і думи 5.

Порушена в лекції проблема була предметом дослідження А.І.Барановича, В.О.Голобуцького, Є.Н.Дзюби, Я.Д.Ісаєвича, М.Ф.Котляра, П.В.Михайлини, Д.І.Мишка, П.М.Саса, З.І.Хиж-няк, Н.М.Яковенко та ін. вчених 6.

Знайомлячись з монографічними дослідженнями названих ав­торів, викладачі та студенти знайдуть там багато цікавих висновків про реформаторський рух в Україні та діяльність братств (Я.Д.Ісаєвич, Є.Н.Дзюба), формування української аристократії та національної шляхти (Н.М.Яковенко), соціально-економічні проце­си на українських землях напередодні революції XVII ст. (Д.І.Мишко, П.В.Михайлина, М.Ф.Котляр, В.О.Голобуцький, П.М.Сас) та інші історичні події.

Багато цікавих подій тогочасного періоду знайшли відобра­ження в художньо-історичній літературі. Зокрема, про історичні по­дії, процеси і явища XV - першої половини XVII ст. розповідають твори І. Гушалевича (" Гальшка. Острозька княжєна . Історична повість з XVI ст.: Поема. - Львів. 1883. - 152 с.), П.Загребельного ("Роксолана". Роман. - Київ: Дніпро, 1983. - 583 с.), Я.Ісаєвича ("Юрій Дрогобич". Іст. повість. - К.: Молодь, 1972. - 122 с.), Ю.Колісниченка, С.Плачинди ("Неопалима Купина". - К.: Молодь, 1968. - С. 60-96), Т.Микитана ("Спалах у темряві". Іст. роман. -Львів: Каменяр, 1980. - 220 с.), М.Старицького ("Первые коршу­ны ". Историческая повесть // Твори: у 8 т. - К.: Дніпро, 1965. - Т. 7. - С. 365-555), П. Угляренка ("Плач біля чужої стіни". Роман. -К.: Радянський письменник, 1984. - 277 с.)

Перечитуючи ці книги, викладачі і студенти знайдуть багато цікавих відомостей про патріотичну культурну діяльність українсь­кої еліти (У.Гушалевич, Ю.Колісниченко, С.Плачинда), боротьбу українського народу проти іноземних загарбників (П.Загребельний, М.Старицький, П.Угляренко, Т.Микитан) та інші важливі сюжети тих часів.

ІІ. Спроба української старшини відновити українську державність

У вступній частині було сказано, що на кінець XV ст. україн­ська старшина та з нею переважна частина тогочасного вітчизняно­го суспільства дійшли висновку, що Литва не тільки неспроможна задовольнити їх вільнолюбиві сподівання, а й свої власні.

Московські князі, здійснюючи централізацію навколишніх зе­мель, почали заявляти на весь голос, що вони є спадкоємцями Київ­ської Русі, "що міста і волості, і землі, і води" руські тримають у своїх руках литовські князі та польські королі, що справжніми во­лодарями "усієї Русі", за висловом Івана III, є православні князі Мо­сковщини.

Саме ці територіальні претензії Московщини вирішили викорис­тати українські феодали, які не хотіли лишитися влади з усуненням польсько-литовської адміністрації. Так, наприклад, у 1481 р. брат ки­ївського князя Михайло Олькович зробив невдалу спробу повалити з Литовського престолу князя Казиміра, при сприянні українських кня­зів почалися російські військові походи російських військ на смолен­ські та чернігово-сіверські землі (1492-1494). За мирним трактатом 1494 р. Литовський князь змушений був визнати входження до складу Московського князівства Чернігово-сіверських земель нащадків Но-восельських, Одоєвських, Воротинських, Білевських, у 1500 р. - Мо-жайських, Шемячичів, яким належали міста Чернігів, Стародуб, Нов-город-Сіверський та багато інших земель.

Розгромивши литовські війська у 1503 р. під Дорогобужем, Росія, за висловом В.Й.Борисенко, стала володарем "всієї Черніго-во-Сіверщини з 19 містами й всіма волостями Росія майже вийшла до Дніпра й давнього Києва"7.

Варто додати, що просування російських військових на захід активізували визвольні війни українського народу. В цьому відіграв значну роль український шляхтич татарського походження литовсь­кий магнат і маршалок Михайло Глинський.

Походив з аристократичної родини українізованих татар­ських ханів. Мав ґрунтовну західноєвропейську освіту. Вій­ськовий досвід набував у Голландії, Італії, Іспанії. На початку XVI ст. був одним з найвпливовіших сановників Литовського князя, володарем значних українських польових обширів, координатором розгалуженої феодальної родини.

