2. Тема людини-деміурга і граючого фантазера в творчості Хуліо Кортасара

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 

Хуліо Кортасар (1914—1984)

Майже половину свого свідомого життя і творчості Хуліо Кортасар прожив далеко від батьківщини, в Європі, хоча для читачів він так і залишився справ­жнім аргентинцем. Саме його аргентинське коріння визначило суть творчості. Про своєрідність своєї прози автор писав: «Я живу в состоянии неопреде­ленности и изменчивости, и поскольку я могу пи­сать, чувствуя это, я всегда предлагаю окружаю­щим узнать, подробно исследовать одного из нас и увидеть для себя самый прекрасный сад».

Його творчість відзначалася інтересом до вічно молодої духом людини, сам письменник неохоче старів. Зберігся опис зовнішності митця: «Он казал­ся худощавым молодым человеком в светлых спор­тивных брюках, спортивных туфлях и светлой спортивной куртке с короткими рукавами, как у подростка, давно выросшего из

своей одежды. Небрежно откинутые назад волосы, как у юнца, давно не посещав­шего парикмахерской. Круглое, безбородое, усыпанное веснушками лицо и большие, широко расставленные зеленые глаза под длинными бровями вразлет от самой пе­реносицы. С этого, 1968 года, Кортасар несколько изменил свой внешний вид, от­пустив рыжеватую бороду, но его мальчишеский облик, внимательный, чуть иро­ничный взгляд и легкая усмешка, приоткрывающая белые со щербинкой зубы, осталась с ним навсегда».

Народився Хуліо Кортасар 26 серпня 1914 року в Брюсселі в родині дипломата. У 1916 році після окупації Брюсселя німецькими військами родина переїхала до Швейцарії, де залишилася до кінця Першої світової війни, а в 1918 році повернула­ся в Аргентину. Після повернення поселився в Банфілді, живописному передмісті Буенос-Айреса. Хуліо часто згадував свій дім, безтурботне дитинство, друзів, до­машніх тварин: «5 моем случае речь идет о продолжающемся и поныне детстве, о многом, что остается во мне от ребенка, и это — нечто такое, от чего я не хочу и не могу отказываться».

Письменник жив із матір' ю, тіткою та молодшою сестрою Офелією, часто хво­рів, згодом у нього розвинулася астма. Щасливе дитинство стало підґрунтям його творчості. Ще в юні роки він звернувся до поезії, засвоївши різноманітні поетичні стилі. Свої поезії представляв на розсуд родичів. Усі захоплювалися Хуліо, а мати навіть не вірила, що все це написав її син, вважаючи його твори плагіатом. Сам ав­тор у майбутньому назве перші свої поетичні досліди «значимим нічим».

У 1928 році Х. Кортасар вступив у педагогічне училище у Буенос-Айресі, а в 1932 році отримав диплом викладача середньої школи. Тоді ж під враженням книги Ж. Кокто «Опій» відкрив для себе світ сюрреалізму. Пізніше продовжив навчання на факультеті філософії та філології столичного університету, але через рік зали­шив його через брак коштів. Від цього часу почав заробляти собі на прожиття сам. З 1935 року і протягом десяти наступних працював шкільним учителем у Боліва­рі — містечку в провінції Буенос-Айрес, потім влаштувався перекладачем в одному з аргентинських видавництв. Кортасар перекладав на іспанську мову твори Е. По, Д. Дефо, А. Жида. У цей період митець захопився джазовою музикою. За свідчен­нями друзів митця, він міг на довгі години закриватися в одній із кімнат свого бу­динку, щоб імпровізувати на саксофоні і, насолоджуючись, таким чином осягати невловиму свободу духу. Іншими важливими захопленнями були фотографування і театр. Разом з тим прозаїк писав оповідання, які ніде не публікував. З 1944 року ви­кладав французьку літературу в університеті міста Куйо.

Початком своєї літературної діяльності Хуліо Кортасар вважав 1946 рік, коли було опубліковано оповідання «Захоплений будинок». Твір був надрукований після позитивної рецензії Хорхе Луїсом Борхесом. Щоправда, до цього в активі письмен­ника уже була поетична збірка «Присутність», яка вийшла в 1938 році під псевдо­німом Хуліо Денис. Але вірші молодого поета критики достойно не оцінили.

