4. М. Павич — представник сербської літератури ХХ—ХХІ ст.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 

Милорад Павич (нар. 1929 р.)

Милорад Павич — всесвітньо відомий сербський письменник, прозаїк, літературознавець, перекла­дач, професор, член Сербської Академії наук і мис­тецтв. Він — автор численних збірок поезій та малої прози, романів, літературознавчих праць і перекла­дів, низки праць з історії сербської літератури XVII—ХУІІІ ст. та з поезії символізму, упорядник та редактор значної кількості видань творів сербсь­ких письменників. Письменник перекладав сербсь­кою мовою поезії О. Пушкіна та Дж. Г. Байрона.

Олександр Геніс сказав про Павича: «Павича нази­вають першим письменником Третього Тисячоліття, але сам він тяжіє не до майбутнього, а до минуло­го — тяжіє до рапсодів, «Едд», до Гомера, до текс­тів, які створювались до появи книги, а значить, він зможе продовжити своє існування і в постгутенберговському суспільстві».

Милорад Павич народився у Бєлграді (Сербія), на березі Дунаю, 15 жовтня 1929 року. В автобіографічному нарисі Павич, описуючи своє народження, особливо підкреслював, що він з' явився на світ під знаком Терезів (додатковий знак — Ско­рпіон).

Його батько був скульптором, а мати вчителькою у гімназії (викладала філосо­фію). їх поєднала любов до спорту, особливо закохані захоплювалися лижами і вправами на гімнастичних снарядах. Перші дитячі спогади маленького Милорада пов' язані з материними родичами, які жили на протилежному березі Дунаю, на бе­резі річки Тамиш, у місті Панчеві. У них там був свій будинок, а в околицях Панче-ва — хутір з кіньми, коровами, стайнями, колодязем і виноградниками. Батьки, прихопивши Милорада та його старшу сестру, частенько каталися човном по Та-мишу й гостювали в маминих родичів. Найчастіше бували у діда Аца, який мав ве­ликий баштан, де вся родина ласувала кавунами. Багато чого з цього зачарованого світу Панчева пізніше потрапило у прозу письменника.

З дитинства Павич захоплювався грою на скрипці. Його батько прекрасно грав на цьому музичному інструменті, і його любов передалася й синові. Уже будучи студентом він залишив улюблене заняття, оскільки не вистачало часу для навчання.

Учився Милорад Павич у школі імені Карагеоргія в Бєлграді. З першого класу до школи ходив самостійно. Батько лише одного разу відвів хлопчика до школи, оформив документи і сказав, що тепер він буде самостійно кожного дня о восьмій годині приходити на уроки. «Я так і робив, адже школа була поруч з будинком, і все це не здалося мені дивним, — згадував пізніше Павич. — Узагалі ж, ще до того, як я почав учитися, я ходив у якийсь французький дитячий садок, що знаходився в тім же дворі, що й школа, я пам' ятаю смішну француженку, що ми називали її " тітка Дроль"».

Вперше закохався у віці 15—16 років. У 1949 році Павич вступив до Бєлградсь-кого університету, а в 1954 році закінчив відділення літератури філософського фа­культету. Це були значущі роки в житті майбутнього письменника: він отримав рі­зноманітні знання, пройшов процес формування світогляду й його особистого світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич починав писати, відпрацювавши свій оригінальний стиль. «Тоді я був здатний писати в будь-яку годину дня або но­чі, — згадував письменник. — Сьогодні пишу тільки вечорами або зранку».

У родині Павичів Милорад був не першим і не єдиним письменником: у родоводі по батьківській лінії письменники були ще з ХУІІІ ст. У цій славетній родині завжди хтось займався літературою. Так, Емерик Павич ще в 1768 році опублікував у Будиме книгу віршів, він писав десятистопним віршем народного епосу. Сам Милорад Павич ще з дитинства хотів бути схожим на свого дядька по батьківській лінії, Миколу Пави­ча, який у середині ХХ ст. став відомим письменником. Милорад хотів продовжити лі­тературні традиції своєї родини й був дуже радий, коли йому вдалося зробити це.

