2. Роман-попередження В. Войновича «Москва 2042»

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 

Термін «роман-попередження» являв собою поняття ширше і об'ємніше за сми­слом, ніж «антиутопія», якій його часто протиставляли або з якою часом ототож­нювали. Ці два поняття відрізнялися один від одного своєю природою, кутом зору. Поняття «антиутопія» було пов' язано з жанровою формою твору, тоді як роман-"попередження» — з його внутрішнім смислом.

Особливість «роману-попередження» як жанрового різновиду полягала в тому, що він включав у себе твори, які мали різну, не лише анти-утопічну форму, але по­вністю підкорялися спільній меті, яким було властиве соціальне попередження. У них письменники показали соціальну неспроможність капіталізму, розвінчили його претензії на роль найкращого суспільного устрою в дійсному і майбутньому, закликали людей до пильності, попередили людство про небезпеку, якою було на­повнено розвиток науки і техніки.

Подібно утопістам минулого, автори романів-попереджень, що були написані у формі антиутопій, досліджували «соціальні проблеми в усю ширину і в усьому їх об 'ємі — від будови суспільного побуту, від власності до кохання».

Таким чином, якщо утопія передбачала наявність або активні пошуки суспіль­ного ідеалу, а антиутопія розвінчувала ті чи інші соціальні установки, які існували в реальності або в теорії, то демократичному за своїм характером роману-»попередженню», який відштовхувався за допомогою умовності або фантастичного припущення від сучасної капіталістичної дійсності і часто максимально до нього наближених, властиве було більш конкретне вираження своїх художніх завдань і цілей. На першому плані «попередження» стояло прагнення автора зробити свій вклад у боротьбу проти небезпек, які загрожували загибеллю або регресом усьому людству, попереджуючи і застерігаючи його від них.

Сучасний роман-»попередження», який генетично сходив до класичної утопії і тісно був пов' язаний як з науково-фантастичною, так і з реалістичною літературою, являв собою порівняно молоде, але дуже цікаве, багатообразне, динамічне художнє явище, що постійно розвивалося. Ідейно-естетична своєрідність роману-«попе-редження» поступово складалася як результат взаємодії багатьох досить різнорід­них факторів. Вона була визначена особливостями післявоєнного соціально-історичного, політичного розвитку країн капіталізму в цілому, специфікою ідеоло­гічного клімату, широким розповсюдженням на Заході есхатологічних пророцтв буржуазної футурології, впливом життєздатних, кращих традицій французької і світової соціальної фантастичної літератури тощо. Тому процес становлення рома-ну-»попередження» і наступна його еволюція відзначалися складним, а іноді і про-тирічним характером. Разом з тим ідейні відмінності, різнотипність художнього мислення, розходження в творчому підході письменників до теми, яку вибрали, ін­дивідуальні нахили і пристрасті, які виражали в оригінальних пошуках романної форми, не змогли закреслити того спільного, що об' єднало роман-»попередження» в єдине ціле. Такими об' єднуючими складовими стали його антикапіталістична і соціально-критична спрямованість.

Однією з особливостей роману-»попередження», яка являла собою завуальова­ний відгук на сучасність і своєрідну її оцінку, стало використання фантастичного припущення, що було властиве утопічній літературі. Таке припущення стало особ­ливим способом організації художнього матеріалу, яке створило умови для прове­дення письменником оригінального експерименту з художнього прогнозування майбутнього. Воно обернулося на засіб загострення проблем, які хвилювали пись­менника. За допомогою нього прозаїки конструювали обставини і ситуації, що були необхідні їм для наочного розкриття протиріч капіталістичного суспільства, поро­ків його розвитку, які з особливою очевидністю і гостротою виявилися в ХХ ст. При цьому науково-фантастичне припущення відіграло роль своєрідного магічного кристала, який переломив через себе сучасну дійсність і надав можливість побачи­ти її по-новому і оцінити перший імпульс розвитку дії, слугував своєрідним двигу­ном, що розгортав внутрішню логіку сюжету і в кінцевому рахунку переріс у спе­цифічний засіб донесення внутрішнього змісту твору.

Принцип застосування в романі-»попередженні» художнього моделювання був здавна властивий «інтелектуальній», «концептуальній» літературі, тому досить природно, що роман-»попередження», будучи органічною її часткою, також широ­ко ним користувався. Інтелектуальна специфіка його відобразилась у більш раціо­нальному підході до структури твору, наклала свій відбиток на його образну систе­му. Оскільки змістом і об'єктом зображення сучасного роману-»попередження» стала саме логіка суспільних ситуацій і розвиток соціальних процесів загальнолюд­ського масштабу, то і художні образи, їх роль і значення у творі набули іншого ха­рактеру і звучання порівняно з традиційними художніми образами реалістичної лі­тератури. Висока ступінь раціональності роману-"попередження», яка відобра­зилася у факті появи в ньому персоніфікованих характерів, вимагала втілення тен­денції соціального розвитку і життєвої філософії.

