1. Лауреати Нобелівської премії — Г. Грасс і Г. Гессе. Загальна характеристика їхньої творчості Гюнтер Грасс (нар. 1927 р.)

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 

Німецька література ХХ ст. подарувала мистецтву письменників світового масштабу: Й. Бехера, А. Зе­герс, Е. М. Ремарка, Б. Брехта. Серед когорти митців слова чільне місце посіли і лауреати Нобелівської премії з літератури: Т. Манн (1929), Г. Белль (1972), Г. Грасс(1999).

Наймолодшим Нобелівським лауреатом назвали Гюнтера Грасса — талановитого письменника, ху­дожника, скульптора, графіка, музиканта. Проте для більшості пересічних людей його ім'я залишалося до цього часу невідомим. Не згадувалося про нього і в більшості вітчизняних підручників з історії німе­цької літератури і, відповідно, його творчість не ви­вчалася в школі. Друкувати романістику Г. Грасса в Україні почали лише після 1999 року. Пояснювали цей факт тим, що в Радянському Союзі було заборонено видавати «подібну» літе­ратуру (автор нищівно критикував і пародіював «реальний соціалізм»). Окремі кри­тики визначали романи Гюнтера Грасса як порнографічні, що теж, безумовно, стало перешкодою для їхньої публікації за кордоном.

Гюнтер Грасс народився 16 жовтня 1927 року в Данцигу (нині — портове поль­ське місто Гданськ). По лінії матері він — кашуб (невеличке слов'янське плем'я, а нині — вимираюча національна меншість, яка здавна селилася біля берегів Вісли). У всі часи кашубів відтісняли сильні сусіди — німці та поляки. Власне народження на довгі роки визначило провідне коло тематики творчості письменника.

У 1944 році Гюнтера Грасса призвали до лав армії. У 1945 його було поранено, а згодом він потрапив до полону американців. У 1946 році Грасс звільнився і працю­

вав спочатку на калійній копальні, а з 1947 року виконував обов'язки помічника майстра з виготовлення могильних плит. Саме там він і виявив неабиякі здібності художника. З 1948 по 1949 роки майбутній лауреат Нобелівської премії навчався у Дюссельдорфській академії мистецтв, а з 1953 року — в інституті образотворчого мистецтва західного Берліна.

Гюнтер Грасс — талановитий і самобутній художник, майстер акварелі, графік і скульптор. Його роботи були представлені на виставках у Нью-Йорку, Лондоні, Копенгагені, Амстердамі, Токіо і, звичайно ж, у ряді німецьких міст.

Свої літературні твори він ілюстрував сам. У творчості письменника гармонійно поєдналося словесне і образотворче начала.

У 50-х роках Г. Грасс звернувся до літератури, увійшов до «Групи 47», яку очо­лював Ганс Вернер Ріхтер. Він написав на честь засновника і найкращого друга по­вість «Зустріч у Тельчті» (1979), есе «Симон Дах на день народження» (до 75-річчя з дня народження Ріхтера). Члени «Групи 47» не хотіли допустити в Німеччині повто­рення минулого, прагнули створити нову літературу. Тема провини німців, нацизму, тих, хто його підтримував, був співучасником і співчував, стала однією з провідних у творчості Г. Грасса. За жанром це були «романи виховання», «романи-притчі».

Прозі романіста передували поезія (в 1955 році він виступив на засіданні «Групи 47» з читанням власних віршів) та драматургія (протягом 1956—1957 років висту­пав на такому самому засіданні з читанням своїх абсурдистських п' єс «Повінь» та «Дядько, дядько»).

Гюнтер Грасс увійшов у літературу Німеччини в 1959 році стрімко і зі сканда­лом, коли побачив світ його роман «Бляшаний барабан».

«Данцигська трилогія», «Бляшаний барабан» (1959), «Кішки-мишки» (1961), «Собачі роки» (1963)

Назва трилогії була не випадковою, тому що місто Данциг стало головним еле­ментом, який пов' язав усі три романи. Саме воно з дитячих років і на все життя за­лишило яскраві враження в пам' яті письменника. Романи, які увійшли до знамени­тої трилогії, можна вважати гостро сатиричними, адже в них чітко окреслилася тема, яка надалі стала головною в творчості прозаїка, — формування і становлення особистості.