У 1508 р. М.Глинський встановив зв'язки з Москвою та Крим­ським ханом, домовився з ними про спільний виступ проти Литви. Разом зі своїм братом українським шляхтичем Василем Глинським у 1508 р. зробили спробу підняти населення українських земель й силою завоювати українську державу, незалежність.

Наміри Глинського знайшли підтримку у деякої частини укра­їнської спільноти. Зокрема його підтримала знать Київщини. Проте акція Глинського не знайшла достатньої підтримки на Волині та в інших землях. А тому виступ М.Глинського, посуті, одержав пораз­ку, а він сам повинен був рятуватися у Москві.

Причини цієї поразки слід шукати у внутрішніх та зовнішніх факторах.

По-перше, чимало українських князів та феодалів прижилися в системі Великого Князівства Литовського, зуміли створити для себе комфортабельні умови й не захотіли йти на ризик заради ідеї відродження Київського самостійництва. Більше того, дехто із них сам претендував на Київські землі й не хотів їх віддавати родині Глинських.

По-друге, Московський князь та Кримський Хан обіцяли бага­то, а допомагали мало. Так, наприклад, з боку Криму справа далі обіцянок не пішла. З боку Москви нечисельний загін "підтримки " на території Білорусі мало що значив.

По-третє, у боротьбі проти заколотників Литву підтримала Польща. У 1508 р. були сформовані польсько-литовські полки, ско­ординоване керівництво ними, відпрацьований план дій. Під їхнім тиском М.Глинський змушений був тікати у розташування москов­ських військ.

Напрошується висновок: з придушенням повстання М. Глин-ського завершилася остання спроба української аристократії силою завоювати Україні державну незалежність.

Як стверджують історики, у подальшій боротьбі українська знать турбувалася про власні інтереси у складі Литви та Польщі.

ІІІ. Поширення польської влади на українських землях. Люблінська унія 1569 р.

Друга половина XVI ст. докорінно змінила історичну долю українського народу. Саме у цей час українські землі попали у ціл­

ковиту залежність від польської феодальної знаті. Змінилася тери­торіально-адміністративна система, класові взаємовідносини, на­брали насиченого забарвлення історичні події, процеси і явища, які відбувалися в Україні у цей час в соціально-економічному, суспіль­но-політичному та культурному житті.

Передусім загострилися литовсько-російські взаємовідносини, в основі яких лежала проблема спадщини Київської Русі. У 1558 р. це напруження переросло у так звану Лівонську війну (1558-1583), яка поставила Литву на межу військової і державної катастрофи.

По-друге, невдачі литовських князів у Лівонських війнах пож­вавили визвольні настрої української (руської) знаті.

По-третє, рятуючи Литву від катастрофи та здійснюючи ан-тимосковську політику, польська шляхта домагалася завершення інкорпорації (розпочатої у 1385 р.) Литви до складу Польщі, прони­кнення на українські землі.

Це проникнення супроводжувалося підкупами української зна­ті, влаштуванням польсько-українських шлюбів, придбанням прав­дами і неправдами прав на українські землі та маєтки, захопленням посад в урядах Поділля, Підляшшя, Волині тощо.

Словом, відбувалася неконтрольована колонізація українсько­го регіону Великого литовського князівства, яка повинна була заве­ршитися якимись офіційними заходами та документами.

До цього негативного для України явища українська знать ста­вилася неоднозначно. Так, наприклад, дрібна та середня шляхта до ідеї інкорпорації ставилася позитивно. Вважали, що за її допомогою буде обмежена диктатура литовських магнатів, відбудеться урівняння в правах з польською шляхтою. Крупні литовські магнати, побоюю­чись втратити своє політичне становище, були зацікавлені в унії, яка допомогла б їм у боротьбі з Московською агресією.

Словом, включення Литви до складу Польщі підготовила логі­ка внутрішніх та зовнішньополітичних обставин. Нам уявляється, що основою цієї інкорпорації був страх Литви перед агресією мос­ковських князів через невдачі у Лівонській війні, слабкість держав­ного апарату та міжфеодальні усобиці, які привели до безсилля до­недавна могутніх керівників цієї держави.

Люблінська унія була здійснена на польському сеймі, засідан­ня якого тривало з 10 січня до 12 серпня 1569 р. Посуті, була, наре­шті, реалізована ідея 1385 року, коли у м. Крево порфіроносний

шлюб Ягайла та Ядвіги зробив першу спробу об' єднання Литви з Польщею. З тих пір пройшло багато років, підписано чимало угод, а уніатські ідеї далі "персональних злук" не просунулися.

"Така ситуація не влаштовувала польську шляхту", - зауважи­ла автор матеріалу "Українські землі у складі Литви та Польщі" О.В.Русина, - яку вабили безкраї обшири руських земель, що здава­лись їм тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподар­ські та лісові товари на зовнішньому ринку"8.

