ЗЕМЕЛЬНЕ ТА АГРАРНЕ ПРАВО ПОНЯТТЯ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
О. Баран1
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
Проаналізовано загальнотеоретичні питання прав громадян України на земельні
ділянки сільськогосподарського призначення.
Ключові слова: права громадян України, земельні ділянки сільськогосподарського
призначення.
Землі сільськогосподарського призначення десятиліттями безоплатно і
безстроково використовували переважно різні організації і підприємства радянського
типу [1, с. 11]. Земельні права селян мали вторинний характер оскільки, здебільшого,
залежали від їх членства у колгоспі [2, с. 289]. Вони мали лише певну свободу у
виборі форм землекористування, тому могли на свій розсуд вести на наданій їм землі
індивідуальне господарство, займатись одноособовим обробітком землі або
організувати товариські форми землекористування [1, с. 11]. Проте питома вага таких
одноосібних господарств була надто мізерною [3, с. 9].
З проведенням земельної реформи сформовано принципово нову систему прав на
землі сільськогосподарського призначення. Основою її розвитку є різні форми та
види власності, розширення кола об’єктів та суб’єктів земельних відносин, серед
яких найбільшу групу становлять селяни. Це зумовлює актуальність дослідження
питання про права громадян на землі сільськогосподарського призначення та
визначення їх поняття.
Досліджено ці питання у працях представників науки земельного та аграрного
права України [2, с. 288–316]. Досить детально висвітлено такі правові форми
використання земель сільськогосподарського призначення, як право власності на
землю та оренда землі. Розкрито особливості реалізації громадянами України прав на
землі сільськогосподарського призначення в таких організаційно-правових формах,
як фермерське господарство та сільськогосподарські кооперативи. Активно
досліджуються права членів особистого селянського господарства. В окремих
розвідках розглянуто обмеження та гарантії прав на землю. Детально вивчаються такі
новели Земельного кодексу України [4] (далі ЗК), як право земельного сервітуту та
добросусідство.
У 2005 р., з виходом у світ науково-навчального посібника за редакцією
Н.І. Титової [2], права громадян України на землі сільськогосподарського призначення
вперше аналізуються як спеціалізована складова громадянських прав. Особливого
резонансу набувають питання про забезпечення загальносоціальних прав селян.
Нажаль, суб’єктивні права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського
призначення поки що не стали самостійним предметом наукового дослідження.
Проте попередні роботи та нова законодавча база створюють усі можливості для його
проведення.
На відміну від попередніх земельних кодексів, в ЗК правам на землю присвячений
один з перших розділів (Розділ ІІІ). Окремими главами виділено інститути права
власності на землю (Гл. 14); права користування землею (Гл. 15) та земельного
сервітуту (Гл. 16). Суб’єктивні права власників земельних ділянок та
землекористувачів зосереджено у спеціальних статтях відповідних глав розділу ІІІ ЗК.
Структурна побудова Розділу ІІІ ЗК дає змогу розглядати права громадян на
землі двояко – в широкому та вузькому розумінні. В широкому розумінні – це
правові форми використання земель. Їх слід розрізняти залежно від титулу, на основі
якого вони здійснюються. У вузькому розумінні – це, користуючись термінологією
О.А. Самончик [5] та Д.А. Дмитренка [6, с. 9], суб’єктивні земельні права.
Суб’єктивні права зосереджені у спеціальних статтях відповідних глав Розділу ІІІ
ЗК разом для всіх власників земельних ділянок (ст. 90) та окремо для
землекористувачів (ст. 95). Права різних видів власників суттєво відрізняються.
Тому, відповідно до ст. 80 ЗК, яка визначає перелік суб’єктів права власності на
землю, їх права доцільно регламентувати окремо. Інакше доведеться відмовитись від
поділу права власності на землю за формами та видами і створити єдиний інститут
права власності [7, с. 65].
Суб’єктивні права громадян на землі заслуговують на окрему увагу. Але ЗК є
досить непослідовним у їх регулюванні. По-перше, ЗК, у ст. 2, визначає перелік
об’єктів земельних відносин, якими, окрім землі в межах території України та
земельних ділянок, є права на них. Залежно від об’єкта зміст прав є різним. Побудова
розділу ІІІ не дає змоги відмежовувати права на землю за об’єктом цих прав. Тому
перелік прав за ст. 90 та 95 ЗК не є повним.
