ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ
О. Колб1
Волинський державний університет імені Лесі Українки
вул. Винниченка, 30, 45000 Луцьк, Україна
тел.(03322) 4–33–29
У статті проаналізовано правову базу діяльності установ виконання покарань.
Автор зробив висновок про те, що нині в Україні відсутній спеціальний закон з питань
профілактики злочинів, а регулювання їх підзаконними актами суперечить Конституції
України.
Констатовані проблеми не дозволяють повною мірою використати потужний
внутрішній потенціал установ виконання покарань у досягненні мети і завдань
кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Автор навів низку
пропозицій з метою усунення виявлених недоліків правового забезпечення
кримінально-виконавчої діяльності.
Ключові слова: виконання покарання, засуджений, профілактика злочинів.
Як відомо, правове забезпечення (регулювання) – це форма юридичного впливу
на суспільні відносини, що здійснюється державою за допомогою всіх правових
засобів з метою їх упорядкування, закріплення і забезпечення [1, с. 254]. Керуючись
аналізом правової бази діяльності установ виконання покарань (далі – УВП), варто
констатувати, що на сьогодні належних умов для ефективного їх функціонування в
Україні ще не створено. Зміст цієї проблеми полягає в тому, що якщо для реалізації
таких закріплених в ст. 50 Кримінального кодексу України (КК) та в ст. 1
Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК) елементів мети покарання як кара
та виправлення засуджених, законодавець зконструював відповідні правові терміни,
категорії та інститути, то відносно іншої функції – запобігання вчиненню злочинів як
засудженими, так й іншими особами – подібних кроків не зробив. Ускладнює
зазначену проблему й те, що нині в Україні немає спеціального закону з питань
профілактики злочинів, а регулювання їх підзаконними актами суперечить вимогам
ст. ст. 19 та 63 Конституції України, відповідно до яких правообмеження щодо
засуджених мають встановлюватись лише законом. Водночас, ні в КПК Україні, ні в
Законі України від 23.06.2005 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу”
(ДКВС) [2], ні в інших нормативно-правових актах не зазначені конкретні норми, які
б забезпечували діяльність персоналу УВП у цій галузі. За таких умов чи не єдиним
гласним правовим підґрунтям для здійснення превентивної функції кримінально-
виконавчого законодавства є Правила внутрішнього розпорядку установ виконання
покарань (ПВР УВП), у п. 57 яких зазначеного положення про те, що з метою
підтримання належного правопорядку в УВП, попередження злочинів та
правопорушень до засуджених застосовують комплекс спеціальних профілактичних
засобів щодо виявлення, постановки на облік та організації нагляду за особами,
схильними до правопорушень [3, с. 38–39].
На підставі досліджень робимо висновок, що змістовно така діяльність персоналу
ДКВС полягає у тому, що відносно певної категорії засуджених вводять додаткові
обмеження особистого характеру, які не витікають з обвинувального вироку суду,
тобто спотворюється таким чином природа кримінальної відповідальності [4, с. 27]. З
іншого боку, порушується принцип рівності засуджених перед законом (ст. 5 КВК) та
ч. 2 ст. 7 цього ж правового джерела, що визначає основи правового статусу
засуджених. За офіційними даними об’єктами профілактичного впливу в УВП щорічно
стають більш ніж 15 % осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі
[5, с. 68]. У буквальному розумінні та тлумаченні змісту вимог закону про
правообмеження засуджених цю категорію осіб можна з упевненістю зачислити до так
званих у кримінології потенційних жертв злочину [6, с. 130–133]. А враховуючи те, що
одним із завдань кримінально-виконавчого законодавства України є запобігання
тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із
засудженими, та відсутність у національному правовому полі визначення терміна
“катування”, проблема профілактики злочинів в УВП стає глобальною – переростає в
площину захисту прав людини в умовах ізоляції від суспільства для того, щоб
покарання не перетворювалось у свій антипод – спричинювало новий злочин [7, с. 322].