Слід підкреслити, що частина Литовської шляхти неприхильно ставилася до унії. Вони вважали, що унія позбавить їх політичного всевладдя. Ці настрої були продемонстровані литовською депутаці­єю, яка після місячних підготовчих переговорів з поляками в ніч на 1 березня 1569 р. потайки покинула Люблін.

Щоб унія відбулася й не зіпсувати ситуацію, польський ко­роль, зауважує М.С.Грушевський, вдався до погроз, шантажу та по­літичного тиску на Литву. Король заявляв, що непокірних депутатів буде карати, не зупиниться, навіть, перед розоренням їх маєтків, особливо представників від Волині та Підляшшя. І це дало позитив­ні наслідки. "При кінці травня, - пише М.С.Грушевський, - справа була скінчена: те, чого не вдалося полякам досягнути довгими віка­ми і всякими хитрощами, досягнули вони тепер легко одними нака­зами королівськими - тому що й Литва ослабла через внутрішнє ро­здвоєння своє й прийшла за цей час до повного занепаду, і україн­ські пани кінець-кінцем не трималися Литви так сильно, через те, що їх литовські пани позбавили всяких впливів і значення"9.

Тобто, Польща поки що виконала план-мінімум: Волинь і Під-ляшшя було інкорпоровано до її складу 5 березня 1569 р. Легкість приєднання згаданих українських земель піднесла апетити польсь­ких магнатів на новий щабель: вони вимагали від короля приєднан­ня Поділля, Київських та інших українських земель. Було побудо­вано цілу теорію, згідно з якою "вся Русь здавна підлягала польсь­ким королям внаслідок добровільного визнання їхньої влади завою­вання або успадкування"10.

Польський Сейм підкреслював, що якщо Польща не інкорпо­рує Київ, а разом з ним Чернігово-Сіверську, Київську, Брацлавсь-ку, Подільську та інші українські землі, це зробить Московія, яка вже давно простягала до них руки. А тому, не дочекавшись всього

складу литовської депутації, Сейм до червня 1569 р. самостійно ви­рішив долю переважної більшості й інших українських земель.

Литві не залишилося іншого шляху, як погодитися із Сеймом, бо протести нічого не давали. Згідно з актому від 1 липня 1569 р. Литва і Польща злилися воєдино.

Ось як про це записано в документі "Рішення Литовського сей­му про об'єднання Литви та Польщі в єдину державу — Річ Посполиту" (1569):

... З'єднання, або унія, Великого князівства Литовського з Королівством Польським... приносило велику славу і користь обом народам, ми спрямували на це діло нашу думу і волю... щоб уже обов'язково на цьому сеймі було постановлено і за­ключено справедливе і ґрунтовне об'єднання і злиття цих держав, так щоб на майбутній час унія не тільки не могла бу­ти перервана і розладнана, а щоб принесли такі плоди, які б могли дати польському і литовському народові насамперед можживо більший і твердий мир, і збереження в цілості, а по­тім, і славу, і окрасу.

... Польське королівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпорацією між нами, складають в обох вищезазначених народів одно, нерозривне і неподільне тіло, одно зібрання, один народ, так що від нині у цього... не­подільного тіла буде на вічні часи одна голова, не окремі го­сударі, а один — король польський, який згідно з давнім зви­чаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в Польщі, а не в іншому місці... Що ж до обрання, введення його на стіл Великого князівства Литовського, то воно повинно припинитися так, щоб уже віднині не було ні­якого сліду його і подоби...

Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один, ніколи не розділений сенат... Монета повинна бути одноманітна і однакова по вазі і пробі, поділу і напису, що ми і наші потомки без загаяння зо­бов'язані будемо здійснити... Як у Польщі, так і в Литві по­винні бути знищені всі торгові мита і побори на землі і на во­ди під якою б назвою вони не були... Не слід брати ніяких мит з духовних і світських людей шляхетського звання і з їх підданих, з будь-яких речей їх власної роботи... 11.

Аналізуючи цей документ, напрошуються висновки:

Висновок перший. Згідно з рішенням сейму 1 липня 1569 р. Литва втратила право на вибори власного князя, формування влас­них сеймів та здійснення зовнішніх зносин. Посуті, Литва втратила свою минулу велич та політичне значення.

Висновок другий. Історична доля українських земель тепер уже не залежала від настроїв литовської знаті. До складу Польщі вони були інкорпоровані двома місяцями раніше без її згоди та, по-суті, і без згоди української еліти. 11 серпня 1569 р. додатковим пу­нктом до рішення сейму вони були віднесені до складу Польщі. Анемічні спроби литовців залишити за собою ці землі не принесли успіхів.

