ПРИНЦИПИ РОЗРОБКИ КРИМІНАЛІСТИЧНИХ МЕТОДИК РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
В. Тіщенко1
Одеська Національна юридична академія
вул. Піонерська, 2, 65009 Одеса, Україна
Зроблено спробу визначити принципи наукової розробки методики розслідування
окремих категорій злочинів та принципи практичної діяльності слідчого з розслідування
конкретного злочину. Накреслено подальші кроки розробки криміналістичних методик
розслідування злочинів.
Ключові слова: принципи, криміналістична методика, розслідування, злочини.
У літературі методику розслідування злочинів розглядають у двох значеннях: у
теоретичному – як розділ науки криміналістики, в якому містяться наукові
положення і рекомендації, спрямовані на розробку ефективних методів розкриття
різних категорій злочинів і в практичному – як технологія діяльності слідчого,
спрямована на оптимальний вибір характеру, обсягу і послідовності слідчих дій,
тактичних операцій відповідно до завдань розслідування.
Важливим моментом у методиці розслідування є визначення її вихідних
положень. Справа в тому, що система методів і засобів розслідування, їх
ефективність багато в чому визначаються принципами, що покладені в основу
розробки окремих криміналістичних методик. Питанню принципів методики
розслідування в криміналістичній літературі приділено чимало уваги [1, с. 340–342;
2, с. 270–287; 3, с. 587; 4, с. 13]. Однак нерідко вони мають дуже загальний характер і
можуть належати не лише до принципів методики розслідування, але й вихідних
положень слідчої діяльності в цілому, і навіть принципів кримінального судочинства.
Достатньо вдалі спроби визначення методичних принципів, які б відображавали
специфіку слідчої діяльності, були здійснені в 70-х роках минулого сторіччя.
Зокрема, О.М. Колесніченко виділив чотири такі принципи: 1) правильна
кримінально-правова оцінка розслідуваної події; 2) зумовленість методики
особливостями конкретної кримінальної справи і слідчої ситуації; 3) координація дій
слідчого, органів дізнання і громадськості; 4) використання у розслідуванні наукових
знань [5, с. 27]. М.О. Селіванов називає десять принципів методики: 1) планомірність
розслідування; 2) зумовленість методики предметом доказування; 3) необхідність
врахування типової криміналістичної характеристики злочинів; 4) врахування при
побудові методики розслідування у конкретній справі слідчої ситуації; 5) оптимальна
сукупність слідчих дій, що забезпечують повноту, точність і економічність
розслідування; 6) розподіл слідчих дій на первинні і наступні; 7) оптимальна
послідовність намічених і проведених слідчих дій; 8) передбачення поряд з окремими
слідчими діями комплексів слідчих дій, підлеглих тим чи іншим окремим завданням;
9) установлення почерговості таких комплексів слідчих дій; 10) рухливість,
динамічність методики [6, с. 121–128].
Неважко помітити, що вказані автори мають на увазі не принципи методики
розслідування або наукової її розробки, а принципи побудови методик розслідування
у конкретній кримінальній справі, які адресовані слідчому.
Для того, щоб визначити власне бачення принципів методики розслідування і
їхнього значення для формування окремих методик, треба висловити низку
попередніх суджень.
Керуючись загально-філософським розумінням принципу, в теоретичному
аспекті під останнім маємо на увазі основне вихідне положення, підґрунтя системи,
будь-якої теорії, вчення, що має вирішальне значення в успішному вирішенні різних
проблем, у тім числі гносеологічних. У практичному аспекті – це керівна ідея,
основне правило діяльності [7; 8].
Як відзначає А.В. Дулов, “принципи припускають систематизацію й
узагальнення попередніх наукових знань, конкретизують, формують пізнання, є
вихідними положеннями до здійснення досліджень, організують їх, концентрують у
собі сукупність методологічних і теоретичних основ, які необхідні для проведення
майбутніх досліджень” [9, с. 33].
Як принципи розглядаються не будь-які теоретичні положення і практичні
рекомендації. “Принципи не є формальним проголошенням визначених вимог, а
спрямовані на оптимізацію діяльності цієї галузі. Саме в цьому й полягає їх активуюча
й організуюча роль”, – відзначають В.О. Коновалова і В.Ю. Шепітько [10, с. 220].
Потрібно погодитися з авторами, які поділяють криміналістичні принципи на
принципи науки – стосовно розробки положень методики розслідування як розділу
криміналістики, і на принципи практичної діяльності – стосовно побудови, обрання
методики розслідування конкретного злочину [11, с. 48; 12, с. 63].
