5. Самотність як наслідок насилля, як причина, як засіб протистояти йому — головна тема творчості Г. Г. Маркеса

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 

Габріель Гарсіа Маркес (нар. 1928 р.)

Габріель Гарсіа Маркес — лауреат Нобелівської премії 1982 року з літератури «за романи й опові­дання, в яких фантастичні й реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в якому відбито життя й суперечності Латиноаме­риканського континенту».

Народився письменник у 1928 році в провінцій­ному містечку Аракатаці на березі Карибського мо­ря. Хлопчика виховували бабуся і дід. Бабуся стала для нього джерелом казок, легенд, різноманітних фантастичних історій, а дід — реалістичних історій про події громадянської війни. У подальшому житті майбутнього письменника таке виховання сприяло належності до літературного напряму «магічний ре­

алізм», у якому органічно поєдналися елементи дійсного та уявного, реального та фантастичного, побутового та міфологічного.

Після смерті діда (1936 рік) Гарсіа Маркес певний час навчався в єзуїтській школі в Барранкільї, а, набувши трохи знань, відвідував навчальний заклад у місті Зіпакіра, де й здобув ступінь, який відповідав диплому випускника коледжу в Спо­лучених Штатах. У 1947 році вступив на юридичний факультет Колумбійського університету. Захоплювався літературою. Тоді ж у газеті «Спостерігач» була на­друкована його перша повість «Третя відмова».

У 1948 році зчинився черговий заколот, який переріс у тривалу громадянську війну, що охопила на той час багато латиноамериканських країн. Університет було закрито. Маркес переїхав до Картахена, де продовжив свою юридичну освіту, і че­рез два роки став репортером у «Геральді». На цей час він уже був автором кількох оповідань, а у 1951 році розпочав роботу над повістю «Опале листя», дія якої від­бувалася в Макондо, що, здається, просто таки списано з рідної Аракатаки. Один з критиків написав, що автор позбавлений літературного хисту, і порадив йому знай­ти собі іншу справу.

У 1954 році Маркес переїхав до Боготи і став працювати репортером «Спостері­гача». Коли газету закрили, залишився без засобів для існування. У 1955 році поба­чили світ кілька оповідань, повість «Опале листя». Помітного успіху ці твори авторо­ві не принесли, проте привернули увагу критиків і читачів. Як кореспондента газети Г. Маркеса було відряджено до Європи, зокрема до Парижа. Пропрацювавши два ро­ки в Європі позаштатним журналістом, він влаштувався на роботу в Кубинське уря­дове агентство новин, а в 1961 році перебрався до Мехіко, де заробляв на прожиття сценаріями та журнальними статтями, а у вільний час писав книжки. Через рік після виходу повісті «Полковнику ніхто не пише» (1961) з'явився збірник оповідань «По­хорони Мама-Гранде». У 1967 році комерційного успіху здобув роман «Сто років самотності». Перше видання цього твору розкупили за тиждень. За висловом перуан­ського письменника Варгаса Льоса, то був «літературний землетрус».

Продовжуючи жити в Мехіко, письменник часто відвідував Картахен, свою ба­тьківщину. Подейкували, що він став приятелем Фіделя Кастро, незважаючи на те, що не все в політиці Куби, де він неоднарозово бував, йому подобалося. Марксист­ські переконання Г. Маркеса, його зближення з кубинським комуністичним лідером стало однією з причин вигнання письменника зі США. В' їзд до цієї країни йому до­зволили лише після 1971 року.

Розпочався період популярності письменника. Йому надали почесний ступінь Колумбійського університету, французький орден Почесного Легіону, про твор­чість стали писати монографії. Він став лауреатом Нобелівської премії.

Останнім з надрукованих творів Г. Маркеса став роман «Кохання під час холе­ри» (1990). Останніми роками письменник разом з дружиною живе в Колумбії, в одному із найпрестижніших районів Боготи. З 1999 року з'явилася інформація про те, що він хворий на рак лімфи, а в червні 2000 року декілька видань навіть повід­омило про його смерть. Виявилося, передчасно, бо в кінці 2000 року він живий з' явився на книжковій ярмарці в Гвадалахарі, де сказав: «Моя лімфа відступила, я знову сповнений сил».

«Осінь патріарха» — роман, який продовжив ідеї, втілені письменником у тво­рі «Сто років самотності», але в ньому увага сконцентрована на проблемі диктатор­ства, тиранії. Ця книга стала однією з найважливіших щодо розуміння творчих пра­гнень і поглядів Г. Маркеса, оскільки він сам визнав її головною в своєму художньому доробку.

