• Главная
• Книги
• Обратная связь

О. Верба1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Розглянуто теоретичні проблеми правосуб’єктності суду та повноважень суду у

виконавчому провадженні.

Автор систематизувала наявні у спеціальній правовій літературі погляди щодо

правосуб’єктності як правового феномена і правосуб’єктності суду зокрема.

Проаналізовано положення нормативних актів України, в яких суд наділено

повноваженнями суб’єкта виконавчого провадження.

Ключові слова: суд, правосуб’єктність, правосуб’єктність суду, виконавче

провадження, цивільний процес.

Судова влада в Україні має бути ефективною гілкою влади не лише в

деклараціях, а й на практиці. Справжньої дієвості та ефективності судової влади

можна досягти лише за умови, якщо закони, які регулюють провадження,

відповідатимуть реаліям сьогодення. А нині правове регулювання суспільних

відносин у сфері судового захисту прав громадян та виконання рішень судів потребує

вдосконалення. Протягом останніх десятиріч в Україні відбуваються соціальні,

політичні та економічні реформи, які творять якісно нову правову дійсність, що

зумовило, зокрема, і реформування системи правосуддя.

Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. у ст. 8 право на судовий захист

трактує як право на ефективне поновлення у правах компетентними національними

судами. А поновлення права – це його приведення до такого стану, в якому воно

перебувало до порушення, а за неможливості – повна компенсація шкоди, завданої

порушенням права. Результатом виконавчого провадження є фактичне приведення

порушеного права до такого стану, в якому воно перебувало до порушення.

У п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод від 4.11.1950 р. закріплене право особи звертатися до суду у випадку будь-

якого спору щодо її цивільних прав та обов’язків. Зазначена норма вміщує “право на

суд”, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя, що є правом

порушувати позовне провадження в судах з питань цивільно-правового характеру.

Проте з позиції Європейського Суду з прав людини, таке право було б ілюзорним,

якщо б правова система допускала, щоб судове рішення, яке вступило в законну

силу, і обов’язкове до виконання, залишалося недієвим щодо сторони, на шкоду її

інтересам. Виконання рішення суду, прийнятого будь-яким судом, розглядається як

складова частина “судового захисту” за змістом ст. 6 Конвенції. Право на звернення

до суду охоплює право на виконання судового рішення без зволікання.

Отже, позов, яким порушується цивільний процес, рішення суду і виконавче

провадження, під час якого виконується це судове рішення, мають одну мету – захист

суб’єктивного права або інтересу, тобто його поновлення.

Історично формування законодавства, яке регулює цивільний процес, на ранніх

етапах розвитку держави і права почалося з урегулювання процедури примусової

реалізації порушенного права. Розвиток цивільного процесу вчені поділяють на три

етапи:

1. Період самостійної свавільної реалізації суб’єктивного матеріального права –

самоуправство. Претензії кредитора в цей час здійснювалися своїми силами і

засобами без попереднього розгляду і підтвердження державою правильності

(правомірності) претензії кредитора до боржника.

2. Взаємовідносини боржника і кредитора починають регулюватися

законодавством. Держава обмежує самоуправство, встановлює умови, що

забороняють або дозволяють певні способи виконання.

3. Ліквідація залишків самоуправства, зникнення позасудової розправи

кредитора. Примусове поновлення порушеного суб’єктивного права повністю стає

прерогативою держави [25, с. 284].

Цивільний процес може забезпечити досягнення поставленої перед ним мети

лише за умови об’єднання в єдине ціле з виконавчим провадженням.

Практика свідчить, що нині виконання рішень судів та інших юрисдикційних

органів залишається не дуже вдало і недостатньо повно законодавчо врегульованим

та неефективним інститутом. Згідно з офіційною статистикою, близько 40 % судових

рішень в Україні не виконується [13, с. 17]. Тоді як в державах Європи виконується

80 % рішень.

Недосконалість і, відповідно, неефективність чинного законодавства в окресленій

сфері зумовлені відсутністю теоретичних розробок щодо правосуб’єктності суду у

виконавчому провадженні.