Однак у літературі немає чіткого розуміння і розмежування принципів створення,
розробки окремих методик розслідування і принципів побудови методики
розслідування конкретного злочину.
Говорячи про науково-теоретичні вихідні положення методики розслідування,
потрібно виходити з логічних, гносеологічних принципів і принципів криміналістики
як науки загалом. До них, зокрема, належать принципи відповідності наукових
рекомендацій до вимог закону, інтересів і запитів практики, використання новітніх
досягнень науки і техніки та емпіричних досліджень, об’єктивності_____, наукової
обґрунтованості, цілісності, самостійності тощо.
Можна погодитися з пропозицією І.О. Возгріна про розподіл принципів методики
на три групи: 1) загальні принципи, що визначають зміст, структуру і значення цього
розділу криміналістики в цілому; 2) окремі – принципи, що визначають основні
засади побудови окремих методик; 3) спеціальні, що визначають особливості
структури і змісту методик окремих категорій, груп злочинів [13, с. 129–130]. До
першого він відносить принципи дотримання законності, єдності теорії і практики,
самостійності і цілісності методики. До окремих принципів – науковість методик,
конкретність, планову основу, етапність, ситуаційність, багатоваріантність,
взаємодію слідчих і оперативних органів, використання допомоги громадськості,
попереджувальну діяльність, конструктивну єдність типових методик розслідування.
Зачислення деяких з названих принципів до окремих принципів методик
розслідування є дуже дискусійним. Уявляється, що принципи науковості і конкретності
швидше належать до загальних принципів методики, взаємодію слідчих і оперативних
органів, як і використання допомоги громадськості – до принципів практичної
діяльності, а попереджувальну діяльність – до завдань і функцій розслідування.
Які ж принципи слід віднести до специфічних засад методики розслідування
окремих категорій злочинів?
Як відомо, кожна наука, її самостійні розділи, до яких належить і методика
розслідування, є абстрактними системами, що створюються людиною і несуть у собі
всі параметри складних цілеспрямованих систем, для котрих властивий
саморозвиток. Методика розслідування як система наукових положень повинна
формуватися і розвиватися так, щоб забезпечити оптимальні шляхи досягнення мети
даного розділу криміналістики – створення ефективних методів і прийомів, а також
рекомендацій щодо їх застосування під час розслідування. Запропоновані в науці
принципи мають відповідно впливати на функціонування системи теоретичних
положень. Отож, дієвість принципів, їх значимість виявляється через їхні функції, що
закладають основу злагодженої взаємодії всіх елементів системи, її стійкості і
цілеспрямованості. Як підкреслює В.О. Коновалова, функції принципів
підпорядковують розвиток теорії “до певних вимог: акумулюють досягнення теорії і
практики; є джерелом розробки нових тактичних прийомів; обумовлюють
взаємозв’язок тактичних прийомів з методикою розслідування окремих видів
злочинів” [14, с. 45]. Це положення однаковою мірою стосується як криміналістичної
тактики, так і методики розслідування, з тим лише уточненням стосовно останнього,
що функції методики повинні бути джерелом розробки нових ефективних
методичних рекомендацій.
Підсумовуючи, вважаємо, що до принципів наукової розробки методики
розслідування окремих категорій злочинів належать такі вихідні положення:
1. Розгляд об’єктів методики розслідування – злочину і розслідування – з позицій
системно-діяльнісного і функціонального підходу. Цей принцип дозволяє
досліджувати такі об’єкти як комплекси цілеспрямованих дій суб’єктів, з одного боку
– злочинної, а з іншого боку – слідчо-криміналістичної діяльності, двох протидіючих
систем, які функціонують з різними протилежними завданнями.
2. Використання даних і новітніх досягнень інших наук, як гуманітарних, так і
природничо-технічних, для дослідження злочинів, умов їхнього вчинення,
особливостей механізму слідоутворення і розробки адекватних рекомендацій з
їхнього розслідування.
3. Розробка методичних рекомендацій на підставі криміналістичного аналізу
злочинів і створення їх типової інформаційно-пізнавальної моделі – криміналістичної
характеристики щодо досліджуваної категорії злочинів.
4. Використання досвіду слідчої практики шляхом його узагальнення, аналізу і
подальшої екстраполяції в теорію розкриття злочинів.