Письменник, перш ніж написати роман, довго (впродовж 10 років) вивчав про­блему диктатури в Латинській Америці, досконало аналізував особистості різних диктаторів. Кожен крок досліджень приносив йому гірке розчарування: один із ти­ранів винищував усіх чорних собак, бо котрийсь з його ворогів, утікаючи від пере­слідувань, змінив людську подобу й обернувся на чорного собаку; інший закрив усю республіку Парагвай, залишивши лише одне вікно для пошти; третій з почес­тями поховав свою ногу. Таким чином, Г. Маркес намагався створити узагальнену атмосферу диктатури.

Назва роману мала глибоко символічний зміст. «Осінь патріарха» вказувала на те, що колись диктатор був кращим, а тепер став гіршим. «Осінь», як старість, сим­волізувала занепад усіх диктаторів у всі часи. Опадало листя, видно було стовбур дерева — отже, і президент при всій своїй жорстокості був жалюгідним. Роман не­легкий для читацького розуміння, але він зумів зірвати маску лицемірства, облуди, підступності з окремої людини і зі всього світу.

Про смерть старого диктатора сповістили птахи, які злетілись на запах мерця. І лише після цього люди наважилися ввійти до президентського палацу. Але вони не вірили власним очам, що він помер, бо звикли вважати свого президента безсме­ртним — настільки сильним був їх острах перед ним.

Так розпочалася оповідь роману «Осінь патріарха», яка постійно поверталася до описаного початку і відштовхувалася від нього. Смерть диктатора символізувала крах минулого і відкривала шлях для майбутнього, пробуджувала націю від летур-гійного сну, давала їй можливість скинути з себе ланцюги рабства.

Однак фінал роману залишився відкритим і неоднозначним. Дзвонили дзвони, гриміли барабани, люди шаленіли від радощів, що закінчилося насилля. Тим часом у державній раді вже засідали нові претенденти на владу, жадаючи розділити спа­док небіжчика. Таким чином, автор наштовхунув на думку, що завжди будуть ті, хто хоче поневолити, загарбати, принизити гідність нації. Але історична доля нації залежитиме від неї самої і від кожного її носія.

Новела «Стариган з крилами» ввійшла до збірки «Незвичайна і сумна історія про довірливу Ерендиру та її жорстоку бабку» (1972).

Думки дослідників щодо визначення жанру твору розійшлися. Одні вважали твір оповіданням-притчею (невелика алегорична розповідь з символіко-філософським змістом, у якій фабула підпорядкована моралізаторській частині тво­ру), інші — новелою (епічний жанр, невеликий за обсягом прозовий твір про не­звичайну життєву подію з несподіваним фіналом, напруженою та яскраво вимальо-ваною дією). Більшість зупинилася на визначенні новели, оскільки твір будувався на одній події, в якій відображалася парадоксальність явищ буття; кінцівка була не-очікуваною; мова вражала своєю лаконічністю та яскравістю; героєм стала особис­тість, яка потрапила в незвичайні життєві обставини.

В основу твору покладено прийом гротеску — поєднання протилежних, несумі­сних якостей: високе призначення ангела і надприроднє створіння — потворне, ні­кчемне, жалюгідне.

Одного разу на подвір'ї Пелайо та Елісенди з'явилася невідома істота — старий дід з крилами, який не міг вилізти з багнюки. Мешканці селища висловлювали різні припущення щодо цієї істоти, але так і не змогли визначитися. Стариган оселився в будинку Пелайо, і той скоро почав заробляти на ньому гроші. На старого приходи­ли подивитися, як на чудо, неземне створіння. Так було недовго, бо з' явилася дів-чина-павук, яка, крім того що була незвична зовні, ще й уміла говорити. То інтерес до старого з крилами у односельців зник. На той час Пелайо та Елісенда збагатили­

ся: добудували будинок, розвели кролів, зажили заможно, і старий став їм непотрі­бний. Він ходив під ногами у господарів, тому Елісенда часто проганяла його віни­ком. І раптом герой захворів, всі думали, що помре. Але в нього відросли нові кри­ла як у дорослих птахів. Якось Пелайо та Елісенда почули дивні звуки на подвір'ї. Коли виглянули, то побачили на даху свого будинку старого, який, змахнувши лег­ко крилами, полетів.

Старий з крилами у творі виступив образом-символом духовності, чистоти.

Крім нього, у творі зображені й інші образи-символи.

 

Образи-люди

Образи природи

Образи цивілізації

Стариган з крилами — божий посланець, символ знехтуван­ня віри та уособлення природи

Дощ — символ необхідності духовного очищення землі

Селище — модель людства

Хлопчик — жорстоке дитя хворого суспільства

Морська стихія — бурхливе і суперечливе життя

Дротяна сітка курника — «гет­то»

Жінка-павук — символ дегра­дації суспільства

Краби — вторгнення стихій, буденності життя

Цирк — абсурд, пародія буття

Пелайо та Елісенда — втілення прагматизму

 

П'ять сентаво — ціна відчу­ження

Новелу Г. Маркеса часто порівнювали з баладою І. Драча «Крила», оскільки во­ни мали спільні і відмітні риси.

