Тема 8.

К оглавлению
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 

1. Основи техніки саморегуляції в професійній діяльності педагога. Майстерність професійно-педагогічного мовлення. Техніка мовлення педагога як необхідна передумова словесної дії. Значення дихання для  мовця.

2. Голос як дієвий компонент мовлення.

3. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення: вимоги до дикції, володіння фонетичним диханням, удосконалення професійних характеристик голосу.

4. Інтонаційна та образна виразність педагога, засоби її досягнення.

а) функції інтонації, її складові;

б) чинники, що визначають характер інтонації;

в) засоби інтонаційного увиразнення мовлення, наголос як засіб виразності мовлення;

г) виразність мовлення і структурно-інтонаційна організація тексту;

ґ) логічна та емоційна виразність;

д) Міміка і жести як компоненти виразності.

1. Техніка мовлення педагога: вимоги до дикції, володіння фонетичним диханням, удосконалення професійних характеристик голосу.

До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення – це навички, вміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне (інтелектуальне), емоційно-естетичне, спонукальне враження.

Дихання – один із головних життєдіяльних актів людського організму. Його виконує людина постійно, у певному ритмі, незалежно від розумової діяльності (остання, до речі, фізіологічно теж пов’язана з диханням). Але дихання є й основою виголошуваного мовлення: звучання, "голос" мовлення починається з вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу. Диханням теж можна керувати: навмисне дихання (ненавмисне – акт суто фізіологічний) здійснюється з метою видозмін у процесі говоріння, який потребує текст за ідейно-естетичними та іншими настановами.

У процесі дихання активну участь беруть: носоглотка, бронхи, легені, грудна клітка, діафрагма. Щоб їх робота була правильною, вони повинні бути фізично здоровими, розвиненими. Звичайно, дихання формується з часом, зростанням людини, адже якість його (глибина, тривалість, довжина паузи тощо) залежить і від віку мовця. Дихання має два основні акти: вдих і видих, якість яких теж відповідно забарвлює звукове мовлення, а пауза між ними є показником характеру дихання – ненавмисне: вдих – видих – пауза; навмисне: вдих – пауза – видих.

Кращим – найповнішим і правильним – уважається змішаний тип дихання: реберно-діафрагмовий, тобто, коли в процесі дихання рухаються і ребра, і діафрагма. Переконатися в цьому можна так: покладемо праву руку на діафрагму, а ліву – на лівий бік грудної клітки; набравши повітря через ніс, злегка затримавши його, промовимо фразу (видихуючи повітря під час промовляння її через рот) – ми повинні відчути рух ребер і діафрагми. Умови правильного дихання такі:

1. Вдихати повітря через ніс слід вільно, безшумно.

2. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від "позачергового" вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричиняє уривчастість, поверховість дихання.

3. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (тобто не допускати повного звільнення легенів від повітря) – це призведе до аритмії, фальцетів та ін. Витрачати повітря слід економно і рівномірно.

4. Пам’ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже – сила звучання голосу.

5. Вдихати і видихати слід безшумно, непомітно для слухачів, адже якісний звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).

Таким чином, умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть бути реалізовані систематичним тренуванням. Окрім тренування, необхідно дотримуватися і деяких гігієнічних правил:

не слід читати вголос чи промовляти у душному, із надто сухим повітрям приміщенні;

дихання залежить і від розміру приміщення, його акустики: сила звуку залежить від якості дихання, яка зумовлена активною роботою реберних, діафрагмових і голосових м’язів;

оскільки надлишок повітря утруднює утворення звука, не слід набирати в легені надто багато повітря;

поза повинна бути вільна (рівно сидіти, краще – стояти), грудна клітка не стиснута, голова піднята;

не можна надмірно підсилювати голос – напружувати голосові зв’язки, бо це вимагатиме напруження і від дихального апарату, що призведе до розладу всього апарату мовлення;

6) не слід без належної паузи переходити від афективного до врівні

2. Голос як дієвий компонент звукового мовлення.

Голос, пояснює тлумачний словник української мови, – це „ сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата ” (Словник української мови, т.1, с. 115). Вдихаючи і видихаючи повітря в процесі говоріння, людина змушує голосові зв’язки змикатися і розмикатися. Унаслідок цього з’являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Це – результат складної фізіологічної та психічної діяльності людського організму. Сам голос – слабкий. Щоб він зазвучав, необхідне посилення звуків голосу. Воно здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, піднебінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними пазухами, тобто є верхній резонатор (ротова порожнина і ніс) і нижній, грудний резонатор (дихальне горло, бронхи, легені). Отже, звучання голосу, його сила залежить від побудови резонаторів, від того, в якому вони стані і чи правильно спрямовуються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежить і тембр голосу, тобто його якість, що відрізняє цього мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровідних тонів – обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової і носової порожнини мовця. Основні властивості голосу такі:

1) повнозвучність – тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучності;

2) милозвучність – тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків;

3) мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватися і падати тощо;

4) злетність – здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків;

5) гнучкість – здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром, тобто здатність легко переходити від високих звуків до середніх чи низьких і навпаки;

6) висота (звуковисотність) – це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей;

7) обсяг або діапазон – тобто кількість доступних для відтворення нот, залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів;

8) сила – це повноцінність, компактність (не гнучкість!) звуків, визначається тим простором, який звук повинен заповнити;

9) тривалість (темп) – збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини довго, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.

Голос – це надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі – голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тому досконале володіння власним голосом – головна умова виразності мовлення: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням, голосовими зв’язками тощо, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, самих лише природних даних для цього замало – голос необхідно тренувати, зокрема людям, які користуються голосом упродовж тривалого часу.

Головні гігієнічні вимоги до голосу такі:

Пам’ятаючи, що голосові зв’язки зношуються, виснажуються, не слід їх напружувати чи змушувати працювати без відпочинку понад критичну для голосу часову межу.

2. Оскільки краса і сила голосу залежить від органів дихання, гортані та резонаторних порожнин, слід подбати про скоординованість роботи, що можливо насамперед за умови їх доброго фізичного стану (здоров’я).

3. Ураховуючи вікові особливості голосу, зокрема можливі зміни звучання у школярів 11-14 років, не слід домагатися видозмін від звучання голосу, який перебуває у стані фізіологічної перебудови.

4. Кожну зміну голосових властивостей, зокрема зміни регістрів, темпу, сили звучання треба здійснювати невимушено, без напруження (цим збережемо працездатність органів голосотворення) і непомітно для слухачів, чим можна домогтися  переконливості,  органічності  нашого  сприйняття  і  сприйняття  слухача.

5. Оскільки поліпшення тембру залежить і від нашої волі, то вона підпорядковує собі наш настрій, психологічні особливості, фізичний стан тощо.

Щоб мовлене слово досягло мети, воно повинно бути почуте. Отже, говоріння і слухання – акти взаємозалежні, і підготовка до них має бути всебічною.

3. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення − його визначальна якісна ознака. Дикція − це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія − це норми вимови, які діють у певний час, літературні норми. «Словник української мови» тлумачить слово дикція як „ манеру вимовляти слова, вимову ” (т.2, с. 216), а слово орфоепія − як «систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови; вимова слів відповідно до таких правил» (т.5, с.751). А звідси дикція має особистісну характеристику, а орфоепія − загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні правила з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать якісну чистоту вимови: допоможуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи сповільнене вимовляння, загикування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін. Знання ж сучасних орфоепічних норм буде еталоном дикції. Звичайно, і на дикцію, і на орфоепію впливають різні фактори:

а) особливості діалектного мовлення;

б) інтерферентні явища білінгвістичної практики;

в) варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання цих варіантів);

г) індивідуальні особливості (фізичні вади) органів мовлення;

ґ) психічний стан мовця, ситуація.