Тісний зв' язок з народними витоками, фольклорною літературою призвели до появи оригінальної поезії і прози письменника. Він — автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійськими мовами, Павич проявив себе й як видатний перекладач творів О. Пушкіна та Дж. Г. Байрона. Професор Павич став дійсним членом Сербської Академії наук і мистецтва (1991), регулярно читав лекції у Бєлграді, Сорбонні, Відні. Твори романіста — найбільш популярні в сучасного читача.

«Вашингтон таймс» вважала його «оповідачем, який дорівнював Гомеру», пів­денноамериканська критика характеризувала Павича як «найвидатнішого письмен­ника сучасності», а в Іспанії він був визнаний «однією з найвеличніших особистос­тей світової літератури».

Павич, як сказав в одному з інтерв' ю, з великим інтересом слідкував за тим, як розвивалася ідея електронного підручника. Він висловлював думки про те, що така книга повинна являти собою щось більше, ніж комп' ютерний файл. У неї повинна бути обкладинка як у звичайної книги. Він зазначав: «Вона повинна бути схожою на традиційну книгу, з тією суттєвою різницею, що для тиражування таких ви­дань не доведеться знищувати тисячу дерев».

Літературну діяльність Милорад Павич розпочав поетичними перекладами, зок­рема з французької, англійської та російської мов. До його поетичного доробку на­лежали збірки «Палімпсести» (1967) та «Місячний камінь» (1971). Для версифіка­ційної манери письма поета властиве використання середньовічної старосербської мови у довгих віршах, споріднених із риторичним текстом або речитативом.

Павич опублікував цілу низку збірок оповідань: «Залізна завіса» (1973), «Коні святого Марка» (1976), «Російський хорт» (1979), «Нові бєлградські оповіді» (1981), «Вивернута рукавиця» (1989), «Скляний слимак: оповідання з інтернету» (1998).

Павич видав декілька книг з історії сербської літератури епохи бароко, класици­зму та передромантизму. До літературознавчих праць належали: «Воїслав Ілич і єв­ропейська поезія» (1971), «Гавриїл Степанович Венцлович» (1972), «Мовна пам'ять і поетична форма» (1976), «Народження нової сербської літератури» (1983), «Істо­рія, стан і стиль» (1985).

Його літературознавчі праці відзначалися ґрунтовною методологічною базою, дохідливістю викладу та багатством тематики.

У творчому доробку письменника є також краєзнавча «Коротка історія Белгра­да» (1990) та драма «Театральне меню назавжди і ще на день» (1993), проте найці­кавішою та найвідомішою є саме його романістика.

Кожен твір Павича своєрідно продовжив інші його твори. Сам прозаїк говорив:

«Якийсь критик влучно відзначив: із кожною новою книгою Павича загальний про­стір його творів звужується. Якось Ясміна знайшла гарну назву для всього, ство­реного мною у літературі. Вона вказала, що існує своєрідний «Архіпелаг Павич». Я постійно намагаюся залишити якісь відкриті канали між текстами. Мені хо­четься, щоб усі вони були якось пов 'язані. Це своєрідна кровоносна система одного організму».

Нещодавно вийшла друком збірка оповідань Павича «Страшні любовні історії», готується до видання велика збірка еротичних оповідань. В останні роки він напи­сав і детектив. Його детектив дещо незвичний, оскільки обставини злочину відомі читачеві уже з перших сторінок, а інтрига заплутана навколо тих версій, які може вибрати слідство.

Усі його твори в Радянському Союзі були заборонені аж до кризи комунізму. А потім дуже швидко переклали і видали практично всі, що він написав, і продов­жують видавати.

Роман «Хазарський словник» (1984) з авторською підназвою «роман-лексикон на 100 000 слів» приніс Павичу світове визнання.

Роман уперше виданий у Югославії 1984 року і до кінця десятиліття його пере­клали більше як двадцятьма мовами світу, багато років він був бестселером у Євро­пі та США.

