• Главная
• Книги
• Обратная связь

Р. Шандра1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Досліджено волоське право, яке застосовувалось переважно у західноукраїнських

землях і набуло значного поширення протягом ХІІІ–ХVІІІ ст. У статті проаналізовано

теорії походження волоського права та його носіїв – “волохів__________”, розглянено особливості

окремих правових інститутів місцевого самоврядування, які діяли у відповідно до цього

права.

Ключові слова: волоське право, волохи, кнез, привілейоване князство,

непривілейоване князство.

Історія формування сучасної української правової системи є тривалою і

складною. Значною мірою це, також, пов’язано із впливом сусідніх з Україною

держав та їхніх правових систем.

Зокрема, на території українських етнічних земель протягом останніх століть,

крім руського права, діяло німецьке (маґдебурзьке) право та польське державне

право, застосовувались законодавчі нормативно-правові акти, видані Литовською

державою, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Російською Імперією тощо.

Дослідження сфери впливу правових систем сусідніх з Україною держав на

формування українського національного права, а також, історичних особливостей дії

та розвитку на українських землях різних правових інститутів становить значний

практичний науковий інтерес, оскільки може надати відповіді на значну кількість

запитань, що постають перед сучасним законодавцем. Саме вивчаючи минуле, можна

змінити на краще майбутнє та очікувати на суттєвий прогрес у державотворчих та

правотворчих процесах, які тривають сьогодні у молодій українській державі.

З цього приводу окрему увагу потрібно звернути на волоське звичаєве право, яке

протягом тривалого часу (приблизно від ХІІІ по ХVІІІ ст.) діяло на території

українських етнічних земель та здійснило певний вплив на розвиток національної

правової системи нашої держави.

Волоське звичаєве право містило низку норм, які регламентували правовідносини

сільського населення в галузі місцевого самоврядування, цивільного та

кримінального права, судочинства тощо. На сьогодні волоське право залишається

найменш дослідженим в українській історико-правовій літературі, що значною мірою

пов’язано з відсутністю відомостей щодо кодифікованих джерел цього права.

Перші письмові згадки про носіїв етноніма “волохи” зафіксовано на Балканах

[1, с. 4]. На думку чеського дослідника К. Кадлеца, волохами було населення

колишніх римських провінцій. З часом вони частково асимілювались із слов’янами.

Прибувши в ХІІІ ст. на територію Семигороддя (Трансільванії), ці люди були вже

цілком сформованим окремим народом. К. Кадлец зазначає, що самі себе вони

називали румунами, хоча сусідні народи називали їх влохами, валахами або іншими

подібними назвами. Згодом вони самі стали себе так називати [5, с. 3].

Що стосується слова “волох”, то на думку згадуваного вище дослідника, це слово

має німецьке походження. Він зазначає, що зі слова “гал” (“gall”) німецьким

населенням було утворено слова “walh”, “vealh” (“валх”, “велх”), від яких походять

слов’янські назви влах, валах, волох [5, с. 3].

Перша згадка про волохів на території Семигороддя міститься в привілеї,

виданому угорським королем Андрієм ІІ у 1222 р. Згодом (в межах ХІІІ ст.) волохи

неодноразово згадуються в низці інших привілеїв та листів угорських королів

(привілеї 1223, 1224, 1252 рр., листи короля Белли ІV від 1247 та 1260 рр. тощо), а

також в листі папи Григорія ІХ (1234) [5, с. 173].

Разом з цим, М. Грушевський вважає, що волоська колонізація повинна була

з’явитися на території Трансільванії значно раніше ХІІІ ст., що ж стосується ХІІІ–ХІV ст.,

то це був період зміцнення волоської колонізації. При цьому він зазначає, що виразні

згадки про волохів на північному боці Дунаю трапляються вже у ХІІ ст. [4, с. 225].

Відносно періоду, з якого почало застосовуватись волоське право на території

етнічних українських (руських) земель, є різні погляди.

Зокрема, К. Кадлец вважає, що на руських (українських) землях волоське право

почало застосовуватись лише у другій половині ХІV ст. [5, с. 331].