По-друге, зміст земельних прав залежить від правового режиму категорії земель та
індивідуального цільового призначення тих земельних ділянок, які входять до її складу
[8, с. 150]. Тому особливості використання цих ділянок визначаються у ЗК окремо.
З метою з’ясування поняття та змісту прав громадян України на земельні ділянки
сільськогосподарського призначення потрібно, по-перше, визначити поняття
суб’єктивних земельних прав з урахуванням їхнього об’єкта, по-друге, в кожному
окремому випадку керуватися особливостями цільового призначення земельних
ділянок цієї категорії земель.
У системі суб’єктивних прав ЗК розкриває зміст лише права власності на землю
(ст. 78). Під ним розуміють сукупність правомочностей щодо володіння, користування
і розпорядження земельними ділянками. Проте з прийняттям Цивільного кодексу
України [9] (далі ЦК), у якому право власності трактують як право, яке особа здійснює
відповідно до закону за своєю волею та незалежно від волі інших осіб (ст. 316).
Визначення права власності на землю як сукупність правомчностей видається надто
вузьким. Найбільш переконливим аргументом цого є наявність такого виду об’єкта
права власності громадян, як право особи на земельну частку (пай).
По-перше, суб’єкт цього права не наділений жодною із перелічених у ст. 78 ЗК
правомочностей власника. Положення Указу Президента України “Про невідкладні
заходи щодо прискорення земельної реформи в сфері сільськогосподарського
виробництва” від 10 листопада 1994 р., [10] які наділяли власника земельної частки
(паю) правомочностями розпорядження, скасовано. Право користування земельною
ділянкою, яка належить сільськогосподарському підприємству на праві власності і
розпайована (поділена на умовні частки) між його членами, належить винятково
цьому підприємству як юридичній особі. Тому ні володіти земельною часткою
(паєм), ні користуватися нею власник не може. Наприклад, він не може самостійно
господарювати на землі, або ж передати земельну ділянку в оренду, оскільки суб’єкт
права не може передати більше прав, ніж має сам.
По-друге, особа (громадянин – власник права на земельну частку (пай) може
реалізувати своє право лише із зверненням вимоги про виділення в натурі (на
місцевості) земельної ділянки. Тобто, в основі права на земельну частку (пай) є право
вимоги. Реалізувати це право без звернення вимоги не можливо ні юридично, ні
фактично. Тому суб’єктами права приватної власності на землю можуть бути не
лише ті особи, які безпосередньо мають у власності земельні ділянки, але й ті, хто,
має законне право набути у власність земельну ділянку, але фактично його не
реалізує через певні обставини.
З огляду на це, можна використовувати поняття “суб’єкт права приватної власності
на землю” і “власник земельної ділянки”. Розмежування цих понять в земельно-
правовій літературі не є новим – свого часу це зробили О.І. Крассов [11, с. 32] та
О.С. Колбасов [12, с. 41]. Узгоджуючи їх термінологію із чинним законодавством
України, вважаємо, що стосовно громадян, які мають право на земельну частку (пай),
можна застосовувати поняття “суб’єкт права приватної власності на землю”, у разі
виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) – “власник земельної
ділянки”.
Ці та інші положення дають підстави розглядати земельні права громадян з
ширших позицій, а не зводити їх до сукупності певних правомочностей залежно від
титулу власника чи користувача.
У земельно-правовій літературі під правами громадян розуміють певні
можливості, що забезпечені правом [2, с. 89]. Такий підхід до суб’єктивного права є
досить поширеним і, як видається, найбільш виправданим.
З метою визначення можливостей певної поведінки в юридичній літературі часто
застосовують поняття “міра” [13, с. 114; 14, с. 68; 15, с. 33] чи “вид” [16, с. 108]
можливої або дозволеної поведінки особи. За такого підходу поняття “міри” і “виду”
співвідносять як форму і зміст [17, с. 168, 171]. Однак, категорія “міра”, з одного
боку, характеризує суб’єктивне право як складне структурне утворення, що
складається з низки елементів, а з іншого – використовується для якісної
характеристики суб’єктивного права та визначення можливості певної поведінки.