Проблема правосуб’єктності суду під час виконання рішень судів та інших

юрисдикційних органів, чим завершується процес захисту прав і охоронюваних

законом інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації, –

надзвичайно важлива в сучасних умовах. Тому метою нашого дослідження є

визначення змісту правосуб’єктності _____суду у виконавчому провадженні.

Поняття “правосуб’єктність” є одним із найбільш дискусійних. Незважаючи на

те, що ця юридична конструкція пройшла довгий шлях свого історичного розвитку,

дотепер у правовій науці нема єдиного погляду щодо проблем правосуб’єктності.

Досліджували правосуб’єктність у своїх наукових працях багато представників

різних галузевих наук та теорії права, а саме такі вчені-юристи: С.С. Алексєєв,

Й.Г. Богдан, С.Н. Братусь, Я.Р. Веберс, А.В. Венедіктов, К.В. Гусаров, О.С. Іоффе,

В.В. Комаров, О.А. Красавчіков, Г.І. Петров, В.І. Тертишніков, Н.А. Чечіна,

Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Д. Шаргородський, М.Й. Штефан, В.Н. Щеглов,

С.А. Якубов та ін.

Першими почали вивчати правосуб’єктність вчені цивільного права, згодом –

науковці теорії права розробляли універсальність теорії правосуб’єктності, щоб це

поняття можна було застосовувати до різних суб’єктів усіх галузей права. В теорії

цивільного процесуального права правосуб’єктність першою почала досліджувати

Н.А. Чечіна у 1962 р.

Як слушно зазначає С.А. Якубов, правильне розуміння цивільної процесуальної

правосуб’єктності має велике теоретичне значення для науки цивільного

процесуального права, оскільки з правосуб’єктністю пов’язане визначення і зміст

цивільних процесуальних правовідносин. А практичне її значення – для захисту

порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб,

прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, для належного здійснення

правосуддя судом [27, с. 114; 20, с. 22–23].

Збагачення правової науки таким терміном як “правосуб’єктність” виправдане

(корисне) лише у випадку, коли він за змістом не тотожний якомусь іншому поняттю.

Тому, як обґрунтовано вважає Я.Р. Веберс, необхідно чітко окреслити межі цього

поняття, не ототожнюючи його з іншими правовими категоріями [5, с. 18].

Одним з перших почав досліджувати питання правосуб’єктності А.В. Венедіктов.

Він вважає, що “правоздатність або, що те ж саме, правосуб’єктність, це здатність

мати права та обов’язки” [6, с. 615]. У своїх наступних працях А.В. Венедіктов дещо

змінює свою думку з приводу абсолютного ототожнення цих двох понять [7, с. 20].

Такого погляду дотримується і С.Н. Братусь, вважаючи, що “правоздатність” і

“правосуб’єктність_____” – рівнозначні, тотожні поняття [4, с. 6; 3, с. 36].

Погоджуємося з С.А. Якубовим, який вважає, що С.Н. Братусь, досліджуючи

правоздатність, яку ототожнює з правосуб’єктністю, дещо випереджає процес

правореалізації, оскільки правоволодіння – це приналежність прав і обов’язків

суб’єктам права з огляду на наявність регламентації їх в нормах об’єктивного права;

правоволодіння притаманне суб’єктові права, а правореалізація – суб’єктові

правовідношення. Реалізація суб’єктивного права (обов’язку) можлива лише в

конкретному правовідношенні, керуючись проявом конкретної правосуб’єктності

[27, с. 116].

Д.М. Чечот також заперечує розмежування правоздатності та правосуб’єктності. На

думку вченого, якщо визнаючи особу суб’єктом права, ми визнаємо за нею здатність

бути учасником правовідносин, тобто носієм правосуб’єктності, то чим ця властивість

відрізняється від здатності особи володіти правами та обов’язками [21, с. 11–12].

Позицію щодо ототожнення правосуб’єктності та правоздатності обґрунтовують

ще такі вчені як: А.Г. Потюков, Н.Г. Юркевич, Н.Г. Александров, С.Ф. Кечек’ян,

Ю.К. Толстой, А.В. Міцкевич, А.К. Сєргун.