У 1946 році Хуліо повернувся до Буенос-Айреса, де влаштувався в Аргентинсь­ку книжкову палату. Аргентина кінця 40-х років являла собою країну інтелектуаль­них і літературних баталій на фоні бурних політичних подій. У 1946 році до влади прийшов диктатор Хуан Домінго Перон, людина жорстока і мстива. Політика Пе-рона викликала ряд незадоволень інтелігенції. Цензура не давала можливості пись­менникам повноцінно творити. Серед незадоволених був і Кортасар. Пізніше він згадував: «Я не мог вынести постоянной лжи, она была повсюду: от внутренних переживаний до внешней жизни, из которой улицы Буэнос-Айреса вычеркивали ме­ня».  І хоча Хуліо Кортасару пропонували професорську посаду в Буенос-

Айреському університеті, він категорично відмовився, не бажаючи бути на службі в країні з ворожим йому режимом.

Прозаїк екстерном за дев' ять місяців закінчив трирічні курси перекладачів з ан­глійської та французької мов, а в 1951 році, отримавши стипендію французького уряду, поїхав з Аргентини до Парижа з наміром залишитися в Європі. Від цього ча­су місцем його проживання став Париж та невелике провінційне містечко Сайгон. Французьке громадянство він отримав у 1981 році лише по особистій ініціативі президента Франції Франсуа Міттерана. У перший рік свого перебування у Франції Кортасар випустив збірку оповідань «Бестіарій», яка мала шалений успіх. У 1956 році вийшла книга «Кінець гри», потім роман «Гра в класики», який зробив автора метром світової літератури ХХ ст.

З часом прозаїк став працювати перекладачем у ЮНЕСКО. У 50-х роках у спра­вах ЮНЕСКО багато подорожував: Італія, Куба, Аргентина, Перу, Еквадор, Чилі. У 1974 році взяв участь у роботі «Трибуналу Рассела» (засідання в Римі, присвяче­не порушенню прав людини в країнах Латинської Америки). Пізніше здійснив по­їздку до США та Мексики, де прочитав лекції про латиноамериканську літературу та про власну творчість, взяв участь у роботі Міжнародної комісії з вивчення зло­чинів воєнної хунти в Чилі. У 1976 році Кортасар таємно поїхав до Нікарагуа, де після скасування конституції почалися масові політичні репресії.

Але в 1981 році лікарі виявили в письменника лейкемію. Він у 1983—1984 роках ще здійснив ряд поїздок країнами Латинської Америки (Куба, Аргентина, Нікарагуа), а 12 липня 1984 року помер. Похований на паризькому кладовищі Монпарнас.

Уже після смерті письменника побачили світ збірка віршів «Тільки сутінки», книга оповідань «Інший берег», нариси «Нікарагуа — безжалісно-ніжний край».

Упродовж усієї літературної діяльності Хуліо Кортасар дотримувався поради відомого новеліста Орасіо Кигорі: «Пиши так, словно твой рассказ интересен то­лько небольшому числу твоих героев, один из которых — ты сам». Писав свої тво­ри легко і просто. Він часто любив говорити: «Литература всегда была для меня сферой игровой деятельности... Мне она кажется самой серьезной игрой. Если бы мы расположили различные виды игры, от самых невинных до самых хитро проду­манных, по шкале оценок, то, думаю, литературу, музыку и вообще искусство пришлось бы поставить на самую отчаянную, головокружительную (в хорошем смысле слова) высоту».

Вдало відмітив одну з особливостей творчості Кортасара його співвітчизник Хорхе Луїс Борхес: «Рассказчик умело втягивает нас в свой чудовищный мир, где счастливых нет. Этот мир проницаем, сознание человека может здесь вселиться в животное и наоборот. Кроме того, автор играет с материей, из которой сот­каны мы все: я говорю о времени».

Відомий перуанський письменник Маріо Варгас Льоса назвав письменника реа­лістом і фантастом одночасно. Він висував припущення, що в своїй творчості ми­тець використав чотири компоненти: фантазію, поетичність, іронію та гру.

Перші літературні спроби Кортасара відносилися до підліткових років. До сере­дини 30-х років занадто вимогливий письменник не наважувався на публікацію своїх творів. Його перша поетична збірка «Присутність» вийшла друком тільки в 1938 році.