Професор Львівського університету (ЛНУ ім. І. Франка) П. Домбковський

вважав, що волоські поселення з’явились на території руських (українських) земель

вже у Х ст. Самі ж носії волоського права походять частково з Волощини, а частково

з Угорщини [8, с. 1].

Український дослідник М. Терлецький, досліджуючи родовід галицького роду

Сасів, яких він зачислює до носіїв волоського права [2, с. 57], зазначає, що села з

волоським правом існували в Галичині та на Холмщині ще в часи галицько-

волинського короля Данила Галицького (ХІІІ ст.). Ці села були заселені людьми, що

прибули з Закарпаття, Семигороддя (Трансільванії) і Молдови [2, с. 63]. Не можна

заперечити, що таке поселення представників волоського етносу дозволив ще король

Данило Галицький та його син князь Лев Данилович. Отже, видається цілком

імовірним, що перші волохи могли прибути на західноукраїнські землі вже в ХІІІ ст.

Український науковець В. Інкін зазначив, що розглядаючи питання відносно

появи волохів на руських (українських) землях, можна взяти до уваги дату 1303 р., як

час найранішої джерельної згадки про носіїв етноніма “волох” [1, с. 264], тобто

початок ХІV ст.

Заснування сіл на волоському праві, або ж їх переведення на це право, у різних

західноукраїнських землях відбувалось в різні періоди. Зокрема, перша згадка про

волохів та волоське право на території Сяноцької землі датується 1340 р., а у

Самбірській волості – 1377 р. [1, с. 263].

Щодо колишнього Белзького воєводства, то тут фігурує документ, виданий

мазовецьким (польським) князем Земовитом ІV 1422 р., яким надавалося на

волоському праві князство у Любичу [9, с. 145].

Водночас, волоське право отримало значне поширення на території руських

(українських) земель. Такі поселення були переважно в підніжжях Карпат та на їхніх

північних схилах, в основному в межах Руського воєводства Польщі (згодом – Речі

Посполитої) і рідше на низинах. Волоські поселення були розміщені також, як

зазначає П. Домбковський, “в землях Сяноцькій, Самбірській, Перемишльській,

Жидачівській, Львівській, Галицькій”, які входили до складу Руського воєводства, і

навіть в “повіті Луцькому воєводства Волинського” [8, с. 1].

Наприклад, у Сяноцькій землі станом на 1650 р. нараховувалось 158 поселень,

заснованих на волоському праві. У Самбірській волості, яка у ХІV ст. входила до

складу Перемишльської землі, у цей період налічувалось близько 152 таких

поселення [1, с. 262]. Подібна ситуація, ймовірно, була на території інших руських

(українських) земель карпатського регіону.

Разом з цим, питання про час появи носіїв волоського права на руських

(українських) землях та їхній вплив на слов’янське населення залишається

предметом численних дискусій.

Більш цікавим, з погляду історико-правової науки, є питання щодо форм надання

волоського права українським селам та заснування таких сіл на цьому праві, а також

питання щодо діяльності, компетенції та розвитку окремих правових інститутів

волоського права, повноважень відповідних посадових осіб і статусу рядового члена

громади. З цього приводу зазначимо таке.

Заснування поселень на волоському праві відбувалося шляхом осадництва

(надання права на заснування села у незаселених землях) та шляхом переведення вже

існуючого села на це право.

Осадництво відбувалось у двох формах. До XVI ст. переважно застосовували

форму військового осадництва, метою якого було заселення обширних пусток, на

яких можна було заснувати декілька сіл (ця форма була розповсюджена по всій

Галицькій Русі).

Починаючи з XV по XVI ст., застосовували пізнішу форму осадництва, в якій на

першому місці стояв економічний інтерес; суб’єктом надання при цьому виступав “кнез”

(князь), об’єктом – окреме село, а також невелика земельна ділянка з пов’язаними із нею

привілеями [1, с. 4]. Відомі випадки, коли за надання грамоти про право заснування або

про переведення села на волоське право сплачували певну суму [9, с. 94].