 

Спільне

Відмінне

1. Поєднання міфу і реальності

1. Образ дядька Кирила — конкретніший, чіт­кіший, це образ реальної людини

2. Утвердження думки, що люди не завжди го­тові до усвідомлення високих божественних іс­тин, сприймають дар божий як зайвий тягар

2.   Герой  Маркеса —  образ-символ, образ-узагальнення

3. Використання дару божого (ангела, крил) у корисливих інтересах

3. Фінал твору І. Драча звучить оптимістичніше

4. Використання засобів сатири

 

5. Біль, переживання за майбутнє людства

 

Одне з чільних місць у творчому доробку письменника належало і повісті «Полковнику ніхто не пише». Твір було написано 1958 року. Відомо, що повість увійшла до однойменної збірки його творів, куди були вміщені ще оповідання 1947—1972 рр. Книгу видано в Боготі на кошти, які зібрали друзі письменника.

Головний герой твору — 75-річний полковник, ветеран громадянської війни, яка закінчилася вже 56 років потому. Дев'ятнадцять років тому, коли Конгрес прийняв закон про пенсії, розпочався процес визнання, який тривав вісім років. Після цього мунуло ще шість років, перш ніж полковника включили до списку пенсіонерів «12 серпня 1949 року». Так було написано в останньому листі, котрий отримав полков­ник. Увесь цей час він разом зі своєю дружиною чекав на повідомлення про довго­очікувану пенсію. Подружжя жило в страшенних злиднях, до того ж дружина була

хвора на астму. Болю додала втрата єдиного сина Агустина, якого дев' ять місяців тому вбили. В будинку в них жив півень, на якого вони витрачали певні кошти як на повноправного члена родини.

Не маючи засобів для існування, подружжя почало продавати речі з власного будинку. Гроші дружина зберігала під матрацом, зав' язавши їх у хустку, рівномір­но розподіляючи їх між собою та півнем.

Щоразу, коли полковник відправлявся зустрічати в порту поштовий катер, у їх­ньому домі спалахувала надія, котра згасала після його повернення. З величезним трепетом у душі герой спостерігав, як катер швартувався біля берега, а потім з ньо­го виносили торбинки з листами. «Інспектор продовжував розкладати пошту. Полковник дивився на ящик з його літерою. Лист "авіа» із блакитною смужкою по краях тільки підсилював його напругу. Лікар зламав печатку на пачці з газетами. Він проглядав головні новини, а полковник не відводив від ящика очей — чекав, коли інспектор зупиниться на ньому. Але цього не відбулося. Лікар відірвався від газет. Подивився на полковника. Потім підвів погляд на інспектора, який підсів до теле­фонного апарата, і знову подивився на полковника, показавши очима, що час вже йти». П' ятнадцять років чекання загострили його інтуїцію і тривогу. У такі хвили­ни йому доводилося просто брехати, що він нічого і не чекав, оскільки йому нікому було писати. Повернувшись додому, полковник тривалий час не міг опритомніти, а потім брався переглядати газету з надією знайти там замітку про ветеранів. Десять років такого читання навчили його вірити, що найкращі новини ще десь попереду. Він вирішив добитися правди, для цього у черговий раз пішов до адвоката. Проте той не зміг знайти важливого документа — угоди, і до всього додав ще й те, що минуло занадто багато часу.

Мінорного звучання повісті надала ще й картина осені. Дія твору відбувалася в жовтні, коли постійно йшов дощ, на вулиці було прохолодно і сиро. У такі дні пол­ковник відчував себе недобре і сподівався, що все це через дощі і холодну осінь. Він так думав, щоб заспокоїти себе, адже вірив у те, що йому обов' язково необхід­но дожити до того дня, коли нарешті до нього надійде довгоочікуваний лист.

Наступну надію на виживання полковник покладав на півня, якого дружина проси­ла продати, щоб він не нагадував їй про втрату сина. Одного вечора, 3 січня, син пішов на чергові бої півнів з надією заробити гроші у виграші і не повернувся. Полковник ка­тегорично відмовився це робити, оскільки через три місяці, знову в січні, почнуться бої півнів і вони зможуть виграти їх. А поки що залишався єдиний вихід — чекати.

Отже, своїми творами Г. Маркес намагався донести до читачів, що в Латинській Америці існувало дві хвороби в суспільних взаємостосунках — це насилля та само­тність. Отож, провідною темою творчості стала тема самотності.

Майстерність Г. Маркеса:

поєднання елементів дійсного та уявного, реального та фантастичного, побу­тового та міфологічного;

прагнення до універсальності образів;

намагання осмислити історичний досвід людства в широкому міфологічному та культурному контексті;

звернення до національних джерел, традицій;

використання міфу та міфотворчості;

висвітлення дійсності крізь призму міфологічної свідомості;

ставлення до життя і смерті як до природних явищ