ІНСТИТУТИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ
Н. Крестовська1
Одеська Національна юридична академія
вул. Піонерська, 2, 65009 Одеса, Україна
Визначено форми участі інститутів громадянського суспільства у сфері захисту
прав дитини. Досліджено функції сім’ї, діяльність церкви, неурядових організацій,
органів місцевого самоврядування. Особливу увагу приділено новому інституту у цій
сфері, а саме – омбудсман для дітей.
Ключові слова: громадянське суспільство, захист прав дитини, омбудсман для
дітей.
Серед найважливіших проблем сучасного суспільства особливе місце займає
захист прав і законних інтересів дітей. Діти вразливі і залежні від світу дорослих. З
цієї причини вони мають перебувати під особливим захистом з боку сім’ї, держави та
суспільства в цілому, що закріплене основним міжнародним ювенальним стандартом
– Конвенцією ООН про права дитини. У контексті сталого розвитку та його мети –
збереження людства – проблема виживання, розвитку та найкращого забезпечення
прав та інтересів дитини набула планетарного характеру.
Проблематика відносин “підростаюче покоління – держава” не є новою для
політичної та юридичної науки. Зокрема, концептуальні основи ювенальної політики
держави плідно розробляють Є.Г. Слуцький [23], М.Ф. Головатий [8],
Д.М. Диновський [10], М.П. Перепелиця [19], Ю.Є. Пудовочкін [21], В.В. Кулапов [15]
та ін. Але на сучасному етапі розвитку не менш важливим є визначення ролі та
можливих форм участі громадянського суспільства у цій сфері. Є.Г. Слуцький
зазначає, що наприкінці ХХ ст. патерналістське ставлення до дітей та молоді
поступилося принципу “менше держави – більше суспільства” [23, с. 52–54], що, серед
іншого, означає залучення підростаючого покоління до реалізації ювенальної політики.
На загальносвітовому рівні саме такий політичний вибір визначила Всесвітня зустріч в
інтересах дітей 2002 р.: “змінити світ для дітей і разом з ними” [18, п. 3].
У цій статті поставлено завдання: визначити, які інститути громадянського
суспільства мають реалізовувати політику у сфері захисту прав дитини, та якими є
можливі організаційні форми участі громадськості у цій справі.
Незважаючи на постійне використання загальнотеоретичною юриспруденцією
терміна “громадянське суспільство”, на сьогодні немає єдиного, загальноприйнятого
_____його визначення, що пов’язане, серед інших причин, з відсутністю єдиної думки щодо
структурних елементів громадянського суспільства. Для творців терміна “громадянське
суспільство” – античних мислителів – воно було нероздільною з державою цілісною
сутністю. В добу модерну панівною стала теза, поширена, передусім, зусиллями діячів
Просвітництва про те, що громадянське суспільство є антагоністом держави. Цю думку
продовжив Г.Ф. Гегель, протиставивши громадянське суспільство не лише державі, але
й сім’ї. Саме дотриманням цих традицій, на нашу думку, пояснюється полярність точок
зору щодо структурної будови громадянського суспільства: від входження до неї всіх
соціальних інститутів, що мають недержавне походження (сім’я, церква, політичні
партії, громадські організації, ЗМІ, місцеве самоврядування тощо) [9, с. 55-56; 22, с. 90–
92] до обмеження її лише третім сектором, тобто недержавними некомерційними
організаціями (перший сектор становлять політичні установи, а другий – бізнесові
структури) [12].
Уявімо, що в демократичній правовій державі дихотомні конструкції
протилежностей на кшталт “індивід – суспільство”, “громадянське суспільство –
держава” втратили свою актуальність по-перше, через очевидну неплодотворність
конфронтації зазначених суб’єктів у складних умовах сучасного глобалізованого світу,
по-друге, через зростаюче втручання суспільства та держави до приватної сфери життя
індивіда (наприклад, для попередження насильства у сім’ї, для забезпечення гендерної
рівності тощо), по-третє, через кардинальні зміни сутності сучасної держави, яка щораз
більше набуває характеру соціальної. З огляду на це межа між громадянським
суспільством та державою, індивідом та спільнотою хоча й не зникає, але набуває
принципово іншого виміру. Тому, на нашу думку, до інститутів громадянського
суспільства належать усі об’єднання індивідів від сім’ї до політичних партій і навіть,
певною мірою, інституції правової держави. Ми можемо констатувати поступове
формування співпраці державних інститутів та інститутів громадянського суспільства на
принципах соціального партнерства. Зазначимо, що повною мірою ідеологія соціального
партнерства є підґрунтям політики держави та суспільства в ювенальній сфері.
Впродовж усього розвитку людської цивілізації дитину розглядали як істоту, що
перебуває за межами суспільства, а “виправдання” існування дитини визначалось
лише її потенційною, майбутньою дорослістю [11, с. 237–239]. Невипадково
середньовічна іконографія як на Заході, так і на Сході являє нам младенця-Христа з
обличчям дорослої людини. І навіть в часи Просвітництва, коли вже з’явились
науково обґрунтовані педіатрія та орієнтована на дітей педагогіка, Томас Спенс –
автор першого у світі трактату “Права дитини” [5] – розглядав їх передусім через
призму дорослого світу.
Таке ставлення до дитини радикально змінилось, на нашу думку, лише під впливом
декількох різноспрямованих чинників, серед яких: гуманітарні катастрофи ХХ ст., які
спричинили демографічні кризи; формування системи соціального забезпечення, у
зв’язку з чим дітей більше не розглядають як своєрідне страхування старості; зниження
репродуктивних можливостей населення у розвинутих країнах (де для багатьох сімей
народження дитини є недосяжною мрією); зрештою, формування третього покоління
прав людини – прав колективних суб’єктів та соціальних спільнот.
Прийнята абсолютною більшістю країн світу Конвенція про права дитини
акцентує увагу на тому, що діти теж носії прав людини. Вони не є власністю їх
батьків або держави, вони не є просто об’єктами турботи, вони не є потенційними
людьми, вони вже зараз – індивіди з власними поглядами, почуттями і правами. У
контексті сучасного міжнародного ювенального права, одним із принципів якого є
забезпечення участі дитини в соціальних процесах, діти трактуються як значуща
верства громадянського суспільства, від характеру соціалізації, виховання і освіти
якої прямо залежить майбутнє будь-якого суспільства та його державності.
Конвенція про права дитини визнає, що дитині для повного та гармонійного
розвитку її особистості важливо зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя,
любові та розуміння. В розвиток цієї постанови Закон України “Про охорону
дитинства” констатує: “Сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного,
інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального
забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього”