• Главная
• Книги
• Обратная связь

Однак щодо міжнародно-правових актів з прав людини залежність є зворотною –

законодавство України повинно відповідати ратифікованим Верховною Радою

України міжнародно-правовим актам. Ці акти встановлюють загальноправові

стандарти прав і свобод особи, що визначають відповідний рівень, нижче якого

держави не можуть опускатися, гарантуючи права і свободи для своїх громадян. Річ у

тім, що права і свободи людини перестали бути тільки внутрішньою справою

держави. Тепер вони – об’єкт уваги всієї міжнародної спільноти. Універсальний

набір прав і свобод, здатний забезпечити нормальну життєдіяльність людини,

сформульований в таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав

людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966),

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966),

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні

права (1966). Завдяки цим документам людина стала суб’єктом міжнародного права.

Всі держави, що приєдналися до цих документів, зобов’язані унормувати своє

законодавство відповідно до них. Тобто існує пріоритет вказаних міжнародних актів

над внутрішнім законодавством держав-учасниць. Тим самим кожен громадянин,

політичні або громадянські права якого порушено, має право звернутися

безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав всі існуючі

внутрішні засоби правового захисту.

Отже, важливість міжнародно-правових актів для права соціального

забезпечення України полягає у тому, що вони визначають основні цілі, які повинні

бути досягнуті у сфері соціального забезпечення та формулюють принципи, на яких

повинно вибудовуватися це право.

Крім принципів, міжнародно-правові акти визначають також основні права

різних категорій суб’єктів права соціального забезпечення, умови _____реалізації цих прав,

мінімальний рівень допомог та виплат. Законодавство України розвиває і

конкретизує положення договорів, враховуючи економічні та соціальні чинники.

Переважно норми багатосторонніх міжнародно-правових актів щодо соціального

забезпечення не є нормами прямої дії, а тому потребують додаткового втручання з

боку компетентних органів України.

Чимало у системі джерел права соціального забезпечення є двосторонніх угод,

які містять норми прямої дії, наприклад Угода між Україною і Королівством Іспанія

про соціальне забезпечення громадян [6]; Угода між Урядом України та Урядом

Соціалістичної Республіки В’єтнам про взаємне працевлаштування громадян і їх

соціальний захист [7] тощо.

Велике значення має для громадян України, які перебувають на законних

підставах на території держав, що є Договірними Сторонами в міжнародних угодах з

питань соціального забезпечення, домовленість про рівний статус у цій сфері з

громадянами Договірних Сторін. Такі договори Україна уклала з деякими

державами, що входять до складу СНД. Це, зокрема, Угода між Урядом України та

Урядом Республіки Білорусь про трудову діяльність і соціальний захист громадян

України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав [8].

Крім міжнародних угод, джерелом права соціального забезпечення в Україні є

також акти соціального партнерства – колективні договори і угоди. Це специфічний

вид угод (договорів) з чітко визначеними законом сторонами, спеціальним порядком

його укладення, вирішенням розбіжностей і з особливим юридичним значенням.

Колективні договори (угоди), що укладаються між профспілками (їх

об’єднаннями) як представниками інтересів найманих працівників, та роботодавцями

або їх представниками відповідно до Закону України “Про колективні договори і

угоди” від 1 липня 1993 р. з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-

економічних відносин та узгодження інтересів сторін, можуть містити норми, які

надають працівникам якісь додаткові, порівняно з централізованим законодавством,

пільги і переваги у сфері соціального захисту.

У всіх випадках при встановленні в колективному договорі таких норм важливо,

щоб визначені ними умови не погіршували прав найманих працівників порівняно з

тими, що їм гарантовані централізованим законодавством. Це можуть бути додаткові

виплати на оздоровлення, забезпечення медикаментами, путівками, доплати до

пенсій ветеранами праці, пільги для жінок, що мають дітей, додаткові гарантії для

інвалідів, надання житла за рахунок підприємства та інші соціальні пільги.

Залежно від рівня соціально-партнерських відносин існують Генеральна,

галузеві, регіональні та локальні угоди, які регулюють виробничі, трудові та

соціально-економічні відносини. Прикладом угоди соціального партнерства, що

укладається на найвищому рівні, є Генеральна угода між Кабінетом Міністрів

України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та

всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2004–2005 рр. [9], укладена

19 квітня 2004 р. Цим актом соціального партнерства регулюються основні принципи

і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин на

підприємствах.