Роман «Хазарський словник» — це своєрідний сплав історичного дослідження, художнього тексту, енциклопедичного довідника. Твір має підзаголовок — «роман-лексикон у 100 000 слів», а також цікавий епіграф: «На цьому місці лежить читач, який ніколи не відкриє цю книгу. Тут він спить вічним сном». Оригінальність рома­ну полягала в тому, що він існував у двох іпостасях: жіночої і чоловічої версії. Ро­ман являв собою стилізацію давніх наукових трактатів і досліджень — сучасну вер­сію нібито колись існуючого «Хазарського словника» 1691 року.

У творі були наявні всі атрибути наукового дослідження: зміст, попередні відо­мості про видання (передмова до сучасного видання, історія написання «Хазарсько­го словника», склад словника, статті про те, як користуватися словником, фрагмен­ти передмови знищеного видання 1691 року), основний зміст словника, що передавав історію хазар через три види джерел: християнські (Червона книга), іс­ламські (Зелена книга), єврейські (Жовта книга). Кожна з цих книг із джерелами з хозарського словника містила словникові статті, розташовані в алфавітному поряд­ку. Ці статті зазвичай були присвячені певним персоналіям, подіям, явищам, місце­востям чи поняттям. У кожній з книг фігурувало багато персонажів, але деякі з них представлені в усіх трьох книгах.

Роман мав два варіанти — чоловічий і жіночий, які відрізнялися між собою ли­ше одним пасажем із третьої частини. Основною подією, головним предметом опо­віді була «хазарська полеміка», коли місіонери різних вір пропагували в один час свої вчення з метою повернення хозарів у свою релігію. Поштовхом для написання самого роману, за свідченням самого автора, послугувала недостатня дослідженість хозарської місії Кирила та Мефодія.

Роман «Краєвид, намальований чаєм» (1988) складався із двох частин. Пер­ша — «Малий нічний роман» — повністю перенесена із книги Павича «Нові бєлг-радські оповіді», а друга — «Роман для любителів кросвордів». У тканину роману вплетені також два оповідання зі збірки «Коні святого Марка»: «Болото» та «Життя і смерть Йоана Сирополуса». За методом кросворда роман мав два способи прочи­тання: горизонтальний і вертикальний.

«Внутрішня сторона світу, або роман про Геру та Леандра» (1991) став постмодерною інтерпретацією давньогрецького міфу про Геру і Олеандра. За авто­рським визначенням, це «роман-клепсидра»: він мав дві титульні сторінки на різ­них кінцях книги і читався у оберненому порядку: від двох початків до середини, де сходяться герой і героїня роману.

Роман «Остання любов у Царгороді» (1994) містив підзаголовок «Довідник для гадання». Цей роман-таро складався із 22 розділів, що відповідали картам ста­рших Арканів і мали ті ж самі назви, що й окремі карти таро. Роман можна читати різними способами, залежно від того, як випадуть карти, що обов' язково додаються в комплекті до книжки і супроводжуються додатком зі способом ворожіння на кар­тах таро. Роман можна читати і найпростішим способом — від початку до кінця.

Роман «Скринька для писання» (1999) побудований за методом поступового відкривання сховків своєрідного сейфу у вигляді багато коміркової комбінованої шафки. По суті цей роман став розширеною авто цитатою; зокрема в нього майже повністю вмонтоване розлоге оповідання «Корсет».

Роман «Зоряна мантія» (2000) мав підзаголовок «Астрологічний путівник для невтаємничених». Астрологічні мотиви тут дуже тісно були пов'язані з великою кі­лькістю літературних алюзій. В роман вкраплено цитату з твору Деспота Стефана Лазаровича «Слово любве».

Основні твори М. Павича: «Хазарський словник», «Залізна завіса», «Внутрішня сторона вітру», «Ліжко на трьох», «Кохання в Константинополі», «Російський хорт», «Скляний хорт».

Українською мовою твори Милорада Павича перекладали О. Рось та Н. Чорпіна.

Книги романіста були перекладені 67-ма мовами світу. Критики із Європи, США та Бразилії висували Павича на Нобелівську премію в галузі літератури.