Кортасарівська поезія — втілення тих ідей, навколо яких будувалася структура оповідань і романів. На думку аргентинки Росальби Кампри, «вірші Кортасара проголошували ще з більшою напруженістю — хоч і в більш алюзивний спосіб — ті самі проблеми, яких торкалася його проза».

У поезіях митця буденні проблеми тісно перепліталися з нереальними, філософ­ськими, вічними: життя і смерть, призначення людини на землі, кохання як не­від' ємної частини людського буття.

Зразком такого тісного взаємозв' язку проблем земних і вічних стала поезія

«Майбутнє».

Я добре знаю, що тебе не буде

На вулиці нічній під ліхтарем,

У жесті, коли ти береш меню,

І в усмішці зворушливій в метро,

В позичених книжках, в словах «до завтра».

Тебе не буде в снах моїх ніколи,

Ні у химерній долі слів моїх,

Ні в номері знайомім телефону,

Ні у відтінку блузки, рукавичок.

Не ти, любов моя, спричиниш гнів,

І не тобі куплятиму цукерки;

Спинюсь на перехресті — ти повік

Туди не прийдеш, і слова буденні

Казатиму, і їстиму, як всі,

Мені насняться сни, такі звичайні.

Я добре знаю, що тебе не буде

Ні у тюрмі душі моєї,

Ні зовні — серед вулиць і мостів.

Тебе не буде зовсім.

Залишиться лиш спогад невиразний

Про незабутнє, що пішло навіки

(переклад з іспанської Олександра Буценка) Вірш пройнятий песимізмом, ліричний герой розчарований у коханні. Він впев­нений, що цьому величному почуттю більше не буде місця в його житті.

Іноді Кортасар-поет описував у своїх поезіях повсякденне життя, свої повсякденні заняття. Такі вірші були пройняті легкістю, невимушеністю, насичені цікавими і вод­ночас складними метафорами й епітетами. Зразком цього виступав вірш «Ноктюрн»: Тож поночіє: в мене руки чорні, обличчя сполотніле, Як після боротьби з примарами із диму. Вже все позаду — і пляшки, й судно, Не знаю, чи мене любили, чи бачити бажали. Газета, кинута на ліжко, дипломатичними новинами багата, Однак подолана: чотири сторінки — чотири сети. Орієнтир сьогодні — папери, чашка молока і одинадцята година ночі. А знадвору, мов коней табуни, все стукають у шибку за спиною в мене.

(переклад з іспанської Олександра Буценка) Більш вдалим виявився прозовий дебют автора, який відбувся в 1946 році. Ним стала публікація в періодиці оповідання «Захоплений будинок», написаного в дусі «магічного реалізму» і схваленого Борхесом.

Розповідь у творі йшлася від першої особи. Автор не називав героя, але і так було зрозуміло, що це сам письменник, якому вже виповнилося сорок років. Головний пер­сонаж твору разом зі своєю сестрою Ірене оселився в дідівському будинку, що зберігав пам' ять про дитинство героя і його предків: діда, матір, батька. Сенсом їхнього існу­вання став догляд за будинком: потрібно було вставати о сьомій годині ранку, приби­

рати, а потім займатися своїми справами, але в межах будівлі. Герой висловлював дум­ку, що через будинок вони із сестрою залишилися самотніми: Ірене без причини відмо­вила двом нареченим, а його кохана, Марія Естер, померла ще до заручин.

Ірене, не маючи родини, займалася в'язанням різноманітних речей для себе та свого брата: «Она вязала все нужные вещи, что-то зимнее, носки для меня, коф­ты — для себя самой. Если ей что-нибудь не нравилось, она распускала только что связанный свитер, и я любил смотреть, как шерсть в корзине сохраняет часами прежнюю форму. ». Інколи героєві здавалося, що заняття сестри — це марна трата часу і сил, він не вбачав ніякого сенсу в цьому.

Оскільки будинок був великим, а жили в ньому лише оповідач із сестрою, то ба­гато кімнат пустувало. Одного разу помірне існування героїв було порушене пев­ною подією: оповідачеві захотілося випити мате. Він, йдучи на кухню, в коридорі почув шум, що надходив із бібліотеки чи вітальні. Потім йому почулися розмови і в інших кімнатах. Герой швиденько закрив за собою двері, а сестрі повідомив про те, що одну частину будинку зайняли. Перші дні їм важко було жити з чужими неві­домими поселенцями, а ще важче — усвідомлювати те, що хтось знаходився поруч, порушував спокій, руйнував ідилію життя.