У зв’язку з цим необхідно:

1) контролювати мовлення щодо темпу, пам’ятаючи, що при нормальному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70-75 слів, що становить 8-10 речень („скоромовлення”  недопустиме, воно спотворює вимову, чіткозвучність);

2) уникати монотонного мовлення, яке з’являється при „розтягуванні” мовлення;

3) не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у реченнях;

4) пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність дихання і володіння голосом, що, безсумнівно, з’являються лише внаслідок серйозних тренувань;

5) не допускати манірничання, „фальшивої інтелігентності” у вимові окремих звуків; залишатись у мовленні самим собою, а не копіювати якусь знаменитість чи власного кумира;

6) дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою спрямованістю звука, етикою. А ще добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час. До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки характер вимови звука впливає його наголошена чи ненаголошена позиція.

4. Функції інтонації, її складові

Досконале мовлення має бути інтонаційно виразним. Інтонація не належить до тих мовних засобів, які діють у реченні самостійно, тому вона виконує допоміжну функцію. І все ж доречна, вдало вибрана інтонація багато в чому забезпечує ясність, точність, естетичну довершеність мовлення.

У висловлюванні інтонація відіграє надзвичайно важливу роль перш за все тому, що завдяки їй диференціюються речення за метою висловлювання. Порівн.: Він тут. Він тут? Він тут! Однакові за будовою і лексичним складом речення промовляються з різною метою, а тому вони по-різному інтонуються. Якщо ми змінимо інтонацію, тобто одне речення промовимо з інтонацією, характерною для іншого речення, це призведе до спотворення змісту або його руйнування.

За допомогою інтонації можна виділити в повідомленні головне й другорядне. Інтонування, що не відповідає змістові, призводить до неточності мовлення. Інтонація допомагає також точно визначити зміст речення та комунікативний намір мовця, тобто все те, що мовець хоче чи вважає за потрібне висловити.

Інтонація може передавати ставлення мовця до змісту висловлювання. Отже,  інтонація – важливий чинник формування змісту висловлювання. Саме тому цей важливий феномен усного мовлення потребує детального вивчення.

Складові інтонації. Інтонація – це складний комплекс взаємопов’язаних елементів, до яких, зокрема, належать:

зміна висоти тону;

фразовий наголос;

паузи;

тембр голосу;

темп мовлення тощо.

Кожен із цих складників відіграє свою роль у формуванні інтонаційного забарвлення.

Розглянемо дію цих елементів на прикладі наведених вище речень.

Висота тону може змінюватися у напрямку підвищення або зниження. Наприклад: Він тут. У цьому реченні висота тону змінюється у напрямку зниження. Другий приклад: Він тут? Висота тону питального речення змінюється у напрямку підвищення. Ці зміни створюють своєрідну криву, яку називають мелодикою. Мелодика мовлення має національну специфіку. У кожній мові є свої типи мелодики, які можна виділити залежно від напрямку зміни висоти тону.

Фразовий наголос падає на слово (або словосполучення), яке передає найважливішу інформацію. У наведених прикладах ми можемо побачити зміну місця фразового наголосу, залежно від зміни мовленнєвої ситуації, яка й визначає найголовніше слово в реченні: Хто поїхав до Києва? Петро поїхав до Києва. /Куди поїхав Петро? − Петро поїхав до Києва.

З допомогою паузи здійснюється членування речення на певні частини, наприклад: На попередній лекції/ми розглянули тему «........». Паузи можуть бути фізіологічними, тобто такими, які викликані необхідністю вдихнути повітря. Крім того, паузи відбивають логічну завершеність думки, що найчастіше спостерігаємо на межі речень. Паузи можуть також служити засобом виразності.

Від тембру голосу залежить інтонаційна своєрідність мовлення. Тембр – це індивідуальне звучання голосу, особливе забарвлення, завдяки якому можна передати різні емоційні стани (радість, сум, байдужість, схвильованість, гнів, відчай тощо), а також різні прояви характеру (м’якість, твердість, чуйність, невблаганність, ніжність, товариськість, упертість, упевненість, невпевненість тощо). Сукупність тембрових відтінків звучання дозволяє відрізнити один голос від іншого.