5. Розробка методичних рекомендацій на основі криміналістичної класифікації
злочинів, що дає змогу виявити й дослідити особливості відповідної класифікаційної
групи і створити методику певного рівня: міжвидову, видову, групову або так звані
наскрізні чи позавидові методики.
6. Розробка окремих методик розслідування на основі визначення і
характеристики обставин цього виду злочину, що підлягають розкиттю.
7. Розробка напрямків і завдань розслідування з урахуванням специфіки етапів
розслідування.
8. Розробка методичних рекомендацій на основі інформаційно-ситуаційної
оцінки стану розслідування, виділення типових слідчих ситуацій, що виникають на
різних етапах розслідування.
9. Виділення відповідних типових завдань тактичного й організаційно-
методичного характеру і визначення оптимальної програми їх вирішення з
урахуванням особливостей конкретної категорії злочинів і етапів їх розслідування.
10. Виділення специфічних тактичних і технічних прийомів під час проведення
окремих слідчих дій і тактичних операцій.
Названі принципи належать до наукової діяльності, що спрямована на розробку
окремих методик розслідування різного рівня (міжвидових, видових і групових).
Вважаємо за доцільне виділення також і принципів практичної діяльності
слідчого з розслідування конкретного злочину. Можна погодитися з
О.М. Колесніченко, який визначав їх як “найбільш важливі основні положення, що
сприяють обранню слідчим раціональної (оптимальної) методики розслідування
конкретного злочину” [12, с. 64]. Потрібно лише уточнити, що з урахуванням
евристичного та індивідуально-визначеного характеру кожного випадку
розслідування можна говорити не лише про вибір відповідної методики з низки
розроблених і запропонованих, але й про необхідність пошуку найбільш вдалих
шляхів розслідування, вдосконалення у практичній діяльності наявних методик,
доповнення, а можливо й перегляд деяких їхніх положень, тобто про побудову
методики розслідування у конкретній справі на базі теоретичних положень і
принципів криміналістичної методики як розділу криміналістики. Про самостійну
побудову слідчим методики, як творчого підходу в практичній діяльності, варто
говорити і в тих випадках, коли наукою ще не розроблена методика розслідування з
тієї чи іншої категорії злочинів.
“При плануванні своєї роботи, – як зазначає В.П. Антипов, – слідчий, виходячи з
рекомендацій окремої методики розслідування подібних злочинів і практики у
справах цієї категорії, з урахуванням особливостей злочину і ситуації, що утворилася
на момент складання плану, фактично розробляє індивідуальну методику
розслідування конкретного злочину” [15, с. 80].
На наш погляд, принципи вибору і побудови методики розслідування конкретного
злочину у практичній діяльності слідчого можуть бути сформульовані так:
1. Вибір напряму розслідування і досягнення його кінцевої мети, керуючись
кримінально-правовою оцінкою події та предмета доказування. Предмет доказування
за умови правильної кваліфікації злочину визначає для слідчого кінцеві рубежі його
діяльності з розслідування конкретної кримінальної справи, повноту і межі
процесуального дослідження. Звичайно, на початковому етапі розслідування, тим
більше на момент порушення кримінальної справи, дати точну кваліфікацію
злочинної події досить важко. Вона може змінюватися і уточнюватися під час усього
розслідування, що залежить головно від повноти і достовірності доказової
інформації. Відповідно змінюється і уточнюється коло обставин, що підлягають
встановленню. Однак не враховувати предмет доказування з самого початку
розслідування не можна, бо така діяльність слідчого буде деструктивною щодо її
системи, як безцільне безпредметне блукання в лабіринтах пізнання.
2. Визначення належності події, яку розслідують, до відомого типу, роду, виду, групи
злочинів на основі наукової криміналістичної класифікації, що дає змогу правильно
вибрати відповідну рекомендовану криміналістикою методику, або констатувати її
відсутність, а також визначити особливості злочину, який розслідується.
3. Використання _____в розслідуванні даних відповідної криміналістичної
характеристики категорії злочинів, до якої належить і розслідуваний злочин, що дає
підстави з’ясувати типову модель цієї категорії злочинів, висунути типові слідчі
версії щодо події в цілому, окремих її обставин, причетних до неї осіб, визначити
характер і місцезнаходження інших слідів.