Вважаємо обґрунтованою критику ототожнення правосуб’єктності та

правоздатності О.А. Красавчіковим, С.А. Якубовим та Я.Р. Веберсом, які вважають,

що, по-перше, якщо ці категорії ідентичні, то нема потреби оперувати двома

термінами для позначення одного і того ж поняття; по-друге, категорія

правосуб’єктності без можливості її реалізації позбавляється як соціального, так і

власне юридичного змісту; по-третє, правосуб’єктність не вичерпується лише

здатністю мати права, вона багатогранна.

Багато авторів, розробляючи поняття “правосуб’єктності”, звертали увагу і на

роль дієздатності в цьому правовому явищі.

Правосуб’єктність, за О.С. Іоффе та М.Д. Шаргородським, є суспільно-

юридичною властивістю (ознакою) суб’єкта, яка розкривається за допомогою двох

категорій – правоздатності і дієздатності [12, с. 206–211].

Подібно до сутності правосуб’єктності підходить і Б.Б. Черепахін. Він розрізняє

активну правосуб’єктність (яка охоплює правоздатність і дієздатність) і пасивну

(лише правоздатність) [9, с. 41].

С.С. Алексєєв також вважає, що правосуб’єктність охоплює два основних

чинники – правоздатність і дієздатність. Тому іноді правосуб’єктність називають

“праводієздатністю”. Поняття “суб’єкт права” і “правосуб’єктність” за своїм змістом

збігаються. А поняття “суб’єкт права” і “суб’єкт правовідношення” мають різні

відтінки у змісті: суб’єкт права – це особа, яка володіє правосуб’єктністю, тобто

потенційно здатна бути учасником правовідносин; а суб’єкт правовідношення – це

реальний учасник цих правових відносин. Тобто ці поняття співвідносяться як

правоволодіння і правореалізація [1, с. 71].

Наукові розробки О.С. Іоффе, М.Д. Шаргородського і С.С. Алексєєва щодо

дослідження правосуб’єктності мають велике значення як для загальної теорії права,

так і для галузевих наук та велику кількість послідовників: С.Л. Лисенков,

М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, М.Н. Марченко, В.І. Червонюк та багато ін.

Не погоджується з таким підходом до розуміння правосуб’єктності А.М. Нечаєва,

яка вважає, що оскільки між правоздатністю і дієздатністю є суттєві відмінності, тому

їх неможливо об’єднати, злити в одне ціле за допомогою терміна “правосуб’єктність”,

який є штучним утворенням, що не має реального змісту. Те ж саме вона говорить і про

термін “праводієздатність”. Ми не погоджуємося з цією позицією, оскільки те, що дві

складові різні, абсолютно не означає, що їх не можна поєднувати.

Критикуючи цей підхід, Я.Р. Веберс вважає, що відбувається ототожнення

правосуб’єктності з праводієздатністю, тобто ці терміни є синонімами. Звідси, на

думку вченого, робимо висновок про те, що поняття “правосуб’єктність” є зайвим і

від його вживання потрібно взагалі відмовитися [5, с. 23–24].

Але позиція Я.Р. Веберcа є суперечливою, оскільки він відкидає ототожнення

правосуб’єктності з праводієздатністю і, водночас, стверджує, що правосуб’єктність

ґрунтується на правоздатності і дієздатності, що вони виражають здатність особи

бути суб’єктом права.

Погляд Н.М. Матузова, який полягає в тому, що краще взагалі не вводити

категорію правосуб’єктності, оскільки це ускладнює і так складні питання і

призводить до нових зайвих суперечок і дискусій [17, с. 84], нам видається

необґрунтованим.

Втратила свою актуальність і позиція В.І. Корецького, який категорично

заперечує можливість використання поняття “правосуб’єктність”, оскільки його

немає в законодавстві [15, с. 97]. Сучасне законодавство містить цей термін, зокрема,

назва статті 48 КАС України звучить так: “Адміністративна процесуальна

правосуб’єктність”.

Зазначимо, що С.С. Алексєєв розглядає правосуб’єктність і як специфічне

суб’єктивне право в контексті складової загальнорегулятивних правовідносин

(правосуб’єктності, як суб’єктивному праву, кореспондують певні юридичні

обов’язки: суб’єкт може вимагати визнання його суб’єктом права, утримання від

будь-яких дій, які можуть порушити правосуб’єктність, зменшити її обсяг...). Органи

державної влади зобов’язані забезпечити все необхідне для безперешкодної і повної

реалізації правосуб’єктності [1, с. 74–76].

