ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ
В. Косінов1
Львівський державний університет внутрішніх справ
вул. Городоцька, 26, 79007, Львів, Україна
Розглянено __________проблеми кримінально-правової охорони державної таємниці.
Досліджено особливості предмета злочинів у сфері охорони державної таємниці.
Ключові слова: державна таємниця, розголошення державної таємниці, предмет
злочину, документ.
Дослідження предмета злочинів у сфері охорони державної таємниці дасть змогу
глибше і повніше пізнати зміст охоронюваного кримінальним законом об’єкта
злочину, але потрібно насамперед визначити межі дії самого закону, механізм
заподіяння злочинним посяганням шкоди, що має суттєве значення для правильного
застосування кримінального закону.
Питання про предмет злочинів у сфері охорони державної таємниці не є
достатньо дослідженим у науковій юридичній літературі. Дослідженню питання
предмета злочинів приділяли увагу такі науковці як: В.К. Глістін, М.Й. Коржанський,
В.Н. Кудрявцев, А.А. Піонтковський, В.Я. Тацій, А.Н. Трайнін. Предмет злочинів у
сфері охорони державної таємниці було розглянено у наукових працях:
Х.М. Ахметшина, А.А. Герцензона, Н.Д. Дурманова, С.В. Дьякова, Л.Д. Єрмакова,
В.Д. Меньшагіна.
Метою цієї статті є визначення предмета злочинів у сфері охорони державної
таємниці.
Оскільки структура будь-яких суспільних відносин (в тому числі й відносин у
сфері охорони державної таємниці) незмінна, до складу кожного такого відношення
поряд з іншими його частинами входить предмет суспільного відношення.
Предметом суспільних відносин називають усе те, з приводу чого або у зв’язку з чим
існують і самі ці відносини [2, с. 47]. Питання про предмет суспільних відносин і
предмет злочину розглядається в науці кримінального права неоднозначно. Предмет
злочину відрізняється системою особливостей, що мають самостійне кримінально-
правове значення, впливають на підставу кримінальної відповідальності і
кваліфікацію діяння. Кримінальне законодавство надає предметові злочину різне
значення. Так предмет злочину може слугувати критерієм відмежування злочинних
дій від незлочинних, ознаки предмета злочину можуть виступати кваліфікуючими
ознаками складу злочину і, зрештою, предмет злочину може мати значення для
розмежування суміжних складів злочину. Зазначені обставини спричинюють
необхідність всебічного дослідження і визначення предмета злочину.
Зокрема, М.Й. Коржанський зазначає, що предмет злочину як самостійна ознака
складу злочину, а також його роль у механізмі спричинення шкоди у сфері певних
суспільних відносин, у виявленні об’єкта посягання і кваліфікації діяння, має
важливе самостійне теоретичне і практичне значення [9, с. 86]. В.М. Кудрявцев,
досліджуючи питання про співвідносність об’єкта і предмета злочину, відносить до
останнього дії учасників відносин, суб’єктів цих відносин і речі як матеріальні
передумови існування відносин [11, с. 51]. Ми поділяємо позицію В.Я. Тація про те,
що предметом злочину є будь-які речі, з певними властивостями яких кримінальний
закон пов’язує наявність в діях особи ознак конкретного складу злочину [14, с. 47].
На відміну від об’єкта, який є обов’язковою ознакою будь якого складу злочину,
предмет злочину – ознака факультативна. Це означає, що певні злочинні діяння
можуть і не мати конкретного предмета посягання. Якщо ж предмет прямо
позначений в законі або вочевидь мається на увазі, то для даного складу злочину він
стає обов’язковим. Крім того, предмет злочину – це така його ознака, яка названа
безпосередньо в самому кримінальному законі. У нашому випадку предмет є
необхідною ознакою складу злочину.
Особливістю виду суспільних відносин, що розглядаються, є те, що у разі
розголошення державної таємниці їх предмет збігається з предметом злочину, це
відомості, що становлять державну таємницю. У разі втрати документів, що містять
державну таємницю, предмет суспільних відносин залишається загальним (відомості,
що становлять державну таємницю), предметом злочину є матеріалізовані відомості,
що становлять державну таємницю (матеріальні носії секретної інформації).
Правильна кваліфікація злочинів, передбачених ст.ст. 328, 329 КК України,
неможлива без чіткого визначення поняття “державна таємниця”. На думку
В.С. Прохорова та І.І. Солодкіна “державна таємниця – це відомості, що мають
важливе державне значення, в збереженні яких особливо заінтересована держава і які
включені державою в особливий перелік” [7, с. 122]. Л.Д. Єрмакова вважає, що
“державну таємницю складають відомості, передбачені у спеціальних переліках”
[8, с. 29]. Н.Д. Дурманов зазначає, що державна таємниця – це важливі для держави
відомості, які в інтересах держави мають бути відомі тільки суворо визначеному колу
осіб [5, с. 3]. На думку Х.М. Ахметшина, державну таємницю становлять відомості
військового і економічного характеру, відомості про винаходи, відкриття й
удосконалення, чи інші відомості, які за своїм змістом можуть бути використані на
шкоду інтересам зовнішньої безпеки і обороноздатності держави і містяться у
спеціальному переліку [1, с. 7]. Однак і це визначення не позбавлено деяких
недоліків. Зокрема зазначені відомості за своїм змістом можуть мати важливе
значення не лише для обороноздатності держави, але й для її інтересів в цілому, в
тому числі для забезпечення інтересів політичних, економічних тощо.
При всій різноманітності наведених поглядів у визначенні поняття державної
таємниці підкреслюють два юридично значимі критерії: матеріальний – важливість
такого роду відомостей для інтересів держави; формальний – передбаченість
відомостей, що становлять державну таємницю у спеціальних переліках. У сучасних
умовах слушною є думка про те, що державна таємниця – особливо охоронювані і
передбачені спеціальними переліками відомості, витік яких може завдати істотну
шкоду державі.
Законодавче визначення поняття державної таємниці сформульовано у ч. 1 ст. 1
Закону України “Про державну таємницю”. Зокрема, державна таємниця – це вид
таємної інформації, що охоплює відомості в сфері оборони, економіки, науки і техніки,
зовнішніх відносин, державної безпеки та правопорядку, розголошення яких може
завдати шкоди національній безпеці та які визнані у порядку, визначеному цим
Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Аналізуючи це
визначення, можна простежити такі принципові положення. По-перше, державна
таємниця є видом таємної інформації. Зазначена ознака є родовою, виділяє державну
таємницю із усіх явищ об’єктивної реальності, відносить до виду таємної інформації.
Інформація в широкому розумінні – це відомості про будь які події, чиюсь діяльність,
повідомлення про щось. Закон України “Про інформацію” від 1991 р. визначив поняття
інформації, як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що
відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Тому
будь-яка інформація – це певні відомості. Відомості – це повідомлення, вісті про щось,
факти, дані, знання щодо явищ і подій, що існують в об’єктивній реальності. Державну
таємницю становлять відповідні відомості, що життєво важливі для існування держави.
Отож, державна таємниця безперечно є видом інформації. В той же час загальне
поняття інформації, що подане у ст. 1 Закону України “Про інформацію” в частині, що
стосується публічного оголошення відомостей, суперечить сутності “державної
таємниці”, яка з певною метою приховується від загального відома. Але законодавець у
ст. 1 Закону України “Про державну таємницю” прямо зазначає, що державна таємниця
– вид таємної інформації. В той же час в переліку видів інформації, передбаченому
ст. 18 Закону України “Про інформацію” ми не знаходимо таємного виду інформації. І
в цьому випадку законодавець вийшов із цього положення визначивши і
сформулювавши поняття “режиму доступу до інформації”. Згідно з ст. 28 Закону
України “Про інформацію”, режим доступу до інформації” – це передбачений
правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання
інформації. За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та
інформацію з обмеженим доступом. Доступ до відкритої інформації забезпечується
шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях,
збірниках); поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання
заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам. Відповідно до
ст. 30 Закону України “Про інформацію” інформація з обмеженим доступом за своїм
правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація
– це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих
фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до
передбачених ними умов. До таємної інформації належить інформація, що містить
відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю,
розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Отож Закон України
“Про інформацію” безпосередньо відносить таємну інформацію до державної таємниці.
Відповідно до викладених аргументів, державна таємниця є видом таємної інформації.
По-друге, державною таємницею є відомості у сфері оборони, економіки, науки і
техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та правопорядку. Наведена ознака
має видовий характер і виділяє з усього різноманіття таємних відомостей саме
відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної
безпеки та правопорядку. Варто зазначити, що перелік цих сфер є вичерпним.