Висновок третій. Вимоги української шляхти до польського сейму носили дрібний характер. Вони стосувалися збереження для неї привілеїв, свободи віросповідання, рідної мови в офіційному ді­ловодстві. Вирішення цих питань не зачіпало вирішення корінних проблем подальшої долі українських князівств, їх самоврядування, судочинства тощо. По-суті, Люблінська унія показала, що українсь­ка еліта свій політичний потенціал вичерпала.

Висновок четвертий. Напередодні унії українські князі не мали можливості для маневрування. Литва не змогла їх захистити ні від Росії, ні від Польщі. Й, мабуть, варто погодитися з американсь­ким дослідником Я.Пилинським, що 60-70 х рр. XVI ст.:

"Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Ягелонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеже­ною королівською владою, гарантованими привілеями, відносною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту.

Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалось, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбу­тнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толе­рантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибо-

12

кої кризи Польсько-Литовської держави" .

Дослідники твердять, що об' єднання в одній державі військо­вого та економічного потенціалу Польщі, України та Литви поста­вило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи

й вона почала здобувати перемогу за перемогою у Лівонській війні з Росією.

На Чернігово-Сіверській землі українське населення стало все частіше протестувати проти кріпосництва та централізованої полі­тики російського царизму.

Посуті, Чернігово-Сіверщина стала центром змови проти ро­сійського царя, зведення на російський престол Лжедмитрія I (1604-1605) та Лжедмитрія II (1609-1611).

В. Й. Борисенко зазначає, що активна участь українського насе­лення в подіях "смутного часу" змусила російський уряд відмовити­ся від Чернігово-Сіверських земель. "За умовами ... перемир'я 1618 року Чернігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої й так приє­дналася до староруського ядра"13.

В історичній літературі Люблінська унія трактується неодно­значно. Так, наприклад, історики 60-70 -х років твердили, що згада­на унія є явищем негативним в історії українського народу, що вона є витвором зрадницької політики українських феодалів, які хотіли під владою шляхетської Польщі зміцнити свої власні феодально-кріпосницькі права, що "Люблінська унія була здійснена польськи­ми феодалами за активної допомоги литовських, українських і біло­руських шляхтичів, які з метою задоволення своїх інтересів зрадили батьківщину"14.

Подібні висловлювання можна було б продовжувати. Здається, що така однозначність не відповідає дійсності. І тут важко не пого­дитися з О.Д.Бойком в тому, що ініціювали унію не стільки україн­ські магнати, як українська дрібна шляхта, яку "приваблювали у польській моделі державності гарантовані політичні свободи та ста­нові привілеї, обмеженість королівської влади...

До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних про­тистоянь в Англії, Німеччині, Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище у Польщі було ста­більнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які зго­дом призвели до кризи польської державності"15.

Люблінська унія була певним етапом в історії України. Після її прийняття на українських землях почалося згортання політичного життя, посилення економічних утисків, поступова втрата українця­ми національних традицій та культури.

IV. Кримське ханство - авангард експансії Туреччини на українські землі. Боротьба україн­ського народу з турецько-татарським вторг­ненням

Варто нагадати, що Кримський півострів під назвою Таврія (очевидно, від власної назви одного з племен, що мешкало в давни­ну на його території) відомий в історії ще за кілька століть до нашої ери. Назва ж Крим з' являється лише в XIII ст., коли на півострові осіли татари. Протягом XIV-XV ст. ця назва закріпилася за всім пі­востровом.

У Криму тоді жили русини, греки, алани, половці, вірмени, італійці. Представники Італії - генуезці заснували тут торгові фак­торії, найбільшою серед яких була Кафа (Феодосія), яка славилася работоргівлею.

У 1449 р. від Золотої Орди відкололися кримські татари, які заснували Кримське ханство зі столицею в м. Бахчисарай, яке неза­баром (1475) попало під патронат турецького султана.

Потрібно підкреслити, що в основу своєї зовнішньої і внутрі­шньої політики турецькі і кримські феодали поклали загарбницькі агресивні війни. Дослідник І.К.Рибалка зауважує, що в ті часи "вони захоплювали чужі землі, грабували підкорені народи, брали в полон і продавали в рабство мирних жителів, збирали данину й інші пода­тки, по-звірячому знущалися з невільників... Особливо багато горя від турецьких і татарських нападників зазнавали український і ро­сійський народи"16.

Додамо лише, що у 1479 р. орда Менглі-Гірея спустошила По­ділля, у 1482 р. на прохання Московського князя - Київ, потім Жи­томирщину. У травні 1497 р. татари знову пограбували Київ, у 1498 р. пронеслися Поділлям, Галичиною, спустошили польські землі аж до Вісли. У вересні 1499 р. татари стерли з лиця землі такі міста, як Володимир, Берестя, Кросин, Люблін, нечуваних зруйнувань вже в котрий раз зазнав Київ, Чернігів та деякі білоруські уділи.

