3. Інтелектуальна сатира в творчій спадщині Італо Кальвіно

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 

Італо Кальвіно (1923—1985)

Італо Кальвіно помер більше ніж двадцять років тому. Але і до сьогодні не вщухали дискусії стосов­но того, ким вважати Кальвіно: сюрреалістом, май­стром фантазії, структуралістом, сучасним постмо-дерністом. Гор Відал називав його «справжнім реалістом», підтверджуючи це словами самого письменника, який вважав, що «тільки надійна про­зова основа дає початок творенню; фантазія — це немов джем, яким ви мусите намастити черствий шматок хліба. Якщо ні, то фантазія залишається

безформною, мов джем, з якого вам нічого не вда-

сться зробити». Ще за життя Італо Кальвіно став класиком і не лише італійської літератури.

Письменник не залишив нам автобіографії (в повному розумінні слова). Якось він сказав: «Ви за­питуєте мене про мої біографічні дані — саме про те, що завжди бентежило ме­

не. Дати, навіть ті, що занесені в офіційні папери, то приватне, що має людина, й тому відкрито говорити про них — майже те саме, що розповідати про це психо-аналітикові».

Народився прозаїк 15 жовтня 1923 року в місті Сантьяго-де-лас-Вегас (Куба) у родині італійців — ботаніків, спеціалістів із тропічної рослинності, Маріо Кальвіно та Евеліни Мамеллі. Дитинство Кальвіно минуло в маєтку, де росли екзотичні де­рева і буяли розкішні квіти, в лісах приморських Альп та на скелях Італійської Рив' єри. Освіту здобув у Італії в Сан-Ремо, куди родина повернулася в 1925 році. У цьому місті він мешкав майже двадцять років.

На початку Другої світової війни письменник був мобілізований до війська як член партії «молоді фашисти», до якої його примусили вступити. У 1940 році він брав участь в окупації Французької Рив'єри.

Батьки Кальвіно мали бажання, щоб старший син (молодший, Флоріано, згодом став геологом зі світовим ім' ям) пішов їхнім шляхом. Тому з 1942 року майбутній класик літератури вивчав агрономію в Туринському університеті, де його батько був професором кафедри тропічних культур. З 1943 року, після окупації країни фашистами, брав активну участь у італійському Русі Опору, у 1944 вступив до Ко­муністичної партії. Після закінчення війни в 1945 році письменник отримав вчену ступінь з англійської літератури в Туринському університеті і звернувся до літера­турної творчості. Впродовж навчання і після його закінчення Кальвіно співробітни­чав із тижневиком «Політекніко», редактором якого був на той час Еліо Вітторіні, і з «Уніті» — газетою італійських комуністів. Він розпочав працювати у видавництві «Ейнауді», де познайомився з Чезаре Павезе, з яким його в подальшому пов' язувала щира дружба. Творчість Вітторіні та Павезе справила певний вплив на становлення Італо Кальвіно як письменника.

Перші твори І. Кальвіно — роман «Стежка павучих гнізд» (1947), збірка новел «Останнім прилітає крук» (1949) — були написані під впливом неореалістичної ес­тетики і присвячені змалюванню буднів та героїчної боротьби з нацистами італій­ських партизанів. Головну увагу при цьому письменник зосередив на морально-етичних проблемах виховання патріотичної свідомості простих італійців — учас­ників Руху Опору. Уже в цих творах прослідковувалося тяжіння Кальвіно до казко­во-фантастичної, алегорично-філософської інтерпретації дійсності. Цей прийом став провідним у його творчості.

Усього за 20 днів, у грудні 1946 року, він написав роман «Стежка павучих гнізд», який 1947 року вийшов друком тиражем у 6000 примірників і того самого року отримав премію «Річчоне».

Наприкінці 40-х років І. Кальвіно співпрацював з рядом італійських газет, у 1950 році займав посаду редактора у видавництві «Ейнауді» й не переставав писати та друкуватися: «Роздвоєний віконт», «Аргентинська мурашка» (1952), «Вступ до війни» (1954), «Італійські казки» (1956).