Нинішня практика, з урахуванням означених прогалин у термінологічному апараті та
механізмах правового регулювання питань профілактики злочинів в УВП, призводить
до того, що _____щорічно міжнародні експерти визнають жертвами катувань у місцях
позбавлення волі України більше 30 % ув’язнених під варту і засуджених [8, с. 27].
На наш погляд, головними обставинами, що детермінують вказаний стан речей у
ДКВС України, є:
– відсутність норм, що забезпечують діяльність персоналу УВП у галузі
запобігання вчиненню злочинів.
Зміст цієї проблеми полягає в тому, що донині в нашій країні суб’єкти
правотворчості вперто ігнорують вимоги ст. 8 Конституції України, у якій закріплено
принцип верховенства права. З огляду на це, відсутність спеціального закону та
відповідних норм у КВК і регулювання питань профілактики злочинів відомчими
нормативними актами Державного департаменту України з питань виконання
покарань (ДДУПВП) є матеріальним доказом існуючої в Україні “девальвації” норм і
принципів Основного закону.
– деяка нелогічність і неструктурованість побудови інститутів права в чинному
КВК України.
Зокрема, для реалізації такого завдання, як кара, у цьому Законі є спеціальна глава
16 “Режим у колоніях та засоби його забезпечення”; для досягнення мети застосування
основних засобів виправлення і ресоціалізації (ст_____. 6 КВК) – глави 17–19 тощо.
Водночас, у КВК жодним словом не обмовлено про реальні механізми реалізації
завдання по запобіганню вчиненню злочинів засудженими, не визначені об’єкти
профілактики, засоби і методи впливу на них, межі правообмежень, правовий статус
суб’єктів цих правовідносин тощо.
– формальна визначеність окремих норм КВК, що лише означають правові явища
і стани, але не регулюють конкретно існуючі правові відносини.
Зокрема, ні до чого не зобов’язують громадські організації і трудові колективи
вимоги ст. ст. 160–161 КВК України, що слугують для відрегулювання питання
громадського контролю за особами, звільненими від відбування покарання, з огляду
на те, що державний примус (а означений контроль є однією із форм примусу), як
видно з вимог ст. 50 КК України, – це виключне право держави.
– так звані “старі” технології, що їх використовує законодавець у сучасних
умовах під час створення нових правових актів, які сліпо копіюють набутий досвід у
галузі правотворчості (колишніх шкіл радянської епохи, де пріоритетними були
інтереси держави, а не особи) та через поспішність і безсистемність відтворюють
лише формальні аспекти міжнародно-правової практики у законодавчій діяльності.
Наприклад, у ст. 57 Конституції України зазначено положення про те, що
кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. Проте як у цьому контексті
зрозуміти положення ст. 155 КВК України “Правовий статус осіб, які відбули
покарання”, в якій не зазначено жодного слова про правообмеження, що
встановлюються для такої категорії громадян, їх об’єм, часові межі та ін.
Донині в чинному законодавстві не визначені такі поняття і терміни як
“порушник встановленого порядку відбування покарання”, “сумлінна поведінка і
ставлення до праці” та інші, що мають виключне значення для зміни правового
статусу засудженого під час відбування покарання.
Встановивши у гл. 2 КВК України “правовий статус засуджених”, законодавець
зовсім нічого не сказав про обмеження загальногромадянських прав і свобод
засуджених, їх меж параметрів тощо.
Усі зазначені та інші недоречності в правовому забезпеченні діяльності
персоналу УВП не лише знижують рівень профілактики злочинів, але й не дають
повною мірою використати потужний внутрішній потенціал ДКВС України у
досягненні мети і завдань кримінального та кримінально-виконавчого законодавства.
Не менш очевидним є й інший висновок: боротись з антисуспільними явищами,
до яких належить злочинність, варто тільки законними методами і засобами, оскільки
в іншому випадку суспільство не лише не знищуватиме їхнє джерело, а буде
відтворюватись у нових, небезпечніших формах [9, с. 56].