Темп – це швидкість мовлення, прискорення чи сповільнення окремих його фрагментів. Темп мовлення виявляє себе і в тривалості звучання окремих слів, складів, і в тривалості пауз.

Перелічені складники інтонації взаємопов’язані один з одним. У кожному конкретному реченні більшою або меншою мірою виявляється дія кожного з них.

Чинники, що визначають характер інтонації

В інтонації можна виділити своєрідні нашарування, пов’язані з індивідуальними, універсальними, національними та стильовими особливостями мовлення.

Інтонація − це видозміни висоти звучання, сили, темпу голосу, членування мовлення паузами (логічними, психологічними, граматичними, логіко-граматичними) у процесі розгортання мовлення. Словники лінгвістичних термінів подають таку диференціацію інтонаційних засобів:

–  інтонаційно-акцентний (що належить до тону і сили);

–  інтонаційно-мелодійний (що належить до явищ висоти тону, мелодики, інтенсивності, темпу);

– інтонаційно-синтаксичний (акцентно-інтонаційні способи членування висловлювання і вираження синтаксичних відношень);

– інтонаційно-смисловий (при якому інтонація є засобом семантичного членування, об’єднання й виділення синтаксичних послідовностей).  Інтонація – це явище індивідуальне, а тому надзвичайно цінне, що підкреслює, увиразнює унікальність особистості, її неповторність. Саме індивідуальність інтонації дозволяє впізнати голос людини за відсутності зорового сприймання. Точно відтворити чиюсь інтонацію практично неможливо, оскільки вона належить людині так само, як колір очей, постава, хода тощо. Інтонацію можна збагатити різними відтінками, увиразнити, вдосконалити, але у своїй основі вона залишається такою, яка притаманна саме цій людині. Індивідуальність інтонування в мовленні залежить від багатьох чинників життя людини: віку, статі, освіти, професії, виховання, темпераменту, емоційно-психічного складу, рівня артистичності та ораторських здібностей, умов життя, стану голосового апарату тощо. Оскільки в інтонації дуже багато індивідуального, дуже важко здійснювати її дослідження.

Незважаючи на індивідуальність інтонування варто зазначити, що воно орієнтоване на зміст висловлювання, ситуацію і стиль спілкування, комунікативний намір мовця. Тому існують загальноприйняті вимоги до інтонаційного оформлення речень.

Інтонація пов’язана також зі стилем мовлення. Можна досить легко вирізнити і відтворити інтонацію розмовного мовлення та інтонацію, з якою читається наукова доповідь, інтонацію агітаційно-пропагандистської промови й інтонацію статистичного звіту. Використання однієї замість іншої може спотворити зміст або мати комічний ефект.

Рухливим вважається таке мовлення, ритмічність, темп якого координується мовцем, вільно невимушено переходить від повільного, розміреного до швидкого, стрімкого (плавність, навіть наспівність, легко переходить у стрімкість, уривчастість чи навпаки), при цьому зберігається виразність і правильність вимови.

Гнучкість мовлення полягає в легкості, різноманітності підвищень чи знижень від основного тону, у змінах тембру відповідно до вимог – логічних і художніх – певного тексту.

Інтонаційна виразність мовлення є надзвичайно складний механізм, який приводиться в дію фізіологічними, інтелектуально-логічними і психологічними важелями. Таким чином, інтонація – це своєрідне поєднання індивідуальних, універсальних, національних та стильових ознак. Повна реалізація мовцем цих ознак забезпечує точність, виразність, емоційність мовлення.

Засоби інтонаційного увиразнення мовлення. Наголос як засіб виразності мовлення.