Такі властивості називають кількісно-якісними ознаками суб’єктивного права, а тому
можна погодитись, що застосування категорії “вид” можливої поведінки є зайвим.
Крім цього, в юридичній літературі є чимало дефініцій вузького розуміння, в
яких зміст суб’єктивного юридичного права зводиться до однієї з юридичних
можливостей, як от:
– домагання (Л. Рафієва, М. Агарков, М. Карева, А. Айзенберг) [18, с. 481;
19, с. 63];
– засіб забезпечення певної поведінки зобов’язаних осіб (Л. Рафієва_____) [20, с. 58];
– засіб регулювання поведінки громадян, яка б не суперечила інтересам
держави (О.С. Іоффе) [20, с. 58];
– юридично забезпечену можливість уповноваженого вимагати у визначених
межах певної поведінки зобов’язаної особи (Н.Д. Єгоров) [21, с. 9; 22, с. 16];
– право власних дій уповноваженої особи і можливість вимагати певної
поведінки від інших осіб, засіб певної поведінки зобов’язаних осіб
[16, с. 108–110; 23; 24, с. 122–123].
Чимало підходів до трактування суб’єктивного права описано у працях
представників інших галузевих юридичних наук. Найбільш повне узагальнення
існуючих поглядів щодо змісту суб’єктивного юридичного права міститься в
дослідженні Л. Ратієвої [20, с. 58].
У різних галузях права зміст та обсяг суб’єктивного права є різним. Тому і в
складі земельних прав, залежно від їх юридичної природи, можна виділити різні
юридичні можливості. Вони не зводяться лише до правомочностей володіння,
користування чи розпорядження земельними ділянками. Реалізація цих можливостей
залежить від конкретних нормативно-правових актів, які належать до галузей
публічного або приватного права. В юридичній літературі такі можливості часом
окремо називають субправомочностями [25, с. 37; 26, с. 125]. Отже, в Українській
правовій системі можна виділити кілька рівнів правового регулювання земельних
прав громадян, особливо права власності на землю. Кожен з них має свої
особливості. Внаслідок цього на поняття інституту земельних прав штучно впливає
рівень правового регулювання.
Проте, незважаючи на залежність характеру та обсяг правомочностей громадян
на земельні ділянки від характеру їх правового регулювання, суб’єктивне земельне
право не може бути різним для різних галузей права. Саме тому й існує самостійна
галузь земельного права, яка слугує для забезпення єдності правового регулювання
земельних прав громадян.
Суб’єктивні права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського
призначення є складним правовим явищем. Метою цих прав є задоволення інтересу
не лише уповноваженої особи, а й публічних інтересів охорони землі як основного
національного багатства, що виконує важливі соціальні функції у забезпеченні
продовольчої безпеки держави. Відтак, зміст та обсяг правомочностей громадян –
суб_____’єктів прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, в значній
частині, визначається системою юридичних заходів, спрямованих на збереження,
відновлення і поліпшення сприятливого якісного стану поверхневого шару землі –
ґрунту.
На підставі дослідження можемо зробити такі висновки:
1. Структурна побудова Розділу ІІІ ЗК дає змогу розглядати права громадян на
землі двояко – в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні – це
правові форми використання земель. У вузькому – це суб’єктивні земельні права.
2. Права різних видів власників суттєво відрізняються, тому в ЗК їх права
доцільно регламентувати окремо.
3. Поява нематеріальних земельних прав громадян розширила не лише коло
об’єктів земельних правовідносин, але й збагатила зміст прав громадян на земельні
ділянки сільськогосподарського призначення. У ЗК зміст суб’єктивних земельних
прав визначається з урахуванням особливостей правового режиму категорії земель
сільськогосподарського призначення та індивідуального цільового призначення тих
земельних ділянок, які входять до її складу.
Побудова розділу ІІІ не дає змоги відмежовувати права на землю за об’єктом цих
прав. Тому перелік прав за ст.ст. 90 та 95 ЗК не є повним.