4. Ситуативний підхід до постановки тактичних завдань і засобів їх вирішення,
який передбачає використання типових слідчих ситуацій за даною методикою, типових
завдань і типових програм їх вирішення. Слідчий, що спирається на теоретичні
положення криміналістичної методики, досвід слідчої практики в розслідуванні з
конкретної справи, самостійно оцінює ситуацію, яка склалася, в її інформаційно-
пізнавальному аспекті, з урахуванням часу від моменту вчинення злочину і констатує
конкретну програму розслідування. За наявності типових програм розслідування варто
пам’ятати про їх коректування згідно з конкретною ситуацією.
5. Етапність методики розслідування, яка передбачає виділення двох основних
етапів і вирішення на кожному з них властивих йому завдань: початковий етап
передбачає встановлення основних обставин події і особистості підозрюваного, а
наступний – встановлення всіх обставин злочину, всіх його учасників, тобто повне
розкриття злочину.
6. Планомірність ходу розслідування. Такий принцип означає використання
планування для здійснення всіх процесуальних, оперативно-розшукових і
організаційних дій в певній послідовності. Крім того, потребує визначення
послідовності також постановка і вирішення тактичних завдань.
7. Використання в діяльності з розкриття злочинів різних форм і методів взаємодії
слідчого з органами дізнання, іншими правоохоронними особами, населенням.
Вивчення практики свідчить, що лише на основі тісної та постійної взаємодії слідчого з
робітниками оперативних апаратів правоохоронних органів (передусім органів МВС і
СБУ) вдається розкривати тяжкі та добре організовані злочини, в тому числі
корисливо-насильницькі. Така взаємодія повинна бути з моменту порушення
кримінальної справи, оцінки вихідної ситуації і тривати до встановлення всіх обставин
злочину, встановлення та затримки обвинувачуваного. Важливо також вміло
взаємодіяти в необхідних випадках з посадовими особами та рядовими робітниками
виробництв, установ, організацій, окремими громадянами. Зрештою, у разі побудови
методики розслідування злочину необхідно передбачати тактику, форми та методи
взаємодії з захисниками підозрюваного (обвинувачуваного).
8. Застосування сучасних наукових та технічних можливостей у розслідуванні
кожного злочину. У випадку вибору того чи іншого методу або прийому розслідування
необхідно мати їх наукове та техніко-криміналістичне забезпечення. Йдеться про
використання не лише сучасних криміналістичних рекомендацій, але й нових засобів та
методів, розроблених і в інших галузях науки і техніки. Застосувати такі методи та
засоби мають в різних формах ( використання знань спеціалістів в ході проведення
слідчих дій, проведення різних судових експертиз, спеціальної довідкової інформації).
Тільки таке комплексне застосування спеціальних науково-технічних даних може
забезпечити ефективний пошук та повноцінне дослідження доказової інформації.
Викладені принципи з урахуванням структури слідчої діяльності дають змогу
подати методику розслідування окремих категорій злочинів у вигляді універсальних
програм щодо його початкового і наступного етапів. Технологія такої діяльності
може бути виражена у вигляді ланцюга, змістовно і логічно з’єднаних розумових і
практичних актів і операцій.
1. Криминалистика / Под ред. И.Ф. Герасимова, Л.Я. Драпкина. – М., 2000.
2. Возгрин И.А. Введение в криминалистику. – СПб, 2003.
3. Криминалистика / Под ред. Н.П. Яблокова. – М., 2002.
4. Пантелеев И.Ф. Методика расследования преступлений. – М.,1975.
5. Колесниченко А.Н. Общие положения методики расследования отдельных видов
преступлений. – Харьков, 1976.
6. Селиванов Н.А. Советская криминалистика: система понятий. – М.,1982.
7. Айдинян Р.Н. Система понятий и принципов гносеологии. – Л., 1991.
8. Демин В.Н. Принципы материалистической диалектики в научном познании. – М.,
1979.
9. Криминалистика / Под ред. А.И. Дулова. – Мн., 1996.
10. Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции.
– Харьков, 1997.
11. Кузьмичев В.С. Теория и практика следственной деятельности. – К., 1997.
12. Колесниченко А.Н. Принципы методики расследования // Криминалистика и судебная
экспертиза. – К., 1979. – Вып. 18.
13. Возгрин И.А. Криминалистическая методика расследования преступлений. – Мн.,
1983.
14. Коновалова В.Е. Криминалистическая тактика: принципы и функции //
Криминалистика и судебная экспертиза. – К., 1981. – Вып. 22.
15. Антипов В.П. Планирование расследования в проблемных ситуациях // Вопросы
борьбы с преступностью. – М., 1981. – Вып. 36.