Кульмінаційним моментом у творі став епізод захоплення майже всього будин­ку, коли в розпорядженні героїв залишилася лише передня кімната. Таку ситуацію вони не витримали: «Часы были тут, на руке, и я увидел, что уже одиннадцать. Я обнял сестру (кажется, она плакала), и мы вышли из дома. Мне стало грустно; я запер покрепче дверь и бросил ключи в водосток. Вряд ли, подумал я, какому-нибудь бедняге вздумается воровать в такой час; да и дом ведь занят». Герої зосталися на вулиці, втративши ту єдину річ, яка була їм дорога, пов' язувала з минулим.

Таким чином, образ захопленого будинку набув рис образа-символа. Він символі­зував розірваність минулого і сучасного життя героїв, зв' язок і наступність поколінь, безвихідь життєвої ситуації, глухий кут, з якого вони навряд чи зуміли вибратися.

Велике оповідання «Переслідувач» критика визнала програмовим твором Хуліо Кортасара. Наприкінці 1960 року він вийшов окремою книжкою різними європей­ськими мовами різних європейських країнах.

Це історія геніального саксофоніста, який намагався під впливом музики пізнати сенс життя і досяг абсолюту свободи. Оповідання було присвячене популярному в свій час джазмену Чарлі Паркеру.

Складним для розуміння стало оповідання «Слини диявола».

Його тема — відображення різних поглядів на життя конкретної людини.

З перших рядків твору читач дізнавався, що автору було дуже важко писати цей твір, він не знав, від якої особи вести оповідь — від першої, від другої чи від тре­тьої. Врешті-решт вирішив вести її від першої особи, від імені Роберто Мішеля. За походженням герой — франко-чилієць, він проживав у Парижі, за родом занять — був перекладачем, але у вільний від роботи час займався фотографуванням. Майже місяць він перекладав на французькою мовою трактат про судові справи професора Хосе Норберто Альєнде із університету Сантьяго.

Одного разу, а саме в неділю сьомого листопада, Роберто вирішив трохи відпо­чити і погуляти містом, пофотографувати на свій смак. У парку він натрапив на па­ру молодих людей — чоловіка, майже хлопця, і жінку, яка здалася набагато стар­шою за свого співрозмовника. Фотографові було цікаво спостерігати за ними, оскільки він зрозумів, що вони були чимось стурбовані, мали якісь проблеми. З першого погляду помітно було, що молода жінка щось намагалася довести хлопце­ві, а той лише ніяковів і майже весь час мовчав, похиливши голову.

Роберто захотілося сфотографувати цю картину, але він не зміг придумати від­повідний ракурс, щоб герої і все, що їх оточувало, вмістилися в кадр. Нарешті йому це вдалося. Молода пара помітила фотографа і кожен відреагував на його увагу по-різному: хлопець, скориставшися ситуацією, просто втік, а жінка, підійшла до фо­тографа з вимогою віддати плівку.

Задоволений удачею, Роберто Мішель повернувся додому. Він відразу ж проявив плівку і зробив чудову фотографію дуже великого формату, схожу на плакат. Щоб насолоджуватися сфотографованим, герой повісив її як картину у своїй кімнаті.

У фіналі твору Хуліо Кортасар використав прийом олюднення фотографії. Спо­стерігаючи за своїм шедевром, у якийсь момент Роберто здалося, що герої на ньому ожили, і все почало повторюватися в такому порядку, в якому він за ними спостері­гав. Мішель був збентежений, але розумів, що подібне могло відбутися.

Отже, в оповіданні «Слини диявола» письменник очима свого героя відкрив не­видимі погляду трагедії та комедії, утверджуючи один зі своїх постулатів: «По-настоящему трудные вещи — это все то, что нам представляется самым прос­тым и обычным, например, смотреть и видеть».

Відомою книгою Кортасара стала драматична поема в прозі «Королі». Цей твір став вільною інтерпретацією давньогрецького міфу про боротьбу Тесея з Мінотавром.