З метою профілактики злочинів відповідно до вимог законності варто, на наше
переконання, вжити таких заходів:
Доповнити розділ III КВК України “Виконання у вигляді позбавлення волі”
главою 22–1 “Запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так і іншими особами
нормами” такого змісту:
– ст. 149–1 “Запобігання вчиненню злочинів”, у якій дати визначення зазначеної
діяльності в УВП, взявши за основу поняття, що зазначене в ст. 1 проекту Закону
України від 12.05.98 р. “Про профілактику злочинів” [10, с. 182];
– ст. 149–2 “Мета профілактичної діяльності в УВП”, виклавши її в редакції, що
зазначена в п. 57 ПВР УВП;
– ст. 149–3 “Об’єкти профілактичного впливу”, до яких зачислити: так званих
“пригноблених” [11, с. 146]; злісних порушників установленого порядку відбування
покарання (ст. 133 КВК); осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини (умисні вбивства,
бандитизм, створення злочинних організацій, тощо); засуджених за злочини, що
передбачені розділом ХIII Особливої частини КК “Злочини у сфері обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші
злочини проти здоров’я населення” та ін.;
– ст. 149–4 “Соціально-правові наслідки застосування заходів по запобіганню
злочинів”, до яких віднести ті правообмеження, що витікають з факту незастосування
до засудженого інституту звільнення від покарання та його відбування (ст. ст. 74–
87 КК); встановлення адміністративного нагляду (ст. ст. 158–159 КВК); застосування
примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (ст. ст. 92–96 КК);
– на законодавчому рівні визначитись у таких термінах як “порушення
встановленого порядку відбування покарання”, “довів своє виправлення тощо; тобто
дати автентичне тлумачення змісту цих правових категорій [12, с. 28];
– прийняти спеціальний Закон України “Про запобігання вчиненню злочинів”.
Необхідність внесення доповнень у чинний КВК України є очевидною: як
зазначено в ч. 3 ст. 63 Конституції _____України, засуджений користується всіма правами
людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені
вироком суду. Тому застосування у сьогоднішніх умовах традиційних засобів
регулювання питань, що пов’язані з правообмеженням для конкретної особи (на рівні
підзаконних нормативних актів), варто визнати незаконним.
1. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами,
тестами): Підручник. – К.: Кондор, 2002. – 353 с.
2. Закон України від 23.06.05 р. “Про Державну кримінально-виконавчу службу
України” // Офіційний вісник України. – 2005. – № 29. – ст. 1697.
3. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: Затверджені наказом
Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.03 р.
№ 275. – К.: ДДУПВП, 2004. – 61 с.
4. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова,
В.В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.; Х.: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с.
5. Оперативно-службова і виробничо-господарська діяльність органів і установ виконання
покарань України у 1998 році. – К.: Інформ. бюлетень ДДУПВП, 1999. – 83 с.
6. Кримінологія: Підручник / За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 414 с.
7. Преступность среди социальных подсистем. Новая концепция и отрасли
криминологии / Под ред. Д.А. Шестакова. – С-Пб.: Изд-во “Юридический центр
Пресс”, 2003. – 353 с.
8. Висновки й рекомендації Комітету ООН проти катувань: Україна // Аспект: Інформ.
бюлетень. – Донецьк: Донецький Меморіал, 2002. – № 1 (6). – С. 27–28.
9. Бандурка А.М. Давыденко Л.М. Преступность в Украине: причины и
противодействия: Монография. – Харьков: Гос. спец. изд-во “Основа”, 2003. – 368 с.
10. Проект Закону України від 12.05.98 р. “Про профілактику злочинів” // Кримінологія і
Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та Особлива частини): Навч.
посібн. / За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Атіка, 2001. – С. 182–193.
11. Пугач В.О., Непочатова О.В. Кримінальна субкультура та поширення її в Україні //
Вісті Кримінологічної асоціації. Альманах. Вип. 1. – Харків: Вид-во Національного
університету внутрішніх справ, 2004. – с. 144–147.
12. Фріс П.А. Кримінальне право України: Загальна частина: Навч. Посібн. – К.: Центр
навчальної літератури, 2004. – 362 с.