МОТИВ ВЧИНЕНОГО ЗЛОЧИНУ ЯК ФАКТОР, ЩО ВПЛИВАЄ НА СТАВЛЕННЯ ЗАСУДЖЕНОГО ДО ВИРОКУ СУДУ, ПРИЗНАЧЕНОГО ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ
Т. Денисова1
Гуманітарний університет “ЗІДМУ”
вул. Жуковського, 70-Б, 69002 Запоріжжя, Україна
З’ясовано ступінь дослідження судами мотивів вчинення злочину та розкриття
причин їх виникнення, вплив оцінки суду на ставлення засудженого до вироку,
призначеного покарання та його відбування. Мотиви, що закріплені в нормах
Особливої частини КК України, впливають на кваліфікацію злочину, свідчать про
умисні дії особи, а також визначають ступінь тяжкості злочину і характеризують особу,
яка його вчинила. Вони є одними з визначальних ознак при призначенні покарання і
можуть враховуватись як пом’якшуюча або обтяжуюча обставини. Автор також
проаналізувала врахування мотивів вчинення злочину під час проведення
індивідуальної роботи із засудженими.
Ключові слова: мотив, мотивація, виконання покарання, особистість злочинця,
засуджений, кримінально-виконавча система.
Загальновідомо, що мотив людської поведінки лише тоді стає мотивом злочину,
коли він охоплює найсуттєвіші ознаки злочинного діяння. В юридичній літературі
кримінально-правовим аспектам мотиву та мотивації злочинної поведінки приділяли
певну увагу, а саме – характеристиці поняття, форм, класифікації вчинення злочину
тощо. Найбільш вагомий внесок було внесено науковими працями вітчизняних та
зарубіжних вчених: Ю.М. Антоняна, Л.В. Багрій-Шахматова, М.І. Бажанова,
Ю.В. Бауліна, М.О. Бєляєва, Р.В. Вереші, П.А. Воробея, В.К. Грищука, В.К. Дуюнова,
І.І. Карпеця, В.О. Коновалової, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, В.А. Ломаки,
П.С. Матишевського, П.П. Михайленка, В.О. Навроцького, О.І. Рарога, А.В. Савченка,
С.В. Склярова, М.С. Таганцева, С.А. Тарарухіна, А.П. Тузова, В.І. Тютюгіна та ін.
Дослідження кримінологічних аспектів мотиву та мотивації висвітлене у працях
Б.С. Волкова, В.В. Голіни, І.М. Даньшина, А.П. Закалюка, В.С. Зеленецького,
А.Ф. Зелінського, О.Г. Кальмана, А.В. Наумова, А.О. Пінаєва, М.С. Таганцева,
В.Я. Тація, О.І. Чучаєва та ін.
Водночас досліджень, що описують безпосередньо проблеми врахування мотивів
злочинів під час проведення індивідуальної роботи із засудженими, їх ставлення до
вироку суду в частині призначеного покарання та його відбування, небагато. Це праці
В.М. Дрьоміна, О.Г. Колба, А.Х. Степанюка, В.М. Трубнікова, в яких розглядали,
зазвичай, загальні питання кримінально-виконавчих відносин та проведення виховної
роботи. До того ж, зазначимо, що ціла низка питань залишаються до цього часу
нерозкритими чи дискусійними.
У кримінології, кримінально-виконавчому праві та юридичній психології є
твердження, що основою цілісної структури особистості є її направленість, яка
складається з низки мотивів, що визначають конкретні форми людської поведінки.
Втім, у кожної людини в процесі її життя формуються потреби, інтереси та вольові
особливості, що дають змогу обрати ту або іншу лінію поведінки (установку на
конкретну поведінку або спосіб життя) [2, с. 114]. Якщо установка не збігається із
загальноприйнятними моральними і правовими нормами життя, діяння особи
підпадають під дію кримінального закону.