Гюнтер Грасс напружено шукав у своїх творах нових шляхів виховання майбут­ньої генерації, що, відповідно, потребувало від суспільства країни усунути предста­вників старшого покоління з їхньою програмою.

Він зробив спробу змінити чи навіть зруйнувати звичні уявлення про німецьке суспільство в післявоєнний період, а також про німецьку культуру загалом. Усе це автор розглянув під несподіваним кутом зору, а розповідь доручив досить нестан­дартному герою — Карлу Оскару Мацерату, який перебував у божевільні зі своїм нерозлучним «супутником життя» — бляшаним барабаном.

У романі постали два світи — світ дорослих і світ дитини, яка бачила усю фальш і недоліки іншого світу. На знак протесту проти цього Оскар перестав рости і назавжди залишився трирічною дитиною фізично, але аж ніяк не духовно. Усе своє подальше життя він боровся зі світом брехні, розпусти, зради, жорстокості і війни. Герой іноді не розумів дорослих, іноді був сповнений ненависті до їхнього способу життя та мислення: «пан Мейн, який щойно покінчив з люлькою, заснув. У його житті існувало лише три справжніх стани: пляшка з настоянкою ялівцю, люлька і сон».

Метод боротьби Оскара такий же нестандартний, як і він сам, — це несамовитий барабанний дріб як своєрідне вираження протесту проти світу дорослих. Для героя вагомими були духовні, а не матеріальні цінності: «Наближається мій п'ятнадцятий день народження, і, як завжди у вересні, я волів би бляшаний барабан, відрікаючись від усіх скарбів світу, почуття мої непохитно спрямовані до барабану із біло-червоного лакового бляха». Барабан символізував поетичне мистецтво. Історія Ні­меччини сприймалася не як повчальна трагедія, а як абсурдний фарс, який треба було перекласти на темп маршу, для чого й знадобився бляшаний барабан.

Отже, Гюнтер Грасс своїм романом зробив спробу зруйнувати звичні уявлення в літературі, подивитися на все з іншого, нетрадиційного боку. У його творах усе бу­ло багатозначним. Письменник виступив не лише філософом та майстром оригіна­льної німецької прози, а ще й пророком. За десять років до об'єднання двох німець­ких держав він переконався в необхідності об' єднання німецької культури, у її винятковій ролі в умовах загального відчуження та ворожості, роз' єднаної країни, а також наголошував на засобах самореалізації.

Особливості творчого методу Г. Грасса:

відхід від реальності;

альтернатива мислення, яке розвінчувало традиційні літературні норми і письменницькі установки;

наявність форм комічного (гротеск, сатира);

нестримність фантазії, виразність мови, глибина висновків;

спонукання читача до аналізу та роздумів;

відтворення ходу історії;

двоплановість сюжету: поєднання умовного й реального, символічного й реа­льно-конкретного;

створення притчового характеру творів.

Герман Гессе (1877—1962)

Видатний німецький письменник, лауреат Нобе­лівської премії 1946 року, найоригінальніший і найхимерніший митець ХХ ст.

Герман Гессе народився 2 липня 1877 року в місті Кальв на півночі Швабії. Життя письменника було тісно пов' язане з двома країнами — Німеч­чиною, де він народився, і з сусідньою Швейцарі­єю, де тривалий час жив замолоду, а з 1919 року й до кінця своїх днів — оселившись поблизу Лугано у Монтаньйолі, де провів найплідніші роки твор­чого життя. В 1923 році став громадянином Швей­царії. Обидві країни вважали його «своїм» пись­менником.