У серпні 1957 році письменник вийшов зі складу Комуністичної партії у зв'язку з тим, що «протиріччя між ним та партійним керівництвом заважали йому брати участь у будь-якій формі політичного життя». Того ж року побачили світ два йо­го твори — «Барон на дереві» й «Спекуляція в будівництві» (Премія Вієреджо). У 1959 році Італо Кальвіно завершив роботу над романом «Неіснуючий лицар». Згодом за трилогію «Наші предки» («Барон на дереві», «Роздвоєний віконт», «Не­існуючий лицар») письменник отримав премію «Багутта».

У 50-х роках Кальвіно написав ряд творів, у яких звернувся до актуальних про­блем італійської дійсності. У повістях «Будівельна афера» (1957), «Хмара смогу»

він відобразив стрімку індустріалізацію в Італії повоєнних років, що сприй­малася крізь свідомість інтелігента, для котрого хмара смогу стала символом не­безпечних антиестетичних і антигуманних тенденцій у сучасному суспільстві.

У цей час у творчості письменника намітився відхід від принципів неореалізму. Натомість посилилася увага до алегорично-філософських узагальнень, поєднаних з елементами фантастики та інтелектуальної сатири: філософсько-алегорична роман­на трилогія «Наші предки». У романах, що увійшли до складу цієї трилогії, — «Розполовинений віконт» (1952), «Барон на дереві» (1957), «Неіснуючий лицар»

на матеріалі сатирико-фантастичної інтерпретації історії Кальвіно порушив ряд гострих етичних проблем сучасності. Це проблема добра і зла, роздвоєння осо­бистості між моральними полюсами, сенс історичного розвитку, доля соціального прогресу, проблема та суть моральних зобов'язань, відчуженння людини від суспі­льства тощо. У такому ж філософсько-фантастичному з елементами інтелектуаль­ної сатири аспекті були написані й збірки оповідань Кальвіно — «Космікомічні оповідання» (1965), «Нульовий момент» (1967), у яких йшлося про космогонічні процеси, пов'язані з виникненням планет, розвитком Всесвіту, людської цивілізації. У циклі гумористичних оповідань-притч «Марковальдо» (1963) письменник зма­лював долю простої людини в сучасному суспільстві.

У 1962 році І. Кальвіно одружився з перекладачкою Естер Джудіт Зінгер. Одру­женим, з 1967 року і майже до кінця життя, він з дружиною й дочкою Джованною мешкав у Парижі, час від часу відвідуючи Турин, Мілан та Рим. Саме в Парижі прозаїк захопився науковими розробками в галузі структуралізму та семантики. Тут він близько зійшовся з теоретиками літератури Клодом Леві Стросом, Роланом Ба-ртесом та письменниками, що входили до гуртків «Тель Кель» та «Уліпо». Написав 1967 року на прохання лондонської «Таймс» статтю «Філософія і література», в якій виклав своє бачення проблеми відносин між філософією та літературою, торк­нувшись також теми «література — наука». У цей час він перекладав книгу Раймо-на Кено «Блакитні квіточки». Здавалося, літературні пошуки автора дуже зацікави­ли Кальвіно. У часописі «Нова течія» він надрукував статтю «Нотатки про художню прозу як комбінований процес».

Того ж 1967 року І. Кальвіно на сторінках газет у статтях «Італійська мова по­між інших мов» та «Антимова» полемізував з П' єром Паоло Газоліні щодо шляхів розвитку сучасної італійської мови. Дискусії точилися довкола таких важливих пи­тань, як виживання діалектів, поширення неологізмів, психологія мови та нагальна потреба в спільній для всієї країни національній мові.

Інтелектуально-філософська інтерпретація семіотичної теорії знаків, символів, кодів знайшла відображення в романах «Таверна перехрещених доль» (1969), «Не­видимі міста» (1972), «Якщо мандрівець однієї зимової ночі» (1979), «Паломар» (1983). До збірки «Під ягуаровим сонцем» повинні були увійти розповіді про орга­ни чуттєвого сприйняття людини, але Кальвіно встиг написати лише про три з них: смакові, слухові, нюхові. Посмертна збірка з п'яти автобіографічних есе «Шлях до Сан-Джованні» вийшла друком у 1993 році.