Подібні факти можна було б продовжувати. Дослідники пра­вильно зауважують, що з цих часів українські землі не знали спо­кою. За підрахунками І.К.Рибалка, протягом 100 років (1450-1556) орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів.

Ці часи залишилися у сумній пам' яті українського народу. Люди передавали своє горе в піснях та різних оповідях. Зокрема, в одному з таких усних творів про це розповідається так:

За річкою вогні горять. Там татари полон ділять. Село наше запалили І багатство розграбили. Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли, А в долині бубні гудуть, То на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, А на ногах ланцюг б'ється 17.

Литва з Польщею мало що робили для організації оборони краю, у зв' язку з цим південно-східні українські землі - Подніп-ров' я і Побужжя спустошувалися, перетворюючись в так зване "ди­ке поле". В одній з народних пісень "Зажурилася Україна" гово­риться:

Зажурилася Україна, Бо нічим прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії діти, Котрі молодії -У полон забрато, Як зайняли, то й погнали До пана, до хана...18

Як уже було сказано, у 1475 р. Туреччина перетворила Крим­ське ханство на свого васала й авангард експансії на землі східних слов' ян. Дослідники відзначають, що для цієї мети військо було га­рно пристосовано, мало боєздатну кінноту, вміло проявити витри­валість, швидко занурюватись в навколишні князівські землі, було мобільним, якщо потрібно було - швидко розсипалося або збирало­ся. Татарські війська були сильні своєю чисельністю, мобільністю, рухливістю і раптовістю.

Потрібно підкреслити, що так продовжуватися довго не могло. Польща, Литва, Угорщина, Волощина створювали військові коалі­ції, розробляли спільну стратегію та тактику протистояння Туреч­чині. Але це мало допомагало.

І тому Великий князь Литовський дозволив хану збирати по три гроші з чоловіка на волинських, подільських та київських зем­лях. Але це тільки роздражнило апетити кримчан. Стояло завдання озброювати край, використовувати найманців, створювати україн­ські загони самооборони, відкуплятися - платити татарам щорічні "упоминки".

Весь тягар оборони України ліг на плечі простого люду. " Україна поступово перетворювалася на військовий табір. Землероб і ремісник одночасно ставали воїнами, поряд з мирними знаряддями праці завжди напоготовці стояла й зброя. Серед житніх ланів зводи­лися невеликі фортеці, навколо яких гуртувалися мирні трударі. Кожний магнат мусив тримати в себе надвірні війська для захисту себе й своїх селян від нападників.

І це дало свої результати. У 1527 р. військові загони І. та О.Ви-шневецьких, О.Дашкевича, К.Острозького, А.Немирича, Ю.Рад-зівіла, Ф.Сангушкевича та Ю.Семеновича наздогнали... переобтя­жене здобиччю 25-тисячне татарське військо, що поверталося з Польщі. Із запеклої битви українські воїни вийшли переможцями, визволивши з полону 40 тисяч чоловік. У 1532 р. черкаський старо­ста О.Дашкевич відстояв свій замок від татар. У 40-50-х рр. жите­лям Волині, Поділля, Київщини й Черніговщини неодноразово до­водилося братися за зброю, щоб захиститися від ворогів..."19.

Словом, розвиток України у XVI - першій половині XVII сто­ліття проходив в надзвичайно складних і несприятливих внутрішніх та зовнішніх умовах.

V. Соціально-економічні зміни на українських землях у кінці XVI - першій половині XVII століть

Питання соціально-економічних змін обширне і складне. Воно вимагає комплексного дослідження станів, їх прав та обов' язків, власності, вивчення середовища української еліти, селян, міщан, форм і методів виробництва тощо.

Як свідчать дослідники, формування шляхетського стану на українських землях в основному завершилося у XVI ст. З цією ме­тою польський та литовський уряди вжили ряд заходів, щоб у шля­хетському середовищі провести певну санацію, чистку його рядів тощо.

По-перше, у 1522 р. князівська влада прийняла ухвалу про "вивід шляхетства" від бояр, які служили колись князям Вітовту, Сігізмунду та Казиміру.

По-друге, у 1528 р. було складено списки під назвою "попис земський", які, після затвердження їх сеймом, ставали основним до­кументом належності до шляхетського стану.

По-третє, внесено у Перший литовський статут (1529) поло­ження про перетворення імунітетних грамот шляхти в стабільні правові норми.

По-четверте, у 40-50-х рр. XVI ст. проведені люстрації (реві­зії) замків і староств. При їх допомозі уточнено склад шляхти, кіль­кість майна та слуг. "Устава на волоки"1557 р. відносила до шляхти лише "бояр стародавніх", а решту повертала до складу станів селян­ства і міщанства.