Окрім цього, В. Інкін умовно поділяв волоські князства на непривілейовані та

привілейовані [1, с. 5]. Відмінність між такими князствами вбачається у наявності

різноманітних привілеїв, які надавали засновникам сіл волоського права.

Непривілейовані князства є більш ранньою формою волоської колонізації. Прості

кнезі нерідко мали земельну ділянку не більшу ніж звичайний кметь (селянин –

голова родини). Вони майже не відрізнялися від ватаманів та тивунів руського права і

виконували повноваження сільських старост та суддів і часто не мали документів, які

б підтверджували їхній статус [1, с. 5].

Привілейовані князства найбільше поширились протягом кінця XV–першої

половини ХVІ ст. на королівських землях (території, що належали королівському двору)

[1, с. 5]. У королівських грамотах, якими князство передавалось у спадкове володіння,

передбачався обов’язок військової служби, а крім землі, могли надаватись привілеї щодо

підношень та відробітків по кілька днів на рік у час польових робіт, що здійснювались

підпорядкованими селянами. Кнез також міг отримати право на заснування млина,

корчми, отримання третьої частини чиншів, данин і судових доходів [2, с. 63].

Наявність “кнеза” (князя), як голови сільської адміністрації, була особливістю сіл

волоського права [1, с. 6]. Голову сільської адміністрації у церковних та шляхетських

маєтках пропонувала громада на загальних зборах. При цьому, пропонували відразу

трьох кандидатів, одного з яких власник чи орендатор села затверджував на

відповідну посаду [6, с. 31]. Голова адміністрації обирався громадою з членів

привілейованого князівського клану. Привілейований кнез міг одночасно називатись

тивуном, ватаманом, урядом тощо [1, с. 183].

Враховуючи подібність зазначених селищних інститутів, у XVI–XVIІІ ст. в Галичині

відбувається поступове нівелювання сільського судочинства, уніфікується термінологія

общини, внаслідок чого незалежно від права, на якому засноване відповідне поселення,

загальним для позначення сільського голови (старости) стає термін “війт” [7, с. 23].

Кнез у розгляді справ не виступає одноосібно, а лише спільно з громадою. Кнез і

громада розглядали питання опіки, сімейних поділів, примирення боржників,

укладення акта продажу землі та худоби [1, с. 215].

На відміну від сіл “руського” права, у “волоських” селах, як і “німецьких”, судові

акти вписували до спеціальної книги, звідки можна було одержати “картку”

(виписку) за підписом та печаткою кнезя або крайника. Самі ж акти, зокрема різного

роду майнові угоди, здійснювалися виключно за участю громад [7, с. 22]. Якщо

приватну угоду або майновий акт укладали усно, то їх можна було згодом внести у

замкові актові книги на підставі свідоцького відтворення на папері, завіреного

підписами та печаткою [1, с. 215].

Окрім цього, голова сільської адміністрації виконував повноваження щодо

нагляду за виконанням селянами розпоряджень економії та крайників, розрахунками

між корчмарем та громадою, стежив, щоб село своєчасно виставляло міських та

громадських сторожів, а також зобов’язаний був знати, в кого які привілеї, які

прибутки мають селяни від поля, корчми, млинів, хто скільки позичає грошей,

відповідав за явку громади на зборові суди [6, с. 32]. Голова сільської адміністрації

виконував також повноваження голови сільського суду [7, с. 22].

Кнезі створювали певний допоміжний орган при визначенні зборів та податків у

селах волоського права. Вони повинні були особисто під присягою надати збирачеві

податків так звану “атестацію” щодо того, скільки є селян у селі, скільки в них землі

та худоби [8, с. 3].

До складу громадського управління, крім голови сільської адміністрації (кнезя),

входили також присяжники (присяжні) та десятники [1, с. 214].

Обов’язки присяжних мали, головно, фіскальний характер. Присяжні оцінювали

різні шкоди, збирали повинності та ін. Вони також були членами війтівських

(кнезських) судів волоського права [6, с. 32]. Колегія присяжних у селах волоського

права ніколи не перевищувала семи осіб [7, с. 22].