«Дамаскин» займав вагоме місце у творчому доробку Милорада Павича. Цей невеликий за обсягом твір піднімав складні філософські проблеми, показав процес внутрішньої зміни героїв.

Прототипами головних героїв стали реальні історичні персонажі, відомі церков­ні діячі.

Історичний Іоанн Дамаскин — один з найвидатніших діячів християнської церк­ви, літератури і культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства, «боротьби з іконами», тобто заборони не лише поклоніння іконам, а й права на са­ме їхнє існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів. Іоанн Дамаскин вивів ікону з-під смертельного удару, написавши три Слова «Проти супротивників свя­тих ікон». Уже самим цим він засвідчив появу в стані іконошанувальників ватажка, ідеолога. Боротьба з іконоборством тривала ще понад століття і зрештою закінчи­лася перемогою іконошанувальників, але першим бій прийняв і витримав саме Іо-анн Дамаскин. Саме тоді він і заклав підвалини знаменитої теорії Священного об­разу, що поклала початок канонізації іконопису.

Іоанн Мансур (що значить «переможний, саме таким було його успадковане ім' я») отримав прізвисько Дамаскин, тому що народився і довго жив у Дамаску, столиці Сирії, яка тоді вже була мусульманською, не залежною від християнської Візантії державою.

Милорад Павич не лише добре знав візантійську історію, релігію і культуру, а й сам писав вірші тією «візантійською» мовою, яку використовував історичний Да-маскин: «Я дуже любив писати вірші — літургійну поезію мовою наших древніх це­рковних переказів, мовою, яку, на жаль, уже ніхто не розуміє». Це теж позначилося на ідейно-художніх особливостях оповідання «Дамаскин».

Другого героя оповідання звати Йован Лествичник. Звичайно, це ім' я теж аж ні­як не випадкове. Так звали видатного діяча православної церкви ченця Іоанна, на­званого за своєю головною працею «Лествичником». «Лествиця», тобто «драби­на» — наскрізний символ важкого духовного сходження, що проходить через усю книгу.

Дуже плідним і цікавим етапом аналізу будь-якого твору є розгляд його лейтмо­тивів. У оповіданні «Дамаскин» можемо виділити такі лейтмотиви:

Постійні війни двох одвічних суперників: Австрійської й Османської імперій. Так, на самому початку оповідання йшлося про «бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією і Туреччиною». Цей лейтмотив можна тлумачити як суцільну руйнацію, руйнацію звідусіль.

Описи будівництва взагалі і будівництва храмів зокрема. Згаданий лейтмотив також пронизував усю творчість Павича. Бо його народові, сербам, аби вціліти, весь час доводилося щось відбудовувати, піднімати з праху та руїн. В оповіданні «Дамаскин» мотив будівництва не просто присутній, на ньому фактично тримався сюжет, зокрема, головний конфлікт твору ґрунтувався саме на подіях, пов' язаних із будівництвом храму і палацу для Атиллії.

Останнім лейтмотивом стала думка про необхідність само-ідентифікації серб­ського народу, його нерозчинення в морі інших етносів як необхідна умова вижи­вання. Ця думка постійно була присутня у творах письменника, про що свідчило постійне вживання числівників та топонімів: «Носячи вуса на стамбульський, ві­денський чи пештський кшталт, вони у двох царствах, в Австрії та Туреччині, бралися за неймовірні будівельні задуми... Безупинно мурували. Від перевтоми вря­ди-годи забували все про себе. Бачачи сни п 'ятьма мовами й хрестячись на два ла­ди, зводили вони нові православні церкви в Бачевцях, Купинові, Мирковцях, Якові, Михалеві, у Добринцях».

Автор визначав жанр твору: новела для комп' ютера і плотникового циркуля.

Сюжет: Головний герой твору пан Ніколич фон Рудна був ректором сербських шкіл міста Осієка і головним суддею жупанії Торонтальської і Сремської. Під час війни з французами і турками він надав Австрійській імперії безвідсоткову позику, що дало йому змогу заробити 52 028 форинтів. Синів він не мав, а була лише коха­на дочка Атиллія, якій дав освіту, яку на той час отримували чоловіки.