Механізм злочинної поведінки та роль мотивів у її формуванні детально
описують багато авторів, зокрема, Б.С. Волков, І.М. Даньшин, А.І. Долгова,
С.А. Тарарухін, А.П Тузов, І.Г Філановський. [7, с. 67]. Мотив відображає свідомість
і волю особи, які згодом виявляються при вчиненні злочину в формах умислу або
необережності (психічне ставлення до вчиненого діяння). В ході досудового слідства,
дізнання та розгляду справи у суді, відповідно до п. 2 ст. 64 КПК України, мотив є
обов’язковою обставиною, що підлягає доказуванню в кримінальній справі. Саме
мотиви домінують в поведінці людини та диктують механізм впливу причин та умов
вчинення ним злочинних дій [3, с. 67]. Звісно, виявлення та врахування мотивів
вчинення злочину потребує певного часу, відповідної кваліфікації і практичного
досвіду. Однак, через об’єктивні та суб’єктивні причини, досить часто мотиви
вчинення злочину досліджуються формально або не досліджуються зовсім.
Наприклад, через перевантаженість судів, досить часто під час винесення вироку
зазначається той мотив, який або зазначений у самій статті КК України, або лежить
на поверхні дій винного. Мотиви корисливі, хуліганські, неприязні, помсти, ревнощів
і т. ін. – це той “набір”, який постійно використовується в ході досудового слідства,
дізнання та під час розгляду кримінальних справ у судах.
Така сама ситуація із визначенням мотивів злочину і в системі виконання
покарань: співробітники, зазвичай, виписують з вироку суду основні дані про особу,
яка поступила для відбування покарання, і в тому числі вказані мотиви. Надалі цей
мотив використовують для планування і проведення виховної роботи з засудженим.
Зокрема, при аналізі індивідуальних карток роботи із засудженими визначено, що в
період відбування покарання з особами, які вчинили умисне вбивство, більшість
заходів спрямовані на подолання таких негативних якостей, як жорстокість,
агресивність, нелюдське поводження та невміння жити в колективі, бо саме це, на
думку слідчих органів та вихователів, спонукало засуджених до вчинення вбивств.
З особами, які засуджені за крадіжки, грабежі, шахрайство та інші злочини проти
власності, проводять виховну роботу щодо збереження майна держави, громадян,
дотримання конституційних норм щодо недоторканості всіх форм власності,
формування вміння обмежувати свої потреби відповідно до наявних коштів тощо. Із
600 справ, які ми вивчили у 521 випадку основним мотивом злочинної діяльності цієї
категорії вважалися корисливі, за 79 справами мотив не був прямо зазначений, але
роботу проводили у тому ж напрямі, що із засудженими по корисливих мотивах.
Проте самі засуджені у 52% випадках були незгодні з такою оцінкою їхніх дій, більш
того, 78,5% не вважають за необхідне своє виправлення.
Такий стан справ підтверджується і результатами досліджень інших вчених
[5, с. 4–13], де за результатами анкетування засуджених за різні категорії злочинів,
високий відсоток (від 75 до 84,5%) тих, хто не вважає, що має потребу у виправленні.
А.Х. Степанюк з цього приводу зазначає, що свідомість засудженої особи підлягає
примусовому коригуванню, результатом якого має бути виправлення та
ресоціалізація. Однак, на думку цього вченого, примусове виправлення не здатне
досягнути очікуваних результатів, бо воно наштовхується якщо не на опір, то,
щонайменше, на неприйняття його з боку засуджених. Справді, можливим є звикання
до певного протоколу поведінки і можна вплинути на звички особи, однак абсолютно
недоведене те, що вони пов’язані зі зміною свідомості людини у позитивний бік.