Якщо сліди злодія вели до села, то про це сповіщалось присяжного. Присяжний

міг на вимогу однієї із сторін накласти арешт на спірну річ або особу [1, с. 215].

Також обирали десятників. До їхніх повноважень у селах волоського права

належав збір податків. У зв’язку із виконанням цих функцій вони могли звільнятися

від обов’язку сплати чиншу [6, с. 33].

За розпорядженням вищої влади десятник скликав село на “громаду” (загальні

збори громади). Окрім цього, десятник виконував поліцейські функції та функції

судового виконавця. У супроводі присяжного (в окремих випадках самостійно) він

обходив двори “децькуючи” і “грабуючи” (конфіскуючи рухомі речі) неспроможних

або недобросовісних платників. У XVІІІ ст. заборонялось конфісковувати лише робочу

худобу та робочий інвентар, без яких боржник не міг позбутися боргу [1, с. 216].

Кнез не мав права використовувати десятників для власних інтересів, оскільки

десятник був громадським слугою, а не кнезським [1, с. 215].

Ю. Гошко вважає, що десятники – це залишки княжої військової організації, яка

збереглася з часів Галицької Русі і вже у ХІІІ ст. мала адміністративний характер

[6, с. 33]. Інститут десятників проіснував до XVІІІ ст. [6, с. 34].

Окрім цього, до сільської адміністрації могли входити карбівники (або шафари),

“лісничі”, мірочники, “виборці” (міг вживатись також термін “поборщики” або

лемники), землеміри, а в більших селах волоського права – писарі [1, с. 214].

Лісничого, який виконував функції сторожа громадських лісів визначала громада

[6, с. 34].

Карбівник вів облік “забору пива та горілки на державні інтереси”, стежив за

тим, щоб селяни не купували напоїв у корчмах інших сіл, щомісячно або

щоквартально доставляв так звані “карби” (реєстри) пропоїв до замку. Такий

карбівник був у кожному селі.

Поборщики збирали різні збори. Їх могло бути декілька у одному селі. Кожен

поборщик відповідав за свою ділянку роботи – збір поземельних зборів, збір з

поголів’я худоби, чинш “з пустих полів” та ін. Кожен з них повинен був внести у

громадську касу певну суму грошей [1, с. 214].

Окрім цього, в літературі згадується посада так званих “шалашників”, які були

зобов’язані надавати допомогу кнезю у здійсненні його повноважень. Кнез міг мати

трьох таких шалашників [8, с. 3].

У гірських та підгірських регіонах групи сіл волоського права були об’єднані _____у

країни. На чолі кожної країни стояв крайник, якого в королівських маєтках призначав

староста, а у приватних – власник. Призначення здійснювалось терміном на один рік,

однак посада ця могла зберігатись пожиттєво. Крайник був безпосереднім

виконавцем влади в країні. Він керував зборовим судом, відповідав за виконання

населенням (в тому числі кнезями) покладених на них обов’язків та оплату

повинностей, на нього було покладено відповідальність за захист території від

нападу ворога [6, с. 30–31]. Крайники та громади сіл волоського права здійснювали

судочинство у великих карних справах. У XVІІІ ст. суд крайника виконував

повноваження апеляційної інстанції [1, с. 215].

На початку ХVІ ст. в Перемишльському старостві знаходились Брилинська,

Устрицька та Коростенська країни. У 1585 р. стали відомими ще дві країни –

Стрийська та Дністрянська. До Стрийської країни входило 6 сіл, а до Дністрянської –

26. У другій половині ХVІ ст. зафіксовано ще сім країн: Волосянську, Ільницьку,

Либохорську, Підбузьку, Розлуцьку, Гвоздецьку та Липецьку. На території

теперішнього Сколівського району також існували дві країни. До першої країни

входили села над річкою Опір, а її крайник перебував у с. Лавочне. До другої країни

входили села, розміщені над річкою Орава та Тухля. Крайник цієї країни перебував в

с. Плав’я [6, с. 30].

Досить широкі повноваження в селах волоського права мала громада. Вона

реалізовувала свої владні повноваження через так звані сільські сходки та зборові

суди.