Одного разу пан Ніколич фон Рудна прогнав зі свого двору зодчого Шува-ковича. Дочка, дізнавшись про цей вчинок батька, почала йому дорікати. Оскі­льки Атиллія хотіла, щоб саме цей митець збудував два приміщення для неї: замок, у якому вона буде жити, коли вийде заміж, і церкву, в якій хотіла вінча­тися.

Молода господиня наказала кучеру Ягоді знайти зодчого, який би був кращим за Шуваковича. Населення порадило Ягоді двох відомих майстрів: «Одного назвали в память Иована Дамаскина, что строил в сердцах человеческих. А другого — в па­мять отца церкви Йована Лествичника, который строил лестницу до неба. Дама-скину удаются самые красивые дома, а другой Йован преуспел в возведении церк­вей». Николич наказав привести до нього двох зодчих, щоб, таким чином, один побудував замок для дочки, а інший — церкву, в якій вона йтиме до вінця. Через тиждень Ягода привів до двору згаданих будівничих. Під час обіду вони домовили­ся з паном, що Йован-старший (Лествичник) будуватиме церкву, а Йован-молодший (Дамаскин) — замок. За роботу пан Николич буде платить за рік напе­ред. Розмовляючи наодинці з Дамаскиним, Атиллія попросила його збудувати за­мок схожий на любовні листи.

У призначений час Йован-старший приніс пану Николичу креслення храму Вве­дення Богородиці. У ньому було вказано, що побудований буде у володінні Нико-лича над Тисою. Відповідно місце зведення вибрав сам будівник — «Там, где, как он пояснил, дует только один ветер». Коли майстер розгорнув креслення, вони за­йняли весь стіл. Пан Николич довго розглядав подані малюнки, доки не помітив, що замість одного автор надав креслення трьох храмів. Причину цього пояснив сам будівничий: «Первая, та, что нарисованная зеленым, будет стоять у вас перед глазами в вашем саду. Строить ее не надо, она сама по себе вырастет. Садовники по моему чертежу посадят в вашем саду самшит. Он будет расти примерно с той же скоростью, с какой я буду возводить каменную церковь в назначенном ме­сте. Второй чертеж — это церковь. А третий — это тайна, которая откроется только под конец строительства. Потому что без тайны нет удачной постройки, как нет и настоящего храма без чуда».

Пан Николич разом з дочкою кожного дня спостерігали за будівництвом храму. Навідувалися вони і на інше будівництво — замок, який закладав Дамаскин. Але сам Дамаскин не часто бував на будівництві, ніби від когось ховався. Одного разу, приїхавши до Дамаскина, пан Николич побачив, що будівничий знайшов на по-двір' ї статую якоїсь жінки. Дамаскин попросив дозволу поставити її в замку. Але Николич заборонив це робити. Розгніваний герой узяв молоток і відрубав статуї руку: «Брызнула какая-то красноватая жидкость, похожая на ржавую воду. На камне проступили жилки, мускулы и кости, как на живом теле, только мрамор­ные». Дамаскин кудись відніс статую, більше її в замку не було, як майже не з' являвся там і Дамаскин. З тих пір почалися неприємності. Одного разу Ягода роз­повів про те, що нібито Дамаскин дуже полюбляв жінок. А зраджені чоловіки і хлопці обіцяли знищити героя. Одного дня, коли замок був майже готовий, Дамас-кин вирішив залишитися в ньому переночувати. Але один із ображених чоловіків прокрався вночі до замку і, напевно, вбив би Дамаскина, якби в нього не загуркотів живіт від голоду. Дамаскин прокинувся, і це врятувало йому життя. У короткому поєдинку герой був поранений у голову, але зумів відрубати нападникові вказівний палець. Нападник втік, а будівничого знайшли закривавленим на ліжку. Почувши цю новину, Атиллія та її батько поїхали до замку, але побачили там тільки поміч­ників Дамаскина, які вимагали від пана Николича плати за збудований замок. Оскі­льки вони завершили його раніше вказаного терміну (за дванадцять місяців, а не за три роки), а заплатив він їм лише за рік роботи. Пан Николич був розгніваний і, по­вернувшись додому, не став шукати Дамаскина, а велів привести до його Лествич-ника, щоб детально розпитати про Дамаскина. Пан Николик почув таке про будів­ничого: «Дамаскин владеет великим искусством. Это искусство спать. Он встает до зари, кормит своих лошадей, обходит стройку, завтракает. Потом, прислони­вшись к дому, который он строит, несколько минут дремлет стоя. Второй раз после обеда, присев на корточки в тени у стены, он во сне обегает свои воспоми­нания. В третий раз, после ужина, он укладывается и спит положенную ему часть ночи». Ще Лествичник передав пану Николичу, що Дамаскин більше не буде за­йматися будівництвом замку і, як доказ цього, передав господарю шкатулку, всере­дині якої пан Николич побачив відрубаний палець.