По-п'яте, у 1563 р. великий князь литовський зрівняв у ста­новищі православну та католицьку шляхту.

Аналіз документів дає підстави дійти висновку, що вже в середи­ні XVI ст. в середовищі шляхти не було однорідності. Посуті, вона ді­лилася на дрібну, середню та магнатів, які купалися в розкоші.

" Опис володінь магната О. Чарторийського на Волині" (1555р.) засвідчує, що лише до третини його володінь, які він по­дарував дружині, входили:

... Замок Литовиж з війтівством його і монастир святого Миколи з селами..., монастир Чесного Хреста, дворець Буб­нів і села боярські, які до цього замка належать... і в маєтку моєму Горках три тисячі кіп грошів литовських лічби... і лю­дей тяглих з їх службами, землями і ставами, з ріками і озера­ми, з данинами грошовими і медовими, з ловами звіриними і пташиними і з бобровими гонами і всякими пожитками... дружина моя має сидіти на тій третій частині..." 20.

На початок 40-х років XVII ст. гетьману Станіславу Конець-польському в різних воєводствах належало 18,5, Галині Калиновсь-кій - 2,8, Томашу Замойському - 3,9; Яремі Вишневецькому - по­над 7 тисяч селянських дворів. Коментарі, як кажуть, зайві. Україн­ські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися.

Найдовше трималася осторонь цих "спокус" родина найкруп­ніших українських князів Острозьких, але на початку XVII ст. і вона покатоличилася.

Шляхта мала широкі привілеї та пільги, натомість повинна бу­ла служити у війську за власний кошт, сплачувати невеликий гро­шовий збір за землю. Виняткові політичні й особисті права перет­ворили шляхту в гоноровий стан, виробили у неї звичку зневажати селян та рядових міщан. З її вуст щодо нижчих станів все частіше стали зриватися слова "хлоп", "хам", "рабелія", "галган" та інші принизливі прізвиська.

Впливовим станом тогочасного суспільства було духовенство. Зокрема, у Великому князівстві литовському в авторитеті перебува­ли православні ієрархи. Після Брестської церковної унії 1569 р. па­нівною ідеологічною силою стало католицьке та уніатське духовен­ство, яке робило все можливе, щоб відтіснити на другий план пра­вославне. Перерозподіл матеріальних благ на користь католиків та уніатів привело до загострення міжконфесійної обстановки в Украї­ні, яка була однією з причин селянсько-козацьких воєн кінця XVI -першої половини XVII століть.

Аналізуючи стани, не можна не помітити, що абсолютну біль­шість українського народу складало селянство, в середовищі якого була яскраво виражена диференціація.

До першої категорії селянства умовно можна віднести дворо­вих холопів (колишніх "рабів", "челядь дворову", "челядь неволь-ну"), які мешкали при маєтках феодалів, працювали під наглядом панських слуг, були людьми безправними і беззахисними. Єдине, чого не міг феодал зробити з холопом, так це вбити його.

Поступово, зважаючи на невигідність їх праці, пани наділяли холопів землею й переводили їх у розряд залежних під назвою от-чичів. З часом матеріальне становище отчичів дещо поліпшилося і знайшло своє відображення у третьому Литовському статуті 1588 р.

До другої категорії селянства можна віднести так званих віль­них селян-общинників та особисто залежних данників. Селяни-общинники об'єднувалися у волоську общину, в якій існувало їх право на землю, кругова порука у виплаті данини та відбуванні за­гальних повинностей.

Община жила за звичаєвими нормами, що складалися віками у судовій практиці. Дослідники зауважують, що ці звичаєві норми

майже у незмінному вигляді перекочували у Литовські статути й стали основою їх правових норм.

Волосні та сільські общини управлялися виборними староста­ми, отаманами, війтами, тівунами. Часом феодали сільську адмініс­трацію призначали на свій розсуд.

До третьої категорії належали тяглі селяни. Вони були при­писані до королівських чи великокнязівських фільварків і викону­вали на їх користь "тяглу" повинність: орали панську землю, засіва­ли королівську ниву, ремонтували греблі, дороги тощо. Тяглі селя­ни передавалися у спадок або передаровувалися.

До четвертої категорії можна віднести так званих похожих селян. Ця категорія селян мала особисту свободу, але не мала землі. У зв' язку з цим їх чекала батрацька доля: наймалися до пана, пози­чали в нього зерно, гроші, реманент. Це вони складали таку катего­рію селян, як "підсусідки", "городники", "загородники", "комірни­ки" тощо. Словом, феодальна залежність селян поступово перерос-

тала в залежність кріпосну. Як зазначає В.Й.Борисенко, "вона про­являлася у дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба

й прикріпленні його до землі" .