Керуючись сутністю державної таємниці, зазначимо, що вона сама по собі в природі
не існує, а обов’язково пов’язана з наявністю державного утворення. Відомості, які
становлять державну таємницю, стосуються подій і явищ, що прямо чи
опосередковано відбуваються у суспільстві, державі. Але виникає запитання, чи є
природна необхідність існування державної таємниці, чим вона зумовлена, яке місце
займає державна таємниця в державі? Якщо уявити, що у світі б існувала лише одна
держава, то відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки навряд чи могли
бути державною таємницею. Причиною визнання їх державною таємницею є
наявність постійної конкуренції держав (економічна і наукова конкуренції, боротьба
за світове й територіальне панування). В середині держави завжди існують внутрішні
чинники, що спрямовані на повалення конституційного устрою, політичного режиму,
порушення _____територіальної цілісності країни, посягання на існуючий правопорядок
(злочинність). Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що
вона є необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої неможливе
виконання завдань, що стоять перед ним. Держава є організатором усіх суспільних
справ, в тому числі обороняє країну від можливих зовнішніх нападів. Можливість
існування держави напряму залежить від її здатності захищатися від інших держав,
недоторканності кордонів, суверенітету. Ще з часів утворення перших держав,
питання оборони її від ворогів займало провідне місце. У цьому виявлявся захисний
характер державної таємниці. Безперечно еквівалентом оборонного потенціалу
служить стан економіки держави і її основні характеристики. В умовах науково-
технічної революції важливим державним інтересом є винаходи і прогресивні
технології, які дають змогу державі займати гідне становище в міжнародному
середовищі. Як організація усього суспільства держава виступає у зовнішніх
відносинах в інтересах усього населення країни, яке вона повинна репрезентувати і
обслуговувати. Про важливість цієї сфери свідчить сама історія людства. Державне
утворення не є єдиним суб’єктом об’єктивної реальності. Вона перебуває оточена
багатьма іншими державними утвореннями з відповідними інтересами. З метою
узгодження протилежних інтересів держави вступають у взаємні офіційні і
неофіційні, договірні та позадоговірні відносини. Природно, що до державної
таємниці у сфері зовнішніх відносин законодавець відніс відомості: про директиви,
плани, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і
зовнішньоекономічної діяльності України, спрямовані на забезпечення її
національних інтересів і безпеки; про військове, науково-технічне та інше
співробітництво України з іноземними державами, якщо розголошення відомостей
про це завдаватиме шкоди національній безпеці України; про експорт та імпорт
озброєння, військової та спеціальної техніки, окремих стратегічних видів сировини і
продукції. Також держава здійснює боротьбу з порушниками законності, зі
злочинністю, забезпечує охорону правопорядку, протидіє іноземним спеціальним
службам й іншим організаціям, діяльність яких спрямована на шкоду інтересам
України у всіх сферах. Саме тому до державної таємниці належать деякі відомості у
сфері державної безпеки та охорони правопорядку.
По-третє, розголошення відомостей у сфері оборони, економіки, науки і техніки,
зовнішніх відносин, державної безпеки та правопорядку, може завдати шкоди
національній безпеці Україні. Зокрема, у ст. 8 Закону України “Про державну
таємницю” зазначено, що конкретні відомості можуть бути віднесені до державної
таємниці з відповідним ступенем секретності лише за умови, що їх розголошення
завдаватиме шкоди національній безпеці України. Тому, сам факт можливості
завдання такої шкоди, ставить “державну таємницю” під особливу охорону.