На становлення характеру Г. Гессе визначаль­ний вплив мала місцевість, де народився він і де мешкала його родина. Один із дідів майбутнього письменника був місіонером і багато років проповідував на Далекому Сході. Його дочка, мати Германа, продовжила справу свого батька. Батько романіста чотири

роки обіймав посаду священика на далеких островах Тихого океану, але через стан здоров' я змушений був повернутися на батьківщину. Подружжя об' єднувала любов до Бога, служіння йому, суворі й скромні форми щоденного побуту. То були висо­коосвічені люди, заглиблені у свій внутрішній духовний світ. Син їх, навпаки, про­явив свою неспокійну, бунтівну вдачу. Він був нервовою людиною, часто конфлік­тував з оточенням, його важко було приборкати. Тому батьки вирішили віддати Германа до виховного закладу спеціального типу. Хоча стосунки між сином і бать­ками ставали все гіршими, однак генетично майбутній письменник був надзвичай­но пов' язаний зі своєю родиною. Його зацікавлення Сходом, далекосхідними вчен­нями було успадковане від діда. Ще змалку душа дитини тяжіла до природи, провінції, що пробудило в ній антипатію до великих міст, до сучасної цивілізації. Відразу після закінчення Першої світової війни Г. Гессе оселився в невеличкому швейцарському містечку Монтаньйола. Там він жив, відокремившись від великого світу, обробляв свій сад, займався творчою літературною працею. Перебуваючи на відстані від своєї неспокійної вітчизни, написав великі романи: «Степовий вовк» (1927), «Нарцис і Гольдмунд» (1930), «Гра в бісер» (1943), які принесли йому сві­тову славу.

Літературна діяльність Г. Гессе розпочалася наприкінці ХІХ ст. З 1895 року він працював учнем продавця книг у Тюбінгені, а пізніше торгував книжками та анти­кваріатом у Базелі (1899). Його ранні поезії, оповідання були позитивно оцінені ві­домими літераторами, вони сподобалися і читачам.

Майбутній письменник жив у трагічному світі, багато чого пережив і побачив у житті, був обізнаний із життям своїх сучасників, однак не писав про їхні щоденні турботи. У своїх найвідоміших книгах Г. Гессе намагався піднести створену ним дійсність до високих сфер духу, абстракції та узагальнення. Тому невипадково, що в 1946 році він отримав Нобелівську премію «за надихаючу творчість, у якій усе з більшою очевидністю виявилися класичні ідеали гуманізму, а також за блискучий стиль».

Головною темою творчості письменника стала тема виховання. Перед війною існування Г. Гессе як людини і митця було забезпеченим і стабільним. У 1903 році він одружився з розумною й освіченою жінкою. Вона народила йому трьох синів. Відокремившись від метушливого світу, родина дотримувалася усамітненого спо­собу життя. Однак ідилія була уявною. Внутрішній неспокій поступово знищував сім' ю, гнав Г. Гессе в далекі краї. Подорож до Індії стала своєрідною втечею, зна­ком розпаду шлюбного життя.

Вибух Першої світової війни став для письменника глибоким потрясінням. Від самого її початку він підкреслено негативно поставився до такого перебігу подій. Його пацифістська позиція викликала осуд і відверту негативну оцінку. Г. Гессе за­сипали лайливими листами, сповненими злоби і погроз. «Зрадник», «безпринципна сволота» — такими титулами нагороджували митця колишні однодумці.

У свою чергу, він прагнув допомогти постраждалим від війни. У Берліні став позаштатним співробітником Червоного Хреста й німецької організації допомоги військовополоненим, керівником бібліотеки для в'язнів і редактором «Недільного вісника». Однак усе це негативно вплинуло на його слабку нервову систему. Смерть батька 1916 року, психічна хвороба дружини, якій необхідно було лікувати­ся в спеціальному закладі, розлука з дітьми, які виховувались у пансіонах через за­йнятість батька громадською діяльністю та хворобу матері, — усе це зробило письменника зовсім самотнім і байдужим, стало причиною його неодноразових ме­дичних обстежень та лікувань. За рекомендацією друзів він відвідав відомого пси­

хоаналітика, учня К. Г. Юнга. Прояви хвороби відступили. Одночасно Г. Гессе роз­почав вивчати праці З. Фройда, К. Г. Юнга та інших психоаналітиків, які розкрили перед ним нові обрії і способи заглиблення в душу людини.