У 1975 році Американська академія обрала Італо Кальвіно своїм почесним чле­ном. Цього ж року він надрукував роман «Якщо мандрівець однієї зимової ночі». Відтак письменник знову жив у Римі. Він часто виступав з лекціями у Франції та США. Отримав орден Почесного легіону за внесок у розвиток культурних стосун­ків між Францією та Італією. 1983 рік був дуже напруженим для Італо Кальвіно: він редагував два томи італійських казок ХІХ ст., видав роман «Паломар», багато на­писав для періодики, виступав з лекціями.

У квітні 1985 року прозаїк здійснив подорож до Аргентини, підготував цикл ле­кцій, з якими збирався виступити в Гарварді. Ця книга під назвою «Шість нотаток на наступне тисячоліття» була видана посмертно в 1987 році. В Італії під назвою «Американські лекції» збірку було опубліковано 1988 року. У цій праці письмен­ник окреслив своє бачення ідеальної літературної моделі, позитивними якостями якої, на його погляд, мусили бути «легкість, швидкість, точність, наочність, мно­жинність, логічність».

На початку вересня 1985 року Кальвіно разом з аргентинським письменником Хорхе Луїсом Борхесом, із творчістю яких, на думку дослідників, його проза мала чимало спільного, брав участь у конгресі з питань фантастичної літератури, який відбувся в Іспанії.

А вже 6 вересня 1985 року його забрали в лікарню італійського містечка Сієна. Там він і помер від крововиливу 19 вересня 1985 року.

Українською мовою окремі твори І. Кальвіно переклали А. Перепадя, О. Пома-ранська та ін. Помітніе місце серед творчого набутку І. Кальвіно зайняв роман «Па-ломар».

Він став останнім романом Італо Кальвіно. В одному з примірників, який автор подарував Гору Відалу, він зазначив: «Цей роман — це останні роздуми про При­роду. Італо».

Паломар — головний герой його твору Він намагався затримати швидкоплин­ність миттєвості існування: «Якщо час має дійти кінця, то його можна описати мить за миттю, і тоді кожна мить, якщо її описувати, тягтиметься й тягтиметься без кінця і краю». Тому герой прийняв рішення взятися до опису кожної миті свого життя, щоб ніколи більше не уявляти себе мертвим.

Герой спостережливий, його увагу привертали лише ті речі, що впадали у вічі повсякчас. Із наполегливісю він намагався дошукатися найменших подробиць. Йо­го дослідження складалися з того, що його увага кожного разу зосереджувалася на якомусь відокремленому явищі, немовби в світі, крім цього, більше нічого не існу­вало і не існуватиме. Паломару здавалося, що без такого попереднього фокусуван­ня жодна форма пізнання була не можлива, проте щоразу виявлялося, що практич­не втілення не таке — то й просте, як він вважав. Об' єктивність і нерухомість спостереження перетворилися в оповідання, перипетію, залучення власного «я». Що більше Паломар обмежив поле досліду, тим більше воно зросло всередині його, тим самим, розкривши перспективи, від яких паморочилася голова, нібито в кожній його точці містилася нескінченність.

Герой був людиною мовчазною, може через те, що надто довго жив в атмосфері, забрудненій неправильним використанням слова. Паломар перехоплював сигнали, що не вкладалися в жоден код, німі діалоги, намагався побудувати таку етичну сис­тему, яка дозволяла б йому якомога довше не розмовляти. Невідомо, чи згоден він був утекти від Всесвіту мови, який заповнював себе самого зсередини і ззовні. Мо­жливо, аби віднайти нитку розмови, що бігла туди, де слова мовчали. Він дослухав­ся до тиші нескінченних просторів, до співу пташок і намагався розшифрувати абе­тку морських хвиль та трави на моріжку.

Автор у кінці твору змусив читача задуматися: чи здатний той жити в злагоді зі Всесвітом і з самим. Пан Паломар був цілком переконаний, що здатний, принаймні не переставав шукати шлях.

Оповідання «Граф Монте-Крісто» ввійшло у збірку «Ці в нульовому степені» (1967). Мотив для свого твору письменник взяв з назви твору Олександра Дюма «Граф Монте-Крісто».