Головним героєм роману-»попередження», що знаходився в центрі уваги і роз­повіді, а іноді виступав від власної особи, часто був інтелігент. Герой такого твору розмірковував над «вічними» питаннями, над проблемами, які поставила перед на­ми сучасність: «споживання», знищення особистості людини в буржуазному суспі­льстві, соціальної несправедливості, порочності експлуататорської системи капіта­лізму тощо. Але найважливішим і найактуальнішим було питання про небезпеку атомної війни, бо «війна стала і стоїть до цього дня — перед творчою свідомістю багатьох відомих письменників — не просто як предмет зображення, але і як про­блема, гостра і страждальницька, від якої нікуди не втекти».

У романах-»попередженнях» не просто передбачалися різні варіанти майбут­нього, але і створювалися алегоричні картини дійсності, піднімалися питання про те, що саме в природі сучасного буржуазного суспільства стало перешкодою його прогресивному розвитку, що зробило його принципово неприйнятним для людства завтрашнього дня. У подальшому ж і сама дія твору, і його основні образи дотри­мувалися реалістичних законів розвитку, бо «послідовно проведений принцип уявно­го експерименту, який був заснований на взаємодії завданих штучних умов з дійсні­стю, передбачав розгадливість об 'єктивним критеріям і логіці дійсності. Чим далі роман-»попередження» відривався від реальності в бік умовності і фантастики, тим більш абстрактними, персоніфікованими робилися його образи і схематичні-шими — події».

Усі ці обставини призвели до того, що в них знайшли своє втілення деякі із тен­денцій загальнолітературного розвитку ХХ ст. Зокрема, в романі-»попередженні» було помітним прагнення до постановки і вирішення філософської проблеми. Ав­

тори розмірковували над тим, куди йшло людство, що дав і відняв у нього науково-технічний прогрес, якими небезпеками він сповнений не тільки в соціальному, а і в духовному плані, як змінилося життя людини і як це відобразилось на її світо­сприйнятті й самопізнанні. Письменники не тільки попередили людство про небез­пеку, яка нависла над ним, а й закликали до активної боротьби, протесту проти неї, висловили віру в те, що гуманність і здоровий глузд допоможуть здобути перемогу.

Сучасні романи-»попередження» були, як правило, суто політичними, навіть якщо їх автори свідомо не ставили перед собою подібної мети. Міра взаємопроник­нення художньої і політичної свідомості в них була досить високою, бо, не дивля­чись на свою зовнішню умовність і фантастичність, вони тісно поєднувалися з дій­сністю, із суспільними процесами широкого масштабу, з подіями, які мали велике значення для всього людства, і їхніми гіпотетичними наслідками, що могли обер­нутися неліченими бідами в майбутньому.

Творам такого плану властивий сатиричний колорит.

Істинній (не тільки за формою, а й за змістом) антиутопії як жанровому різнови­ду притаманні глибокі розчарування в умовах етичних прагнень минулого, відре­чення від соціального ідеалу поряд зі спотворенням ідеалів свого ідейного супроти­вника, утвердження в свідомості людини думки про приреченість будь-якої боротьби і безперспективності науково-технічного розвитку; визнання неможливо­сті суспільного прогресу, страх перед революцією, а в кінцевому результаті безви­хідний песимізм, хоча і не без певної частки критики, правда, аналогічної за своєї суттю.

У той же час характер і зміст роману-«попередження», в який входили і твори за своїми формальними властивостями близькі до антиутопій або, які мали форму ан-тиутопії, визначалися тим, що в ньому в ім' я захисту людини і її гуманістичних іде­алів відкрито засуджувалися негативні тенденції буржуазного суспільного розвит­ку, піддавалася гострій критиці вся система капіталізму, викривалася його антинародна, реакційна сутність, беззастережно заперечувалася будь-яка його по­зитивна роль у подальшому поступовому русі людства. Разом з тим картини мож­ливого похмурого майбутнього, які були змальовані в романі-»попередженні», зо­всім не протирічили гуманістичним поглядам їх авторів, бо, як влучно відзначив Т. Бондарєв, оптимізм і трагізм митця — це зовнішня і внутрішня сторона медалі, діалектична єдність, у якій вона не виключає іншого».