У сільських сходках брали участь усі повноправні члени відповідної сільської

громади [1, с. 213].

Повноваження громади могли стосуватись як окремих сторін життя рядового

члена громади, так і членів князівського клану. Відомі випадки, коли громада

забороняла сімейний поділ майна (с. Стрільбичі), а князівський клан, розпочинаючи

поділ земельної спадщини, звертався до громади (с. Мала Ліннина) [7, с. 22].

Громадою засвідчувалось укладення цивільних угод купівлі-продажу, кредитних

та інших угод. Кожен учасник громадських зборів, який мав хорошу пам’ять, міг

бути свідком укладення таких угод. У разі виникнення спорів, пов’язаних із

зазначеними угодами, такий свідок був представником громади у суді [7, с. 22].

Громада сіл волоського права мала право обирати сільську адміністрацію

[6, с. 83]. У разі, якщо вибрані особи неналежно виконували свої обов’язки, громада

могла в судовому порядку звільнити їх із зазначених посад [1, с. 214].

Зборові суди відбувались в кожній країні двічі або один раз на рік. Вони тривали

декілька днів і на них обов’язковою була присутність усіх мешканців сіл. У разі

їхньої неявки могли бути застосовані санкції у вигляді штрафів. Штрафи могли

накладати на цілу громаду.

До компетенції зборових судів належало вирішення майнових спорів, сплата

повинностей, ведення попереднього слідства та ін. [6, с. 91]. На зборових судах

розглядали взаємні претензії та скарги селян, а також кримінальні справи [6, с. 41]. У

досить обмеженій формі зборові суди проіснували до 1774 р. [6, с. 42]. Цього року

вони були замінені австрійськими судами.

У кримінальних справах громада була пов’язана колективною відповідальністю.

Вона у повному складі брала участь у розшуках та видачі злочинця урядовому

правосуддю [7, с. 22].

Громади волоських сіл мали виключне право приймати рішення про винність або

невинність особи у кримінальних справах. Таке рішення мало силу незаперечного

доказу та вважалось дійсним, якщо виражало одностайну думку усієї громади. У разі

відсутності одностайності, підозрюваного віддавали у замкову в’язницю для

подальшого розслідування. У разі, якщо беззаперечних доказів вини особи не було

знайдено, судді кримінального суду знов зверталися до громади, для винесення

рішення про його винність (konwinkacya) або ж про звільнення із в’язниці. При

цьому, громада брала до уваги попередню поведінку такої особи. Якщо в минулому

вона не вчиняла ніяких проступків і не було доказів вчинення нею злочину, члени

громади присягали і особу звільняли [7, с. 34].

За дрібні крадіжки зборові суди сіл волоського права, на відміну від сіл

маґдебурзького права (які застосовували фізичне покарання), карали головно,

грошовими стягненнями [6, с. 142]. У разі вчинення більш тяжкого злочину, могли

застосовувати таке покарання, як вигнання з громади [6, с. 139].

У разі помилкового звинувачення особи, громада брала таку особу на поруки,

при цьому поручителі зобов’язувались доставити звинуваченого на суд і відповідати,

за його втечу [6, с. 95]. Взяти особу на поруки могла як громада так і окремі її члени

[6, с. 96]. Інколи зборовий суд доручав обвинувачуваній особі самостійно знаходити

собі свідків, які б могли присягнути на її користь [6, с. 139].

Підсумовуючи _____зазначимо, що громада у селах волоського права впливала

фактично на всі сфери суспільного життя у селі. Аналізуючи правовідносини у селах,

заснованих на волоському та подібному до нього руському (українському) праві,

можна припустити, що вони містили в собі риси первинної демократії, яку в цей же

час пригнічували унаслідок діяльності спочатку польського, а потім австрійського та

австро-угорського урядів.

Надзвичайно цікавою є також роль громади у здійсненні судочинства шляхом

проведення зборових судів. Очевидно, що на первинному етапі становлення та

розвитку волоського права зборові суди мали дуже широку компетенцію, однак з

часом значно зростає роль власника села та адміністративних установ королівської

влади, з огляду на що звужується компетенція зборових судів. Це, своєю чергою,

призводить до значного зменшення впливу громади на суспільні процеси в

відповідних селах.

