ЛЕКЦІЇ 7—8 СУЧАСНИЙ ПРОЦЕС. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЇ РІЗНИХ СТИЛІВ, НАПРЯМКІВ І ТЕЧІЙ

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 

М. Кундера — останній реаліст великих ідей ХХ ст. та щирий мораліст.

Тема самотності в творчості японського письменника Х. Муракамі.

П. Коельо. Дослідження проблем людського буття.

М. Павич — представник сербської літератури ХХ— ХХІ ст.

Середину ХХ — початок ХХІ ст. називали добою постмодернізму, тобто часом зародження якісно нового мистецтва, яке відчувало органічний зв' язок з попере­дньою культурною традицією та поєднувало час минулий, сучасний і майбутній. Воно не претендувало на роль наставника і судді, а визначало свою позицію як не-авторитарну парадигму. Такому мистецтву були притаманні принципово незавер­шені твори, нашаруванням смислів, що вимагали нескінченного занурення у його глибину.

Постмодернізму властиві такі риси:

звернення до містичної традиції;

філософічність;

плюралізм;

прагнення віднайти в хаосі новий космос, гармонію вищого порядку, що сприяв формуванню нового мислення;

повернення до античної ідеї калокагатії — єдності морально досконалого і прекрасного, відстоювання ідеї самоцінності людської особистості, вибір нею най­суттєвішого;

деканонізація традиційних цінностей;

синкретизм стильовий;

інтертекстуальність;

цитатність як метод художньої творчості;

фрагментарність і принцип монтажу;

іронізм, пародійність;

•           гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів. Отже, мистецтво постмодернізму — це мистецтво реалістичної зображальності

й фантасмагоричності, описовості й філософічності, раціоналістичності й містич­ності, «потоку свідомості» й гостроти сюжетної дії, серйозності та іронічності. Йо­го значущість і необхідність необхідно зрозуміти, оскільки без творчого підходу до нього не змогло б народитись нове.

Науково-технічний прогрес, економічне зростання дали можливість людству жити в «суспільстві процвітання». Разом з тим породили негативні процеси. У центрі, як і раніше, залишилася людина, яка, на превеликий жаль, стала ще більш жорстокою, агресивною, прагматичною і байдужою до оточуючого її світу, що зму­сило письменників говорити про дефіцит духовності.

Вітчизняне літературознавство пострадянського періоду характеризувалося майже повною відсутністю спеціальних досліджень творчості письменників пост­модернізму. Настав час повернутися до цієї проблеми.