Найчастіше ці звички не справджуються на механізмах мотивації та прийнятті
рішень у бік пріоритету соціальних норм, якщо звичайно ж особа добровільно не
переосмислила своє життя і ціннісні орієнтації, а головне, – не схиляється до
виправдовування досягнення власних цілей через можливість знехтувати інтересами
інших. Крім того, якщо мотив вчинення злочину вивчений недостатньо або
неправильно, то засуджений буде всіляко протистояти виховному процесу, навіть
якщо в цілому його поведінка є законослухняною.
М.О. Стручков зазначав, що правильна наукова організація виконання покарання
і здійснення заходів виховного впливу потребує глибокого вивчення особливостей
психології засудженого [6, с. 167]. У науці кримінально-виконавчого права останнім
часом дедалі голосніше промовляється ідея психологічної корекції засуджених, яка,
як було зазначено, прийшла на зміну терміну “виправлення” і в цілому є таким собі
компромісним варіантом між концепціями морального та юридичного виправлення,
яка, можливо, не змінює ціннісних переконань засуджених, однак навчає їх миритися
з протилежними поглядами, наприклад, офіційної спільноти, при цьому “новий”
підхід апелює до авторитету психологічної науки. Пропонують такі засоби
психологічної корекції засуджених, як навчання їх способам саморегуляції,
формування у них стресостійкості, для чого вбачається необхідним проведення бесід
на відповідну тематику, застосування у виховній роботі методик, що базуються на
навіюванні (аутогенне тренування, самонавіювання), а також різного роду тренінгів;
навчання засуджених доцільному плануванню дій; при неможливості для засуджених
реалізувати якусь потребу, – навчити їх застосовувати прийоми, що дають змогу
знизити цінність даної потреби. На жаль, нині не запропоновано методики
психологічної корекції ефекту нейтралізації вини засуджених, адже вона, як було
зазначено, має неабияке значення для виправлення (ресоціалізації) засудженої особи.
Недостатність, неповність або невірність вказаних вироком суду мотивів полягає
також і в тому, що засуджені у деяких випадках не погоджуються з формулюваннями
та висновками суду, а також з остаточним вироком. Засуджені можуть або
приховувати справжні мотиви своїх вчинків, або не проявляти їх зовні. На відміну від
визначення мотивів при кримінально-правовій кваліфікації злочину мотив, як
предмет індивідуальної роботи із засудженим, повинен бути знайдений у кожному
конкретному випадку.
В організації морального виховання необхідно враховувати небажання і невміння
багатьох із засуджених розбиратися в сутності не лише суспільних проблем, а й у
власному житті. Тому під час організації виховання потрібно враховувати проблеми,
що є істотними для них.
Результативно впливати на особу, яка відбуває покарання, неможливо без
попереднього вивчення її особистості і допомогти в цьому має психологічна служба.
Ізоляція від суспільства, близьких, рідних, необхідність постійно підкорятися,
тотальний контроль і перебування в оточенні соціуму 24 години на добу, що, на
_____жаль, природно для функціонування колоній, але впливає на психіку засуджених.
Формується так звана “утома душі”. Накопичуючись, вона підвищує внутрішнє
напруження, а розрядка відбувається у всіляких формах, у тому числі й у вигляді
порушень (від незначних до злісних). Це зумовлює збільшення і жорсткість
покарань, що ще сильніше підвищує внутрішнє напруження серед засуджених. У
місцях попереднього ув’язнення та УВП діє постійна атмосфера напруги, що кожної
миті може призвести до правопорушень, особливо серед засуджених чоловіків.
Відповідно до неформальних кодексів поведінки, що існують у злочинному світі,
починаючи з короткочасного позбавлення волі (наприклад, утримання під вартою у
слідчих ізоляторах), особа повинна негайно обирати свою, специфічну норму
поведінки серед собі подібних. Як правило, особи, яких утримують під вартою, або
які засуджені вперше, “проходять перевірку“ насильством, на яке вони повинні
адекватно реагувати, навіть вчиняючи правопорушення або злочини. Якщо ж
протидії немає, то затримані або засуджені можуть зазнати додаткового насилля.