Фантастична стихія, химерно поєднана з реальністю, яка, в свою чергу, поєднувала соціально-критичні мотиви та філософську узагальненість притчі, домінувала і в наступ­них творах письменника — збірках оповідань «Бестіарій» (1951), «Кінець гри» (1956), «Таємна зброя» (1959), «Усі вогні — це вогонь» (1966), «Хтось там ходить...» (1977) та ін.

До своїх найзначніших досягнень у жанрі малої прози сам письменник відносив цикл жартівливих казок-притч «Історія хронотопів і слав» (1962). Хронотопи, слави, а ще — фами і надійки — це вигадані фантастичні істоти, які уособлювали певні людські типи та суспільні верстви. їхній фізичний вигляд письменник майже не кон­кретизував: хронотопи були визнані ним як «зелені, настовбурчені, і вологі» істотки, а надійки асоціювалися з мікробами-світлячками. Зате їхні суспільні функції та соці­альний статус був цілком зрозумілий: усі вони мешкали в Буенос-Айресі, в реально­му людському середовищі, взаємодіяли з ним і між собою. Фами — це ті, хто займав керівні посади і дбав про свою репутацію; вони були самовпевнені та практичні. На-дійки — безпорадні, не пристосовані до життя істоти, байдужі до всього, що їх осо­бисто не стосувалося. Відчувалося, що симпатії автора цілком на боці хронотопів, які уособлювали донкіхотський тип людського характеру. Вони — мрійники і романти­ки, внутрішньо розкуті особистості, які часто перебували в конфлікті із середовищем.

Паралельно з малою прозою наприкінці 50-х років Кортасар звернувся і до жан­ру роману. Уже перший із них — «Виграші» (1960) приніс йому неабиякий успіх. Герої роману — пасажири пароплава «Малькогольм». Тут зібралися люди різнома­нітних професій, різного віку і різного соціального статусу, які в сукупності пред­ставляли зріз аргентинського суспільства. На пароплаві панувала таємнича атмос­фера, а згодом встановили карантин, нібито через хворобу членів екіпажу на тиф. Пасажири ж дотримувалися іншої думки, а саме: корабель використовувався для перевезення якогось контрабандного вантажу. Група пасажирів влаштувала «зако­лот», повідомила про все «велику землю», але поліція, яка прибула невдовзі, пере­йшла на бік екіпажу. Що насправді відбулося на пароплаві, так і залишилося таєм­ницею. Критика схильна була вбачати в безцільному плаванні «Малькгольма», в абсурдності порядків, встановлених на кораблі, у відчайдушних спробах героїчних одинаків чинити супротив відчуженій і знеособленій атмосфері існування алегори­чний образ Аргентини 50-х років, пригнічуваної диктаторським режимом.

Після роману «Гра в класики» вийшов у світ ще один відомий роман «62. Модель для складання». Ця книга — універсальна і побудована за принципом роздвоєння особистості. Цю особливість виділив сам письменник: «Выбор, к которому придет читатель, его личный монтаж элементов повествования — это, во всяком случае, и будет той книгой, которую он захотел прочитать». У цьому романі Кортасар вивів поняття «зона» — вільна територія в ненависному буржуазному середовищі, де не діяли фальшива мораль, правила етикету, спосіб сприйняття та мислення.

Ця книга стала культовою. її копіювали відомі музиканти, дизайнери і режисе­ри. Найвідоміший експеримент у цій сфері — фільми Квентіно Тарантіно, особливо його «Кримінальне чтиво».

У руслі визначеної романом «Гра в класики» проблематики, пов' язаної з пошу­ком світоглядних засад нової, духовно відродженої людини, були написані і насту­пні романи Кортасара, пронизані духом авангардистського експериментаторства: «Навколо дня на 80 світах», «Останній раунд», «Книга для Мануеля».

Особливості творчості письменника:

поєднання реальності з фантастикою;

орієнтація на несподіванку, що вражала сприйняття;

розхитування стійкої повсякденності під впливом таємничих, ворожих сил;

зародження незвичного та несподіваного у внутрішньому просторі самої лю­дини;

розкриття сучасних соціальних, психологічних, етичних проблем;

використання нової манери письма: калейдоскопічність подій, змішування стилів, багатошарова символіка, пародія, парабола, парадокс;

прагнення героїв, неохочих вести благопристойний спосіб життя, своїм по­всякденним існуванням спростувати існуючий світопорядок з його умовностями і стандартами.