4. У складі земельних прав, залежно від їх юридичної природи, можна виділити
різноманітні юридичні можливості. Вони не зводяться лише до правомочностей
володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками. Проте,
незважаючи на залежність характеру та обсяг правомочностей громадян на земельні
ділянки від характеру їх правового регулювання, суб’єктивне земельне право не
може бути різним для різних галузей права. Саме тому й існує самостійна галузь
земельного права, яка слугує для забезпечення єдності правового регулювання
земельних прав громадян.
5. Залежно від об’єкта земельних правовідносин, якими, окрім землі в межах
території України та земельних ділянок, є права на землі, у тому числі й права на
земельні частки (паї) (ст. 2 ЗК), зміст суб’єктивного права громадян є різним.
Тому суб’єктивні права на землі сільськогосподарського призначення потрібно
розглядати не стільки як суму правомочностей власника, скільки як єдність його
правових можливостей. Кожна з цих можливостей формує окрему правову дію
певного типу. Аналогічний підхід до розуміння суб’єктивного юридичного права є і в
зарубіжних правових системах [27, с. 151].
З урахуванням зазначеного, права усіх громадян на земельні ділянки
сільськогосподарського призначення можна визначити як єдність їх правових
можливостей, кожна з яких формує окрему, забезпечену правом (конкретними
нормативно-правовими актами), правову дію певного типу.
1. Хуан Жень-фей. Земли сельскохозяйственного назначения и их правовой режим:
Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 – М., 1960. – 19 с.
2. Землі сільськогосподарського використання: права громадян України. Науково-
навчальний посібник / За ред. докт. юрид. наук., проф. Н.І. Титової. – Львів: ПАІС,
2005. – 368 с.
3. Гречко В.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення (текст
лекції). – Харків, 1973. – 35 с.
4. Земельний кодекс України // Урядовий кур’єр. – 2001. – 15 листопада.
5. Самончик О.А. Правовое регулирование ограничений земельных прав
сельскохозяйственных предприятий. Автореф. дис. …канд. юрид. наук. – М., 1986
6. Дмитренко Ч.А. Охрана земельных прав колхозов. – К., 1973.
7. Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві / Під ред.
В.І. Семчика. – Київ, ІДП ім. М.В. Корецького. – 2001. –216 с.
8. Право землепользования в СССР и его виды. – М., 1964. – с. 150.
9. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Атіка, 2003. – 416 с.
10. Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи в сфері
сільськогосподарського виробництва Указ Президента України від 10 листопада
1994 р. // Урядовий кур’єр. 1994. – 19 листопада. – № 666/94.
11. Крассов О.И. Право частной собственности на землю. – М.: Юристъ. –2000. – 379 с.
12. Колбасов О.С. Теоретические основы права пользования водами в СССР. –М., 1972.
13. Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1982. – Т. 2.
14. Алекссев С.С. Право: опыт комплексного исследования. – М., 1999.
15. Братусь С.М. О соотношении гражданской правоспособности и субъективных
гражданских прав // Советское государство и право. – 1949. – № 8.
16. Александров Н.Г. Законность и правоотношение в советском обществе. – М., 1955.
17. Строгович М.С. Основные вопросы советской социалистической законности – М.,
1966.
18. Теория государства и права. – М., 1948. – с. 481
19. Карева М.П., Айзенберг А.М. Правовые нормы и правовые отношения. – М., 1949.
20. Рафиева Л. Честь и достоинство как правовая категория // Правоведение. – 1996. – № 2.
21. Егоров Н.Д. О понятии субъективного права // Правосубъектность по гражданскому и
хозяйственному праву. – Л., 1983.
22. Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование экономических отношений. – Л., 1986.
23. Селиванова О.Ю. Субъективное право: сущность, структура, ценность. – Н. Новгород,
2001.
24. Толстой Ю.К. Проблема обеспечения субъективных гражданских прав // Вестник
МГУ. – 1952. – № 3.
25. Тархов В.А. Гражданские правоотношения. – Уфа, 1993.
26. Тархов В.А. Гражданское право: Общая часть. – Чебоксары, 1997.
27. Kohier I. Lehrbuch des Burgerhiiclien Rechts. Berlin, 1906. Bd. I. S. 151.