За підсумками нашого дослідження було визначено, що переважна більшість
засуджених суворо дотримуються так званих “кодексів” та “традицій” злочинного
світу, а 74,6% з них вважає неприпустимим втручання у внутрішні справи
засуджених або захист їх з боку адміністрації установ. Однією з основних заповідей
злочинного світу є така: “тримай язик за зубами, не розкривай нікому душу – і будеш
довго жити”. Інстинкт самозахисту у багатьох випадках не дозволяє проникати
глибоко у внутрішній світ засудженого, знижувати його внутрішню напругу.
Саме тому так важливо дотримувати рівновагу між тиском (обов’язковим
виконанням усіх режимних розпоряджень) і підтримкою (попередженням емоційно-
афективної перенапруги, стабілізацією внутрішнього стану, переключення видів
діяльності, залучення громадськості), щоби зрозуміти справжні мотиви поведінки
засудженого як в період вчинення ним злочину, так і в процесі відбування покарання.
Від стану психічного здоров’я, від рівня внутрішньої напруженості залежить
усвідомлення засудженими провини, ефективність виховних заходів,
результативність попередження порушень режиму і порядку.
Успішне попередження правопорушень, особливо індивідуальне, також можливе
лише в тому випадку, якщо з достатньою повнотою будуть виявлені внутрішні
механізми злочинної поведінки і, насамперед, її мотиви.
У разі виявлення і вивчення мотивів вчинення злочину важливою є така вимога:
мотив не повинен приписуватися особистості лише на підставі зовнішніх обставин і
ситуації. Перше, що повинен з’ясувати співробітник кримінально-виконавчої
системи – як засуджений опинився в ситуації, у якій вчинив протиправні дії. Уже
сама постановка цього питання змушує співробітника і засудженого відійти від
розповсюдженого уявлення про ситуативність, випадковість вчиненого. Звідси
робимо висновок, що вихідною установкою є установка не на випадковість
поведінки, а на розкриття усієї картини походження його злочину.
Під час опитування визначають ступінь власної активності засудженого у
виникненні конфліктної (або іншої) ситуації, ступінь усвідомлення ним імовірних
наслідків. Тут, по ходу висловлень, необхідно ставити питання, які стосуються мети,
змісту цих дій. На основі цієї інформації потрібно робити висновок про ступінь
управління засудженим подіями, що відбувалися до та в момент вчинення злочину,
або про ступінь підпорядкованості його цим подіям.
Інше питання, що ставить перед собою вихователь – це питання про те, чому
зовнішні обставини, ситуація, виявилася саме такою для особи. Ця налаштованість
орієнтує на отримання інформації, що допомогла б розкрити особистісний зміст
мотиву злочину.
Аналізуючи отриману інформацію, співробітники УВП повинні виявити позицію,
в яку усвідомлено або неусвідомлено ставить себе засуджений у відношенні до
вчиненого злочину, до можливих співучасників і всіх інших осіб, так чи інакше
причетних до скоєного.
Відсутність усвідомлення засудженими мотивів вчинення злочину призводить до
того, що для них факт засудження – це завжди неминучість підкорення офіційному
порядку і необхідність формування різних засобів захисту від втручання будь-кого в
їх особисте життя. За таких умов будь-який виховний процес стає неефективним і
поверхово може свідчити на користь тих науковців, які дотримуються думки про
неможливість виправлення засуджених як головної мети покарання, а отже і її
недосяжність. Проте, на мою думку, саме це має підштовхувати до специфічної
роботи над пошуком справжніх мотивів злочинної поведінки та усвідомленням їх
самими засудженими, що є важливим при виконанні покарання для подальшого
виправлення та ресоціалізації засудженого.