На основі теорії про підсвідоме та його вплив на життя людини (К. Юнг) пись­менник створив власну концепцію «шляху до внутрішнього «я». Сюжети його тво­рів набули елементів фантастичності, символічності та містичного характеру, тяжі­ли до жанру утопії. Автор переніс події до далеких екзотичних або вигаданих фантастичних країн, місцевостей. Проте стиль зберіг свою високоінтелектуаль-ність.

«Деміан» (1919) — роман, який був надрукований під псевдонімом. Оповідь було доручено вести молодій людині на ім'я Еміль Сінклер (це ім'я значилось як авторське і на обкладинці «Історії однієї юності» — такою була друга назва «Демі-ана»). Т. Манн не зумів впізнати справжнього автора цього твору. Роман справив на нього «велике літературне враження». Він порекомендував своєму знайомому про­читати його: «Якщо у Вас є час, прочитайте цей витвір! Він, на мою думку, є чи­мось незвичайним... » Г. Гессе отримав під маскою Еміля Сінклера премію ім. Фон­тане, але через містифікацію відмовився від неї.

Письменник виступив під новим невідомим ім' ям тому, що відчував себе доко­рінно іншим, не таким, яким заявив про себе в попередній творчості.

Другу назву твору «Історія однієї юності» розглядали не лише як індивідуаль­ну історію молодої людини, а й як розповідь про генерацію тих, хто в 25 років до­бровольцями пішли на фронт Першої світової війни. Головного героя книги було наділено певними рисами особистості й біографії автора, однак це не сприяло по­верховому розумінню твору. Один із дослідників роману — Фріц Боттігер писав про це так: «Гессе такою ж мірою Сінклер, як Гете — Вертер або Томас Манн — Ашенбах».

Змістом твору стали пошуки Сінклером свого власного «я», подолання автори­тету інших, які пригнічували його в дитинстві та юнацтві, вивільнення з-під влади брехливої, лицемірної моралі оточення — родини, школи, церкви. Еміль не був си­льною особистістю, інші люди мали над ним владу, але він прагнув стати самостій­ним. На шляху до себе справжнього, внутрішнього, герой зустрів дивну людину — самітника Деміана, котрий переконав його в необхідності самопізнання. Якщо б су­спільство, яке складалося з безлічі індивідів, пішло в цьому напрямі, воно б змогло створити оновлену людську спільноту. Шлях Деміана, на думку автора, — це рух від «батьківського світу» з його законами і обмеженнями до «світу материнського», до природи, до первісного в людині, до свободи та щирості.

У повістях «Кляйн і Вагнер» (1919) та «Останнє літо Клінгзора» (1920) ми­тець художньо висвітлив схожі проблеми. Молода людина відчула свою зайвість, але їй не вистачило сили жити усамітнено. Єдиний вихід — покладання на інстинк­ти — став небезпечним і призвів до смерті. За таким принципом розвивалася істо­рія Кляйна, який відчував себе одночасно композитором Вагнером і вбивцею Ваг­нера. Перебуваючи в цілковитій самотині, він тяжів до людиноненависництва та злочину. Лише в смерті герой знайшов вихід із пекла власного існування.

З темою смерті був пов' язаний і твір «Останнє літо Клінгзора». Головний ге­рой — художник Клінгзор знав про свою смертельну хворобу. Однак його хвилю­вало не лише її наближення, а й поступова загибель усієї старої західноєвропейсь­кої культури, тобто те, що тривожило самого письменника.

«Сіддгарта» (1922) — повість, в основу сюжету якої покладено пошуки юнаком Сіддгартою та його другом Говіндою ідеалу, гармонії й нової моралі. Події твору

відбувалися в давній, дещо умовній Індії, в надзвичайно віддаленому часі й просто­рі від повоєнної Європи ХХ ст. Після довгих мандрів і численних пригод друзі знайшли спокій у своєму внутрішньому існуванні, в розкішній природі та гармо­нійному житті з усіма його контрастами, у співвідношенні добра і зла. Повість про­зова, але завдяки гармонійному поєднанню змісту і форми звучала високо поетич­но. Тому автор, безперечно, справедливо назвав її «індійською поемою».