Одним із головних завдань роману-»попередження» став художній образний аналіз соціальної дійсності і небезпечних тенденцій її розвитку в перспективі, ди­наміці з метою виявлення її історичної продовженості й прогнозування вірогідних напрямів еволюції.

Специфічною рисою роману-«попередження» стала поліжанровість як новий тип художньої умовності, що надало можливість неповторно художньо зображати досить серйозний життєвий матеріал, дозволило в доступній і цікавій формі донес­ти до читача всю складність хвилюючих письменника проблем сучасності. Кожну із специфічних рис роману-»попередження» окремо можна було помітити і в тво­рах інших жанрів сучасної літератури. Однак усі разом вони були об'єднані в ро-мані-»попередженні», чим і визначали його художню своєрідність.

Зазначений жанр розглядав наймолодший жанр соціальної фантастики, який піднімав цілий ряд важливих актуальних політичних, соціально-економічних і мо­рально-естетичних проблем.

Проблеми майбутнього стали предметом гострої ідеологічної боротьби. Це було зумовлено тим, що вона тісно і безпосередньо була пов'язана з досягненням смислу

і цілей історичного розвитку, кристалізацією соціального ідеалу, визначенням ха­рактеру передових суспільств, відносин і розуміння місця і ролі, які відведені лю­дині в житті суспільства.

Переконливо показуючи історичну неспроможність капіталізму і безперспекти­вність розвитку суспільства, роман-«попередження» закликав по-новому поглянути на проблеми сьогодення, розпізнати в них паростки можливих катастроф з тим, щоб уже зараз почати боротьбу проти них. Він піднімав найвагоміші соціально-політичні питання сучасності, брав активну участь в ідеологічній боротьбі на боці сил світу, демократії і прогресу.

З упевненістю можна констатувати, що роман-»попередження» знайшов своє місце і «самовизначився», влившись у широкий потік передової світової літерату­ри.

Войнович Володимир Миколайович (1932—2004)

Войнович Володимир Миколайович народився 26 вересня 1932 року в місті Ду­шанбе в родині журналіста, якого 1936 року було звинувачено в справі за антира-дянську агітацію і пропаганду. У червні 1937 року слідство було завершено і спра­ву передано до суду. П' ять років хлопець пробув у в' язниці. Про те, що батько сидів, від Володимира приховували, але він здогадався. Юнак дізнався правду, ко­ли йому виповнилося 23 роки. Але рідні були здивовані, що для нього це не було новиною, оскільки він про це знав раніше. І коли згодом перед батьком почали під­лещуватись і запрошувати знову до партії, той відповів: «У вашу партію — ніколи в житті». Мати була дуже здібна, навчалась уривками. Коли чоловіка ув'язнили, вона працювала вечорами, маючи на руках сина і матір. Закінчила з відзнакою ден­не відділення Ленінабадського університету. Викладала математику в старших кла­сах, а позакласно (і безкоштовно) готувала учнів до вступу в МГУ, ЛГУ, МІФІ та інші. Мати захоплювалася читанням книжок. Існували думки, що дідусь Володи­мира мав багатих пращурів, бо був євреєм. У 20-х роках чекісти, які шукали золото, дуже сильно побили дідуся, через деякий час він помер саме від хвороби нирок, яка залишилася після цих подій.

До літа 1936 року Володимир із сім'єю жив у Душанбе. А потім до травня 1941 року — в Ходженті. У першому класі вчився погано, дуже не любив уроки чисто­писання. Велику Вітчизняну війну зустрів у Запоріжжі. Коли Радянська Армія від­ступила, родина евакуювалася на невеликий український хутір Північно-Східний, який знаходився за сім кілометрів від його хутора.

Після школи батьки проти волі сина віддали його на навчання до ремісничо­го училища. Прийшла повістка в армію, чотири роки юнак ніс тягар військової служби.

Із серпня 1956 року приїхав до Москви з Керчі, де після армії прожив рік з бать­ками, закінчив 10-й клас вечірньої школи.

Ще в армії почав літературну діяльність як поет. Віршів у нього було всього 15. Один з них «Матері» був надрукований у журналі «Керченский робочий» і став ма­ленькою сенсацією в колах місцевої читацької публіки. Володимир перечитав свої вірші і йому стало соромно за себе.

Влітку 1958 року він чекав автобус, щоб поїхати в редакцію журнал «Юність» і дізнатись про свої вірші, які раніше там залишив, але випадково почув розмову про полковника. «У той час я складав вірші. Проза не виходила. В прозі треба писати про реальне життя. Але моє власне життя здавалось не цікавим і не гідним зо­

браження, тому перше оповідання було про події, віддалені від мене і мого життє­вого досвіду в часі й просторі. Дія розгорталась у минулому столітті в Гонолулу. Не дописавши цей сюжет, я викинув його, але думки про прозу не залишав. Думки не викидав, але сюжети приходили в голову дивні, нежиттєві. І раптом ця газиро-вщиця і уявний нею полковник...».