Таку позицію, що правосуб’єктність є своєрідним суб’єктивним правом (“правом

на право”) поділяють інші вчені: С.Н. Братусь [4, с. 6], О.С. Іоффе та

М.Д. Шаргородський [12, с. 260].

В.С. Ем теж вважає, що правосуб’єктність – це право загального типу,

забезпечене державою матеріальними і юридичними гарантіями. Наділення суб’єкта

правосуб’єктністю – це наслідок існування тривалого зв’язку суб’єкта і держави

[11, с. 125–126]. На думку А.В. Міцкевича, зміст правосуб’єктності тотожний

правовому статусу і зводиться до сукупності загальних прав і обов’язків

(правоздатності_____), а також до конкретних прав і обов’язків, які безпосередньо

залежать від дії законів [18, с. 30]. Г.В. Мальцев вважає, що правосуб’єктність

означає єдність правового статусу (як сукупності правових можливостей, наданих

суспільством і державою) та правоздатності [16, с. 87]. До змісту правосуб’єктності

Б.К. Бегічев включає правоздатність, дієздатність, а також конкретні права та

обов’язки, надані у з огляду на дію закону [2, с. 64, 74].

Спільним для всіх наведених вище поглядів є спроба включення до змісту

поняття “правосуб’єктність”, понять “правовий статус”, “права та обов’язки з

правового статусу” або “права і обов’язки, надані законом”.

Поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності як здатності мати і здійснювати

процесуальні права та обов’язки, як здатності стати суб’єктом процесуальних відносин

окрім Н.А. Чечіної, як вона сама ж і підкреслює, не розглядалося в жодному дослідженні

вчених цивільного процесуального права [20, с. 22–29].

Вважаємо обґрунтованою позицію В.Н. Щеглова, який стверджує, що цивільно-

процесуальна правосуб’єктність в широкому значенні похідна від цивільної

матеріальної правосуб’єктності лише в такому розумінні, що здатність володіти

цивільним матеріальним правом була б нереальною без здатності захищати його, без

здатності отримати такий захист від суду. Звідси випливає і необхідність в існуванні

суду як державного органу, який здійснює примусове застосування норм цивільного

права, в процесуальному праві, що регулює його діяльність [23, с. 109–112]. Зокрема,

цивільна процесуальна правосуб’єктність суду не є похідною від цивільної

правосуб’єктності у вузькому розумінні, оскільки в її основі – завдання захисту

цивільних прав фізичних і юридичних осіб, держави.

Цивільна процесуальна правосуб’єктність, на думку В.Н. Щеглова, є здатністю

бути суб’єктом судового чи іншого цивільного процесу, мати цивільно-процесуальні

права і обов’язки та здійснювати їх своєю діяльністю відповідно до того становища,

яке суб’єкт займе у порушеній цивільній справі. Цивільна процесуальна

правосуб’єктність охоплює всі права та обов’язки, передбачені законом, але тільки в

потенції [24, с. 17–24].

Особливе становище суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин

визначається конституційними принципами правосуддя та законодавчо встановленим

статусом суддів. А.Х. Гольмстен виділяє особисту та предметну правоздатність суду

(очевидно він має на увазі правосуб’єктність суду в теперішньому розумінні). Отже,

під правосуб’єктністю суду А.Х. Гольмстен розуміє наявність в нього всіх

необхідних умов влади, які є вже його обов’язком. Ці необхідні умови є особистими і

предметними; відповідно до цього і правосуб’єктність може бути поділена на

особисту і предметну. Під особистою правосуб’єктністю суду на зламі ХІХ–ХХ

століть розуміють наявність таких умов існування судової влади, які безпосередньо

стосуються його особового (особистого) складу [10, с. 17–19].