Важливість і значимість відомостей, які становлять державну таємницю зумовлена
тим, що відповідно до ст. 17 Конституції України “Захист суверенітету і
територіальної цілісності України, забезпечення економічної і інформаційної безпеки
є найважливішою функцією держави, справою усього українського народу”. Водно
час, у збереженні державної таємниці не менше ніж сама держава зацікавлене
широке коло фізичних і юридичних осіб, а також суспільство в цілому. Збереження
конфіденційності відомостей, що становлять державну таємницю є життєво
важливим інтересом окремих осіб у тих, наприклад, випадках, коли така інформація
стосується їх чи їхніх близьких. Зацікавленість у збереженні таких відомостей
пояснюються тим, що їх розповсюдження створює загрозу законним інтересам і
безпеці цих осіб, а нерідко – їхньому здоров’ю і самому життю. З огляду на це
законодавство України у низці випадків зачисляє такого роду персональні дані
окремих осіб до відомостей, що становлять державну таємницю. Проникнути у
державні секрети намагаються не лише іноземні спецслужби, але й зарубіжні
організації, у тому числі іноземні комерційні фірми. Така секретна інформація їм
потрібна для використання або з метою здійснення ворожої діяльності проти
держави, або для отримання за її рахунок вигоди політичного, економічного,
військового чи іншого характеру, або для протидії важливим заходам в країні, що
здійснюються у різних сферах, чи суміщення вказаних завдань. В отриманні
державних секретів, особливо у сфері розвідувальної, контррозвідувальної й
оперативно-розшукової діяльності, вельми зацікавлені й представники організованих
злочинних структур, а також кримінальні елементи як всередині країни, так і за її
межами. Вони потребують таких відомостей, щоб на їх основі успішно протидіяти
здійснюваним проти них оперативно-розшуковим, слідчим й іншим заходам,
виявляти оперативних працівників, що залучаються до їх груп, й осіб, які надають
правоохоронним органам конфіденційну допомогу, нейтралізувати діяльність таких
органів, здійснювати підкуп і компрометацію їхніх співробітників, а також фізично
усувати їх. Не можна забувати і про ту обставину, що інформація, яка становить
державну таємницю, особливо в економічній і науково-технічній сферах, дуже часто
має вельми високу комерційну цінність, що визначає гостру зацікавленість в
оволодінні нею суб’єктами, які прагнуть отримати унаслідок її використання
матеріальну вигоду. Тому не виключені спроби заволодіння відомостями, що
становлять державну таємницю фізичними і юридичними особами, які мають наміри
використати отримані матеріали у власній підприємницькій діяльності чи
перепродати її зацікавленим комерційним структурам. Усе вищезазначене свідчить
про те, що захист державної таємниці є важливою складовою частиною забезпечення
безпеки особистості, суспільства і держави, причому йдеться фактично про охорону
усіх сфер безпеки, у тім числі, зокрема, політичну, військову, економічну й
інформаційну.
По-четверте, відомості у встановленому Законом України “Про державну
таємницю” порядку визнані державною таємницею. Такі відомості можуть становити
державну таємницю, лише якщо вони пройшли встановлену Законом України “Про
державну таємницю” процедуру визнання. Зокрема, відомості можуть становити
державну таємницю лише в тому випадку коли вони визнані рішенням Державного
експерта з питань таємниць державною таємницею з відповідним ступенем обмеження
доступу. Згідно зі ст. 9 Закону Державний експерт з питань таємниць здійснює
віднесення інформації у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин,
державної безпеки та охорони правопорядку до державної таємниці, зміни ступеня
секретності цієї інформації та її розсекречування. Так, відповідо до ст. 10 Закону,
інформація вважається державною таємницею від часу опублікування Зводу
відомостей, що становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи
зміни до нього. Отож усі відомості, що становлять державну таємницю містяться у
Зводі відомостей, що становлять державну таємницю і цей перелік вичерпний. Звід
відомостей, що становлять державну таємницю затверджується наказом Голови СБУ і
видається кожні 5 років. Зазначений нормативний документ реєструється в
Міністерстві юстиції і підлягає відкритому опублікуванню.
Відповідно до диспозиції ст. 329 КК України предметом злочину втрати
документів, що містять державну таємницю є: 1) документи, що містять державну
таємницю; 2) інші матеріальні носії секретної інформації; 3) предмети, відомості про
які становлять державну таємницю.
Так згідно зі ст. 1 Закону України “Про державну таємницю” матеріальні носії
секретної інформації – це матеріальні об’єкти, в тому числі фізичні поля, в яких
відомості, що становлять державну таємницю, відображені у вигляді текстів, знаків,
символів, образів, сигналів, технічних рішень, процесів тощо. З цього робимо висновок,
що поняття секретний документ та предмети, відомості про які становлять державну
таємницю, повністю охоплені поняттям матеріальні носії секретної інформації.
Закон України “Про інформацію” визначає, що документ – це передбачена
законом форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом
фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носії, який
може бути як первинним, так і вторинним (ст. 27). Відповідно до Постанови КМ
України № 1561-12 від 2.10.2003 року “Порядок організації та забезпечення режиму
секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на
підприємствах, установах і організаціях” секретні документи – це документи, що
містять секретну інформацію, на які нанесені обов’язкові реквізити (гриф секретності
та реєстраційний номер). На думку В.Я. Дорохова, документом є письмовий акт
встановленої чи загальноприйнятої форми, підготовлений компетентними
установами, підприємствами, організаціями, посадовими особами, а також
громадянами для викладення відомостей про факти чи посвідчення прав і обов’язків
[4, с. 55]. На думку М.І. Хавронюка, документ – це передбачена законом матеріальна
форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації
її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носії [13, с. 819]. Інші
вчені вважають, що під документом в таких випадках потрібно розуміти письмовий
(графічний, електронний, аудіо-, відео-) акт, який має обов’язкові посвідчувальні
(номер, печатка, гриф секретності тощо) реквізити, оформлений у визначеному
порядку, зареєстрований у відповідній установі і містить відомості, що становлять
державну таємницю [12, с. 55].