Так виник задум першого прозового твору «Вдова полковника». Володимир хо­тів вступити до літературного об'єднання «Семафор», але не вдалося це зробити.

Влаштувався на роботу в Бауманський ремонтно-будівельний трест теслярем. Жив разом з першою дружиною в сімейному гуртожитку.

У 1960 році працював у редакції сатири і гумору Всесоюзного радіо. У цей час писав розділами свого відомого «Івана Чонкіна». Став членом Спілки письменни­ків. Навчався в педагогічному інституті.

Написав такі твори:»Хліб наш насущний», «Земляки», «Наша людина в Стамбу­лі», «Проста трудівниця Херсона», «Розповіді про комуністів», «Відкриття», «Віт­чизняна валюта» та ін. У кінці 70-х років ХХ ст. вступив у відкриту конфронтацію із владою, активно публікувався в емігрантських виданнях. І в 1974 році був ви­ключений зі Спілки письменників. 24 лютого 1980 року (7 років без роботи) вигна­ний звідусіль, повністю заборонений, цілодобово оточений нарядами КДБ, з від­ключеним уже декілька років телефоном, він ніде не служив і не входив до жодної радянської організації.

«Якщо подивитись у той час на Володимира Войновича з боку, то треба ви­знати, що із м' якої, покладистої, наївної людини, яка не вміла, не любила і не ба­жала сваритися, перетворився на недовірливу, агресивно налаштовану особис­тість, яка завжди готова була до нападу».

«Моє терпіння також скінчилось, моє життя вже зараз нестерпне, і якщо мо­ва піде про те, щоб я покинув СРСР, я готовий це зробити», — відповідав Войно-вич представникові райкому КПРС.

У середині березня 1980 року його налякали через нібито підслухану кимось розмову про те, що його хочуть убити. Те, що друга пропозиція була у формі по­грози, письменника ніяк не бентежило. Він уже давно дойшов висновку, що мав справу з людьми, які не розуміли, що людина, яку довели до певного стану, пере­стає реагувати на погрози, і тоді їх застосування стає безглуздим. Він відповів: «Я згоден покинути СРСР після того, як будуть вислухані мої умови:

I.          я поїду, якщо мені не будуть чинити ніяких перешкод ("відповідь була — не-
має проблем»);

склад сім' ї («можеш взяти кого захочеш»);

бібліотека, архіви («це твоє майно, воно повинно бути з тобою»);

моя квартира з підключеним телефоном повинна бути передана до від'їзду батькам моєї дружини («цього я не знаю», — відповіла людина з органів);

щоб мені дозволили побути до кінця року.

Володимир хотів забрати дітей від першого шлюбу з собою, але дружина не до­зволила, тоді він запропонував своєму батькові поїхати з ним, але той теж відмови­вся. Вирішив поїхати з другою дружиною.

Влітку 1980 року Володимир Войнович поїхав до Керчі попрощатися з батьками і сестрою Фаїною. Цього ж року він емігрував до Німеччини. А в 1981 році після наказу Л. Брежнєва, Генерального Секретаря КПРС, втратив радянське громадянс­тво. Насправді ніякого конфлікту у Войновича з радянським народом і владою не було. Конфлікт у нього був з тими людьми, які своєю діяльністю дискредитували радянську владу і нахабно ототожнювали себе з нею.

Після наказу письменник відправив Л. Брежнєву такого листа. «Пане Брежнєв, Ви мою діяльність оцінили дуже «високо». Я не підривав престижності Радянської держави. У Радянської держави, завдяки зусиллям його керівників і Вашому особис­тому внеску, ніякого престижу немає. Тому за справедливістю Вам слід було позба­вити громадянства самого себе. Я Вашого наказу не визнаю і вважаю його не більше, ніж «фільчиною грамотою». Юридично він протизаконний, а фактично я як був ро­сійським письменником і громадянином, так ним і залишусь до самої смерті і навіть після неї. Будучи оптимістом, я не маю жодного сумніву, що незабаром усі Ваші на­кази, які позбавляють нашу Батьківщину її культурного надбання, буде скасовано.

Мого оптимізму однак не достатньо для віри в швидку ліквідацію паперового дефіциту. І моїм читачам доведеться здавати по 20 кг макулатури. Ваших творів для того, щоб отримати талон на 1 книгу про солдата Чонкіна».