Суд функціонує через діяльність посадових осіб – суддів, які є фізичними

особами і володіють правоздатністю та дієздатністю. Для призначення (обрання)

судді на посаду він повинен відповідати вимогам, визначеним ст. 127 Конституції

України, ст. 59 Закону України “Про судоустрій”, ст. 7 Закону України “Про статус

суддів”. Законодавець звужує обсяг прав суддів, зокрема: професійні судді не можуть

належати до політичних партій та профспілок, брати участь будь-якій політичній

діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади,

виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ст. 5

Закону України “Про статус суддів”). Громадяни, що визнані судом обмежено

дієздатними або недієздатними, не можуть бути навіть рекомендованими на посаду

судді. Склад суду має бути належним щодо кількості суддів (в цьому випадку

йдеться про одноособове і колегіальне начала у розгляді цивільних справ) (ст. 13

Закону України “Про судоустрій”, ст.ст. 18–19 ЦПК України). Суддя не повинен

мати прямої чи побічної особистої зацікавленості у результаті розгляду справи, тобто

він має бути об’єктивним та неупередженим (ст.ст. 20–25 ЦПК України).

Окрім особистої правосуб’єктності, суд має предметну правосуб’єктність, яка

стосується самих справ, що підлягають його розглядові (компетенція).

С.Л. Лисенков [26, т. 5, с. 50], Ю.С. Шемшученко, М.Н. Пархоменко [26, т. 5,

с. 44], В.Б. Авер’янов [26, т. 3, с. 196], П.С. Дружков та багато інших вчених

вважають, що правосуб’єктність органу державної влади визначається змістом його

компетенції, тобто сукупністю закріплених у нормах права повноважень, що

надаються йому для забезпечення виконання покладених на нього функцій. Від

_____повноти юридичної фіксації повноважень органу державної влади залежить

ефективність його діяльності. Компетенція – сукупність встановлених в офіційній

формі прав і обов’язків, тобто повноважень будь-якого органу або посадової особи,

які визначають можливості цього органу або посадової особи приймати обов’язкові

до виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, застосовувати

у необхідних випадках заходи відповідальності тощо. Основною формою реалізації

державними органами (зокрема судом) своєї компетенції є видання ними правових

актів (у цьому випадку – індивідуальних). Розширення або звуження компетенції

органу державної влади може відбутися лише на підставі закону.

М.С. Шакарян розглядає суд у двох аспектах: 1) суд як орган державної влади і

його діяльність є частиною державної діяльності під час здійснення функцій

правосуддя; 2) суд як юридична особа під час здійснення оперативно-господарської

діяльності [22, с. 3–11].

У першому випадку суд володіє особистою та предметною правосуб’єктністю.

Вона визначається через його компетенцію, сукупність владних повноважень, які

передані судові державою як своєму органові здійснення правосуддя. Утворення

певного суду означає наділення його повним обсягом прав і обов’язків, які

здійснюються судом у кожному конкретному випадку (у справі) залежно від

конкретних обставин.

У другому випадку суд, як юридична особа, має правоздатність (можливість

володіти правами і обов’язками) і дієздатність. Однак, вони не виявляються у

процесуальній діяльності суду, оскільки під час такої діяльності для суду головне

реалізація владних повноважень, компетенції. Поняття “компетенція” (наявні права

та обов’язки, встановлені законом) та поняття “правоздатність” (здатність мати права

та обов’язки) не збігаються.

Отже, правосуб’єктність суду під час виконання ним процесуальних функцій

характеризує не здатність органу державної влади мати процесуальні права та

обов’язки і здійснювати їх, а право і обов’язок здійснювати свої передбачені законом

повноваження.

Владними повноваженнями, згідно з А.В. Міцкевичем [18, с. 127] та

Ц.А. Ямпольською, кожен орган держави володіє, зважаючи на свою компетенцію, в

якій ці повноваження виявляються не лише як права, але і як обов’язки. Звідси –

повноваження суду розглядаються як “правообов’язки”. На думку, А.Ф. Клейнмана,

права суду є і його обов’язками, пов’язаними з його компетенцією і функціями

[14, с. 19–20].

Дещо іншу думку висловлює вчений дореволюційного періоду П.І. Люблінський.

Він вважає, що суд, як орган, не має ні прав, ні обов’язків. Він має функції, які

можуть бути точно визначеними (і тоді, зазвичай, говорять про обов’язки суду) або

дискреційними (тоді говорять про права суду).