Окрім цього, наведені вище дані свідчить про те, що волоське право протягом

XІІІ–XVІІІ століть, займало значне місце у загальному контексті розвитку

українського права. Не підлягає сумніву, що значна кількість сіл, що знаходились на

території руських (українських) земель, були або засновані на волоському праві, або

переведені на це право.

Разом з цим, відсутність кодифікованого документа, який би регламентував таке

право, надзвичайно ускладнює детальне та поглиблене вивчення волоського права і

окремих його інститутів. Фактично, основними документами, які дають змогу

проаналізувати діяльність органів місцевого самоврядування за волоським правом та

правовідносини населення сіл волоського права, є актові книги замкових

(королівських) та громадських судів, а також, актові сільські книги та привілеї.

Аналіз наукової літератури свідчить, що багато правових інститутів, які

застосовувались у селах волоського права, були відомими також селам руського

(українського) права. Зокрема це “гоніння сліду”, “порука” та ін. Це дає підстави

окремим авторам стверджувати, що села волоського права керувались виключно

законами руського (українського) звичаєвого права та “Руською Правдою” [6, с. 11].

Найбільш правильною, однак, видається погляд П. Домбковського, який вважає,

що волоське право було лише початково пов’язане з окремою волоською народністю.

Однак згодом, поселенцями таких сіл волоського права могли бути люди місцеві, в

основному руські. [8, с. 5].

Отже, найімовірнішим видається те, що після заселення Семигороддя (ХІІ–

ХІІІ ст.), а також території сучасної Молдавії, представники волоського етносу

почали поселятися на території Закарпаття (близько середини ХІІІ ст.), а згодом на

території Карпат та Прикарпаття (початок ХІV ст.).

Що стосується волоського права, то воно, ймовірно, на первинному етапі

укорінилося на території руських (українських) земель через волохів і протягом

певного періоду часу становило окремий вид діючого права. Однак з часом під

впливом домінуючого руського (українського) етносу та його звичаєвого права,

відбулася суттєва асиміляція обох етносів і, відповідно, їхніх звичаєвих правових

норм. В пізніший період, суттєвий вплив на формування та діяльність окремих

інститутів волоського права мало також маґдебурзьке право.

Цілком можливо, що після розпаду Галицько-Волинської держави, внаслідок

діяльності польського уряду, в багатьох українських селах термін “волоське право”

став _____формальним прикриттям для норм руського (українського) звичаєвого права.

З огляду на зазначене обставинами, досить складно чітко розмежувати села

волоського та руського звичаєвого права. Разом з цим це питання потребує дуже

ретельного дослідження. Відповідно, виділення індивідуальних рис саме волоського

права та визначення характерних особливостей його інститутів, повинно стати

основою для з’ясування ролі волоського звичаєвого права у розвитку та становленні

національного українського права та української правової системи.

1. Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVІ–XVІІІ століттях:

історичні нариси. Львів, 2004.

2. Terlecki M. Szlak dziejowy rodu Sas. Lwów, 2005.

3. Janezcek A. Osadnictwo pogranizca polsko-ruskiego. Województwo bełskie od schyłku

XIV do pozcątku XVII w. Wrocław, 1991.

4. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К, 1991. – Т. 1.

5. Kadlec K. Valaši a valašské právo v zemích slovaských a uherských. S úvodem

podávajícím přehled theorií o vzníku rumunského národa. Praha, 1916.

6. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XІV–

XІХ ст. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999.

7. Інкін В. Інститут співприсяжництва та громадські сільські суди в галицькій звичаєвій

практиці XVІ–XVІІІ ст. порівняно з Руською Правдою // Україна модерна. – Львів,

1996. Ч. 1.

8. Dąbkowski P. Wołosi i prawo wołoskie w dawnej Polsce // Studia historyczne ku czci

Stanisława Kutrzeby. Kraków, 1938.

9. Лунів А. Любичі-Князі. Причинки до історії волоського права в Галичині // Записки

НТШ. Львів, 1929. Т. 150.