У липні 1981 року, коли було написано цей лист, зміст його сприймався як аб­солютна утопія. У кращому випадку — як дотепний жарт. Зараз він став реальніс­тю. У результаті таких міркувань вийшла книга, яку В. Войнович назвав «Антира-дянський союз», куди ввійшли нариси і фейлетони.

На початку 1987 року в американському виданні було надруковано роман «Мо­сква 2042». Видавництво організувало письменнику поїздку містами Східного уз­бережжя і вклало в одну рекламу 35 тисяч доларів. Він відвідував різні міста, ви­ступав у престижних університетах: Колумбійському, Йєнському, Корнельському, Гарвардському та ін.

Влітку 1988 року Володимир Миколайович Войнович потрапив до лікарні райо­ну Богенхаузен у Мюнхені з хворобою серця. Його прооперували, і стан здоров'я поліпшився. Перебуваючи в Німеччині, він весь час стежив за тим, що друкувалось на Батьківщині. У 1995 році повернувся до Москви. Помер у 2004 році.

У кінці 70-х років на початку 80-х ХХ ст. комуністичне майбутнє почали усві­домлювати як глухий кут, з' явилася нагальна потреба зрозуміти сутність суспільної системи, яка отримала назву соціалістичної, і відповісти на питання, чому вона вступила в конфлікт з інтересами людини. Перед написанням роману «Москва 2042» В. Войнович поставив собі за мету дослідити принципи Радянської держави, яка проіснувала декілька десятиліть, яка призвела до трагедії народу, а також саму природу тоталітаризму.

Формувальним принципом твору став принцип художнього моделювання ідеї комунізму.

Головний герой роману — Віталій Микитович Карцев — письменник, який пи­сав книгу про майбутнє своєї країни, результат його творчості існував на межі реа­льності. Гра уявлення допомагла Карцеву відправитись із емігрантської дійсності до МОСКОРЕПу — першої в світі Московської Комуністичної Республіки.

Реалізація комуністичної утопії в романі виявилася прямо протилежною прекра­сній мрії, що призвело її на рівень антиутопії.

Відмітна сила роману «Москва 2042» полягала не тільки в тому, що автор подав можливий негативний варіант комуністичної утопії, а й у тому, що він показав аб­сурдний процес реалізації ідеї комунізму, розкрив сутність радянської тоталітарної системи, яка прикривала насильство. Таким чином, з одного боку, твір був спрямо­ваний у майбутнє, за яке письменник відчував глибоку тривогу, а з іншого, — за­снований на аналізі історичного минулого й сучасної дійсності.

Пародійний характер антиутопії В. Войновича виявився на всіх рівнях тексту і визначив рух конфлікту. Пародія надала антиутопії історичну конкретність і сприя­ла широкому, узагальненому розумінню образів і ситуацій.

Письменник визначив жанр твору як роман-анекдот. Особлива роль Володимира Войновича в розвитку антиутопій визначилася:

вирішенням основних проблем попередньої традиції й злободенних питань сучасності;

перенесенням акцентів художньої оповіді з критичного зображення утопічних ідеалів на змалювання катастрофічних наслідків їх повного впровадження в життя;

наданням негативній утопії завершеного, канонічного вигляду;

виразністю тоталітарного характеру ідеально недосконалого суспільства;

своєрідністю сюжету, який побудовано не як оповідна послідовність подій, а як історія виникнення, розвитку, становлення і загибелі особистості в суспільстві;

наявністю фантастичного елемента, який відіграв допоміжну, не сюжетотвор-чу (як у науковій фантастиці) роль.

Войнович розкрив абсурдний процес реалізації ідеї тоталітарної системи, яка прикривала насилля міфом про прийдешню перемогу комунізму.

Особливості комуністичного режиму. Побудова реального комунізму стала практично можливою внаслідок Великої Серпневої комуністичної революції, під­готовленої і здійсненої під керівництвом і за участі Генералісимуса.

Комуністична республіка була встановлена в межах одного міста — Москви, тому і назвивалася МОСКОРЕП (Московська комуністична республіка).

Над виконанням програми побудови комунізму в одному окремому місті пра­цювали не тільки москвичі, а й працівники всього Радянського Союзу. З їхньою до­помогою були побудовані нові споруди, заготовлено все необхідне для нормально­го існування на цілий рік. З усієї країни звозилися запаси харчування і ширпотребу. Були запрошені іноземні спеціалісти, включаючи німецьких ковбасників, швейцар­ських сироварів, французьких модельєрів. Задовго до оголошення комунізму на московські склади доставили запаси різних напоїв, піцци, гамбургерів, спеціально замовили майки з написами: «I Love communism».