Отож, зазначимо, що секретний документ – це не будь-який письмовий акт, який
містить державну таємницю, а лише той, що має встановлену і загальноприйняту
форму. Як бачимо, при визначенні поняття секретного документа законодавець чітко
зазначає наявність двох обов’язкових ознак (реквізитів): гриф секретності та
реєстраційний номер. Крім обов’язкових ознак проект секретного документа повинен
мати такі реквізити: вид документу, посада і прізвище виконавця, номер примірника,
кількість примірників, список адресатів, прізвище особи, що друкувала документ,
назва та реєстраційний номер матеріального носія інформації, з якого друкувався
документ, дата друкування тощо.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про державну таємницю”, засекречування
матеріальних носіїв інформації – це введення у встановленому законодавством порядку
обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної інформації шляхом надання
відповідного грифу секретності документам, виробам або іншим матеріальним носіям
цієї інформації. Зокрема в ст. 13 Закону України “Про державну таємницю” зазначено,
що засекречування інформації, що віднесена до державної таємниці, здійснюється
шляхом надання відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію
інформації грифа секретності. Гриф секретності є обов’язковим реквізитом кожного
матеріального носія інформації, що віднесена до державної таємниці. Він має містити
відомості про ступінь секретності цієї інформації (“особливої важливості”, “цілком
таємно”, “таємно”), строк засекречування інформації та посадову особу, яка надала
зазначений гриф. Строк засекречування інформації залежить від ступеня її секретності
та визначений у рішенні Державного експерта з питань таємниць. Він не може
перевищувати для інформації “особливої _____важливості” – 30 років, для інформації
“цілком таємно” – 10 років, для інформації “таємно” – 5 років. Після закінчення
встановлених строків засекречування інформації та у разі зниження ступеня
секретності інформації або скасування рішення про віднесення її до державної
таємниці посадові особи, які здійснювали засекречування інформації, зобов'язані
забезпечити зміну грифа секретності або розсекречування інформації.
Друга обов’язкова ознака секретного документа – це наявність реєстраційного
номеру. Зокрема, обліку підлягають усі рукописні, машинописні, підготовлені з
використанням засобів обчислювальної техніки секретні документи, робочі зошити
для ведення записів, що містять секретну інформацію, спецблокноти та окремі
аркуші паперу для підготовки чернеток проектів секретних документів, машинні та
інші матеріальні носії секретної інформації, робочі папки, спецпортфелі і спецвалізи
для тимчасового зберігання виконавцями матеріальних носіїв секретної інформації.
Під реєстрацією секретних документів, інших матеріальних носіїв секретної
інформації розуміється надання їм реєстраційних номерів шляхом нанесення на них
умовного позначення з подальшим записом відомостей про ці документи або інші
матеріальні носії секретної інформації у журналах чи картках обліку. Тому лише за
умови наявності двох вищезазначених ознак матеріальний носій інформації може
бути визнаний документом.
До секретних документів належать текстові й графічні матеріали, що виконані
типографським, машинописним способом чи від руки: креслення, плани, накази,
директиви, відомості, акти, огляди, вказівки, фотодокументи, зйомки, секретні
фільми, секретні видання ьощо.
Втім зазначимо, що виписка із секретних документів відомостей, які становлять
державну таємницю, у неопубліковані зошити і блокноти не робить їх документами,
які мають на увазі в ст. 329 КК України, в цьому випадку йдеться саме про інші
матеріальні носії секретної інформації. Водночас, ми не погоджуємося з думкою
С.В. Дьякова, що втрата таких матеріалів повинна кваліфікуватися не за ст. 329 КК
України, а як розголошення державної таємниці в письмовій формі (ст. 328 КК
України) [7, с. 132]. Законодавець у ст. 329 КК України прямо зазначає про наявність
такої категорії матеріальних об’єктів, як інші матеріальні носії секретної інформації.