Позиція особистості засудженого може бути точніше і повніше виявлена у бесіді
стосовно його біографії. Вона буде неминуче виявляти себе в різних епізодах історії
життя з більшою чи меншою визначеністю. Вихователю потрібно акцентувати свою
увагу на найбільш значущих для засудженого епізодах його життя, зв’язаних з
конфліктами, небезпеками, погрозами, втратами і т. ін. Узагальнюючи ці епізоди
можна встановити те, що їх поєднує - позицію особистості засудженого.
Найважливіше звернути увагу на: ступінь визначеності, упевненості у зовнішній
спровокованості провини, акцентування в розповіді саме зовнішніх, ситуативних
факторів, відведення собі пасивної ролі, усяку відсутність будь-яких елементів
наміру. Доцільно ставити питання, що стосуються загальних установок до
навколишнього, а саме схильності керувати оточенням або схильності віддаватися у
владу подій і обставин. Такими можуть бути, на думку науковців, наприклад, такі
запитання: “Як Ви думаєте, чи правильна думка про те, що все залежить від самої
людини, від її волі та характеру?”; “Чи погоджуєтеся Ви з тим, що якщо людина
чогось не захоче, то її ніхто не зможе змусити?”; “Чи погоджуєтеся Ви з тим, що
більшість людей дурні й безпорадні?” [4, с. 7]. Перевага позитивних відповідей
свідчить про високу імовірність особистої ініціативи засудженого в скоєнні
правопорушення або злочину.
Дуже важливим вважаємо визначення ступеня усвідомлення себе джерелом
протиправних дій. Для цього прямо або побічно з’ясовується в розмові засудженого
про причини й мотиви його злочинної поведінки, тобто того, як засуджений сам уявляє
і усвідомлює суб’єктивні джерела свого злочину. В ідеальному випадку засуджений
визначає, що лише він один винен у вчиненому злочині. Але варто переконатися, що це
справжнє ставлення засудженого до своїх дій. Для цього можна провокувати засуджену
особу на висловлення протилежного характеру, тобто спробувати зняти
самозвинувачення засудженого вказівкою на несприятливі обставини, поведінки інших
осіб, зрештою, просто “невдачею”. Якщо при цьому засуджений продовжує наполягати
на власній думці, то можна почати з’ясування причин, джерел і аргументів, на які вона
сперта, а далі поступово переходити до з’ясування мотивів злочину. Якщо ж
засуджений легко погоджується і починає бачити джерело злочинної поведінки поза
собою, то це свідчить або про недостатнє усвідомлення себе джерелом злочинних дій,
або нещирість відповідей та скритність особи.
Показник неготовності засудженого усвідомити справжність мотивів злочинної
поведінки виявляється і у тенденції засудженого бачити його причини лише в
несприятливому збігу обставин і не усвідомлювати своєї ролі, що може свідчити про
різні психологічні особливості особистості, що сприяють самовиправданню. Для
з’ясування цього можна ставити засудженому уточнюючі запитання, що стосуються
вчиненого злочину. Чим менш визначені відповіді дає засуджений, чим більші
ускладнення він при цьому відчуває і чим більше наміри розходяться з результатами
його дій, тим менш усвідомленим є його розуміння ситуації. Зокрема, за результатами
нашого опитування більш 70% засуджених схильні до нейтралізації свого вчинку.
Досі ще не розроблено високоефективної методики протидії ефекту
нейтралізації, тому завданням психолога та інших суб’єктів виправного процесу, у
тім числі громадськості, показати безпідставність позиції самовиправдовування і
запропонувати особі знайти правдиве пояснення вчиненого, в тому числі і його
мотивів, і прагнути до саморегулятивної поведінки, яка не порушуватиме права та
законних інтересів інших.
Психологічний механізм саморегуляції засудженим власної поведінки полягає в
тому, що у свідомості особистості стабілізуються та закріплюються у досвіді
стандартні способи та прийоми взаємодії, манери поведінки, стиль діяльності. Для
того, щоб у засудженого стабілізувалися та закріпилися прояви позитивної
поведінки, важливим чинником є оволодіння та набуття навичок доцільного
управління ними і реалізацією.