Одночасно вживали заходів щодо огородження Москви від «гостей» із першого кола ворожості, особливо від жителів Калінінської, Ярославської, Костромської та інших областей, які під приводом огляду музеїв робили набіги на магазини. Крім того, було створено якісний відбір людей. Приблизно за місяць до наступу комуні­зму з Москви виселили асоціальні елементи, алкоголіків, хуліганів, туніядців, єв­реїв, дисидентів, інвалідів і пенсіонерів. Студентів відправили у віддалені будіве­льні загони, а школярів — у піонерські табори.

У день проголошення Комунізму всі магазини були переповнені різноманіт­ними товарами. Справа була нова, і уникнути помилок не вдалось. У перший день усі робітники не працювали, а побігли до магазинів і хапали те, що потрап­ляло до рук.

Комуністична влада була змушена для встановлення порядку викликати військо. У Москву ввели танки гвардійських дивізій і на три дні оголосили воєнний стан.

Державний устрій у Москві 2042 року дуже відрізнявся від Москви теперішньої. Усе суспільство поділили на людей двох типів: із загальними потребами і підвище­ними потребами. Кожний народжувався із загальними потребами, а потім, якщо він розвивався, його потреби зростали і враховувалися. Люди першого типу жили за рахунок здавання вторинного продукту, отримуючи талони, за якими вони відвіду­вали їдальні, публічні клуби і бібліотеки. Усюди висіли гасла:

«Хто здає продукт вторинний — той забезпечується відмінно!»

«Хто здає продукт вторинний — той сексується відмінно!»

«Хто здає продукт вторинний — той харчується відмінно!»

Людина із загальними потребами могла вижити завдяки здачі вторинного про­дукту. Люди з підвищеними потребами були звільнені від здачі такого продукту.

Всі мешканці Москви ходили наголо підстрижені, оскільки змушені були здава­ти волосся як вторинний продукт. На той час виникла велика проблема з водою і газом. Тому вода дуже цінувалася: «Вода — джерело життя», «Вода — народна гордість», «Хто не зберігає воду, той ворог народу».

Вулицями їздили бронетранспортери та паровики. Все місто було огороджено парканом і колючою проволокою, щоб захиститися від ворожих кіл. До першого кола входили республіки, які називалися синовими, до другого — соціалістичні країни, до третього — ворожі капіталістичні.

Людей з дитинства привчили доносити на батьків, вихователів, друзів. Підрос­таючи, людина доносила буквально на всіх — на кожного, таким чином її контро­лювали. Мешканців МОСКОРЕПу називали комунянами. У всіх були імена, які да­вали їм при народженні, а потім змінювали їх на ті, які отримували під час «звєздєнія», тобто зіркові імена, які відображали спрямованість основної діяльності кожного комунянина.

Ім' я «Генералісимус» виникло досить природньо. Справа в тому, що Генералі­симус був одночасно Генеральним секретарем партії, мав військове звання Генера­лісимус і, крім того, відрізнявся від інших людей всебічною геніальністю. Врахо­вуючи всі ці звання, люди називали його «наш геніальний генеральний секретар і генералісимус», але, як відомо, крім інших якостей, їх ватажок відрізнявся ще й ви­ключною скромністю. І врешті-решт з' явилось ось таке просте і природне ім' я.

У МОСКОРЕПі існував інститут, де працювали над створенням нової людини. Тут виводили різні «сорти» людей (людину-вченого, людину-прибиральника, лю-дину-лікаря, людину-музиканта та ін.). Тобто кожна людина займалася тільки тим, чим вона володіла найкраще.

Було винайдено еліксир життя, вживаючи який, людина ніколи не старіла, а за­лишалась вічно молодою.

У деяких питаннях зроблено великі і значні кроки вперед, але в питанні госпо­дарства і харчування — великий крок назад.

Людина не мала ніяких ні прав, ні свобод, що підтверджувалося системою доносів.

Усі засоби масової інформації були спрямовані на прославлення Генералісиму­са. У газетах друкували його портрет, короткий медичний бюлетень про стан здо­ров' я і це робилося кожного дня. Потім йшли накази, які підписувалися ним, теле­грами, що Генералісимус відправляв на адреси різноманітних з' їздів, конференцій, нарад. У газетах указували, що Генералісимус — це всенародний ватажок, він обі­ймав одночасно п' ять вищих посад: Генерального секретаря ЦК КПГБ, Голови Верховного П' ятикутника, Верховного Головнокомандуючого, Голови Комітету державної безпеки і Патріарха Всієї Русі. Повідомлялось про всі події, факти і си­туації, які були пов' язані безпосередньо з Генералісимусом. Телебачення також кожен день починало із звіту про стан його здоров'я, про успіхи, досягнення тощо.