Одного дня сталася непередбачувана ситуація: Ягода прийшов до пана і сказав, що самшит перестав рости. Спочатку Николич не проявив зацікавленості, а згодом вирішив провірити, як іде робота на будівництві: «Но в своем храме он обнаружил меньше окон, да и еще на одну дверь меньше, чем раньше. А из каменщиков и мра­морщиков не застал никого». Пересвідчившись у тому, що і будівництво храму

припинено, герой вирішив не розшукувати Лествичника, а наказав привести до нього суперника — будівничого Дамаскина. Дамаскин з'явився через два дні. На питання пана, чому не будують храм, Дамаскин відповів, що будівництво храму припинено через те, що перестав рости самшит. Будівничий пояснив пану Николи-чу, що якщо не росте самшит, значить не будується і третій храм, який Лествичник зводить на небі: «В чем-то вы согрешили, господин Николич. Или кому-то должны остались, или кусок изо рта у кого-то вырвали. Когда вспомните, в чем согрешили и кому нанесли урон, покайтесь и искупите свой грех или долг верните, и тогда Йован вам достроит церковь».

Довго не було Йованів, і будівництво і замку, і церкви припинилося. Але одного разу до кімнати Атиллії прийшов Ягода сповістити про те, що самшит знов почав рости. Почувши ці слова, пан Николич і його дочка відразу ж поїхали на місце бу­дівництва, прагнучи побачити там і добудовану церкву. Але дуже великим було розчарування, коли герої побачили, що церква не тільки не добудована, а навпаки, почала занепадати. Пан Николич, розгнівавшись, поїхав додому, а Атиллія попро­сила залишитися на ніч у церкві.

Вранці героїня отримала вісточку від Дамаскина, у якій було вказано, куди приїхати. Взявши коней і вірного кучера Ягоду, дівчина відправилася у дорогу. Прямувала вона у Темишвар. Приїхавши туди, Атиллія побачила церкву, що нага­дувала собою її самшитову церкву, яка росла в саду. Тільки тут вона була заверше­на і оздоблена. Це, без сумніву, була та церква Йована-будівничого, присвячена Введенню Пресвятої Богородиці у храм. У церкві героїня побачила священика, який сказав, що на неї уже давно очікують.

«Священник вручил ей документ с печатью и крошечную коробочку, обшитую мехом. В грамоту, удостоверявшую имя владельца церкви Введения, было вписано имя Атиллия. В коробочке же оказались обручальные кольца.

Это подарок зодчего Йована вам и вашему жениху, — пояснил священник. С внутренней стороны на каждом из колец была вырезана буква «А».

Какого Йована? — спросила Атиллия. — Ведь их двое!