Загалом чинники, що зумовлюють потребу у саморегуляції поведінки можна
поділити на зовнішні та внутрішні, (хоча такий поділ умовний, оскільки зовнішнє
трансформується через внутрішнє); негативні, нейтральні та позитивні (наприклад,
негативними можуть бути конфліктна взаємодія – нервове збудження, позитивними
зміна системи життєвих цінностей, переконань, установок).
Засуджений обов’язково має отримати і усвідомити те, заради чого він прагнув
би змінитися, а для цього йому потрібно оцінити вчинки, які призвели його до
вчинення злочину. У його психіці повинна розгорнутися предметна характеристика
ситуації, в якій він опинився. Саме від аналізу ситуації у багатьох випадках залежить
точне визначення мотивів вчиненого злочину та мотивів подальших дій. Як
наголошує Ю.М. Антонян, сам факт наявності злочинних дій дає змогу відшукувати
зв’язки цих дій з їх суб’єктивними детермінантами [1, с. 77].
Формування позитивної життєвої позиції в осіб, які вчинили злочин і відбувають
кримінальне покарання – копітка і тривала праця. Особа засудженого
характеризується складною структурою, в основі якої, зазвичай, домінує протиправна
поведінка, антисоціальні погляди, установки та звички. Ефективний вплив на кожну
особистість, зміна її мотиваційної сфери можлива лише за умови чіткої, науково
обґрунтованої організації виправного процесу, вмілої _____взаємодії усіх підрозділів
кримінально-виконавчої системи, всіх співробітників, які безпосередньо або
опосередковано контактують із засудженим. Якщо такий контакт відбувається, то
видається можливість не лише точно визначити мотиви вчиненого злочину і
мотивацію подальшої поведінки, а й прогнозувати більш віддалену поведінку
засудженого, а саме – після його звільнення від відбутого покарання. Звісно, що для
проведення саме такої роботи кримінально-виконавча система потребує кадрового
оновлення і спеціальної підготовки. Значною мірою саме тому у деяких науковців та
практичних працівників складається скептичне враження щодо доцільності виправної
діяльності. Незважаючи на це, потрібно наголосити на тому, що жодні ускладнення в
організації зазначеної діяльності не повинні завадити досягненню як загальної мети
покарання, так і проміжних його цілей. Застосовувати методики впливу на
засуджених необхідно з урахуванням особистісних характеристик, спрямованості та
соціально-ціннісних орієнтацій. При вивченні особи засудженого неможливо
дотримуватися нейтральної позиції, оскільки кожен співробітник повинен нести
певне виховне навантаження. Такий підхід дасть змогу виявити ті ситуації (навіть
приховані), які формували основні якості особи злочинця й одночасно вивчити
особистісно-вольову сферу засудженого, його індивідуальні особливості, потреби,
мотиви поведінки, життєво значущі плани та перспективи.
1. Антонян Ю.М. Взаимодействие личности и конкретной жизненной ситуации перед
совершением преступления. Механизм преступного поведения. – М.: Юрид. лит.,
1981.
2. Даньшин И.Н. Общетеоретические проблемы криминологии: Монография. – Х.:
Прапор, 2005.
3. Даньшин И.Н. О значении мотива преступления при изучении и предупреждении
преступлений // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1969. – Вып. 10.
4. Система индивидуальной воспитательной работы с осужденными в ИТУ. Учеб.
пособие / Под ред. А.П. Северова. – Домодедово: ВИПК МВД СССР, 1989.
5. Степанюк А.Х. Умови відбування покарання засудженими жінками // Аспект.
Информационный бюллетень. – 2005. – № 1.
6. Стручков Н.А. Советская исправительно-трудовая политика и ее роль в борьбе с
преступностью. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1970.
7. Тузов А.П. Мотивация противоправного поведения несовершеннолетних. – К.: “Вища
школа”, 1982.