Дуже важливо, щоб мовець, особливо викладач, був обізнаний з інтонаційними особливостями мовлення, міг правильно відтворити необхідну інтонацію, легко змінити її у разі потреби. Викладачеві досить часто доводиться бути актором і грати ту роль, яка відповідає навчальній чи виховній  меті. Тому треба володіти своїм голосом, інтонацією, надаючи їм того забарвлення, якого потребує ситуація. Інтонація викладача вищої школи у багатьох випадках має бути не тільки контрольованою, а й служити засобом емоційного впливу на студентів. Досить часто буває так, що сприйняття інтонації випереджає розуміння змісту висловлювання. Слухач спочатку реагує на тембр голосу, своєрідність інтонування, а потім сприймає зміст й осмислює його.

Викладач повинен знати обов’язково мету свого висловлювання, перш ніж виголошувати фразу (що саме необхідно передати, якого результату досягти, − інформувати, переконувати, похвалити, покарати, підтримати, заперечити, погодитись тощо). Також треба чітко визначити, яка частина цього наміру реалізується словесними, а яка – інтонаційними засобами. Наприклад, якщо мовець має намір висловити докір співрозмовникові, то це він може зробити, використавши багатослівний монолог або ж коротку репліку з відповідним інтонуванням. Як показує практика, нерідко саме другий шлях виявляється ефективнішим і здатним викликати потрібну реакцію співрозмовника, коли мова йде про прийоми інтонаційного увиразнення мовлення (зміни тембру мовлення, варіювання мелодики, уповільнення або прискорення темпу мовлення, логічний та інші наголоси тощо).

Значну частину праці педагога становить публічне мовлення (читання лекцій, монологічне мовлення викладача під час пояснення нового матеріалу, виступи перед студентами тощо), тому воно має бути інтонаційно яскравим. Отже, в міжособистісному спілкуванні та публічному мовленні доводиться вдаватися до різноманітних прийомів виразного інтонування.

До таких прийомів належать:

1) зміни в тембрі голосу. Це найефективніший засіб, який дозволяє передати емоційні компоненти комунікативного наміру мовця. Практично кожна людина може надати своєму голосові різноманітних відтінків: підкресленого спокою, байдужості, розважливості, суворості, вимогливості, ніжності, лагідності, насмішкуватості, зверхності, співчуття тощо. Викладач постійно перебуває в ситуації, коли йому доводиться виявляти свій емоційний стан. Ефективність емоційних проявів, їх реалізація не завжди може бути забезпечена змістом мовлення. За допомогою того чи іншого тембрового забарвлення можна передати емоційну оцінку ситуації, яка або збігається зі змістом висловлювання, або суперечить йому. Наприклад, Ну й молодець! Може бути промовлено з інтонацією схвалення. У такому разі позитивна оцінка, закладена в лексичному значенні, підсилюється завдяки відповідному темброві та іншим елементам інтонування. Це ж речення може бути промовлене з іронією, незадоволенням або навіть обуренням – у такому разі позитивна оцінка, закладена в лексичному значенні, суперечитиме інтонації. І, як бачимо, емоційна оцінка, виражена тембром голосу, виявляється сильнішою за лексичне значення, оцінний зміст якого може бути повністю зруйнованим унаслідок відповідного інтонування;

2) варіювання мелодики, яке здійснюється в межах тих інтонаційних типів, які характерні для кожної мови. Середній рівень уважається нейтральним, хоча і для нього можливі прояви експресивності. Такий тон прийнятний для розмовного мовлення, позначеного рисами стриманості, а також для наукового та офіційно-ділового стилів. Більш низький рівень тону пов’язаний з настроєм серйозного роздуму, самоаналізу, а також суму, депресії тощо. Високий тон характерний для схвильованого, радісного, урочистого мовлення,  сповненого яскраво виражених емоцій: захоплення, радості, здивування і водночас гніву тощо. Варіювання мелодики є доцільним прийомом у будь-якому типі мовлення: у виразному читанні, публічному виступі, а також у процесі педагогічного спілкування;

3) наголошування, яке є ефективним засобом грамотного і виразного інтонування.