Цей процес не міг не знайти свого відображення у тодішньому законодавстві. "Судебник" 1468 р. карав підданих за непослух, до­зволяв пану особисто вершити над ними суд. У XVI ст. закріпачен­ня селянства було закріплено у так званих трьох Литовських стату­тах (1529, 1566, 1588).

Перший Литовський статут, наприклад, дав чітку характеристи­ку невільних селян, роз"яснював, хто до якої групи відносився:

"... Тем уставуем, иж невольницы мают быти четвераких причин: первое, которые здавна в неволи сут або з неволь­ных ся родят; другое, которые полоном заведены из земли неприятельское; третье, коли бы на смерть сказаны кому (за-судженний до страти), окроме злодейства, а ани бы просили того... же бы их не губил, а давали бы ся в неволю... четвер­тые, коли бы ся сами в неволю поддали..."

Тобто, коли вільний одружувався на невільниці і, навпаки, -всі стають підданими. Перший Литовський статут заборонив неві­льникам, які задумали кинути господаря, забирати своє майно, ху­

добу, реманент. Це прив'язувало селян до поміщиків, визначало їх кріпосницьку неволю.

Третій Литовський статут (1588) посуті завершив юридичне оформлення кріпосництва.

В одній з статей записано:

"Естьли бы который вотчинный человек или крестьянин вышел из-за которого боярина (и) такой вотчинный человек или крестьянин за десять или колькодесять мил, отшетши, от боярина своего жил, — и тому боярину, чей он будет, до двад­цати лет его искать вольно... уставляем: естьли бы который вольный человек или крестьянин пришел за которого бояри­на, и тот бы боярин дал ему ссуду... и тот бы человек или крестьянин жил за тем боярином десять лет и опять бы хотел отойти прочь, и ему заплатить (боярину)за житье десять коп грошей и ссуду всю отдать."

Л якщо цей селянин втік, то Третій Литовський статут передбачав:

"... а естьли бы до десяти лет тот боярин тех беглых людей или крестьян где сыскал, и тех людей или крестьян прису­дить и отдать тому боярину за вотчинных" 23.

З цього видно, що залежні селяни до десяти років були позбав­лені права відходу взагалі. Через 10 років цей відхід був обставле­ний такими умовами, що робили його практично неможливим. Бо й справді, щоб залишити пана, селянин мав заплатити 10 кіп грошей (вартість 5 корів), повернути борги, засіяти ниву й залишити своє господарство у справному стані. Та не дивлячись на це, селяни ро­били все можливе, щоб зберегти свободу, особливо на Подніпров'ї та Лівобережжі.

Важливо також дати характеристику міського життя. Як і се­ляни, міське населення поділялося на кілька категорій. Умовно до першої категорії можна віднести міську аристократію-патриціат, який зосередив у своїх руках всю повноту влади.

До другої групи - бюргерство - цехові майстри та торгівці се­редньої величини.

До третього стану - міських плебеїв - простих ремісників, дрібних торгівців та селян. На їхні плечі і лягав основний податко­вий тягар: натуральні податки, праця на панських ланах, ремонт до­ріг та мостів, церковна десятина тощо.

На економічне становище України того часу впливало підви­щення попиту на сільськогосподарську продукцію. Найкращі мож­ливості для розвитку торгівлі зерном мали магнати. Саме тому вони вдосконалювали фільваркову систему сільськогосподарського ви­робництва. Цій меті повинна була послужити аграрна реформа під назвою "Устава на волоки"(1557) ("волок" - ділянка землі розміром 16-21 га.).

Згідно "Устави" під фільварок відводилися кращі землі, перед­бачалася трипільна система господарства, визначалася кількість ві­дробіткових днів, розміри грошових податків тощо.

"...Робота підданим через війта має бути замовлена на ти­ждень, з чим і на котрий день люди до роботи прийти ма­ють. .. Якщо котрийсь чоловік не вийде на роботу, то за пер­ший день прогулу заплатить гріш, а за другий день — барана, а якщо й третій раз прогуляє, або через п'янство не вийде, то бичем на лавці скарати... А до роботи приступати підданим як сонце сходить, а зійти (з роботи), як заходить, а відпочин­ку тим, що з худобою роблять, перед обідом година, в полу­день — година; надвечір — година; а котрі пішо роблять, тим відпочинку в ті ж часи, але по півгодини має бути... фільвар­ки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому як­найбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б грунти погані або не родючі були, — такі (грун­ти) наказати людьми осаджувати..." 24.

"Уставу на волоки" можна оцінювати по-різному. З одного бо­ку, - це свідчення закріпачення України, з другого - фільваркове господарство, яке основано в ній, забезпечило зерном Західну Єв­ропу, було потужною фабрикою виробництва сільськогосподарської продукції 25.