Юридичний інтерес суду зумовлений метою і завданнями, поставленими перед

ним, тобто він полягає у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод

чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

М.Д. Олєгов виділяє два основні види правовідносин, що виникають під час

виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів [8, с. 472–474]. В одних

правовідносинах бере участь суд. Ці правовідносини, врегульовані розділом VI

“Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах

та рішень інших органів (посадових осіб)” ЦПК України від 18.03.2004 р.,

безперечно, є цивільними процесуальними правовідносинами, оскільки містять всі

необхідні ознаки. Змінивши назву відповідного розділу (пор. з назвою V розділу

ЦПК України від 18.07.1963 р. – “Звернення судового рішення до виконання та

поворот виконання”), законодавець підкреслює, що ЦПК не регулює процедуру

здійснення безпосередньо виконавчих дій.

У чинному ЦПК України законодавець передбачив ширше коло повноважень суду

у виконавчому провадженні порівняно з ЦПК України від 18.07.1963 р. До компетенції

суду входить вирішення таких процесуальних питань, пов’язаних з виконанням

судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб): видачі

дубліката виконавчого листа або судового наказу; поновлення пропущеного строку для

пред’явлення виконавчого документа до виконання; розгляд питання щодо

затвердження мирової угоди та відмови від примусового виконання рішення;

відстрочка або розстрочка виконання, зміна чи встановлення способу і порядку

виконання; вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або

лікувального закладу; вирішення питання про оголошення розшуку боржника або

дитини; роз’яснення судового рішення; вирішення питання про поворот виконання.

Новелами ЦПК України від 18.03.2004 р. є віднесення до компетенції суду:

вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння

особи; вирішення питання про звернення стягнення на грошові кошти, що є на

рахунках; заміна сторони виконавчого провадження; визначення частки майна

боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

Комплексно проаналізувавши українське законодавство, доходимо висновку, що

суд у виконавчому провадженні, крім контрольних повноважень, наділений й іншими

повноваженнями (як суб’єкт). Отже, з норм ЦПК України, зокрема розділу VI, робимо

висновок, що суд має виключні повноваження щодо вчинення окремих процесуальних

дій, які торкаються виконавчого провадження. Таких повноважень державний

виконавець не має, а без них виконання рішення стає проблематичним.

Інші правовідносини у виконавчому провадженні виникають безпосередньо між

державним виконавцем, з одного боку, і учасниками виконавчого провадження – з

іншого, без участі суду: порушення виконавчого провадження, звернення стягнення

на майно боржника (його арешт, оцінка, вилучення і реалізація), здійснення інших

виконавчих дій. А після реформи системи виконання судових рішень державні

виконавці не входять до структури органів судової влади. Тому не можна

стверджувати, що державний виконавець представляє суд і діє від його імені.

Отже, суд є не просто суб’єктом виконавчого провадження, він – владний

вирішальний суб’єкт правовідносин у виконавчому провадженні, в яких він бере

участь. При цьому до компетенції суду віднесені найважливіші питання щодо

порушення, розвитку і закінчення виконавчого провадження. Хоч безпосередньо

виконавчих дій, спрямованих на арешт, вилучення і реалізацію майна боржника, суд

не вчиняє, проте це не означає, що суд усунений від виконавчого провадження.

Роль суду у виконавчому провадженні загалом характеризується здійсненням

ним попереднього і подальшого захисту. (В юридичній літературі деякі автори

вживають терміни “попередній” та “наступний” або “подальший судовий контроль”

[19, с. 99–102; 8, с. 474], однак, вважаємо, що особа, насамперед, звертається до суду

з метою захисту своїх порушених, невизнаних, або оспорюваних прав, свобод чи

інтересів (ч. 3 ст. 8 Конституції України, ст. 3 ЦПК України), тому і функцію суду

називаємо функцією захисту).Попередній судовий захист полягає в тому, що суд дає

санкцію (дозвіл) на вчинення процесуальної дії (роз’яснює судовий акт, змінює

спосіб і порядок виконання тощо). Подальший судовий захист полягає в здійсненні

судом нагляду відносно вже вчиненої виконавчої дії і виражається, зазвичай, в

розгляді судом скарг на дії (бездіяльність) державного виконавця.