Під іншими матеріальними носіями секретної інформації в призмі диспозиції ст. 329
КК України, необхідно розуміти такі матеріальні об’єкти, в яких відомості, що
становлять державну таємницю, відображені у вигляді текстів, знаків, символів,
образів, сигналів, технічних рішень, процесів і які не належать до категорії секретних
документів, секретних виробів. До матеріальних носіїв секретної інформації
зачисляють робочі зошити, спец блокноти, машинні носії (пристрій, виріб або
матеріал, що слугує для запису, зчитування, зберігання або транспортування
секретної інформації за допомогою засобів обчислювальної техніки), чернетки
проектів секретних документів, топографічні карти тощо.
Варто зазначити, що значення для кваліфікації буде мати тільки фактична
наявність секретної інформації на матеріальному носії. Відсутність грифа
секретності, реєстраційного номера й інших реквізитів, не впливатиме на віднесення
цього об’єкта до інших матеріальних носіїв секретної інформації. Отже виписка із
секретних документів відомостей, які становлять державну таємницю і занесення їх у
неопубліковані зошити, блокноти, окремі аркуші паперу хоч і не робить їх
документами, але відповідні зошити і блокноти, аркуші паперу з моменту внесення в
них секретних відомостей стають матеріальними носіями секретної інформації. Тому
втрату таких матеріальних носіїв кваліфікуватимемо за ст. 329 КК України.
Предметами (виробами), відомості про які становлять державну таємницю, є
будь-які матеріальні об’єкти, що не відповідають ознакам документа, але несуть
інформацію про державну таємницю. Це можуть бути зразки озброєння і військової
техніки, апаратури, приладів та їхні складові частини, вузли, агрегати, матеріали,
речовини, устаткування, які підлягають засекречуванню та охороні з боку держави.
Отож, можна зробити такі висновки:
1) Злочини у сфері охорони державної таємниці мають спільний предмет
суспільних відносин – відомості, що становлять державну таємницю, але різний
предмет злочину.
2) У разі визначення поняття державної таємниці підкреслюється два юридично
значущих критерії: матеріальний – важливість такого роду відомостей для
інтересів держави; формальний – передбаченість відомостей, що становлять
державну таємницю, спеціальними переліками.
3) За сучасних умов причиною існування державної таємниці є постійна
конкуренція держав у стратегічних сферах (зовнішні чинники), а також
наявність деструктивних сил всередині держави, що спрямовані на повалення
конституційного устрою, політичного режиму, посягання на існуючий
правопорядок (злочинність).
4) Предмет злочину передбаченого ст. 329 КК України охоплюється поняттям
матеріальний носій секретної інформації.
5) Для кваліфікації злочину за ст. 329 КК України достатньо фактичної наявності
відомостей, що становлять державну таємницю, на будь-якому матеріальному
носії інформації.
1. Ахметшин Х.М., Уголовная ответственность военослужащих за разглашение
государственной и военной тайны по советскому военно-уголовному праву. Автореф.
… дисс. – М.: 1952.
2. Глистин В.К. Проблемы уголовно-правовой охраны общественных отношений. – Л.:
Изд-во ЛГУ, 1979. – 127 с.
3. “Государственные преступления” / Упорядники: Герцензон А.А. й ін. – М.: Юриздат,
1938. – 159 с.
4. Дорохов В.Я. Понятие документа в советском уголовном праве // Правоведение. –
1982. – № 2.
5. Дурманов Н.Д. Государственная и военная тайна. – М.: Юриздат, 1942. – 86 с.
6. Дьяков С.В. Государственные преступления против основ конституционного строя и
безопасности государства и государственная преступность. – М.: Норма, 1999. –
307 с.
7. Дьяков С.В. и др. Ответственность за государственные преступления. М.:
Юридическая литература, 1988. – 222 с.
8. Ермакова Л.Д. Особо опасные государственные преступления. – М.: Юридическая
литература, 1982. – 121 с.
9. Коржанский Н.И. Обьект посягательства и квалификация преступления. – Волгоград:
“Высшая следственная школа МВД СССР”, 1976. – 120 с.
10. Кримінальний кодекс України / Верховна Рада України. – К.: Парламентське
видавництво, 2003. – 172 с.
11. Кудрявцев В.Н. О соотношении предмета и объекта преступления по советскому
уголовному праву // Труды военной юридической академии. – 1951. – Вып. 13.
12. Курс уголовного права. В 5 т. Т. 5: Особенная часть: Учебн. для вузов / Под ред.
Г.Н. Борзенкова. – М.: ИКД “Зерцало-М”, 2002. – 502 с.
13. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року
/ Під ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Канон, А.С.К., 2002. – 1102 с.
14. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х.: Выща
школа Изд-во __________при Харьковськом университете, 1988. – 196 с.