Засоби масової інформації формували суспільну свідомість в усіх громадян без винятку.

Партія була «марксистська»-офіційна і «семітська»-неофіційна. Рух «сімітів» зародився ще при житті Сім Сімича. Тоді це був ще не рух, а численний розріз­нений натовп прихильників. Пізніше виник малий гурток школярів-старшокласників, які створили підпільну організацію, що мала назву «СІМ». Коли їх викрили, рух перестав існувати, але знову ж почали створюватися гурт­ки, спільноти, об' єднання, які мали назву «СІМ», хоча тлумачили це слово по­

різному. Висилаючи Карнавалова за межі країни, тодішня влада сподівалася, що на цьому рух і зупиниться, але помилилась. Рух не тільки не зник, а й досяг апофеозу, реально загрожуючи безпеці держави. «Сіміти» збирались у гуртки, читали твори ватажка, вивчали їх, конспектували, переписували і розповсюджу­вали. Для того щоб з цим покінчити, служба БЕЗО була змушена прикласти ду­же великих зусиль і потім усіх «сімітів» удалося розгромити, всі твори Карнава-лова були відібрані і знищені. Саме після цього розгрому рух розпочав свою діяльність. І більше того він мав такі форми, з якими боротися вже було немож­ливо. Про це свідчили написи СІМ у секретних приміщеннях. Це слово почали всі використовувати доречно і недоречно: СІМптом, СІМбіоз, СІМпатія, СІМа-фор, СІМантика, СІМдром...

«Сіміти» розраховували на встановлення в Росії самодержавної, або, як її нази­вали, сімодержавної монархії. Монархічна ідея і в ХХ ст. була жива і популярна. В їхніх очах можна було прочитати, що монархія буде встановлена. Рух «сімітів» ріс і загрожував перетворитись на стихійний. Так і сталося. До влади прийшов мо­нарх — Серафім Перший, цар і самодержець Всієї Русі. Генералісимуса було ски­нуто з посади, він чекав своєї смерті.

Антиутопія мала прогнозуючий характер: роман було направлено на реальність, яку необхідно змінити, вказувалося, як треба проводити ці зміни. Войнович показав комуністичну систему, крах якої зміг передбачити ще в 1980 році. Автор змалював подібне суспільство, щоб розкрити істинні протиріччя життя, звільнитися від хиб­них міфів про світле майбутнє, яке всі пророчили.

Підтвердженням цього стало висвітлення проблеми води, нафти, газу.

Роман назрівав, формувався і нібито виник з усієї попередньої творчості пись­менника. На основі публіцистичних статей характеризувалася непримиренна пози­ція автора по відношенню до післявоєнної дійсності. В. Войнович відкрито засудив свою невіру в побудову ідеального комуністичного режиму. Прагнучи оголити реа­льність соціального розвитку суспільства, яка була під впливом ілюзій, він сатири­чно викривав тоталітарний менталітет і його імператив, який сприяв формуванню арабської психології, для того щоб запобігти втраті змісту людського існування. Тема порушення цілісності людської особистості в умовах тоталітаризму стала центральною в романі.

Використовуючи прийом гротеску, письменник зобразив усі сторони життя Єдиного Суспільства: суспільні структури, духовне, навіть інтимне життя його ме­шканців.

Заслуга В. Войновича полягала в тому, що він у самих витоків нової системи розгадав її антигуманний характер. Правдивість реалістичного мислення дозволила йому мати сумніви стосовно можливості створення ідеального суспільства і зобра­зити зовсім іншу систему, ніж у трактатах Т. Мора і Т. Кампанелли, Дж. Свіфта і Г. Уеллса. Він був набагато далекогляднішим і точнішим у своїх віщуваннях, ніж його попередники. Затвердження в будь-якій країні адміністративно-бюрократичної системи з культом особистості добродія, який прагнув до утилітаризму та уніфіка­ції людської свідомості під впливом страху, вело до деградації суспільства.

Роман В. Войновича «Москва 2042» відобразив не тільки скепсис відносно пер­спектив розвитку суспільства, а й живе прагнення до пробудження людської само­свідомості, відповідальності за свою долю і прийдешнє людство.

У романі-антиутопії письменник зробив спробу зобразити людину в її суспіль­них зв' язках, які розкрили б вплив соціальних обставин і змісту буття, прагнення до життєстверджуючого пафосу навіть при трагічному вирішенні конфлікту.