Отже, оскільки основною метою цивільного судочинства є захист суб’єктивного

права або інтересу, тобто його поновлення, а виконавче провадження є одним з

найважливіших етапів на шляху поновлення порушених прав і свобод, охоронюваних

законом інтересів, тому участь суду у виконавчому провадженні є гарантією

забезпечення законності під час виконання судових рішень та рішень інших

юрисдикційних органів.

1. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. Нормы права и

правоотношения. (Курс лекций). Учебное пособие. – Вып. второй. – Свердловск,

1964. – 226 с.

2. Бегичев Б.К. Трудовая правоспособность советских граждан. – М.: Юрид. лит., 1972.

– 244 с.

3. Братусь С.Н. О соотношении гражданской правоспособности и субъективных

гражданских прав // Советское государство и право. – 1949. – № 8. – С. 30-37.

4. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Госюриздат, 1950. – 367 с.

5. Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве.

– Рига: Изд-во “ЗИНАТНЕ”, 1976. – 231 с.

6. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. – М. – Л.: Изд-во

АН СССР, 1948. – 839 с.

7. Венедиктов А.В. О субъектах социалистических правоотношений // Советское

государство и право. – 1955. – № 6. – С. 17-28.

8. С.А. Алехина, В.В. Блажеев и др. Гражданское процессуальное право: Учебник /

Под ред. М.С. Шакарян. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 580 с.

9. Гражданско-правовая охрана интересов личности. – М.: Изд-во “Юрид. лит.”, 1969. –

255 с.

10. Гусев В.Г. Гражданская процессуальная правоспособность. – Дис. канд. юрид. наук:

12.00.03. – Саратов: Саратовская Академия права, 1996. – 161 с.

11. Ем В.С. Понятие, содержание и виды гражданских правоотношений // Гражданское

право: В 4 т. Т. 1. Общая часть: Учебник. / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 3-е изд.,

перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 720 с.

12. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат, 1961. – 381 с.

13. Каращук Е. Как надо исполнять судебные решения // Юридическая практика. –

№ 10 (428). – 7 березня 2006 року. – С. 17.

14. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесс. – М.: Изд-во МГУ, 1954. – 408 с.

15. Корецкий В.И. Гражданское право и гражданские правоотношения в СССР. –

Душанбе: Ирфон, 1967. – 128 с.

16. Мальцев Г.В. Социалистическое право и свобода личности. – М.: Изд-во “Юрид.

лит.”, 1968. – 143 с.

17. Матузов Н.И. Субъективные права граждан СССР. – Саратов: Приволжское книжное

изд-во, 1966. – 190 с.

18. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Госюриздат, 1962. – 213 с.

19. Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. Навч. посібн. – К.: Атіка,

2002. – 480 с.

20. Чечина Н.А. Гражданские процессуальные отношения. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та,

1962. – 68 с.

21. Чечот Д.М. Субъективное право и формы его защиты. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та,

1968. – 72 с.

22. Шакарян М.С. Субъекты советского гражданского процессуального права. – М.: Изд-

во ВЮЗИ, 1970. – 214 с.

23. Щеглов В.Н. Гражданское процессуальное правоотношение. – М.: Изд-во “Юрид.

лит.”, 1966. – 168 с.

24. Щеглов В.Н. Субъекты судебного гражданского процесса (Лекции для студентов). –

Томск: Изд-во Томского ун-та, 1979. – 129 с.

25. Энциклопедия государства и права / Под ред. П. Стучка. – М., 1930. – Т. 3.

26. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.

– “Укр. енциклоп.”, 1998. – Т. 1: А–Г. – 1998. – 672 с.; Т. 2: Д–Й. – 1999. – 744 с.; Т. 3:

К–М. – 2001. – 792 с.; Т. 4: Н–П. – 2002. – 720 с.; Т. 5: П–С. – 2003. – 736 с.

27. Якубов С.А. Субъекты советского гражданского процессуального права. – Ташкент:

Изд-во “ФАН” Узбекской ССР, 1973. – 260 с.