Для досягнення виразності мовлення слід не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (силовим, видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, нисхідним чи висхідно-нисхідим, рівним; у морфологічному аспекті – нерухомим чи рухомим (різномісним, вільним, традиційним), подвійним (дублетним), видільним, головним чи другорядним (побічним, допоміжним), ритмічним, закритим-відкритим та ін. Відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим мовленнєвого такту, об’єднуючим. Щодо тембру мовлення та інтелектуального його змісту – логічним. У поезії, наприклад, наголос буває ритмічним – як засіб організації віршового ритму, і надсхемним (вставним) – з’являється у слабкому місці вірша з логічних причин.

За роллю в звуковій організації мовлення розрізняють функціональний наголос, що бере безпосередню участь у розрізненні лексичних або граматичних значень слова, і наголос умовний, що склався історично, закріпившись за певним місцем у слові.

Основні функції наголосу такі:

1)  об’єднуюча – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

розчленовуюча – розмежовує слова в мовленнєвому потоці (це особливо важливо для мов із фіксованим наголосом); цю роль виконує і логічний  наголос, і смислорозрізнювальний  фразовий (як би – якби; теж –те ж);

словорозрізнювальна - розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): му ^ка - мука // за ^мок - замо >к;

4) форморозрізнювальна – розрізняє граматичні форми слів (сто'рони - сторони'; но 'ги - ноги').

Норми наголошування засвоюються зі звучання вголос чи про себе зразків – мовлення оточення, мовлення письменника, його твору та зі словників, у першу чергу орфоепічних. Головний акцентуаційний закон полягає в чіткості звучання слова: наголос у слові стоїть у тому місці, де він сприяє чіткому звучанню усіх складів, усього слова.

Друге правило полягає в тому, що всі власні назви іншомовного походження зберігають наголос, який вони мають у мові, з якої запозичені. Це особливо стосується тих мов, що мають постійно фіксований наголос: фр. – на останньому (Барбю 'с, Стенда’ ль), англ. − на першому складі (Га 'млет, Ба’^йрон, але Шекспі’р).

Отже, акцент – засіб виразності мови і мовлення, без якого неможлива їх евфонічна і смислова довершеність. Щоб володіти цим засобом, необхідно знати діючі акцентуаційні норми та окремі явища історії наголошування слів (хоча в наукових розвідках здебільшого констатується норма, а не з’ясовується її причина).

Виразність мовлення і структурно-інтонаційна виразність тексту

Виразним уважаємо мовлення, яке за допомогою відповідних засобів, прийомів викликає особливий інтерес, посилену увагу співрозмовника до змісту і форми мовлення, формує відповідну почуте (прочитане).

Однією з умов, за яких виникає зацікавлення, є особливість структури мовлення: його ритм, мелодія, темп, інтонування, паузи, тембр. Виразність мовлення на інтелектуальну, психологічну чи емоційну реакцію формується:

ситуацією спілкування;

структурними стилями мови.

Ситуація спілкування сприяє формуванню індивідуальності, самобутності мовлення конкретного мовця у типовій для всіх членів суспільства (або значної їх частини) життєвій сфері. Наприклад, виразність мовлення батьків із дитиною, яка тільки починає говорити, не однакова з тією, де спілкуються батьки з підлітком; виразність мовлення викладача вищої школи відрізняється від виразності політичної промови чи дипломатичного діалогу.

Виразність мовлення буде досягнута тоді, коли:

людина мислить самостійно, не за шаблоном, змушує власну свідомість постійно працювати;

мовець має щирий інтерес до того, про кого чи про що говорить або пише, коли він поважає і тему, і тих, для кого її повідомляє;

автор мовлення добре знає мову, якою говорить (пише), всі її рівні, стилістичні ресурси;

мовець цілеспрямовано добирає найбільш виразні саме в даній ситуації мовлення мовні засоби.

Логічна та емоційна виразність

Логічна виразність пов’язана зі змістом висловлювання і досягається інтонаційним виділенням тієї частини фрази, яка виражає головну думку. Така виразність мовлення залежить не тільки від розташування основних і побічних логічних наголосів, а й від зв’язку ідей, від запитань і відповідей (результатів думки).