Усі згадані твори стали своєрідною прелюдією до роману «Степовий вовк», у якому були втілені всі попередні провідні ідеї та головні характери.

«Степовий вовк» — роман, що був спрямований на зображення німецької дій­сності 20-х років ХХ ст. У ньому Г. Гессе здійснив пошук шляхів формування і становлення людини. Письменника цікавило не тільки зовнішнє зіткнення чутливої людини-аутсайдера з брутальним, егоїстичним світом повоєнної Німеччини, а й внутрішній конфлікт, протистояння духовного і чуттєвого. В основу роману покла­дено складний аналіз психіки сучасної людини на ім' я Гаррі Галлер. Він став вті­ленням маргінального, стороннього, відчуженого індивіда. Фіктивний видавець за­значав: «Я бачу в них (тобто в записах Г. Галлера) щось більше, ніж документ часу, тому що душевна хвороба Галлера є — нині я це знаю — не примхою одинака, а хворобою самого часу, неврозом покоління, до якого Галлер належить».

В образі «степового вовка» Гаррі Галлера були втілені одночасно дві постаті — та, яку переслідували, і та, яка переслідувала. Потрапивши до чарівного Магічного театру, що слугував автору своєрідним екраном, на якому проектувався стан люд­ських душ у передфашистській Німеччині, головний герой, як у дзеркалі, побачив тисячі облич, які склали його власне. Шкільний товариш Гаррі, нині професор бо­гослов' я, в Магічному театрі залюбки стріляв в автомобілі, що проїжджали непода­лік. Ігнорування усталених понять і правил перевищило всі межі. Саксофоніст, на­ркоман Пабло і його подруга Герміна виявилися для Гаррі справжніми вчителями життя.

Часовий простір роману становив приблизно п' ять тижнів. Формою оповіді ста­ла автобіографія, яку автор («степовий вовк») залишив у покинутому житлі, а вида­вець надрукував цей рукопис із власним коментарем. Сюжет книги склали роздуми про усамітнення та відчай прошарку інтелігенції, віддаленого від міщанства і робі­тничої маси, натомість зосередженого на власній персоні. Викладу думок переду­вала примітка: «Лише для божевільних».

Кожне зіткнення з реальним світом травмувало свідомість героя. Відвідини цви­нтаря під час похорону, як і візит до одного з університетських професорів, свідчи­ли про нещирість і фальш у людських відносинах. Галлер був не в змозі протистоя­ти цьому, тому віднайшов порятунок у втечі, до світу власних мрій. «У подвійному самовідчуженні він бачив себе то в образі звіра як псевдововк — дика, хаотична, керована інстинктом людина, то як приручений напівбюргер і останній лицар ро­мантизму. Так, степовий вовк став аутсайдером».

Пережиті почуття ледь не призвели до самогубства героя. Г. Гессе запропонував йому три варіанти порятунку: подолання самотності через повернення до суспільс­тва; пошук першопричин свого стану або визнання спільних для всіх гуманістич­них традицій і залучення до них. Перший шлях привів Галлера до середовища бо­геми з незмінними атрибутами — танцями, музикою та наркотиками. Куртизанка Герміна навчила героя мистецтву танцю. Вона розуміла самотність Гаррі і згодна була на чисте почуття. Танцівниця з бару — Марія, легковажна, позбавлена ком­плексів дівчина, ввела «степового вовка» у світ еротики, навчила «маленьким при­йомам мистецтва та гри». Вона ні до чого не прагнула, лише вміла дарувати й

отримувати радість. Знайомство з музикантом — латиноамериканцем Пабло, на пе­рший погляд «задоволеної та безпроблемної дитини», сприяло духовному одужан­ню героя. Життєрадісний джазист подарував йому нові імпульси для існування.

В одну з карнавальних ночей Гаррі Галлер залучився до «відчуття свята, сп'янів від злиття з тими, хто святкував, від таємниці розчинення окремої особистості в на­товпі, єднання містики та радості». Спробувавши наркотиків, герой отримав мож­ливість потрапити в світ снів.