Генеральною угодою зокрема передбачено вживати заходів, спрямованих на

належне впровадження загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та

недержавного пенсійного забезпечення, а також рекомендувати при укладанні

галузевих, регіональних угод та колективних договорів встановлювати зобов’язання

щодо соціального захисту ветеранів праці та людей похилого віку.

В Угоді наголошується, що потрібно під час складання проекту державного

бюджету на відповідний рік передбачати забезпечення фінансування у повному

обсязі за рахунок державних коштів витрат, пов’язаних з розмежуванням пенсійних

виплат, призначених за різними пенсійними програмами та виплат не застрахованим

особам з окремих видів соціального страхування.

Сторони Угоди поставили за мету розглянути можливість запровадження з 2005

року методики обчислення сукупного доходу сім’ї, що береться для призначення

державної соціальної допомоги, без урахування в ньому сум сплачених податків та

внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, а

також проаналізувати стан розробки та запровадження державних соціальних

стандартів та нормативів у всіх сферах їх застосування, визначити порядок

проведення їх моніторингу та терміни інформування профспілок.

У разі внесення змін до Законів України “Про правовий режим території, що

зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” та “Про

статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської

катастрофи” Угодою передбачено не допускати звуження обсягів існуючих

державних соціальних пільг, рівнів компенсацій, доплат і допомоги, передбачених

законодавством, рівня пенсійного забезпечення, ефективності заходів із збереженням

здоров’я постраждалого населення та можливість їх підвищення.

Якщо Генеральна угода, галузеві та регіональні угоди – це переважно

тристороннє партнерство, то локальне регулювання соціального забезпечення завжди

відбувається на двосторонньому рівні. Колективні договори, які укладаються на

підприємствах, в установах, організаціях, є угодами між найманими працівниками,

від імені яких зазвичай виступають профспілкові організації, та роботодавцями. Ці

акти соціального партнерства спрямовані передусім на регулювання соціально-

трудових відносин працівників відповідних підприємств, однак можуть передбачати

також заходи щодо соціального забезпечення працівників та членів їхніх сімей за

рахунок підприємств. Зрозуміло, що такі заходи передбачаються лише у колективних

договорах тих підприємств, установ, організацій, які є достатньо фінансово потужні й

спроможні виділяти кошти з доходів та скеровувати їх на додаткові соціальні пільги.

В умовах економічної скрути колективні договори містять переважно норми, які

спрямовані на поліпшення житлово-побутових умов найманих працівників, надання

їм безкоштовних путівок у санаторії та будинки відпочинку, компенсацію видатків на

навчання, лікування тощо. Загалом колективно-договірне регулювання соціально-

забезпечувальних відносин на локальному рівні має неабиякі перспективи і може

стати у майбутньому суттєвим додатком до заходів соціального забезпечення,

встановлених на централізованому, державному рівні. А колективні договори як

форма соціального партнерства займуть відповідне їм місце у системі джерел права

соціального забезпечення.

Отже, група міжнародно-правових актів, міжнародних та національних договорів

є досить вагомою у системі джерел права соціального забезпечення України. А це дає

підстави вважати, що ця галузь вітчизняного права має неабиякий потенціал для

подальшого розвитку договірних стосунків у сфері соціального захисту громадян

України і тим самим посилення гарантій їхніх прав.

1. Болотіна Н. Концепція кодифікації законодавства України про соціальне

забезпечення // Право України. – 1996. – № 4.

2. Бурак В. До питання про джерела права соціального забезпечення // Вісник

Львівського університету. – Серія юридична. – Вип. 38. – Львів, 2003. – С. 362-368.

3. Международное право / Отв. ред. Ф.И. Кожевников. – М.: Международные

отношения, 1981. – С. 106.

4. Преамбула Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” //

Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 10. – Ст. 137.

5. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №3. – Ст. 46.

6. Голос України. – 1997. – 23 грудня; Урядовий кур’єр. – 1997. – 25 грудня.

7. Урядовий кур’єр. – 1998. – 10 лютого.

8. Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 26. – Ст. 113.

9. Урядовий кур’єр. – 2004. – 7 липня. – № 125.