Важливу сторінку господарства становили промисли. Дослі­дження цієї проблеми дає підставу дійти висновку, що в XVI - пер­шій половині XVII ст. на Волині, Житомирщині, Київщині, Чернігі­вщині широко практикувалося видобування поташу, заліза. У I по­ловині XVII ст. по обох сторонах Дніпра виробляли селітру, у При­карпатті - добували сіль. Майже кожне панське господарство мало свій млин.

Спостерігалося пожвавлення мануфактурного виробництва -попередника великої машинної індустрії. В сільській місцевості, як і в містах, практикувався розвиток ремесла. Найбільшого поширення

у містах набули спеціалізації пекарів, м' ясників, різьбярів, пивова­рів, ткачів, кравців, ковалів, кушнірів та інших, які об' єднувалися в цехи та інші виробничі колективи. Більш детально про це розказано у "Курсі української історії" В. Й. Борисенка (с. 123-126).

Отже фільваркове господарство на кріпосній праці, елементи мануфактурного виробництва прискорювали розвиток економічного потенціалу України. За рахунок українського народу збагачувалося панство, особливо іноземного походження, яке поступово усувало від національних достатків українську політичну та економічну еліту.

-"ШН  VI. Запитання та завдання

Що ви знаєте про діяльність М. Глинського? Як ви оцінюєте його спробу у 1508 році підняти Україну на боротьбу за національ­ну незалежність?

Які причини обумовили створення Люблінської унії 1569 р.

Як ви оцінюєте значення Люблінської унії для історичної долі України?

Що ви знаєте про взаємовідносини українських князівств з Кримським ханством?

Що таке "Литовські статути"? Яка їх роль в історії України?

Що таке "Устава на волоки"? Як ви оцінюєте цей документ?

Підготуйте реферат на тему: "Станові взаємовідносини в Україні в XVI - першій половині XVII ст."

VII. Джерела та література

Коваленко П.А. Історіографія історії Української РСР. Від найдавні­ших часів до Великої жовтневої соціалістичної революції. - К., 1983. - С. 18.

Літопис опублікований у виданнях Археографічної комісії (див: ПСРЛ. - Т. 16. - СПб.,1889. - Т. 18. - СПБ., 1907).

Коваленко П.А. Названа праця. - С. 21-27.

Марченко М.І. Українська історіографія (з найдавніших часів до середини XIX ст.). - К.: 1989. - С. 33-36.

Коваленко П.А. Названа праця. - C. 27-33.

Баранович. А .І. Украина накануне освободительной войны се­редины XVII в. - М.,1959; Голобуцький В.О. Економічна історія Україн­

ської РСР. Дожовтневий період. - К.,1970; Дзюба Є.Н. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа с русским и белорусским. Вторая половина XVI - первая половина XVII в. -К.,1987; Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культу­ри XVI-XVIII ст. - К.,1966; Котляр М.Ф. Нариси історії й лічби монет на Україні XV-XVIII ст. - К.,1981; Михайлина П.В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654). - К.,1975; Мишко Д.І. Соціально-економічні умови формування української народності. -К.,1963; Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV - 60-х го­дах XVI в. - К.,1983; Хижняк З.І. Київсько-Могилянська академія. - К., 1981; Яковенко Н.М. Українська шляхта. - К., 1993.

Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст. - К.,1998. - С. 109.

Історія України. Навчальний посібник під загальною редакцією

B.        А.Смолія - К., 1997. - С. 70.

Грушевський М. Ілюстрована Історія України. - К.: Львів, 1913. -

C.        190-191.

Русина О.В. Українські землі у складі Литви та Польщі // Історія України. - К., 1997. - С. 71.

Дневник Люблинского сейма. - СПб., 1869. - С. 68,69; 24. Історія України. Хрестоматія: У 2 ч. - К., 1996. - Ч. 1. - С. 104-105.

Історія України. - К.. 1997. - С. 71.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 112-113.

Історія Української РСР. У двох томах. Том перший. - К., 1967. -С. 153; Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. - К., 1978. - С. 84.

Бойко О.Д. Історія України. Посібник для студентів вищих на­вчальних закладів. К.: Академія, 1999. - С. 89-90.

Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. -К., 1978. - С. 63.

Українські народні думи та історичні пісні. - К., 1955. - С. 8.

Там само. - С. 11.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 116.

Хрестоматія з історії Української РСР. Том 1. - К., 1959. - С. 122-123.

Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 121.

Хрестоматія з Історії Української РСР. Том 1. - К., 1959. - С. 132.

Там само. - С. 137-138.

Історія України. Хрестоматія: У 2 ч. - К., 1996. Ч. 1. - С. 103-104.

Детальніше про це: Борисенко В.Й. Названа праця. - С. 123.