Головний герой, від імені якого ведеться розповідь у творі, в'язень Едмон Дан­тес. Він «бідний, але чесний моряк, що зазнав кривди від правосуддя і втратив у од­ну мить свободу». Ув'язнено його в замку Іф, з якого майже неможливо втекти. Сенсом життя стала мрія про втечу із в' язниці. Едмона нічого не цікавило, він лише обдумував план втечі: «У в'язня є один лише спосіб утечі — згадати або зрозумі­ти, за яким планом споруджено в 'язницю».

Але складність цього заняття полягала в тому, що герой забув правильне ромі-щення коридорів, сходинок, камер в' язнів. Дантес розмірковував: «Яким чином здійснити втечу? Ця думка не залишає також і мене. Я зробив чимало припущень щодо топографії фортеці, найкоротшого і найпевнішого шляху до зовнішнього укріплення, звідки міг би стрибнути в море, тож не можу тепер відокремити мої здогади від обґрунтованих досвідом даних. Виходячи з припущень, іноді створюю в своїй уяві такий ясний і докладний опис фортеці, що подумки можу вільно в ній хо­дити, тим часом як деталі, одержані з того, що бачу й чую, — безладні, супереч­ливі й повні прогалин».

Герой кожного дня мав змогу спостерігати за працею ще одного в' язня, камера якого була розташована поруч із камерою героя. Це Фаріа — абат, який, сидячи у в' язниці, роками робив одне і те саме: намагався втекти звідти. Однак наміри його були безрезультатними. Він втратив орієнтацію в просторі: не розрізняв сторін сві­ту і тому дуже часто, копаючи, опинявся в камері Едмона. Герой був вірним своєму методу: зустрівши якесь утруднення, шукав способи, як його усунути, пробував за­стосовувати якийсь із них, натикався на інше утруднення, шукав іншого способу обійти його і так далі. Фаріа вважав, що, уникнувши всіх можливих похибок і непе-редбачуваних перешкод, можна унеможливить свою поразку: головне — віднайти досконалий спосіб утечі і послідовно здійснити його.

Абат Фаріа хотів втекти ще й тому, щоб розпочати пошуки скарбу на остро­ві Іф.

Італо Кальвіно ускладнив своє оповідання введенням у сюжет твору моменту, що стосувався роботи Олександра Дюма над своїм романом у дванадцяти томах під назвою «Граф Монте-Крісто». Робота над цим твором просувалася таким чином: двоє помічників розробили можливий розвиток подій, виходячи з кожного окремо­го пункту, і постачали Дюма змістом усіх варіантів нескінченного надроману. «Дюма вибирає, скорочує, зв' язує, вибраковує, закругляє; коли котрийсь поворот сюжету бажано зберегти з певних причин, але він виключає епізод, що надто при­пав письменникові до смаку, він намагається сполучити оцупки, розбіжні за похо­дженням, з' єднує їх, як йому заманеться, і домагається зовнішньої цільності різ-носпрямованих відтінків майбутнього». Кінцевим результатом став роман «Граф Монте-Крісто», готовий до друку.

Олександр Дюма, працюючи над своїм романом, ніби закінчув і оповідь про Да­нтеса і Фаріа. Письменник вигадав два варіанти фіналу твору:

Дантес втік із в' язниці, знайшов скарб Фаріа, обернувся на графа Монте-Крісто, з блідим непроникним обличчям, присвятив свою несхитну волю і неосяжні багатства помсті.

Фаріа, проломивши стіну, потрапив до кабінету Олександра Дюма. На робо­чому столі письменника перебрав аркуші і віднайшов розділ про втечу, ту сторінку, без якої всі подальші події роману поза фортецею були неможливими.

Отже, оповідання І. Кальвіно «Граф Монте-Крісто» цікаве за змістом і складне за композицією. Введення в нього вставного епізоду передбачає вдумливе і уважне прочитання.

Особливість індивідуального стилю І. Кальвіно:

казковість;

фантастичність;

перенесення подій в умови реального життя;

використання алегорично-філософських узагальнень, поєднаних з елементами фантастики та інтелектуальної сатири;

тяжіння до казково-фантастичної, алегорично-філософської інтерпретації дій­сності;

розгляд гострих проблем сучасності: добра та зла, роздвоєння особистості, сенс історичного розвитку, доля соціального прогресу, проблема відчуженості лю­дини від суспільства.