Він усвідомив: щоб подолати інстинкти степового вовка, йому необхідно було виховати в собі позитивне ставлення до нового світу з його технікою й масовою культурою.

Гаррі Галлер багато пережив у житті, але йому ще потрібно було подолати чи­малий шлях, щоб знайти духовну гармонію. Фінал роману залишив герою певну перспективу.

Герман Гессе — представник «інтелектуального роману». Він не зображував ре­альностей всесвітньої катастрофи Другої світової війни. У його книгах було відсут­нє те, що становило головний предмет зображення в антивоєнних романах Е. М. Ремарка або А. Цвейга, А. Барбюса або Е. Хемінгуея. Разом з тим творчість пись­менника відобразила сучасність із надзвичайною точністю.

Письменник став пристрасним захисником особистості, яка на шляху до власно­го «я» повинна була позбутися нав' язаних їй масок, стати в повному розумінні сло­ва собою. При цьому його цікавили, на відміну від більшості сучасників, не вишу­кані злами індивідуальної психології, не те, що роз' єднувало людей, а те, що їх щоб об' єднувало.

«Степовий вовк», роман «Деміан» та повість «Кляйн і Вагнер» увійшли до скла­ду творів Г. Гессе, які щонайбільше відтворили хаотичність та розірваність свого часу. Вони склали контраст його пізній творчості, найвизначнішими досягненнями якої вважалися повість «Паломництво до країни Сходу» (1932) та роман «Гра в бі­сер» (1930—1943). Однак насправді таке протиріччя було поверховим, оскільки письменник завжди зберігав вірність головному напряму своєї роботи — зосере­дженню уваги на внутрішньому житті людей. У порівняно мирні роки, не маючи, за його висловом, довіри до «хиткої і похмурої держави», він писав книги, сповнені відчуття катастрофи, що наближалася.

«Паломництво до країни Сходу» (1932). У цьому творі Г. Гессе змалював дій­сність, якої практично не існувало, про яку лише можна було здогадуватися. Пись­менник здійснив фантастичну мандрівку через століття та простори, під час якої випадково зустрів людей, серед яких були сучасники, герої його творів і герої літе­ратури минулого. В основу сюжету покладено історію відступництва головного ге­роя, який мав ініціали автора (Г. Г.).

Після завершення роботи над романом митець прожив майже 20 років у Монта-ньйолі в будинку, який віддав йому в повне розпорядження шанувальник його та­ланту. Щодня він працював у своєму невеликому садочку. Хоча і не був мізантро­пом, проте не любив порожніх розмов і досить часто у коректній формі пояснював нав' язливим гостям, як йому набридли ці відвідини. Однак світова слава накладала свої обов' язки. Були в Г. Гессе і милі друзі, такі як Т. Манн, з якими він міг говори­ти і мовчати годинами.

Смерть письменника була легкою, як у праведника. Він помер у 1962 році уві сні. Увечері свого останнього дня поклав на ліжко своєї другої дружини Нінон До-блін, з якою прожив останні дев' ятнадцять років у любові та злагоді, аркуш паперу з наступним віршем:

Рвано надломлена гілка Рік за роком під вітром Сухо рипить свою пісню, Без кори і без листя, Гола, блякла, зморена Надто тривалим життям, Надто тривалим вмиранням. Жорстко, цупко звучить її спів, Вперто звучить і боязко разом Ще одне літо, Ще одну зиму.

Українською мовою окремі твори Г. Гессе перекладали Є. Попович, Л. Костен­ко, Л. Череватенко.

Майстерність Г. Гессе:

збільшення кількості несвідомого в приватному та суспільному житті людей (всенародне схвалення Першої світової війни в Німеччині, успіх фашистської дема­гогії);

занепокоєння особливим положенням людини, яка втратила будь-які моральні орієнтири;

приділення значної уваги внутрішньому життю героя, невидимій дійсності;

відображення хаотичності й розірваності свого часу, повного відчуття набли­ження катастрофи;

утвердження за особистістю права на рухливе співвіднесення себе й світу та можливість осягнути межі і завдання цілого і підпорядковувати їм свою долю.