Розділові знаки, поставлені за законами граматики, не завжди відповідають логіці мовлення (фрази) – логіка нерідко вимагає розділових знаків, з якими граматика не погоджується. Вирази у дужках читаються у зниженому тоні стосовно основного тексту, отже, контрастують з інтонацією основного речення. Початок вставних слів і виразів різко знижений за мелодією, кінець їх поступово підвищується і досягається тієї висоти, на якій було перерване основне речення.

Знак питання потребує особливого підвищення тону на слові, на яке падає логічний наголос і яке містить суть запитання. Стверджувальна відповідь на запитання, коли вона виражається фразою, починається пониженим тоном, потім тон зростає, далі спадає. Якщо ж відповідь однослівна, то наголошений голосний у цьому слові дещо подовжується.

Знак питання вимагає значного підвищення тону. Ще більше його підвищуємо в окличних фразах – адже ці два знаки передають на письмі внутрішній (інтелектуально-психологічний) процес посилення розуміння змісту.

Найбільше зниження тону позначається крапкою, менше зниження − двокрапкою, ще менше – крапкою з комою, а ще менше − комою. Двокрапка як знак логічного поділу мовлення майже не відрізняється за паузою від крапки з комою, інтонація обох частин, на які вона ділить фразу, рівна, тон пояснювальний, тлумачний.

Три крапки (уведені в XIX ст.) передають на письмі несподівану або зумисну перерваність мовлення, незакінченість думки через невпевненість або незнання мовцем цього кінця.

Тире означає паузу на місці пропущеного слова або паузу перед уточнюючим словом чи реченням, при вставному реченні.

При членуванні мовлення на значні частини (речення-фрази, періоди, надфразні єдності) зміна основного тону повинна підтримуватися значною паузою, яку прийнято називати тональною.

Значні можливості має так звана експресивна пауза. Вона робиться перед словом або групою слів, яким треба надати особливої сили, виділити їх за смислом. Тривалість такої паузи залежить від того, якої саме значеннєвої сили і сили звучання ми хочемо надати слову.

Логічне розповідне мовлення характеризується паузами, вольове мовлення – наголосами, афективне – мелодією. А темп мовлення має допоміжну функцію, яка є максимальною в афективному мовленні, мінімальною – в логічному мовленні (в емоційному темп повільний, він творить ритмічний малюнок слова).

Наголошення слів може бути:

1) висотним – коли потрібне слово виділяється більш високим або нижчим тоном порівняно з тоном ненаголошених слів у реченні (логічний наголос буває сильним, слабким і середнім);

2) темповим – коли наголошуване слово промовляється повільніше або швидше за інші слова у фразі;

3) силовим – коли наголошення здійснюється вольовим підкресленням провідного за змістом слова;

4) паузовим – коли слово виділяється (наголошується) за допомогою паузи перед ним, тобто більшого (тривалішого) відокремлення його від інших слів (логічні паузи групують слова за змістом у межах фрази, надфразної єдності).

Таким чином, логічна та емоційна виразність мовлення – надзвичайно складний механізм, який приводиться в дію фізіологічними, інтелектуально-логічними психологічними важелями. Цей механізм безвідмовно працюватиме, якщо мовець матиме натренований на мовлене слово слух, психологічно настроєний на сприйняття цього слова, не залишиться до нього байдужим і якщо володітиме різноманітними і точними засобами, необхідними для смислової виразності (логічної, емоційно-експресивної).

Серед інтонаційних є риси, які виражають національну специфіку кожної мови. Вони пов’язані з особливостями граматичної структури мови, зокрема, синтаксису. Національна самобутність інтонації досить помітна, коли порівняти усне мовлення носіїв різних мов. Так, українську мову в світі називають мелодійною, співучою.