—        Но ведь и колец тоже два, — отвечал священник с улыбкою». Показовими у творі є описи зовнішності головних героїв — двох Йованів, які

свідчать ще й про риси характеру героїв. Зокрема, таку портретну характеристику дає Милорад Павич старшому Йовану: «Старший зодчий, испуганный короткору­кий человечек, был настолько молчалив, что, когда его вынуждали говорить, губы у него лопались, как рыбьи пузыри». На противагу цьому образу Милорад Павич подав детальний опис ще одного головного героя — Дамаскина: «Дамаскин был красивый левша с крепкими икрами ног и жесткой черной бородкой, стянутой в хвост золотой пряжкой. Запястья рук у него были перевязаны белыми платками, как у всех, кто искусно владеет холодным оружием».

Таким чином, в центрі оповідання Милорада Павича «Дамаскин» проблема ду­ховності й «необхідності сходження драбиною» духовного самовдосконалення лю­дини, проблема гріха й спокути за нього. Ці проблеми розкривалися у оповіданні на прикладі головних героїв: пана Николича та його дочки Атиллії. Батько протягом твору так і не змінився, а залишився таким же жорстоким, егоїстичним, самовпев-неним. Проте в динаміці показана героїня Атиллія.

Милорад Павич дав їй можливість змінитися, і вона скористалася нею. На поча­тку оповіді героїня сказала батькові, що всі його справи має закінчувати сама. І Атиллія таки спокутувала гріхи батька. Передусім, дівчина щиро плакала, а сльози стали найкращим очищаючим засобом: «Атиллія плакала над урнами, встановле­

ними колись уздовж доріжок нещасним Шуваковичем для збирання сліз». Час ми­нав, спливали місяці. Атиллія вирішила відпустити довгу косу. Вона дочекалася молодого місяця, підстригла волосся й поклала його під камінь, щоб птахи до гнізд не рознесли. Але найголовнішим її кроком було повернення будівельникам батько­вого боргу і покаянний лист Йовану Лествичнику.

Отже, показавши внутрішні зміни головної героїні, Милорад Павич підвів чита­ча до думки, що якщо хочеш щасливо жити, будувати й володіти храмом (домом, палацом) на землі, то треба прагнути до моральної чистоти — будувати храм на небі.

Майстерність Милорада Павича:

прагнення нової, «нелінійної літератури»: твори гіпертекстуальні, тобто їх можна читати як з початку, так і з будь-якого фрагмента. Гіпертекст — текст, упо­рядкований таким чином, що він перетворюється в систему, ієрархію текстів, одно­часно складаючи єдність і велику кількість текстів;

оповідь ведеться навколо кількох вузлових тем: історичний час, історична на­ука, інтерактивна проза;

тема твору звучить на кількох рівнях: структурному (компонування частин), сюжетному (долі героїв); вона набуває незліченної множини відтінків, вплітаючись у діалоги, слугуючи підставою для вставних притч і афоризмів;

романи — інтерактивні, які можна читати, як він сам говорив, обираючи свій маршрут і створюючи свій текст, стаючи співавтором; минуле та майбутнє існувало у просторово-розділених відгалуженнях теперішнього;

введення у прозу специфічних фактів балканської етнографії, сербських зви­чаїв і побутових деталей;

використання елементів готичного роману (роману жахів і таємниць) і його близького родича — детективу, необарокових та розгорнутих метафор, стрижневих мотивів або лейтмотивів. Один із найулюбленіших лейтмотивів — лейтмотив буді­вництва і гри з часом;

майстер специфічного портрету, який поєднував риси імпресіонізму та симво­лізму;

чергування лаконічності викладу із розгорнутими відступами;

непередбачуваність сюжетних ходів;

метафорика і смислова парадоксальність;

поєднання традицій візантійського роману із постмодерністським арсеналом художніх засобів:

мистецтво автоцитатного комбінування — один із найулюбленіших методів творчого стилю романіста.

Запитання для самоконтролю

Чому серба М. Павича називають «першим письменником третього тися­чоліття» ? Які риси постмодернізму втілені ним в оповіданні «Дамаскин» ?

Як інтерпретує тему самотності Х. Муракамі в японській літературі?

У чому полягає унікальність прози М. Кундери?

Які ознаки жанру філософської притчі використав П. Коельо у своїх творах? Доведіть, що книгам письменника притаманна «мутація» жанрів, часу а іноді й простору.