Своєрідність сюжету твору полягала в тому, що він будувався як історія виник­нення, розвитку, становлення і загибелі особистості в суспільстві знеособлених громадян. У центрі роману постав конфлікт людини і тоталітарної системи, яка розкрила трагічне положення особистості, що знаходилася в полоні ідеологічних ілюзій. Зображення міфу подано зсередини, через думки і почуття особистості, яка була затиснута драматичним протиріччям між соціальним міфом і реальністю.

Пародія сприяла показу абсурдного світу, в якому особистість приречена на не­вільне і вбоге існування.

Деградація — початок руйнування особистості. Деградована людина завжди була душевно холодна, мала кам' яне серце, прагнула до збагачення, проявляла жо­рстокість, егоїзм, скнарість, байдужість до навколишнього світу.

У романі В. Войновича майбутні люди майже повністю втратили всі свої гарні якості. Вони були бездуховними, забули про такі почуття, як кохання, людяність, повага, вдячність, турботливість. Кожен жив заради себе. У республіці не було ні хворих, ні дітей, оскільки їх вислали в інші кола. Хоча зроблено спробу винайти еліксир життя й довголіття, люди не уникнули старості, швидко старіли і помира­ли. Нові люди були обмежені у своєму світогляді, нічого не знали про історію су­спільства. Однак не можна побудувати нове суспільство без знання його історії. Такі люди повністю байдужі до навколишнього середовища, до подій, які відбу­валися в світі. Державою повинні керувати здорові фізично і морально політичні діячі. На чолі ж республіки стояла людина, яка вже повністю деградувала, тобто підійшла до межі ретрограду. Генералісимус у творі показаний як приклад немо­жливого в світі.

Одним із законів москорепівців був такий: «Кожен, хто хоче одружитися, по­винен мати високі досягнення в будь-якій галузі науки, повинен бути відзначений П'ятикутником». Тільки за таких умов влада давала дозвіл на одруження.

Письменник передчував, що крах комуністичної системи неминучий, але довес­ти цього не зміг. Він надав можливість людям побачити це на власні очі, відчути її наслідки. Деградація особистості в умовах тоталітарної системи все знищувала на своєму шляху. Кожне суспільство могла спіткати доля МОСКОРЕПу.

В.Войнович не робив ніякої спроби визначити головні об'єкти в тому життєво­му матеріалі, який був відправною точкою сатиричного і гумористичного осмис­лення дійсності. Саме вибір об' єкта висміяння у зв' язку із світосприйняттям мит­ця — це не тільки критерій для визначення міри сміху, але значною мірою і питання методу, який досить чітко проступав навіть при швидкому погляді на вза­ємовідносини реалізму з дійсністю.

Усі герої антиутопії гинули як особистості. Але перед цим вони переживали процес душевного просвітлення, їм відкривався новий зміст існування.

Головна сюжетна лінія — неприйняття окремою особою встановленої соціаль­ної організації суспільства, заснованої на ідентичності, бунті і боротьбі з системою уніфікації, але врешті-решт — злам: людина відмовлялася від себе, переставала бу­ти особистістю.

Героям роману завжди надавався шанс змінити своє життя. Але, не маючи мож­ливості вирватися з тенет загальної системи, вони капітулювали, втрачали свою ідентичність, відмовлялися від власного «я» на користь загальних інтересів і влива­лися до загального ритму мільйонів подібних.

Уже більше ста років людство перебувало в безперервному пошуку антиутопії, натомість зазнавало грандіозної катастрофи, переживало метафізичні розчарування. Сумнівне «царство Боже», ім' я якому «комунізм», виявилося примарним.

Поєднання фантастичного і реального склало характерну особливість творчих принципів російського романіста, який використовував традиційні прийоми досяг­нення правдоподібності фантастичного шляхом деталізації матеріального світу. Мандрівник В. Войновича здійснив свою подорож на машині часу. Він сів у зви­чайний літак і полетів, а коли політ закінчився, то опинився в Москві 2042 року.

У »Москві 2042» В. Войновича письменника Карцева було закинуто у світ, який відносив його невимовно далеко. Здавалося б, сваволі письменника підкорено все. У світі, де він опинився, володарювали закони життя, а не закони літературної тра­диції. За такий тривалий час усе, чим хотів скористатися Карцев, стало непридат­ним. Пробувши там, він зовсім не наблизився до здійснення свого задуму.

Отже, модель майбутнього, закладена утопістами і антиутопістами, мала визна­чальні проблемні дефініції і відповідні персонажні стереотипи, які на рівні індиві­дуально-авторської регуляції знайшли широке втілення в романі В. Войновича.