Отже, логічна та інтонаційна виразність мовлення невіддільні від національної специфіки організації мовлення та його індивідуальної реалізації. Характер логічного і фразового наголосів у межах такту (об’єднання за змістом слів у фразі в ритмічні групи, які виділяються між двома паузами; у межах цієї фонетико-синтаксичної єдності пауз немає) залежить від організації (змісту) тексту і від темпераменту мовця. Не можна нехтувати і часом звучання, дбаючи про виразність: активно сприймається інформація дорослою людиною лише близько години – потім інтерес знижується, засоби виразності не „ працюють ”. Час звучання є не лише умовою, за якою відбуваються тональні та силові зміни інтонації, а й сам становить змінюваний компонент, що впливає на структурно-семантичний характер висловлювання. Велике значення має наявність чи відсутність у мовця внутрішнього бачення, що контролює інтонацію й емоції, які диктують міміку і жести.

Міміка і жест як компоненти виразності

Виразність мовлення − це ознака його культури, ознака етики мовця. Культура слова − це мистецтво, оволодіти яким може той, хто зуміє органічно поєднати текст (матеріальне вираження думки ) з почуттями, переданими ним, тобто оволодіє мовною системою, механізмом інтонування (мелодією, наголосом, темпом, паузами) та позамовними засобами увиразнення, підсилення емоційності: мімікою і жестом.

Міміка − це рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини; один із важливих елементів акторського мистецтва.

Жест − рух тіла чи рух, який супроводжує людську мову або замінює її. Так теоретично, а практично – мовлення людини було б схоже на роботу хоч досконалого, та все ж механізму, якби не відзначалося мелодикою і не оживлювалося мімікою та жестом. Тому ніякий записуючий пристрій не замінить живого спілкування, "споглядання" співбесідника. Мовець (лектор, викладач, читець) існує не сам по собі − він невіддільний від предмета мовлення, підпорядковує слово задумові − підтекстові, задля якого почав говорити. У зв’язку з цим мовець повинен вільно володіти текстом, знати його напам’ять, щоб очі й руки були вільними. Ось що писав М.Ломоносов: „Стосовно положення частин тіла, то під час звичайного слова, де не зображуються ніякі пристрасті, стоять обдаровані ритори прямо і майже ні до яких рухів не вдаються, але коли щось сильними доказами доводять і як стрімкі чи ніжні фігури мовлення своє пропонують, тоді зображують його одночасно руками, очима, головою і плечима ...”

Розрізняють жести рук, жести голови і жести тулуба. Жести бувають умовні – застосовувані у певних народів, груп людей (наприклад, кивнути головою зверху вниз у східних слов’ян означає „так”, а у болгар – „ні”; жести ці механічні: потиск рук при зустрічі, тупання ногою від злості, капризуючи і под.), і неумовні – прийняті всіма без попередніх пояснень. Жести вертикальні стверджують, горизонтальні – заперечують. Серед неумовних жестів виділяють: вказівні (вказують на предмет); описуючі (вимовив „кавун” – і описав рукою коло; сказав „душею відчуваю” – і поклав руку на серце); зображуючі (моління, благання, жести пантоміми та ін.); емоційні (передають різноманітні почуття: гнів, розпач, розгубленість, безпорадність, радість і т. д.); ці жести вважають психологічними – вони подвоюють смисл, тісніше пов’язані з підтекстом, аніж із текстом; ритмічні (зливаються з ритмікою звука, слова, підкреслюють не окремі моменти мовлення, а весь його ритм – відбивання такту маршового тексту,   жест – диригент при скандуванні слів та ін.). Жести повинні бути естетичними, вони – елемент загальної культури людини.

Міміку також уважають жестом. Узагалі вона ще не описана як засіб виразності звукового мовлення, можливо, через те, що важко чітко розмежувати жести і міміку. Крім того, жест і міміка, як правило, працюють у парі.

Досягнення виразності педагогічної техніки – лише одна зі сходинок до педагогічної майстерності. Наведені техніки спілкування, схарактеризовані прийоми – це лише ключі для розкриття студентів до взаємодії. Потрібний ключ слід ще підібрати, треба бути творчими педагогами!